Наука як пізнавальна діяльність, соціальний інститут: феномен культури.

Питання про природу науки, про визначення науки вже давно стало предметом уваги в філософії. Відомий французький мислитель засновник позитивізму О.Конт визначав науку як систему знань, складається частинами якої є : 1) факти; 2) певний метод; 3) закони і принципи. Однин з сучасних авторів дає таке визначення: "Наука – спеціальний орган суспільства, функцією якого є пізнання дійсності і визначення шляхів його практичного використання". В енциклопедичному довіднику з філософії наука визначається як сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація об'єктивного знання про дійсність особливістю науки є те, що в процесі історичного розвитку наука перетворюється в "виробничу силу суспільства" / К.Маркс/ і найважливіший соціальний Інститут. Вказані, визначення (які зрозуміло не вичерпують усіх можливих) фіксують такі суттєві риси науки:

– Системність і об'єктивність наукового знання.

– "Діяльний" характер науки (наука й особлива сфера людське діяльності).

– Соціальна природа науки.

Кожна риса сама по собі не визначає науку, пише Їхня єдність Особливе значення для розуміння природи науки мають друга і третя риси.

Наука - це якась застигла, незмінна система знань, наука - ці знання в динаміці, це пошук і вироблення нового знання, яке відповідає необхідним критеріям науковості. Це процес пошуку І виробництва нових знань є процесом і результатом людської творчої Діяльності. "Діяльний" підхід до розуміння науки дозволяє усвідомити активну роль людини як суб'єкта наукового пізнання, перевести питання про природу науки в питання про природу суб'єкта та об'єкта наукової діяльності, про специфіку її цілей, про ЇЇ необхідні умови і передумови, з також - в питання про засоби, знаряддя, метод чи методи пізнавальної діяльності в науці. Діяльний підхід зосереджує увагу на питаннях наукової методології (яку потрібно, зокрема, розглядати як своєрідну “технологію" процесу пошуку і вироблення знань), він врешті стосується актуальної проблеми "раціональності" науки - тобто відповідності пізнавальної діяльності в науці певним нормам, ідеалам, стандартам і критеріям.

Розгляд науки як особливої спеціалізованої людської діяльності природно приводить до розгляду її колективного та соціального характеру. Наука - це колективна пізнавальна діяльність людей, які діють в певних соціальних умовах і між якими виникає система відповідних соціальних відносин.

Думка про соціальний характер наукового знання була висловлена вже О.Контом; свого глибокого виразу концепція соціальності науки знайшла в працях К Маркса, який поєднав ідею соціальності науки з ідеєю практики (предметно " чуттєвої, матеріально - виробничої, соціальне - історичної діяльності людей). Наука, за марксисткою концепцією, виникає на основі практичної діяльності як спосіб її осмислення, теоретичного відтворення, як спосіб розвитку практики, яка стимулює розвиток науки і водночас сама одержує могутній поштовх від науки. Суспільна практика визначає цілі науки і вона дає критерії об'єктивної цінності наукового -знання. Ідеї Маркса сприяли появі в XX ст. таких сфер філософського і соціального дослідження як "соціологія знання" (зв'язок знання і суспільства) і "соціологія науки" (наука як предмет дослідження соціології). Соціальна природа науки виявляється в тому, що наука виникає і розвивається лише в певних соціальних умовах. Соціальне визначеними (через соціальну практику і культуру) є об'єкти, які досліджує наука, її методи, суб'єкт пізнання, його спосіб мислення, категорійний апарат, засоби І знаряддя пізнавальної діяльності.

Соціальність науки знаходить свій вираз в тому, що наука як суспільний феномен інститулізується, перетворюється в соціальний інститут (цей процес відбувається в Європі в XV! ~ ХVІІ ст.).

