1. Сутність позитивістських концепцій науки,

До недавнього часу позитивістська традиція мислення домінувала у західній філософії науки. Ця традиція перетворювала науку у цілісне формулювання, яке характерне певною єдністю у виборі цілей, засобів і вихідних логічних моделей аналізу наукового знання. До 50-х років XX століття терміни «позитивістська філософія науки» і «західна філософія науки» були майже синонімами. Тон в західній філософії науки задавав логічний позитивізм, який увібрав у себе усі вихідні філософські установки попередніх стадій розвитку позитивізму [4; 12].

Основними вихідними ідеями позитивістської традиції в аналізі наукового пізнання були;

• гносеологічний феноменалізм, який виражався у зведенні наукового знання до сукупності чуттєвих даних; дескриптивізм — зведення цих функцій науки до опису;

• методологічний емпіризм - бажання вирішувати долю теоретичного знання, виходячи винятково із результатів його провірки досвідом; віра у формально-логічний аналіз як єдиний засіб вирішення усіх методологічних проблем; прийняття жорсткої дихотомії теоретичних і емпіричних висловлювань, і тісно зв'язане з цим протиставлення формальних і фактуальних наук, дихотомія теоретичного і емпіричного знання у фактуальних науках, у зв'язку з тенденцією до повної редукції першого до останнього;

• верифікаційна теорія пізнавального значення, включаючи і підтвердження, як ослаблений варіант верифікації; повна елимінація традиційних проблем філософії і абсолютне протиставлення науки філософії. Однією із найбільших характерних рис позитивістської традиції у філософії науки було протиставлення контексту відкриття і контексту обгрунтування в науковому дослідженні з певним виключенням першого із сфери методології це з логічної необхідності приводило до винятку з філософії науки проблеми розвитку наукового знання і до побудови винятково статичних моделей науки. Характерний для позитивістських традицій і радикальний сцієнтизм, який виражався у трактуванні науки, як єдиний вид пізнавальної діяльності і протиставленням її у цій якості всім іншим формам духовно-практичного засвоєння сутності.

Використовуючи термінологію Т.Куна, можна сказати, що починаючи з 20-х рр. XX ст. усі ці установки складали позитивістську "парадигму» мислення у західній філософії науки. І хоча у цей період існували й інші філософські концепції науки (концепція Гуссерля, Уайтхеда, Башляра, Мейєрсона та ін.), вони не були пануючими, на основі переглянутих основних періодичних видань по філософії науки, — пише Панін А.В.,— переважна більшість авторів і членів редколегій, цих видань належали до позитивістської традиції мислення [6:7].

Позитивістська традиція зародилася у вирі бурхливого розвитку природознавства XIX століття. Вона дала надію на те, що наука близька до створення картини світу, яка повністю витіснить метафізику і зробить її непотрібною. Це означало б, що у людському сприйнятті світу перемогла б жорстка науковість і завершеність; момент невизначеності і поетичного злету, характерний метафізиці з часів Платона, був зроблений, як непотрібний і, навіть, шкідливий [13: 83].

Засновником позитивізму став О.Конт він вважав, що людство вступить у нову епоху, яка йде на зміну епохи панування метафізики, —"позитивну». Ця впливова течія суспільної думки у різних модифікаціях проіснувала до 50 - 60 рр. XX ст. Історично виділяють три етапи розвитку позитивізму:

1. Представники першого — О.Конт, Е.Літтре, П.Лаффіт, Міль, Спенсер. Поряд із проблемами гносеології (закон трьох стадій розвитку пізнання — Конт) і логіки (Мілль) позитивісти важливе місце відводили соціології (ідея трансформації суспільства на базі науки Конта, органічна теорія Спенсера).

2. Виникнення другого етапу позитивізму — емпіріокритицизму відносять до 70 - 90 рр. XIX ст. і зв'язано з іменем Маха і Авенаріуса, які відмовилися від формального визнання об'єктивно-реальних предметів. В махізмі проблеми пізнання тлумачилися з позицій крайнього психологізму.

3. Виникнення і формування новітнього позитивізму або неопозитивізму, зв'язане із діяльністю Віденського гуртка (О.Нейрат, Карнал, Шлік, Франк та ін.) і берлінського товариства, які об'єднали у себе багато напрямків: логічний атомізм, логічний позитивізм, загальну семантику.

Основне місце в неопозитивізмі займали проблеми мови, символічної логіки, структури наукового дослідження та ін. Відкинувши психологізм - пішли по лінії зближення «логіки науки» з математикою, по лінії формалізації гносеологічних проблем [12: 284].

