II.Сутність антипозитивістських концепцій науки.

У сучасній філософії науки спостерігається підвищений інтерес до неаналітичних способів дослідження, альтернативних у відношенні до позитивістської ідеології. Антипозитивіотський напрям у філософії виходить із того, що аналітичний і операційний способи дослідження пов'язані з елиминуванням тих змістовних елементів, які інколи мають включно важливе значення для розуміння процесів соціально-практичної діяльності людини, а також становлення і розвиток наукового знання. «Більшість представників філософії науки, які працюють в руслі аналітичної філософії, — зауважує А.І.Ракітов, — обмежуються в основному теоретично-пізнавальним і логічним аналізом науки. В їх роботах соціальні, історичні, загальнокультурні та інші фактори, які впливають на динаміку, зміст, структуру, закономірності функціонування і зміни наукового знання, по суті не розглядається... тепер майже загальновизнано, що цей підхід часто не тільки не дозволяє адекватно вирішувати сформульовані в його рамках проблеми, але навіть гальмує постановку і обговорення нових назрілих проблем «[5: 9-Ю].

Сучасне вирішення проблеми відносин метафізики і науки повинно визначати, в першу чергу, особливостями посткласичної науки вони знаходять, частково, що сама по собі наука не є в стані створити зв'язану і несуперечну картину світу. Суб'єктивний характер наук, знання, який виявляється у ході розвитку науки, у багатьох випадках взагалі не дозволяє говорити про картину світу, незалежних від людини. Світ який малює наука, складається враження, що нібито людини не було, — це світ умовний, гіпотетичний. Він змінний і піддається радикальному перегляду при кожному новому творі у розвитку наук пізнання. Спроба вести разом ці наукові досягнення кожен раз терпить невдачу, по тій причині, що потребує перегляду ще того, як її вдається завершити: дуже динамічний і неспрогнозований прогрес наукового пізнання. Якщо така спроба буде здійснена, то вона набуде рис концепцій метафізичного типу, оскільки стання потреба введення сутностей безпосередньо на спостережених і не непровірених науковими методами. В дійсності, споглядання на картину світу, побудовану «жорстко науково», є не що інше, як окрита або «стидлива» метафізична,, але у впевненості, що все надається виключно науковому поясненню, вона обмежує людину від цінностей принципово виходячих за рамки науки, — і в цьому полягає її щербатість. Такі цінності, як доброта, милосердя, любов, краса, співчування та ін. не протиріччуть науці, але і не вкладаються повністю у її рамки. Вони метафізичні по своїй природі, оскільки не виводяться із строгих наукових даних. Але вони не менш, а, можливо, більш важливі для людського буття, чим наукової теорії.

Серед прибічників антипозитивістських концепцій найбільшу активність, напевно, проявляють феноменологи, які розробляють власну концепцію науки. Вони вважають, що тільки феноменологічна філософія є тією дійсною науковою методологією, яка здатна дати справжню основу науковому значенню [1: 64].

Своєрідність феноменологічної концепції науки заключається в тому, що наукове знання і наукова діяльність аналізується в ній виходячи в основному із інтенціональної активності свідомості. Феноменологічну філософію цікавить не конкретно-змістовна або формальна сторона наукового знання, а принципи тієї змістопродуктивної діяльності свідомості завдяки якої, як стверджують феноменологи, стає можливою пізнавальна і практична діяльність людини.

В центрі феноменологічного дослідження знаходяться, як правило, проблеми, безпосередньо пов'язані з активною діяльністю свідомості і не піддаються вирішенню з позиції неопозитивістської методології. При цьому принципи феноменологічного аналізу представляють певні труднощі для адекватного розуміння, а тим більше для їх практичного використання.

Феноменологія (від слова «феномен», тобто явище), за задумом її творця Е.Гуссерля є єдиною «строгою наукою», наукою універсальною, яка здатна перебороти кризи буржуазної культури, сучасних форм життєдіяльності людини. Цю історичну лінію вона у стані виконати остільки, оскільки їй нібито характерний зовсім новий тип наукової раціональності, на основі якої повинні бути переформовані ці сфери теоретичної і практичної діяльності людини.

