2.3. Питання методу науки

Надзвичайно важливим, а іноді єдиним методом наукового пізнання довгий час вважали індуктивний метод. Згідно принципів індуктивної методології наукове пізнання починається із спостереження і констатації фактів. Після того як факти встановлено, ми приступаємо до їхнього узагальнення і побудови теорії. Теорія розглядається як узагальнення фактів і тому вважається достовірною. Однак ще Д. Юм зазначив, що загальне твердження не можливо вивести із фактів, і тому всяке індуктивне узагальнення є недостовірним. Так виникла проблема обгрунтування індуктивного висновку: що дозволяє нам від фактів переходити до загальних тверджень?

Дану проблему розробляв зокрема Поппер. Він затратив багато зусиль, намагаючись показати, що та процедура, яку описує індуктивний метод, не використовується і не може бути використана в науці.

Перш за все, він вказує на те, що в науці немає твердо встановлених фактів, тобто тієї емпіричної бази, яка виступає відправною точкою індуктивної процедури. Всі наші констатації фактів є твердженнями, а кожне твердження має гіпотетичний характер і може бути спростовано. Не існує також “чистого” спостереження, яке давало б нам можливість отримувати достовірні факти, оскільки спостереження носить завжди чисто вибірковий характер. Слід обрати певний об’єкт, визначене завдання, мати деякий інтерес, точку зору, проблему. А опис спостережень передбачає дескриптивну мову і визначені властивості слів; він передбачає схожість і класифікацію, які, в свою чергу, опираються на інтерес, точку зору і проблему. Таким чином, наука на противагу тому, що рекомендує індуктивний метод, не може виходити на початку із спостережень і констатації фактів. Перш ніж приступити до спостережень, необхідно мати деякі теоретичні засоби, певні знання про спостережувані речі і проблему, що потребує вирішення.

Дуже часто перехід до загального твердження здійснюється не від сукупності, а від одного єдиного факту. Це є свідченням того, що факти є не базою для індуктивного узагальнення та обгрунтування, а тільки приводом для формулювання загального твердження. Навіть в тих випадках, коли є сукупність фактів, загальне твердження або теорія настільки перевершують ці факти за своїм змістом, що фактично немає різниці від якої кількості фактів ми відштовхуємося під час створення теорії, оскільки їх завжди буде недостатньо для її обгрунтування. Тобто індукція не є ані психологічним фактом, ані фактом повсякденного життя і тим більше не є фактом наукової практики.

Основною вадою індуктивізму є те, що він має на меті обгрунтування теорій за допомогою спостереження та експерименту. Проте таке обгрунтування є неможливим. Теорії завжди залишаються тільки необгрунтованими припущеннями. Факти і спостереження використовуються в науці не для обгрунтування, не в якості бази індукції, а тільки для перевірки або ж спростування теорій – в якості базису фальсифікації. Факти і спостереження дають привід для висунення гіпотези, яка аж ніяк не є їхнім узагальненням.

Постає запитання: яким же тоді є метод науки, якщо це не індуктивний метод? Справа в тому, що людина завжди опирається на визначені теоретичні установки в процесі пізнання дійсності; процес пізнання починається не із спостережень, а із висунення здогадок, припущень. Свої припущення ми співставляємо із результатами спостережень і відкидаємо їх після фальсифікації, замінюючи їх новими здогадками. Спроби і помилки – ось із чого складається метод науки. При цьому метод спроб і помилок є характерним не тільки для наукового, але і для всякого пізнання взагалі. До того ж, метод спроб і помилок є не тільки методом пізнання, але і методом всякого розвитку. Природа, створюючи і узагальнюючи біологічні види, діє методом спроб і помилок. Кожний окремий організм – це чергова спроба.

Структура поняття “істина” є досить складною. Класично, ідею істини зводять до відповідності фактам. Однак, якщо поняття “істина” вважати синонімом поняття “відповідність фактам”, то для кожного твердження можна легко показати, за яких умов воно відповідає фактам. Дане формулювання відображає об’єктивну теорію істини.

Специфічність вищеназваної теорії полягає в тому, що вона дозволяє нам стверджувати, що деяка теорія є істинною навіть в тому випадку, коли ніхто не вірить в цю теорію, і навіть коли немає засад вірити в неї. В той же час інша теорія може бути хибною, не дивлячись на те, що існують порівняно хороші основи для її визнання. Безумовно, це є суперечливим з точки зору будь-якої суб’єктивної теорії істини, однак об’єктивна теорія це допускає. Об’єктивна теорія чітко розрізняє істину та її критерій, тому і допускає той факт, що навіть стикнувшись з істинною теорією можна не знати, що вона істинна. Таким чином, класичне розуміння істини в її формально-логічній обробці є повністю сумісне із фальсифікаціонізмом.