Коли говорять про логічний позитивізм, то перше їх завдання філософії визначається тим, що інтерпретують філософію як «антиметафізичність». Відповідно це протиставлення входить в адекватну концепцію науки [7; II]. Саме це й служило переходом від «мислення про світ» до логічного аналізу мови, яке в американській літературі отримало назву «лінгвістичного перевороту» [перш за все слід мати на увазі окремий напрямок, окрему школу західної філософії XX ст. із своєю філософською концепцією і тісно зв'язаною з нею концепцією наукового знання].

Одну з важливих задач логічного аналізу представники логічного позитивізму бачили у тому, щоб відділити поняття, які мають сенс, від тих, які з наукової точки зору не мають сенсу, і «очистити» науку від «беззмістовних» метафізичних понять. Прибічники логічного позитивізму стверджували, що існує два принципово відмінних видів наукового знання:

фактуальне і формальне. Фактуальні, або емпіричні, науки дають нам знання про світ, судження цих наук мають синтетичний характер. На противагу їм, формальні науки, логіка і математика, не несуть ніякої інформації про світ, але дають можливість трансформувати існуючі знання у ньому. Взагалі-то, неопозитивістська концепція фактуального і формального знання абсолютизують ту відносну відмінність між аналітичними і синтетичними компонентами, які мають сенс у відношенні до будь-якої системи готового знання [2: 69]. Незважаючи на критику деяких філософів науки, виложена концепція стала фундаментальною для неопозитивістів.

Отож, розглянемо фундаментальні абстракції, які лежать у якості методологічного базису, в основі неопозитивістського вчення про науку, які у кінцевому рахунку обумовили не тільки глибоку кризу й ідейне банкрутство, але й продемонстрували безумовну згубність відмови від принципу історизму [1: 15].

Основне із цих абстракцій складається у відмові від самого розвитку науки. Незаперечуючи нових фактів, представники неопозитивізму висунули постулат принципіальної формальної ідентичності когнітивних структур усіх наукових концепцій, незалежно від того, належать вони античності, епосі Відродження, природознавству Нового часу або є дитям XX ст. Всі ці концепції рахуються співставленими на основі одних і тих же формальних критеріїв. Прямим спадкоємцем виявилася абстракція від соціально-культурних залежностей науки і абстракція від змістовного різномаїття наукових концепцій і теорій. Безпосереднім результатом — стало виділення мови науки в якості основного предмету аналізу.

Акцент, зроблений неопозитивістською філософією науки на формально-логічне дослідження мовних систем, неминуче привів до формування концепцій принципіального редукціонізму і критерію емпіричної верификації наукового знання як основи відмежування його від усіх видів знання, і перш за все, філософських. Принцип редукціоналізму у сучасній науці прибрав форму «фізикалізму». Суть його полягає у ствердженні, що все, у крайній мірі, природознавчі науки, можуть бути редуцировані до мови фізики, а це останні — до мови спостережень, який описує результат безпосередніх фізичних експериментів. Засобом такого свідчення повинна служити повна і несуперечна мовна система, яка дозволяє шляхом застосування механізму логічного виводу отримати усі можливі знання із єдиних аксіологічних основ. Що ж стосується проблеми емпіричних критеріїв і контролю за емпіричним розумінням наукових знань, то ця сторона справи отримала різні способи вирішення у філософії науки неопозитивізму і критичного раціоналізму. В одному випадку емпіричний контроль здійснювався на основі принципу верифікаціоналізму, згідно якого теорія є підтвердженою і зрозумілою, коли емпірично підтверджнені отримані із неї наслідки. В іншому випадку теорія рахується емпірично зрозумілою, коли вона має логічну форму яка допускає емпіричне непідтвердження хоча б одного із його наслідків (принцип фальсифікації). Інтерес до дослідження мови науки і особливо до проблеми теоретичного знання (і відповідно мови теорії) емпіричного рівня (відповідно мови спостереження) не простою даниною формалізму

і субєктивізму, які характерні неопозитивізму. Цей підхід у дійсності відіграв певну роль, оскільки проблема аналізу когнітивних структур у науковому пізнанні і відповідних їх мовних формах була ініційована реальним розвитком самої науки. Справа у тому, що з формуванням спеціальної і загальної теорії відносності, а також квантової механіки у якості фундаментальних фізичних дисциплін у науці XX ст. виникла зовсім нова безпрецендентна ситуація. Вона полягала у тому, що фундаментальні фізичні теорії почали здебільшого оперувати ідеальними об'єктами і теоретичними конструкціями, не тільки тими, що не піддаються прямому спостереженню, але і приципово обмеженими у спогляданні. Математика, яка в науці Нового часу відігравала особливу роль, обрала новий статус. Вона перетворилася в допоміжну мову теоретичної фізики, без якої було б просто неможливо сформувати і проаналізувати її основні етапи [1: 16]. Таким чином, виникла зовсім не тривіальна проблема відносин мови наукової теорії з мовою спостереження і двостороньої інтерпретації термінів теорії у термінах спостереження і навпаки. Ця ситуація привела до виявлення і чіткої фіксації дуже важливих зв'язків і відносин в корпусі наукового знання, які ввійшли у предмет філософії науки і сформувала важливу структурну одиницю.