Перетворення науки в соціальний інститут зумовлено і характеризується такими явищами:

1. Досягнення достатньо високого рівня розвитку системи наукових знань, відокремленні науки від інших сфер духовної чи пізнавальної діяльності (філософії, теології і релігії, мистецтва, магії і алхімії, містики, окультизму тощо).

2. Формування особливих критеріїв, норм, стандартів одержання І оцінки наукового знання.

3. Формування корпорацій фахівців (вчених дослідників) із спільними пізнавальними інтересами, які дотримуються в своїй пізнавальній діяльності і спілкуванні між собою цих критеріїв, норм, стандартів (виникає те, що звуть "етносом науки").

4- Корпорація науковців (наукова спільнота) вбачає в науковій пізнавальній діяльності - відповідно до норм і стандартів науковості свою соціальну роль і призначення.

5. Поява особливих форм організації наукового співтовариства (у вигляді наукових академій, товариств, закладів, інститутів, лабораторій, наукових колективів тощо) які мають сприяти організації оцінці, обміну інформацією, забезпечення наукового спілкування, зв'язків, сітки комунікацій.

6. Визначення з боку суспільства (і зокрема, держави) правомірності і необхідності наукової діяльності, ЇЇ соціальної цінності, сприяння різним формами І способам її організації, орієнтація суспільної освіти на підготовку фахівців, здатних вести наукові дослідження, правове забезпечення наукової діяльності і наукових організацій, державна (правова фінансова) підтримка науки та використання її результатів.

Діяльний і соціальний (соціологічний) виміри науки тісно пов'язані з "культурологічним виміром", без врахування якого неможливо розкрити суть науки як форми діяльності і як соціального інституту, існує багато визначень культури. Одне з них належить А.Швелеру: Культура - це підсумок всіх досягнень окремих осіб і всього людства у всіх галузях і по всіх аспектах оскільки, ці досягнення сприяють духовному вдосконаленню особистості і загальному прогресу. З цього визначення випливає, що культура — це передусім сукупність духовних досягнень людства; досягнень людини як творчої мислячої істоти. Матеріальна культура є виразок і наслідком духовної, інтелектуальної творчості. Очевидно, що науку спід розглядати як один із історичних феноменів культури. Адже наука належить до числа видатних інтелектуальних досягнень людства, вона відіграла кардинальну роль в духовному розвитку як людства в цілому, так і особистості, зумовила технічний і технологічний прогрес, змінила умови праці і життя величезних мас людей, врешті привела до виникнення сучасної "технічної цивілізації.

Культуру можна характеризувати як фундаментальний фактор людської життєдіяльності, культура визначає і зумовлює спосіб організації суспільного буття, спосіб (форми) існування людини в світі як надприродної (соціальної, духовної) істоти. Ці функції культури в сучасну епоху неможливо реалізувати, не спираючись на науку як важливий компонент культури. Існує система складних взаємовідносин між наукою культурою:

* Наука є продукт розвитку культури. Людина творить донаукову культуру, і на її основі виростає наука (античність, середньовіччя, Новий час) як форма інтелектуалізму і раціонального ставлення до світу.

* Культура відіграє кардинальну роль в створенні необхідних умов і засобів для подальшого розвитку науки, визначає характер і напрямки її поступу. Наука існує і розвивається в певному "соціокультурному контексті". Слід говорити не лише про соціальні чинники розвитку науки ("соціальна детермінація" наукового поступу), але і про "соціокультурні чинники" (соціокультурна детермінація). Феномен соціокультурної детермінації в останні десятиріччя знайшов своє широке відображення в концепціях "історичної школи наук" Ж.Поппер, Т.Кун, І. Лакатош, Ст.Тулмін, П.Фейєрабенд та ін.

* Наука істотно впливає на стан і розвиток культури, її вплив і могутність настільки зростають, що в XX ст. виникли серйозні колізії в співвідношенні науки і культури, виявився розрив "науково - технічної" і гуманітарної (мистецтво, мораль, релігія) культури, характер і результати розвитку науки призвели до її апологетики, знецінення інших сфер культури (сцієнтизм), до загрози відчуження науки від соціогуманітарної гуманітарної орієнтації, до появи технократизму як домінуючої" тенденції в соціальному використанні науки.

