Тема 15. Наука і цінності (2).

Зміст

Вступ

Розділ 1. Аксіологічна функція науки.

Розділ 2.Історичний розвиток філософських уявлень.

Розділ 3. Цінності як ядро світоглядної проблематики.

1. Людина як найвища цінність.

2. Людина у світі моральних цінностей.

3.Моральні цінності: їх основа і місце в ціннісній ієрархії.

Висновки

Література

Вступ

Наука - надзвичайно складний і багато аспектний соціальний феномен. Вона одночасно є системою об'єктивних знань і певним видом діяльності, засобом пізнання світу, найважливішим фактором розвитку виробництва і є знаряддям перетворення світу. Наука, таким чином, виступає як соціальний організм, який охоплює діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності, її безпосередній продукт - наукові знання.

Наука як складний соціальний організм здатна виконувати певні соціальні функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається у процес розвитку як його інтегруючий фактор, а цілі суспільства виступають органічними стимулами розвитку науки. Соціальні функції науки носять об'єктивний характер і визначаються суспільними потребами.

Призначення науки - не лише пояснити світ, а й перетворити його, ставати безпосередньою продуктивною силою суспільства.

Наука виконує ряд функцій, зокрема практичну, пізнавальну, прогностичну, культурну, світоглядну, управлінську, інформаційну і аксіологічну.

Філософія є найбільш адекватним засобом самосвідомості і духовного самовизначення людства. Вона в змозі відповісти на такі питання, на які в принципі немає і не може бути однозначної відповіді. Наприклад, про смерть і безсмертя, про сенс життя взагалі і людського зокрема, чи е Бог чи немає його? Ці питання, названі вічними, і складають головний нерв філософії протягом усієї її історії. Але якщо кожна людина відповідає на такі питання усім своїм життям, то в самій філософії відповідати на них довелося відповідному розділу філософського знання - аксіології.

Світ цінностей сам по собі надзвичайно складний і багатоманітний. Цінності поділяються на матеріальні і духовні, а духовні, в свою чергу, - на політичні, правові, релігійні, естетичні, моральні. Останні утворюють особливий, відособлений від інших явищ світ моральних цінностей.

Розділ 1. Аксіологічна функція науки

Визнаючи зростаючу роль науки для практики, дедалі ширше її використання у різних сферах діяльності, не слід прагматично розуміти науку - лише як засіб, від застосування якого можна чекати певної користі. Наукові знання є цінністю як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей. Саме у цьому й полягає аксіологічна або ціннісна функція науки.

У найбільш загальному вигляді цінності мають три особливості: по-перше, вони характеризуються одночасно як об'єктивні і суб'єктивні; по-друге, усе те, що людям уявляється позитивним, має сенс лише в силу наявності свого антипода; по-третє, співвідношення між протилежностями обмежується деякою суб'єктивно обумовленою межею, за якою дискусія про цінності втрачає свій зміст.

Перші філософські поняття, що мають аксіологічний зміст, виникають разом з вихідними онтологічними категоріями на самому початку античної філософії. А із Сократа можна починати історію аксіології, тому що він уперше формулює власне аксіологічне, тобто філософське питання в справжньому змісті цього слова : не що таке, а як влаштовано і чому, на яке відповідає будь-яка наука, а навіщо? Яке значення і зміст має досліджуване явище для людини і її душі?

Досократівска філософія мала справу з речами, вчинками, фактами і їх словесними позначеннями. Сократ вперше порушує проблему загальних понять. Його філософія мала справу не з буттям самим по собі, як і не з підміною його почуттєвою видимістю, як у софістів, а зі знанням про буття і саме буття людини. Головне питання його міркувань - моральне : як жити людині в цьому світі? І відповісти на нього можна тільки за допомогою знань про основні життєві цінності людини, що містять у собі зміст її існування : що таке благо, чеснота, мужність, краса самі по собі як такі, на відміну від вчинків, речей, що ці слова позначають. У всіх прекрасних явищ є те загальне, що робить їх такими, і це, за словами Сократа, є ніщо інше, як доцільність. Будучи їхнім загальним принципом ("архе"), змістом ("логос") і спільністю ("католой"), ціль ("телос") зв'язує в єдине внутрішнє і зовнішнє, зміст і форму предмета, стаючи основою його відповідності своєму призначенню. Чеснота, учив він, не вселяння богів, а обґрунтоване значення того, що дійсно добре "що робить людину здатною жити, не притіняючи інших, а ставлячись до них справедливо : здатною служити суспільству, а не собі одній.

Введення Сократом принципу доцільності, загального для блага і краси, зводить їх з оцінних понять ("Гарне", "Прекрасне") у ранг ідеальних цінностей.