Суть наукової діяльності, як вважає К.Поппер, — в поясненні. «Я вважаю, — пише він, — що ціль науки — пошуки прийнятних пояснень. Тому теоретична діяльність може бути розділена на декілька видів висунення гіпотез, їх дедуктивний розвиток, критичне обговорення, емпіричне підтвердження, вибір із залишкових гіпотез оптимальних і побудова на їх основі теорій» [3: 46]. Причому самі теорії не змінюються, а змінюють одна одну. К.Поппер орієнтує вчених на одностороннє, тільки негативне, критично-руйнівне відношення до результатів наукових досліджень, без ґрунтовного вивчення і узагальнення позитивного досвіду. До речі, саме з позитивної розробки наукового знання зв'язаний розвиток теорії. Більше того, критичний аналіз висунутий Поппером показує те,що якщо послідовно дотримуватися цього принципу у науковій діяльності, то взагалім неможливо буде досягнути об'єктивно-істиного знання.І взагалі складну систему гносеологічних і логіко-методологічних установок, яка відігравала важливу роль в отриманні, емпіричній провірці і логічному обгрунтуванні наукових знань, неможливо зводити до якогось принципу. Пошуки такого єдиного методологічного принципу стають джерелом суб'єктивізму і односторонності у філософсько-гносеологічних і логіко-методологічних дослідженнях.

Одначе К.Поппер не старався осягнути об'єктивну істину. Істина як достовірність наукової теорії, з цієї т.з. — хибний ідеал, вона є лише регулятивною ідеєю, яка направляє душу вченого. Поппер допускав, що на рівні буденного знання можна висловлювати дійсні істини, але такого роду істини нібито не мають відношення до змісту науки. Наука має справу з теоріями, а теорії, по твердженню Поппера, всі погрішні, всі критикуються і відкидаються. Найкраща теорія та, яка відхилена, так як вона поступається місцем новій, і таким чином, наука може безкінечно прогресувати.

Метод науки у Поппера є критичним методом спроб і помилок, і методом висунення сміливих гіпотез, які повинні підлягати суровій критиці для того, щоб виявити заблудження. Тому метод науки пропонує постійну конкуренцію «теорій».

Позитивну роль в методології науки відіграли концепції розвитку структури готового знання, ідеї заперечення спростування старих теорій в становленні наукового знання. «Помилки загальної концепції Поппера і запропонованої ним схеми розвитку науки полягали в тому, — пише Наливайко, — що він не враховував відносин пізнавального суб'єкту і об'єктивної реальності »[3: 71]. Вся логіка наукового дослідження характеризується у Поппера крайньою односторонністю і суб'єктивністю.

Для розуміння ролі гносеології і методології у розвитку наукової діяльності певне значення має концепція Т.Куна, американського історика науки,та його розробка поняття парадигма. Парадигма, в уяві Куна, є духовне вираження загальності в науковій діяльності, сукупність найбільш загальних ідей, методологічних установок у науці, які визначають вибір проблеми і принципових способів їх вирішення, які на даному етапі досліджень є істинними. В періоди «нормальної науки» розвиток парадигми триває до тих пір, доки в її рамках зберігаються можливості вирішення наукових задач. Коли ці можливості виявляються вичерпаними, виникає кризова ситуація, яка вирішується «науковою революцією». У результаті створюється нова парадигма, несумісна із минулою, коли ж існують парадигми, в рамках яких вирішуються поточні проблеми вони несумісні. Між існуючими декількома парадигмами ведеться боротьба, доки одна з них не витіснить інші. Парадигма, на думку Куна, визначає прагнення вчених уніфікувати дослідницькі проблеми, привести їх до «нормального» виду. Робота нормалізації дослідницького завдання не все вдається. Тоді наукове товариство залишає вирішення цієї проблеми або розцінює її як не наукову. Такого роду діяльність вченого («перетворення проблеми в головоломки») визначає образ науки в «нормальній», спокійний еволюційний період його розвитку [3: 72].