Для філософії, на відміну від позитивної науки характерний специфічний підхід до реальності і реальність досягається в безпосередньому досвіді, в так званій першопочатковій інтуїції.

Феноменологія, виходячи із такої інтуїції, розглядається Гуссерлем в якості єдиного законного способу філософування; тільки вона, отже, і може претендувати на статус справжньої науки. Досконала феноменологія є «строга» і «універсальна» філософська наука. «Універсальна філософія, — пише Гуссерль, — є формальна

теорія цих теорій... абсолютно формальна теорія пізнання і теорія науки, самостійна універсальна і абсолютна наука» [1: 65].

Строга наукова філософія, за визначенням феноменологів, повинна закласти змістовний фундамент сучасної науки, а це значить, що вона повинна вияснити наукові поняття (такі, як «значення, «сенс»»пізнання», «мислення», «теорія» та ін.) і обґрунтовувати принципи, на основі яких повинна грунтуватися наукова діяльність. Подібне обгрунтування, як вважають феноменологи, може бути успішним тільки у тому випадку, коли «строга наука» буде абсолютно незалежною від реальної науки, від реальної практики наукового дослідження. «Строга наука» буде незалежна від науки, але разом будуть розробляти методи наукового дослідження, постійно поповнювати науковий понятіний апарат. Феноменологія повинна бути критерієм науковості - науки.

Необхідність феноменологічного обгрунтування науки диктується, вважає Гуссерль, тим, що наука (як наука про природу, так і науки про дух) знаходяьоя у стані глибокої кризи, яку вона в принципі не здатна пережити самостійно, тому що він лежить в кризі самих основ науки [1:66].

Таким чином, для феноменології характерне протирічне відношення до науки з однієї сторони, настирливе прагнення до почергових даних, до безпосереднього досвіду, на основі яких можна збудувати будинок «строгої науки», а з іншої - негативне відношення до реальної науки, до об'єктивних результатів наукового дослідження.

Серед нових наукових дисциплін, які переглядають основи природознавчих знань, варто відмітити французьку «епістемологічну школу» із її чільним представником Г.Башляром.

У концепції Башляра «інтегрального раціоналізму» злилися у своєрідне і не залишине протиріч єдність мотивів філософії Боргсона, психоаналізу Юнга і традицій епістемології. Башляр протиставляє свою позицію більшості філософських шкіл сучасності (одна з найбільш відомих його книг «філософія не» (1940); одночасно ця назва підкреслює специфіку «нового духу історії: неевклидової геометрії, неньютонівської фізики, хімії не по Лавуазьє»). Епістемологія, на його думку, стає як історичне дослідження тенденцій розвитку науки. Тому, самого Башляра можна вважати основоположником історичної школи у філософії науки [10: 33].

«Сучасна наука, - підкреслює Г.Башляр, — у більшій мірі становиться «фабрикою феноменів»: із «звичайної феноменології» засновану на описі природних даних, вона все більше перетворюється у «феноменотехнічну», яка спочаттку у думці конструктує феномени, а потім перетворює їх в емпіричні дані об'єктивного світу»[9: 37]. Таким чином, у діалектичній єдності розуму і досвіду, ведучою стороною важаеться саме розум, озброєний математичними методами. Тому і сама фізична реальність не може обґрунтовуватись феноменалістичне, тобто у дусі класичного позитивізму. Реальність відкривається перш за все в конструктах теоретичного мислення, і в традиційній термінології, вона скоріше «ноуменальна» чим «феноменальна». Філософська рефлекція у дусі Башляра знаходить і несумісність кантівського дуалізму, жорстко виділяючи один від одного апріорну форму абстрактного мислення і емпіричний зміст, метод сучасної науки все частіше демонтує змістовність саме форми, тобто понятійної конструкції, і «формальність» безмістовність чистої симетрії. Французький філософ також обґрунтовує нездійсненність неопозитивістської дихотомії аналітичного, або логіко-математичного, і синтетичного (емпіричного) компонентів знань. Якраз математичний елемент і становиться втіленням творчого синтезу у сучасній науці, який прийшов на зміну традиційному індуктивізму [9: 37].