КУЛЬТУРНА ЦІННІСТЬ НАУКОВИХ ЗНАНЬ.

Виробництво знань, передача Їх - один з найбільших винаходів культури, якого немає у житті тварин. Рівень культури кожної людини і всього людства на кожній стадії онтогенезу і філогенезу визначається в значній степені характерними для неї об'ємом і глибиною знань Одержання знань здійснюється особливого роду людською діяльністю, мета якої, по-перше, відбиток реально існуючого в його одиничності, конкретності, неповторності, по-друге, виявлення загальних, сутнісного, зв'язків і відношень, що ховаються за різноманіттям явищ, по-третє, зв'язку одиничного і загального у формах особливого.

У цій трьохрівневості знання умова його повноти. Співвідношення одиничного, особливого і загального різне в різних сферах буття, їхнє співвідношення в знанні виявлялося різним, — наприклад, у знанні природних і соціальних явищ, у знанні технічних і художніх творінь, у знанні матеріальної і духовної сторін самого людського буття.

Самовизначення пізнання в цій його специфічній функції відбулося на порівняно високому щаблі розвитки культури. Споконвічне ж, у первісності пізнавальна діяльність була синкретичне злита з іншими формами духовної активності людей І разом із ними, як уже відзначалося, вона була вплетена в матеріальну практику. Синкретична, дифузійна свідомість первісної людини формувалася на трьох різних рівнях духовного життя древніх людей, його пізнавальний компонент постає у трьох різних формах: а) як практичне пізнання, органічно включене в усі види практики; б) як міфологічне пізнання, що виявлялося в іманентності міфу і пізнавальній установці; в) як ігрове пізнання, що опинилося Із самого початку Історії культури необхідним компонентом дитячої гри, а потім і ігор дорослих. Які ж особливості вихідних форм знання, що народжувалися в цих формах пізнавальної діяльності?

Практичні знання мали — і мають донині — гранично конкретний характер, обумовлені своєрідністю явищ, що лягли в практику - природи, соціальних відношень, самого людського буття. Звідси сила і слабкість цього початкового (і у філогенезі, і в онтогенезі) роду знань: завдяки Їм практична діяльність людини виривалася з рамок біологічної інстинктивної поведінки, ставала істинно людською, культурною, але їхній емпіризм, робив гранично вузьку сферу Їх застосування.

Пізнання природи було необхідно включено в трудову діяльність — у процеси виготовлення знарядь праці і зброї, у полювання І збирання, пізніше в скотарство і землеробство, у різні ремесла; у всіх цих розгалуженнях прац знання, що добувалися в ньому, знаходилися в практичній свідомості працівників, тому практичне пізнання називають часто "повсякденним" (що здається, однак, не дуже вдалим, тому що визначальним є не його щоденність, а саме вплетенность у практику): зрозуміло, що практичне знання далеко не повною мірою усвідомлюється і, як правило, не формалізується; воно добувається кожним для себе, а якщо передається батьком сину, майстром учню, то лише прямим навчанням даному способові діяльності.

Про зародження практичного пізнання суспільних відносин говорять початкові обрядові дії. що оформляли ці відношення шлюбні і похоронні ритуали, акти ініціації й церемонії виборів вождів, передачу влади, висновки міжплемінних договорів; потім у ході усе ускладнюваної практики керування суспільством, знання соціальних відносин ширилися, поглиблювалися, виявляючись, як і в праці, пропорційними досвіду, що накопичується. на даному напрямку людської діяльності. Практичне пізнання людини формувалося в надрах такої форми практики, як повсякденне спілкування людей;

загальні риси цього роду знань ті ж — безпосередність, інтуїтивність. емпіризм, залежність від досвіду.