Говорячи про фальсифікацію істини, необхідно проаналізувати і поняття правдоподібності, яке є настільки об’єктивним, як і поняття істини. Одна теорія може бути більше правдоподібною ніж інша і це незалежно від того, знаємо ми про це чи ні. Ступінь правдоподібності є об’єктивною властивістю наукових теорій, а не нашою суб’єктивною оцінкою. Тому тут, як і під час аналізу поняття істини, необхідно робити різницю між визначенням поняття правдоподібності та критерієм правдоподібності. Тобто не можна запевняти, що одна теорія більш правдоподібна ніж інша, - можна просто висловити припущення про це. Максимального ступеня правдоподібності можна досягнути тільки такою теорією, яка є не просто істинною, а яка дійсно відповідає всім реальним фактам. Така теорія, безумовно, є неможливою. Однак поняття правдоподібності можна використовувати під час порівняння теорій для встановлення ступеня їхньої правдоподібності.

Поняття правдоподібності не тільки допомагає у виборі кращої із двох теорій, але також дозволяє здійснити порівняльний аналіз навіть тих теорій, які були спростовані. Якщо теорія Т₂, яка замінила теорію Т₁ також через певний час є спростованою, то з точки зору традиційних понять істинності та хибності вона буде просто хибною і в такому випадку нічим не буде відрізнятися від теорії Т_1. І саме поняття правдоподібності дозволяє нам стверджувати, що Т₂ є кращою за Т₁, оскільки вона є більш правдоподібною і більше відповідає фактам. Завдяки цьому поняття правдоподібності робить можливим як розташування всіх теорій в ряд відповідно до ступеня їхньої правдоподібності, так і вираження прогресивного розвитку наукового знання.

Для того, щоб зберегти емпіричний характер і не перетворитися в метафізичну догму, наука повинна безперервно розвиватися. В ній постійно повинні висуватися нові теорії, їх перевірка і спростування. Якщо цей процес призупиняється і деякі теорії домінують на протязі тривалого часу, то вони перетворюються в незаперечні метафізичні системи. То які ж вимоги повинна задовільняти наукова теорія, щоб її можна було вважати задовільною?

Перед вченими постає проблема: знайти нову теорію, за допомогою якої можна було б обгрунтувати певні експериментальні факти – факти, які можна було б пояснити за допомогою попередніх теорій; факти, які попередні теорії не змогли би пояснити; факти, за допомогою яких ці попередні теорії можна було б фальсифікувати. Нова теорія повинна також усунути певні теоретичні труднощі: як звільнитися від хибних гіпотез, як об’єднати в одне ціле раніше несумісні гіпотези і т. д. Якщо вченому вдається створити теорію, яка вирішила б усі ці труднощі, то цим самим він вже робить значний вклад в розвиток пізнання. Однак недостатньо того, щоб нова теорія просто пояснювала нові факти і вирішувала відомі теоретичні труднощі. Для того, щоб її можна було вважати новим наближенням до істини, вона повинна задовільняти ще певні вимоги.

Перша вимога. Нова теорія повинна виходити із якої-небудь простої, нової і цілісної ідеї відносно деяких зв’язків або відношень між до цього моменту незв’язаними речами, фактами, явищами.

Друга вимога. Нова теорія повинна бути незалежно перевірена: одночасно із поясненням відомих фактів нова теорія повинна містити і нові доведення, бути приводом для передбачення нових явищ.

Якщо даної вимоги дотримано, то нова теорія буде являти собою потенційний крок вперед в розвитку пізнання. Нову теорію, яка відповідає другій вимозі, буде легше перевірити, ніж попередню теорію, оскільки вона не тільки дає пояснення на всі факти попередньої теорії, але і передбачає нові, які ведуть до нових перевірок. Крім того, дотримання другої вимоги веде до постановки нових експериментів і, навіть якщо їхні результати спростовують нову теорію, обсяг наших знань буде збільшуватись, оскільки спростування призведе до нових проблем, вирішення яких потребує створення нових теорій. Таким чином, якщо нова теорія відповідає другій вимозі, то вона вже є певним кроком вперед в збільшенні та розвитку наших знань.

Перші дві вимоги обмежують обсяг пошуку нової теорії, відкидаючи тривіальні та нецікаві вирішення проблеми, що постала.

Третя вимога. Нову теорію слід перевірити за допомогою нових способів. Виконання даної вимоги можна встановити тільки за допомогою емпіричної перевірки нової теорії.

Нові теорії передбачають появу нових фактів, наслідків, які слід часто підтверджувати для того, щоб прогрес науки був неперервним. Та цілком зрозуміло, що наука зупинилась би в своєму розвитку і втратила би емпіричний характер, якби наукові теорії не спростовувались.

Безумовно, навіть найкращі теорії з часом будуть замінені більш досконалими. Проте не варто розглядати наші теорії тільки як підготовчий щабель в процесі побудови інших, досконаліших теорій, оскільки кожна теорія є серйозною спробою відкрити істину, запропонувати правильне вирішення проблеми, здійснити опис істинної структури світу. Якщо ж теорія претендує на істинний опис світу, то вона повинна давати нові істинні передбачення, тобто повинна відповідати третій вимозі.

В процесі розвитку знання зростає тільки глибина і складність наукових проблем, які ми вирішуємо. При цьому глибина і складність проблеми визначається як глибиною і складністю теорії, яка вирішує дану проблему, так і тією відстанню, на яку фронт науки просуває її вирішення і тим впливом, який дане вирішення здійснює на суміжні відділи науки.