«Криза метафізики» поглинула більшість філософських течій і шкіл, серед них й позитивістська. Останні заперечували метафізичну на тій основі, що вона представляє собою «хворобу мови», тобто порушення нормального спілкування принятого в науці і в побутовому житті. І все ж залишилися філософи, які залишаються вірними традиційно-класичному — ідеалу філософського (метафізичного) знання ідеалу, який вперше у теоретичній формі сформував ще Арістотель. І серед них найбільш цікавою постаттю виявився Д.Н.Уайтхед (1861 -1947) [10: З].

« Філософія науки, — як вважає Уайтхед, — повинна мати онтологічну основу, яка покликана встановити «спекулятивна» філософія або метафізика”[9:310]. Наукові мислення своїми коріннями йдуть у філософію, а філософія не має інших основ, крім безпосереднього чуття, яке шукає вираження у мові поета або філософа. Філософський синтез Уайтхеда спирається на платонівсько — аристотельську традицію у з'єднанні з класичним британським емпіризмом (акцент на «досвіді» і «чутті» як атрибуті суб'єктивності), і в той же час, пропонує категоріальну схему, узагальнюючи картину світу некласичної фізики з помилковими уявленнями про «просту локалізацію» об'єктів і «підміною конкретністю». Абстракціям абсолютного простору і часу, Уайтхед, протиставляє органіцизм, «клітинну теорію» актуальності, яка зближує поняття фізики, біології і психології [9: 310].

«У своїй метафізиці, — пише Кіссель, — Уайтхед прагнув органічно з'єднати традицію наукового мислення із філософською традицією і виробити таку систему категорій, яка демонструвала б свою дійсність у будь-якій області науки» [10: 8]. Наука, при відсутності адекватної собі філософії, втрачає своє коріння у культурі, а філософія, відірвана від науки, яка перетворюється в суб'єктивний ірраціоналізм. Виходячи із цієї позиції, Уайтхед намагається встановити зв'язок між фізикою і метафізикою, природознавством і систематичним філософським раціоналізмом. І це доводить побудовою філософської системи, яка не тільки вбирає в себе «новий дух науки», але і надіється бути корисною для подальшого прогресу людської творчості.

Діалектична систематизація філософської традиції по задуму Уайтхеда, є разом з тим вираженням логіки розвитку самої науки, яка вслід за фізикою поступово змінює основні поняття, розуміючи значні зміни основних координат світорозуміння. Філософське бачення не тільки виробляє картину світу і будує на цій основі світогляд, воно має, на думку Уайтхеда, і науково-евристичне значення, яке зворотньо впливає на хід наукового дослідження, коли вироблені з його допомогою категорії стають стимулами і орієнтирами теоретичного пошуку. Так, «взяте» із науки у неї і повертається, знову включаючись в оборот ідей. Ця ідея методологічної відкритості глобальної філософської систематики дає Уайтхеду перевагу перед Гегелем, для якого філософія була «абсолютною наукою», призначеною, до речі, вказувати на «недостатки і помилки» будь-якого іншого, а особливо природознавчого знання. Уайтхед рішуче заперечує догматику абсолютного ідеалізму. Метафізика зовсім не має виняткової привілегії на вираження істини, її слід розглядати на загальних основах з наукою. Будь-яка наука являє собою систему ідей, час від часу концептуально пересновуючись. Метафізика відрізняється лише тим, що старається виробити систему найбільш спільних ідей. «Наука розвивалася під впливом спекулятивного розуму — пише Уайтхед, — прагнучи до пояснюючого знання... Секрет прогресу науки полягає у спекулятивному інтересі до абстрактних схем морфології» [10:45]. Присутніть спекулятивного елементу у наукових побудовах пояснює органічний зв'язок природознавства і філософії, фізики і метафізики. Уайтхед констатує факт розриву між наукою і філософією у сучасному світі, аналогічний тому, що був в епоху Галілея. Тоді відповідальність за цей розрив справедливо була покладена на агресивний догматизм теології, і люди науки боролися з обскуратизмом теологів, за свободу наукового дослідження. Тепер ситуація інша: люди науки повинні боротися з обскуратизмом у власних рядах, з обскуратизмом спеціалістів, задоволеними успіхами часткових методів, створених для вирішення спеціальних задач, і не думаючи про те, щоб зв'язати прагматичні ефективні ідеї у вузьких областях дослідження в єдину картину дійсності, картину, котра включала б також і систему людських цінностей.