Міфологічне знання виростало з практичного, але рано відокремилося від нього і знайшло самостійну — чисто духовну форму Існування; необхідність у ньому визначалася тим, що воно містило відсутню в практичному знанні узагальненість. Вона досягалася завдяки тому, що знання втілювалося в міфі, у художніх способах, що піднімали одиничне до рівня загального, перетворювали реальне в ідеальне силами уяви, фантазії, що змінювала форми реальності; така глибинна діалектика міфу — фантастичний відбиток реальності ніс елементи об'єктивно-щирого знання про неї. Міф зобов'язаний цим тому, що в ньому в нерозчленованому-синкретичному вигляді злиті початки мистецтва, релігії і філософії. Тим самим міф досягав найвищого ступеня узагальнення, можливого при його образній структурі, долаючи роздробленість, емпіричну фрагментарність і випадковість знання, вплетеного в практику; до того ж він не диференціював знання про людину, про суспільство і про природу, а навпаки, ототожнював природне, соціальне і людське, матеріальне і духовне, мертве і живе, земне і потойбічне; така гносеологічна амбівалентність міфу — перетворення реальності потужністю фантазії дозволяло йому осягати світ як щось цілісне й організоване в цій його цілісності; по термінології древніх греків - це космос, по сучасній термінології — система.

Оскільки свідомість відривалася від практики в ім'я виробітку узагальнених уявлень про світ, покликаних пояснювати все суще в природі й у людському бутті, остільки на цьому рівні психічної діяльності вона виявлялася ірраціональною і могла досягати своїх цілей лише художньо-образними засобами, що оберталися трактуванням реальності, міфом, то метафоричні структури уподібнення, ототожнення, сприймалися як адекватно то фіксуюча реальність. От чому марні суперечки про історичну первинність релігійного або атеїстичного мислення — вони зародилися І розвивалися паралельно, рівною мірою належачи культурі, але домінуючи в різних її "відсіках", на різних рівнях свідомості; відповідно раціональні механізми практичного пізнання стали ґрунтом розвитку науки, а ірраціональність міфологічного мислення --джерелом релігії і мистецтва (зрозуміло, протягом всієї історії культури, аж до цього дня, ці дві гілки духовної активності не були самостійними і цілком ізольованими одна від одної.

Третій тип знань, що добувався людством споконвічне, народжувався в грі. Етнографічні дані показують, що вже на ранніх фазах культурогенеза гра вичленовується як самостійна форма поведінки дитини, тому що — як уже відзначалося вище — тільки з її допомогою можна було "підключати" дітей до досвіду дорослих; але тим самим у цій своєрідній дитячій практиці добуваються знання діяльності і поведінки дорослих, людських взаємовідносин, норм соціального життя й одночасно — знання дитиною самого себе, свого характеру, інтересів, психології. "Дитина, що не вміє грати, не буде благословенний на землі", — справедливо говорили древні тюрки.

Така морфологія пізнання на першому щаблі історії культури (при тому, що тут знання ще не відокремилося від інших форм духовної і матеріальної активності людини і не перетворилося в самостійну соціальну і спеціалізовану діяльність).

Ці три форми знання збереглися протягом усієї наступної історії — практичне й ігрове пізнання залишалися в принципі такими, якими вони були споконвічне, мистецтво звільнило художнє освоєння світу від сковуючої його містико-релігійної міфологічної форми. Водночас, на новому етапі історії пізнавальної діяльності людини, що стрімко розвивалася в епоху цивілізації, діяльність ця стала виробляти нові способи одержання, збереження і передачі знань із покоління в покоління. Вже в античній культурі була усвідомлена і реалізована потреба перетворення пізнавальної діяльності в особливу галузь духовного виробництва, мета якої продукувати, зберігати і транслювати знання про те, що реально існує (або здається на даному ;етапі історії культури реально існуючим). Оскільки реальність має рівні одиничного, особливого і загального, остільки і її спеціалізоване пізнання вилилося, по-перше, у форму логографії. Метою якої, як відзначав Аристотель, є опис "того, що було", тобто "одиничного", так, наприклад, як це робив Геродот; по-друге, у форму приватних наук — фізики, медицини, етики, риторики, що досліджували закономірності різних областей природного і соціального — філософії математики.