«Нормальна наука» не націлена на відкриття чого-то принципово нового, але наукові відкриття, як розуміє цього Кун, — це процес, який включає в себе і пошук нового, і усвідомлення того, що отриманий результат — дійсно дещо нове. Коли ж концепція категоріального розуміння нового вже є, то його відкриття —осмислення проходить одночасно. Рано чи пізно у розвитку «нормальної науки» проходить неспівпадання спостережень із здогадами, нормальна течія науки переривається, наступає криза, яка звично приводить до створення нової теорії.

Процес ствердження нової парадигми має складну структуру. Критерієм вибору виступають нові можливості вирішення наукових задач, простота, стислість, науковий престиж автора. Дискредитація старої парадигми може проходити тільки перед обличчям нової: «Рішення відкинути одну парадигму є одночасно рішенням прийняти іншу, і обговорення, які приводять до цього рішення, включає в себе порівняння обох парадигм з природою і одну з одною». Парадигми не сумісні і тому не можуть здійснюватися. Перехід від одної парадигми до іншої здійснюється стрибком і охоплює всі її елементи - по переконанню Куна, — є ряд вчених, що знаходяться в опозиції до нової парадигми, роблять усе можливе, щоб зберігати минулу. В цілому по відношенні до нової парадигми вчених, як правило, можна розділити на групи протестуючих, адаптуючих і активно працюючих у новій парадигмі. До останніх звичайно відносять молодих вчених, вільних від догматичної залежності минулої парадигми.

Звичайно в концепції Куна відобразилося багато сторін нової самосвідомості науки, специфіки наукової діяльності, які раніше на рівні теорії неотримували потрібної суті. Хоча реконструювати теорію науки на основі тільки соціально-психологічних факторів цьому досліднику не вдалося. Т.Кун, як це не парадоксально, діє у рамках того ж емпіризму і гносеологізму, з критикою яких він спочатку відступив. Він ігнорує присутнє науці творчий початок, а прогрес науки ототожнює з прогресом у здатності вирішення наукових загадок, а те, що Кун називає історією науки, є історичним переходом до вивчення наукового знання, який означає його логічну реконструкцію.

Таким чином, коли К.Поппер замість аналізу структури готового знання, яким займалися представники логічного позитивізму, зосередив свої знання на аналізі виникнення знання, на зміні наукових теорій, то більш значний крок в цьому напрямку був зроблений Т.Куном. Його модель історичної еволюції науки була направлена і проти антиісторизму позитивістів, і проти критичних раціоналістів. Безумовно, роботи Куна відіграли важливу роль в поглибленні кризи неопозитивістської філософії науки підкреслили значення соціологічного і соціально-психологічного аналізу в наукознавстві. Пізнавальну проблему він розглядає формально, відволікаючись від її змісту, розглядає як головоломку, деяку вправу для розуму. В цілому раціоналістична позиція Куна не є послідовною [3: 23].

Висунуті Т.Куном положення про нескінченність парадигми було детально праналізовано Фейєрабендом наукове дослідження буде справді досконалим, на думку Фейєрабенда, у випадку звільнення від жорстких методологічних правил. Ріст знання здійснюється в процесі пролиферації. В біології цей термін означає виникнення нової тканини, відмінної від тієї, на якій вона виникла. Суть розвитку науки полягає у тому, на скільки процес пролиферації збагачує людське мислення. Фейєрабенд виступає проти будь-якого методу, який буде нормативним способом дослідження. Методологія повинна відповідати, на його думку, конкретній ситуації, причому кожна ситуація вимагає своєї власної методології. Фейєрабенд під методологією розуміє вираз своєрідного анархізму у науці. Він свідомо підкреслює це положення у своїй концепції: «Хоча анархізм, може бути, і не сама приваблива політична філософія, він тим не менше є безумовно найкращою основою епістемології і філософії науки»[3:73]. Сутність такого гносеологічного анархізму зводиться до того, що в науці немає і не повинно бути ніяких жорстких рекомендацій і заборон, універсальних принципів і рекомендацій, розподіл ідей і концепцій на наукові і не наукові. Кожна людина має право займатися тим, що йому подобається і працювати в рамках визнання теорій або винаходити свої власні, дотримуватися законів логіки або порушувати їх. Єдиним, по Фейєрабенду, принципом, здатним претендувати на загальноприйнятність, є принцип «вседозволеності» [3: 74]. Звідси виходить, що наука розвивається тільки завдяки постійному порушенню логіко-методологічних правил, при зникненні методології як теорії наукового пізнання.

Отже, розвиток логіко-методологічних досліджень науки (Поппера, Куна,Фейерабендта і ін.) привів до значних результатів, які торкаються структури наукового знання, процесів його обгрунтування і розвитку методів і прийомів наукового дослідження і т.д. Так, великого прогресу набув формальний напрям в методології, що спирається на логічну формалізацію. Це лягло в основу розвитку науки і суспільства в цілому.