Розділ ііі неопозитивізм та його концепції

АНАЛІЗУ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

(Б. Рассел, м. Шлік, л. Вітгенштейн, р. Карнап, ф. Франк)

Вік ХІХ зі своєю рішучою мінімалістською орієнтацією розвивав погляди позитивізму аж до вичерпання, так, що на початку віку ХХ актуальною стала радше критика та протилежні погляди. Однак щойно минуло одне покоління, як несподівано наступило відновлення позитивізму, і то в найбільш радикальному вигляді. Для відрізнення від давнього, заініційованого Контом у ХІХ ст., а також від проповідуваного Махом на порозі ХХ ст., тут можна говорити про “третій позитивізм”. Він був колективною справою, твором групи як філософів, так і вчених спеціалістів, котрі зібралися довкола Шліка і брали участь у семінарі, який він проводив у Віденському університеті з 1923 року. Називали себе також “Віденським гуртком”, чи “колом” і під цією назвою виступили 1929 р. спільно у програмній німецькій роботі під назвою “Віденський гурток: Науковий погляд на світ”. Шлік започаткував цей рух, а пізніше найбільш впливовим і репрезентативним мислителем у ньому став Карнап. Рух швидко розійшовся Європою і незабаром охопив також Північну Америку. Тоді назва “Віденський гурток” стала менш відповідною, занадто локальною, і її замінювано іншими назвами: “неопозитивізм”, “логічний (чи “логістичний”) позитивізм”, “логічний (чи “логістичний”) емпіризм”.

Ініціаторами неопозитивізму були такі визначні філософи, як – Моріц Шлік (1882-1936) був професором у Кьольні, потім 1922 року його запросили до Відня. І лише тут, на місці Маха й серед ще живої його традиції, розпочав свою позитивістську діяльність. Вона була ще відносно поміркованою, без того радикалізму, з яким виступив зібраний ним гурток. Він складався, що характерно, менше з філософів, а більше з математиків, фізиків (Філіп Франк, професор у Празі), соціологів (Отто Нойрат), правників (Фелікс Кауфманн). Шлік опублікував дві більші роботи, теорію пізнання й етику, а також ряд програмних статей, виданих потім під назвою “Gessamelte Aufsatze” (1938). Загинув у приміщенні університету від кулі безтямного студента.

Рудольф Карнап (1891-1970) став провідною постаттю неопозитивістського руху ще за життя Шліка. З 1926 року перебував у Відні, з 1930 року був професором у Празі, а з 1936 р. у Чикаго. Можна сказати, що разом із ним перемістився основний осередок руху, а також, що його особиста еволюція була еволюцією усього руху. Він надав рухові найбільш радикального вигляду. Найповніше представив свої ранні погляди в роботі “Der logische Aufbau der Welt” (1928). Тодішню філософію засудив з усією безоглядністю у праці “Scheinprobleme der Philosophie” (1928). Подальший розвиток обмежив його початковий радикалізм, що знайшло вияв перш за все у “Logische Syntax der Sprache” 1934 р., і потім у пізніших роботах, публікованих вже в Америці по-англійськи, головно в “Testability and Meaning” 1936 р., “Foundations of Logic and Mathematic” 1939, “Introduction to Semantics” 1942, “Meaning and Necessity” 1947.

До найрадикальніших представників напрямку належав Отто Нойрат (1882-1945), який проповідував його з парадоксальною крайністю та публіцистичним розмахом. Як і багато інших членів Віденського кола, почав свою діяльність в Австрії, але скінчив на чужині, переїхавши спершу до Гааги, потім до Оксфорду.

Особливу роль в історії руху відіграв Людвіг Вітгенштайн (1889-1951), австрієць, але філософією пов’язаний із Англією. Перебував під впливом Рассела, але й сам на нього впливав. 1922 року оприлюднив свій двомовний англо-німецький “Tractatus Logico-Philosophicus”, афоритстичний, важкий, лаконічний, у якому виражав ті самі тенденції, що й гурток, до якого належав. Коли гурток утворився, Вітгенштайн перебував у Відні, але не дуже з ним стикався. В той час займався більше архітектурою, ніж філософією, натомість у самому гуртку вивчали його трактат, особливо 1926 р. Пізніше повернувся до філософії, з 1929 р. осів у Кембриджі, де колись навчався, викладав там, а 1939 його було призначено на місце Мура. Пізніше вже нічого не публікував, але книжка його молодості стала чимсь на зразок біблії неопозитивізму. Після війни відмовився від кафедри, дійшовши до переконання, що філософія не годиться для академічної науки. Після смерті з його спадщини видано “Philosophical Investigations” 1954 i “Remarks on the Foundations of Mathematics” 1955.