Перше знання про буття наук про загальні закони, якісних і кількісних родів знань - Аристотель називає його "історією" — не було наукою в прямому змісті цього слова, у якому ми говоримо про сучасні "історичні науки", як не були нею середньовічні хроніки І літописи, а потім географічні й етнографічні описи мандрівників. місіонерів, дипломатів і, тим більше, мемуари І щоденники Опис одиничного ставав науковим тільки тоді, коли доповнювалося поясненням — у тій формі, у який воно доступно природознавству або гуманітарним наукам Із їх "розуміючим" осмисленням пізнаваних явищ. Усталеність і різноманітність засобів, жанрів, способів одержання документального знання говорять про те, що культура відчуває потребу в знанні одиничного в такій же мірі, як у знанні особливого і загального. Воно і зрозуміло — адже в практику буття ми завжди маємо справу саме з одиничним, і кожний із нас одиничний у своєму реальному існуванні. Коли ж історично виникала можливість наукового пізнання одиничного, воно стало здійснюватися не тільки документальними, але і дослідницькими, специфічно науковими методами. При цьому дані методи застосовуються найбільш широко в тих областях науки, у яких вивчаються сфери буття, що відрізняються особливо великою роллю одиничного, випадкового, варіативного:

буття людини, історія людства, духовна культура, художнє відтворення життя. Саме тут одиничне постає як унікальне — неповторне, єдине у своєму роді: унікальна особистість людини, історичне діяння, художній твір, тобто усе, що несе на собі початок суб'єкта, — адже унікальність, як ми пам'ятаємо, істотним атрибутом суб'єкта. Тому історична наука, мистецтвознавство, експериментальна психологія, психіатрія – так різко відрізняються від інших наук.

Як би не було, однак, своєрідні наукове і документальне знання одиничного, особливого І загального протистоять тим різновидам знання, що виникають поруч із наукою, — у сфері ідеології, релігії і мистецтва. Це пояснюється тим, що природа ідеології не гносеологічна, а аксеологІчна тобто мета її — не пошук об'єктивної.стини, а обґрунтування визначеного типу цінностей політичних, юридичних, релігійних, моральних, естетичних, художніх. Ідеологія осмислить світ, тобто висвітлює об'єктивне під кутом зору суб'єктивних інтересів, потреб, прагнень, під кутом зору належного, бажаного, ідеального (і що відповідно відхиляється, що засуджується) для даного суб'єкта — особистості або соціальної групи, політичної партії, класу, стану, нації. Зрозуміло, що розбіжність між наукою й ідеологією особливо велика при освоєнні природних явищ, а зв'язок їх найбільш тісний при Їхньому звертанні до соціокультурних об'єктів але в тому і справа, що обґрунтування будь-якої системи цінностей (і відповідно розтрощення протилежної системи цінностей) неможливе юза пізнанням, тільки мова йде тут не про пізнання світу, суспільства.

Людини як об'єктів, поза суб'єктом, а про пізнання значення для нього об'єктивної реальності, тобто зв'язку об'єктивного із суб'єктивним. Тому ідеологічне знання, на відміну від наукового і документального, залежить від позицій соціального суб'єкта, цінності якого воно допомагає обґрунтовувати і захищати. Такий характер ідеологічного знання найбільш послідовно виражається в релігійному освоєнні дійсності. Пізнання матеріального, об'єктивного світу релігія або повідомляє далеким їй, або неістинним, помилковим, тому що воно протилежне "показанням" віри, містичного осяяння, уявленню про надприродне чудодійне, божественне — згадаємо знамените "сгеdо guia absurdum" Тертулліана або ж твердження більш помірного Фоми Аквінського, що хоча віра не проти розуму, вона над розумна; релігійне знання зводиться тому до самопізнання віруючого, до психологічної інтроспекції.