Платон розглядав Благо як найвищу універсальну цінність : "Благо не є сутність, але по достоїнству і силі - переважає межі й сутності" і тому "без ідеї блага всі людські знання навіть найбільш повні були б зовсім марні. Благо має такий високий статус насамперед тому, що в Платона воно ще невіддільне від Єдиного як загальної першооснови буття, більше того, у діалозі "Філею" саме Єдине уявляється як Благо. Це єдність сутності і соціальне значимої цінності з її функціями норми і зразка. Сутнісну ідею Платон бачить у тім, що в самій природі існують ідеї добра і справедливості. У світовому житті багато злого і несправедливого, але поруч з цим закладені основи всього гарного. Основи морального він шукав поза світом - в Ідеї, закладеній в устрої світового життя, але не вираженій в ній цілком виразно. Душа для нього була злиттям розуму, почуття і волі, з яких випливають мудрість, сміливість і стриманість у пристрастях. Його ідеалами були Любов (Ерос), Дружба; його Ерос - товариськість, взаємне співчуття, симпатія. Платон у "Бенкеті" вустами Сократа стверджує і доводить, що любов нерозривна з добром і красою; любов прагне долучитися до доброго і прекрасного, і, таким чином, любов зводиться до пошуку добра і краси.

Арістотель, на відміну від Платона, більше зайнятий аналізом і уточненням понять, систематизацією категоріального апарату за допомогою створеної ним формальної логіки як інструмента філософського пізнання. Тому стосовно вище згаданої сфери він уперше робить спробу відокремити цінності (благо) від сутностей (єдине), а в сутностях починає розрізняти якісну (змістовну) і кількісну (числову) сторони, поєднані колись у єдиному.

Пояснення моральних понять Арістотель шукав у реальному житті людей : у Їхніх пошуках щастя і користі розуму людини. У цих шуканнях, учив він, сформувались дві головні суспільні чесноти : дружба і справедливість не в змісті рівноправності. Чеснота, за Арістотелем, - середина двох негативів - надлишку і недоліку.

Умови громадського життя своєю необхідністю узгодження індивідуальних потреб людей сформували систему моральних цінностей, що регулюють у сполученні з естетичними цінностями зміст суспільних відносин (зв'язків) у кожній соціальній групі і суспільстві в цілому. Цей бік цінностей вивчає етика.

У "Нікомаховій етиці" Арістотель вводить відповідний термін, називаючи вищою цінністю безкорисливе споглядання, "тому що воно цінне (тіміа) саме по собі". У "Великій етиці" він намагається вже встановити ієрархію самих цінностей (благ). "Із благ деякі відносяться до цінних (timia), інші - до Валиних (epaineta) речей, треті • до можливостей (dymameis).

Не випадково поряд з першою філософією і формальною логікою Арістотеля, особливо популярним і використовуваної в середньовічній філософії стало і його навчання про благо.

Давньогрецька етика дала практично весь перелік моральних ціннісних орієнтацій чи моделей поводження людей у суспільстві: 1) Демокріт і Арістотель закликали до забезпечення щастя людей як вищої цінності; 2) Арістип культивував гедонізм (почуттєві насолоди); 3) Антисфен і Діоген вимагали звести потреби людини до природної першооснови (аскетизму); 4) Сократ ототожнював чесноти і знання. Його погляди одержали назву як моралізують інтелектуалізм; 5) Фрасимах та інші софісти абсолютизували місце і роль індивідуальних інтересів, свавілля особистості (волюнтаризм); в) Платон орієнтував на споглядально-духовну діяльність, а його послідовники - неоплатонізм - вимагали морально-очисного аскетизму і т.д.

Однак середньовіччю, як духовному подоланню кризи, викликаної загибеллю античної цивілізації, передували шість століть еллінізму (III ст. до н.е. -Ill ст. н.е.). І в навчанні кініків, наприклад, засновником якого був син рабині Антисфен, з'являється вже "відчуження" (alienatio), протилежне за змістом "благу". Не випадково кінізм став ідейним попередником філософії й етики стоїцизму, що увібрав у себе практично усе відчуження переломної кризової епохи.

На гносеологічному етапі доля і зміст ціннісних категорій, істотно змінюється. Чергова зміна системи суспільних відносин від рабовласництва до феодалізму спричинила за собою перехід від етики як сукупності чеснот до етики як системи загальнозначущих норм і правил поведінки. Доля нової етики, що відбила інтереси нового класу власників, виявилася пов'язаною з монотеїстичною релігією. Культ наукового знання - ставати всеосяжним ("Знання - сила"), немає сумнівів у всесиллі науки, у тому числі і для щасливої перебудови людського життя. Суперечка йде лише про джерела пізнання. Тому ціннісні й оцінні судження, непідвласні жодному з відомих гносеологічних критеріїв і прийомів верифікації, виявилися зайвими і викликали цілком зрозуміле роздратування нових філософів і вчених.

Таким чином, гносеологічна переорієнтація філософії в XVII в. звела духовно-ціннісні початки людського життя із загально космічних божественних висот до рівня неадекватних, незрозумілих форм пізнання і властивостей людської уяви. Початий епохою Відродження духовно-культурний процес звільнення і, здавалося б, звеличування людини з метою зробити її центром світогляду насправді лише принизив її, про що й свідчать і багаття інквізиції, що запалали саме в цю епоху, спалюючи тіло і "звільняючи" дух. Тому судження про те, що духовні і загальнолюдські цінності, які власне і роблять з людини людину, виявилися відкинутими зі сфер Природи і Духу на рівень соціуму, зведеного до ілюзії, що щастя або нещастя людей залежить лише від ступеня розвитку їхніх наук і форм державного устрою, найнебезпечніша омана, що живе і панує сьогодні.