І.3. Генезис наукових форм гуманітарного пізнання

В цілому соціальне знання до середини XIX століття не піднімалося вище рівня буденної свідомості. Буденне знання, на відміну від наукового (теоретичного), породжується стихійними процесами повсякденної діяльності людей. Це конгломерат уявлень, що виникли в різний час і в різних умовах, які акумулювали безпосередній практичний досвід людей.

Процес конституювання наукових дисциплін у різних сферах практично-духовного освоєння людиною світу йде нерівномірно. Враховувати дану обставину особливо важливо при аналізі еволюції соціального пізнання. Історія розвитку суспільства суттєво відрізняється від законів розвитку природи. У природі діють тільки сліпі, безсвідомі сили, у взаємодії яких і проявляються загальні закони. Тут немає свідомої, бажаної мети, а в історії суспільства діють люди, наділені свідомістю, які прагнуть до певної мети.

Вперше чітке усвідомлення дана ситуація отримала у філософії Канта, який постулював її принципову антиномічність. Згідно Канту, людина в її історії розглядається як природна істота, і тоді аспекти свідомості і свободи елімінуються; або, навпаки, людина береться як носій духовного начала, і тоді відбувається абстракція від тих відносин, де вона веде себе подібно до інших речей у природі. Відповідно до цього Кант мислив шляхи побудови соціальної науки (історії). Із кантівської програми обгрунтування соціального знання в цілому видно, що наука про людину, взяту як діяльну, цілепокладаючу істоту, неможлива: будучи носієм духовного начала і волі, людина виходить за межі світу явищ, які підпорядковуються причинній закономірності, необхідності. Вся традиція розвитку соціального пізнання може бути названа «натуралістичною». Дійсно, буржуазний історизм, оскільки він заключав в себе дійсно серйозний науковий зміст, плодотворний для подальшого розвитку науки, виник спочатку як історизм натуралістичний. Навіть значно пізніше, у XVIII столітті, коли проблема історії була поставлена в своєму істинному значенні, як проблема розвитку суспільства, загальну основу для її постановки, зразки та аналогії для її вирішення шукали не стільки у специфічній сфері соціально-історичної дійсності, скільки у поняттях про розвиток, вироблених до цього часу космологією і фізикою. На буржуазному історизмі ХVП-ХVІП століть лежить тавро натурфілософських побудов Декарта, Ньютона і Канта.

Основна проблема, на яку наштовхнулось у своїй еволюції наукове пізнання, — це принципова неможливість в руслі існувавших традицій конституювати форми наукового пізнання соціальної реальності, враховуючи властиві їй аспекти свідомості і свободи. Необхідним був вихід за межі цих традицій, крок, вперше зроблений Марксом і Енгельсом.

Маркс переборює контроверзу натуралізму та ідеалізму тим, що соціальна реальність задається у вигляді діяльності, практики, тобто процесу, в якому людина активно і цілеспрямовано перетворює матеріальні умови свого існування. Суспільне життя є по суті практичним Проте останнє не означає відмови від реалізації загальнонаукового пізнавального ідеалу стосовно гуманітарного дослідження. Навпаки, можливість його реалізації зберігається повністю, не потребуючи абстрагування від людської суб'єктивності.

"Подібно до натурфілософії, — писав Енгельс, — філософія історії, права, релігії і т. д. полягала в тому, що місце дійсного зв'язку, який слід шукати в подіях, займав зв'язок, вигаданий філософами". За своїм типом соціальне пізнання було тут натурфілософським, або "соціософським". На тих етапах розвитку пізнавальної діяльності, коли не сформульовані пізнавальні процедури, тобто немає цілеспрямованого відтворення нових знань, пізнання набуває форми натурфілософії або, відповідно, соціософії.