Особливе місце в пізнавальному континіумі культури займає філософське знання, оскільки його центральна проблема відношення суб'єкта й об'єкта, від чого знання про світ обертається світоглядом, науковий пояснення суспільства — його Ідеологічним тлумаченням, розуміння людини — рефлексією про зміст людського буття, збагнення сутності культури — орієнтацією її розвитку, конструюванням ідеалу. Зрозуміло, співвідношення цих боків філософствування змінювалося в ході історії — в одних навчаннях ясно домінувала гносео-онтологічна орієнтація (скажемо, у Р. Декарта), в інших панувала орієнтація ідеолого-акснеологІчна у третіх – проективна (у соціалістів-утопістів); часом філософія зближалася з міфологією (у неотомістів), часом — із мистецтвом (в екзистенціалістів). Однак по природі своїй, по об'єктивній необхідності, що визначається потребами культури, філософія є спосіб пізнання загального, при тому, що на відміну, наприклад, від математики вона сполучає знання буття з усвідомленням інтересів І прагнень людства. Це обумовлює особливе, самостійне місце філософського знання в культурі, дозволяючи розглядати Його як світоглядне знання.

Правда, спрямованість на світ у його цілісному бутті, що охоплює зв'язок об'єкта із суб'єктом, знання з цінностями, реального з ідеальним, властива не тільки філософії, але і мистецтву, однак істотна їхня різниця полягає в тому, що художнє знання мас не теоретичний, а образний характер. Це протиставляє його І науковому знанню, одночасно зближуючи зі знанням міфологічним і релігійним; водночас від цих останніх воно відрізняється тим, що відверто розкриває свою опосередкованість вимислом, тоді як міфологічне І релігійне знання претендують на абсолютну істинність. Розглядаючи усю світову історію мистецтва, ми дійшли висновку, що його пізнавальний потенціал не був незмінним: у реалістично орієнтованій творчості він виростав, в інших художніх напрямках скорочувався,

В результаті такої динамічно розвинутої науки і культури, науки і соціальної практики, науки і техніки, виникає своєрідний соціо-техніко-науково-культурний суперкомплекс, який ми називаємо сучасною цивілізацією. Цей суперкомплекс охоплює три Інші підлеглі йому комплекси, комплекс науково-культурний, комплекс технологічний і виробничий і, нарешті, комплекс соціальних відносин, структур суспільства і влади. Потужний потенціал розвитку, що виник разом з таким суперкомплексом, приводить до того, що історія, починаючись з XIX століття стає універсальною всесвітньою історією, що реалізується в XX столітті.

Але для прояснення онтологічного змісту знання, для якого як для раціональної діяльності, характерна рефлексія, такого визначення недостатньо. Тому пропонується розглянути наступне.

Пізнання - дослідження пізнаваного в ньому самому його власними засобами, аналогічне створенню в пізнаваному топологічної порожнини Ця порожнина заповнюється теоретичними конструкціями, присутність яких в ній може міняти рухи пізнаваного в світі чи міняти його саморух, надаючи йому антропологічний зміст. Антропологічний зміст тут означає те, що в динаміці цього саморуху розігрується, як мінімум, доля людини.

Висновок

Необхідним шляхом до достовірної теорії являється гіпотеза. Без гіпотези не обходиться дослідження ні в одній області науки. Ф.Енгельс вважав гіпотезу необхідним елементом думаючого природодослідника, а можна сказати і науки взагалі, висування гіпотез – шлях руху пізнання до нових результатів.