Отже, метафізика не що інше, як найбільш чисте і сильне вираження спекулятивного (пояснюючого, а не прагматично-оперативного) духу науки з її вічним прагненням до раціоналізації «грубої практичності» безпосередньої данності. Тому, «абстрактні схеми морфології», про які говорив Уайтхед, і які оброблюються метафізикою, у випадку успіху, можуть стати програмою завтрашнього дня як, власне, не раз й проходило в історії цивілізації. Крім цього, філософська взаємодія наукових ідей із різних областей знання, здатне намітити міждисциплінарні зв'язки наук, виявити і обгрунтувати інтеграцію раніше далековиділених віддалених один від одного наук.

Отож традиційно-класичний ідеал філософського (метафізичного) знання у неалітичних концепціях Е.Гуссерля, Г.Башляра, А.Уайтхеда заклали основу для альтернативних шляхів розвитку науки.

Висновки

Історіографія проблеми малодосліджена. Винятком є радянська історіографія, яка висвітлює сутність позитивізму із позицій марксистської критики [2;3;4;5;6;12;14]. Недостатність зарубіжної і української відповідної літератури зумовили оглядовий характер роботи [1 ;7;8;9;10, 11;13].

Позитивістська традиція мислення стала основою для науки. Саме із позитивізмом пов'язують філософію науки на початковому етапі, тому що це була найпопулярніша течія філософії починаючи з 20-х рр. XX от. Зародження позитивістських традицій відносять до середини XIX ст. і її родоначальником вважають О.Конта. Виділяють три Істотні періоди розвитку позитивізму, які базуються на працях їх представників: 1) О.Конта, Е.Літтре, П.Лаффіта, Міля, Спенсера; 2) Маха і Авенаріуса; 3) О.Нейрата, Карнапа, Шліка, Франка, а також постпозитивістів Поппера, Куна, Фейєрабендта.

Основне місце у логічному позитивізму займали проблеми мови, символічної логіки, структури наукового дослідження та ін. Відкинувши психологізм, йшли по лінії зближення «логіки науки» з математикою, по лінії формалізації гносеологічних проблем.

На процес еволюції західної філософії і методології науки, зв'язаною з втратою лідерства логічного позитивізму і з переходом до постпозитивізму, суттєво вплинула філософсько-епістемологічна концепція Поппера. Саме ця концепція перш за все вчення про сутність наукового методу, вплинули на формування «критичного раціоналізму».

Взагалі, аналізуючи позитивізм у філософії науки, можна стверджувати, що це так звана стандартна концепція науки — сукупність гносеологічних, епістемологічних і методологічних поглядів відносно природи і будови наукового знання, змісту, сутності цілей й ідеалів наукової діяльності і регулюючих їх механізмів. «Стандартна концепція науки» базується на побутовому здоровому глузді, для якого характерне некритичне, нерефлективне відношення до основ і передумов наукової діяльності. Цей образ науки прийнятий за основу і розроблявся філософами позитивістської, а потім неопозитивістської і постпозитивістської орієнтації. У кінцевому результаті філософські концепції науки Поппера, Куна і Фейєрабендта вплинули на розвиток логіко-методологічних досліджень науки.

Антипозитивістський напрям формувався як альтернативний до позитивістської методології і спостерігається до нього підвищений інтерес у сучасній філософії науки. Традиційно -класичний ідеал філософського (метафізичного) знання відіграв вирішальну роль у становленні неалітичних концепцій науки.