Перший крок на шляху розвитку кожної науки — відмова від натурфілософської позиції і перехід до формування емпіричних пізнавальних процедур. Маючи на увазі, наприклад, шляхи формування наукової психології, В. І. Ленін говорив, що "прогрес тут повинен полягати саме в тому, щоб відкинути загальні теорії і філософські побудови про те, що таке душа, і змогти поставити на наукову основу вивчення фактів, які характеризують ті чи інші психічні процеси". У природознавстві одним із перших такий перехід здійснив Галілей, у суспільствознавстві — Маркс. Як, проте, реалізувати ідеал науковості у суспільствознавстві? Мабуть, тільки включивши свідомість, людську духовність в загальний контекст "природного" за своїм характером процесу. Згідно Марксу, правові відносини, як і форми держави, не можуть бути зрозумілі ні з самих себе, ні з так званого загального розвитку людського духу, що, навпаки, вони коріняться в матеріальних життєвих відносинах. В руслі цієї логіки Маркс приходить до формулювання загального принципу історичного матеріалізму, згідно якого свідомість не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальним процесом їх життя. Даний принцип задає власне науковий підхід до аналізу соціальної реальності, адекватний науці спосіб побудови пізнавальних процедур в історії і соціології. Пізнавальна ситуація у суспільствознавстві досить специфічна. Щодо соціального пізнання, яке має справу з діяльністю наділених волею і свідомістю людей, власне науковий тип аналізу встановлюється принципом первинності суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості. Цей принцип орієнтує на опис об'єктивних, незалежних від свідомості структур, на дослідження законів, яким дані структури підпорядковуються. Таким чином, принцип: "Не свідомість людей визначає їх буття, а їх суспільне буття визначає їх свідомість" — є фундаментальним принципом побудови наукових дослідницьких програм в соціальному пізнанні. Це вихідний постулат обгрунтування гуманітарного пізнання, відповіді на питання, як можлива гуманітарна наука. Мається на увазі, що мова тут повинна йти саме про гуманітарні науки, а не про суспільні чи антропологічні науки взагалі. Для підтвердження цього можна висунути два аргументи.

По-перше, існуюча традиція, представлена різними формами обмеження гуманітарного знання від наук про природу, бачить специфіку першого фактично в тому, що предметом його вважається наділена свідомістю і волею людина. Звідси виходить проблематика, пов'язана з категорією "розуміння". Але принцип первинності суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості якраз і задає стратегію дослідження систем, наділених здатністю усвідомлювати себе, а значить, вимогу "бути зрозумілою", тобто сприймати продуковану системою інформацію у формах використовуваної нею мови. Аналіз прояву функціонування наділених самосвідомістю систем суттєво відрізняється від процедур природничо-наукового дослідження. Досвід марксизму в області соціального пізнання показав, що критерії науковості можуть бути реалізовані в гуманітарному дослідженні. Тільки на шляху, вказаному Марксом, можливе виникнення наукових форм гуманітарного пізнання, в рамках яких "розуміння" стає основною емпіричною процедурою, яка веде до вироблення теоретичних моделей, претендуючих на опис об'єктивних механізмів і законів життя соціальних феноменів.

По-друге, не можна відкидати того, що суспільство можна досліджувати і тими методами, які розвинулись у природознавстві. В такому випадку говорити про гуманітарне пізнання, очевидно, не має змісту. Цей шлях еволюції соціальних наук, як вже сказано, був накреслений Кантом. В цілому неадекватність натуралістичної традиції не в тому, що вона намагалася переносити зразки природничо-наукового аналізу на пізнання соціальної реальності, її односторонність — у спробах звести соціологію тільки до цих зразків, при чому найчастіше з області механіки чи біології. Всім цим, звичайно, не обмежуються ні проблеми, які безпосередньо стосуються генезису наукових форм наукового пізнання, ні проблеми методології гуманітарного дослідження. Слід підкреслити також, що сфера гуманітарії не перекривається безліччю гуманітарних наук. До неї також відноситься і цілий спектр діяльностей, зміст яких складає продукування тих чи інших компонентів людської культури. Будучи формами інтелектуальної діяльності, вони в той же час не можуть бути віднесені до наукової діяльності, не можуть розглядатися в якості наукових дисциплін. Аналіз структур цієї діяльності повинен скласти предмет самостійного дослідження [3; 145].