Гіпотези, які виникли як узагальнення вже маючих знань, активно впливають на процес дослідження, ведуть до накопиченню нових фактів, побуджають до нових досліджень. Пошуки аргументів для доказу гіпотез розширюють і поглиблюють маючі знання, підводять нас до висування нових ідей. Насамперед прагнення вийти за межі маючих знань, сформулювати положення з новим складом, об’єктивна істинність яких ще не доказано.

Саме для гіпотези характерно висунення нових положень, носящих вірогідний характер, на основі яких проходить систематизація раніше накопиченого і пошуки нових наукових результатів.

Звичайно на визначеному етапі дослідження до деякої міри все одно, об’єктивно-істинно або проведене припущення. Але наступає такий момент, коли доказ не тільки вірогідності, але й достовірності гіпотези становиться головним завданням дослідження. Більше того, гіпотеза і працеспосібна, веде до визначення нових фактів, що її розміщення має об’єктивний зміст. Все питання заключається тільки в тому, що саме в ньому являється об’єктивним: весь зміст або тільки якась певна частина, сторона.

Гіпотеза може погоджуватись з іншими навчальними системами і протирічети їм. І протиріччя і погоджуваність може носити різний характер і самі-по-собі не дають підстави відкинути гіпотезу або прийняти її.

Гіпотеза повинна бути проста, вона не повинна тримати нічого особистого, суб’єктивного, ніяких довільних припущень, які не витікають із необхідності пізнання об’єкта таким, як він являється в дійсності.

Гіпотеза будується в надії на те, що вона, якщо не в повному своєму складі, то хоча б в якійсь своїй частині, буде перетворена в достовірне знання.

Отже, не тільки факти ведуть до теорій, але й теорії в ході дослідження стають фактами. Перетворення теорії в факт означає доказ його достовірності. Але, як правило, це проходить після того, як наука вже визначила обмеженість цих теорій і створила нову, більш досконалу теорію.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бор Н. Дискуссии с- Энштейном по проблемам теории познания в

атомной физике //Бор п. Избранньіе научные труды в двух томах. Т2. М.:1971.

2. Введете в философию: Учебиик для вузов. в 2 частях под обш. ? И.Т.Фролова. - М-: Политиздат, 1990. - 1006 с.

3. Вернздский В.Й. Философские мысли натуралиста. -- М-,1988.

4. Вопьф Роберт П. О философии: учебник для вузов. — М., 1996.

5. Гейзенберг В- Развитие философских идей после Декарта в равнении с современным положением в квантовой теории // Гейзенберг. Фізика й философия. Часть й целое. М., 1989.

6. Кезин А.В. Маучность: зталоны, идеалы, критерии. - М.,1985.

7. Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы. - М., 1989.

8. ''Конвенционализм», "Прагіматизмі" // Современная западня философия (словарь). - М., 1991.

9. Озейрман Т-И. Сенсуалистическая гносеология й дейстаительний научно - ис-следовательский поиск // Вопросы философии. - №6. - 1994.

10. Поппер Карл. Что такое диалектика'? // Вопросы философии. - №1. – 1995. – С. 118 – 138.

11.Сачков Ю.В- Научньїй метод,: вопросы еге структуры // Методы научного лознания й физика. - М., 1985. - С. 6 ~ 28.

12.Свириденко В.М. Гуманистический идеал й научный метод // Гуманистические аспекты биологического познания. - К., 19.91. ~ С. 4 -'7.

ІЗ.Свиридечко В.М. Співвідношення науки та культури як світоглядна роблена //Світогляд і духовна творчість. К., 1993.

14. Субьект// Философский енциклопедический словарь. М., 1989-

15.Теория познзния / Под ред. В.А.Л.екторского, Т.И.Ойзермана. М.: 1991. Т. 1,2.

І6.Теория познания // Филососрский енциклопедический словарь. — М.:,1989.

17. Теория познания. Т1. Домарксистская теория познания. - М.. 1991.