Феноменологічна концепція Е.Гуссерля, яка вважається найактивніша [1: 302], заключаєтьоя в тому, що наукове знання і наукова діяльність аналізується в ній виходячи в основному із інтенціональної активності свідомості. Недостатком феноменології е протиріччя між прагненням збудувати будинок «строгої науки» і запереченням реальної науки.

«Епістемологія, - на думку Башляра, - стає як історичне дослідження тенденцій розвитку науки»[9: 37]. Сучасна наука, - згідно епістомологічної концепції, - у більшій мірі становиться «фабрикою феноменів» із звичайної феноменології, засновану на описі природніх даних, вона все більш перетворюється у «феноменотехнічну», яка спочатку у думці конструктує феномени, а потім перетворює їх в емпіричні дані об'єктивного світу.

Безсумнівно, найяскравішим представником анти-позитивістського напряму вважається А.Уайтхед. Філософія науки, — згідно Уайтхеда, — повинна мати онтологічну основу, яка покликана встановити «спекулятивна» філософія або метафізика [9: 310]. Наукове мислення своїм корінням йдуть у філософію, а філософія немає іншої основи, крім безпосереднього почуття. Філософський синтез Уайтхеда спирається на платонівсько-арістотельську традицію у з'єднаний з класичним британським емпіризмом, і в той же час, пропонує категоріальну схему, узагальнюючи картину світу некласичної фізики з уявленнями «про просту локалізацію об'єктів і підміченою конкретністю» абстракціями абсолютного простору: часу протиставляє «органіцизм», «клітинну теорію актуальності», яка зближує поняття фізики, біології і психології.

Список використаних джерел

1. Критика современньїх немарксических концепций философии науки./Академия наук СССР; Институт научной информации по общественным наукам: Отв.ред. А.И.Ракитов. -Москва: Наука, 1987. -240с.

2. Мельвиль Ю.К. Пуги буржуазной философии XX века. - М.: Мысль, 1983.-308с.

3. Наливайко Н.В. Гносеологические й метологические основы научной деятельности./Академи наук СССР Сибирское отделение; Институт истории, филологии и философии. - Новосибирск: Наука, 1990. - 11

4. Панин А.В.Диалектический материализм й постпозитивизм (критический анализ некоторых современных буржуазних концепций науки). - М.: Изд-во Моск.ун-та, 1981. - 240с.

5. Ракитов А.И. Философские проблеми науки. М.: Наука, 1977. - 415с.

6. Рижко В.А. Научные концепций: Социокультурный, логико-гносеологический й практический аспекты./Академия наук Украинской ССР. -Киев.: Наукова думка, 1985. - 186с.

7. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии: Учеб. пособие для студ.в учеб. заведеннях./Пер. с англ. В.И-Кузнецова.; Под.ред. С.Б.Крымского. -М.: Гуманит. изд.центр.ВЛАДОС, 2000. - 800с.

8. Современная буржуазная философия: Учеб. пособ. Под ред. А.С.Богомолова, Ю.К.Мельвиля, И.С.Марокого, М.: Вьісш. Школа, 1988.-581с.

9. Современная западная философия: Словарь. - Сост. Малахов В.С.;

Филатов В.П. - М.: Полит.издат, 1991. - 444с.

10. Уайтхед.А. Избранньїе работы по филооофии; Пер о англ. Сост. И.Т.Касавин: Общ. ред. и вступ, ст. М.А.Кисселя. -М.:

Прогрес, 1990.

11. Философский знциклопедический словарь. -М.: ИНФРА. - М. 1999. -576с.

12. Философский словарь./ Под ред. И.П.Фролова. 4-е изд. - М.:

Политиздат, 1981. -445с.

13. Шаповалов В.Ф. Основы философии современности. К итогам XX века. Курс лекций для студентов й аспирантов гуманитарных специальностей вузов. -М.: Флинта: Наука, 1998. -272с.

14. Швырев В.С. Анализ научного познания: Основные философии. -Москва: Наука, 1988. - 175с.