При незмінній загальній тенденції неопозитивізм проходив різні вагання і багаторазово змінював свою позицію навіть у підставових проблемах. Завжди хотів позитивної філософії, але вагався в питанні, яка філософія є позитивною. У першій фазі, у Шліка, був іще загальниковим і відносно поміркованим. У другій зі своїх припущень зробив, головно в роботах Карнапа, окреслені та радикальні висновки. У першій був іще суб’єктивним, як у Маха, в другій перекинувся на об’єктивну позицію, переставши вважати пізнанням те, що інтерсуб’єктивно не зверифіковане, і навіть виступив з програмою скрайнього фізикалізму. Шлік іще займався філософією, Карнап загалом вважав її проблеми гаданими, а твердження позбавленими сенсу. Шлік написав іще етику, Карнап же відмовив у сенсі і їй, а Нойрат судив, що слід займатися “феліцитологією”, або ж теорією щастя, не тому, що це наука, а тому, що про це волають суспільні маси. Шлік судив, що вірогідними є принаймні “протокольні твердження, а Карнап чи Нойрат вважали, що всі твердження є такими, що їх можна відмінити, тобто зайняли позицію цілковитого релятивізму.

Цю другу, найрадикальнішу в історії Віденського гуртка, фазу слід обговорити спочатку, бо це вона своєю парадоксальною крайністю повезла за собою одних і викликала рішучий спротив інших і спричинила, що тези Віденського гуртка опинилися в центрі дискусії. Потім, з 1936 р., наступила третя фаза гуртка в котрій Карнап повів його в напрямку менш скрайньому та ефективному, але такому, що міг згромадити більші кола прихильників.

В одностайно мінімалістській філософії Віденського гуртка можна, однак, відрізнити три складові частини, три теорії, що взаємно доповнювали одна одну: емпіризм, позитивізм і фізикалізм. Емпіризм означає, що єдиним джерелом достовірного знання про світ є досвід. Позитивізм – що предметом його є тільки факти, а отже ні трансцендентні буття, ні гадана сутність речей. Негативно й виразно позитивізм виражається тезою, що метафізика є неможливою. Врешті, фізикалізм означає, що найдосконалішою системою понять є та, котру витворила фізика, і що все наукове знання можна і слід звести до неї.

Емпіризм має перед собою дві принципові можливості: може визнати досвід джерелом будь-якого знання, дослівно будь-якого, не виключаючи логічного й математичного, або також може визнавати його джерелом знання лише про реальний світ, і, таким чином, окрім реального знання визнавати формальне (як у логіці й математиці), котре є не емпіричним, а аксіоматичним. Вищість цієї позиції полягала в тому, що вона пояснює аподиктичний характер логіки й математики, чого не має жодне знання, що спирається на досвіді.

Емпіризм не може визнати знання апріорного й синтетичного водночас; тобто такого, яке не спиралося б на досвід і, попри це, збільшувало знання про дійсність. Наука або стверджує факти, або формулює тавтології, нічого іншого робити не може – такою була позиція неопозитивізму.

Формальні, чисто аналітичні дисципліни не є властиво наукою, якщо під “наукою” розуміти пізнання того, що є. Поза тим, вони для науки мають важливе значення і включили до своїх програм неемпіричну логіку в її новому “логістичному” вигляді. Це становило окремішність їхнього емпіризму, котрий називали також логістичним.

Від цього, позбавленого емпіричності, знання очікували формальної досконалості, формалізації, аксіоматизації, об’єднання в єдину систему. Це відповідало по суті розвиткові формальних наук: власне у томі часі вони об’єднали логіку з математикою, досягли логізації математики та математизації логіки, а з математики усунули дуалізм, вилучаючи інтуїтивні дії з геометрії та наближаючи останню до арифметики.

Зовсім інакше є з реальним знанням. Воно, в переконанні неопозитивістів, зводиться до емпіричних тверджень чи речень, що стверджують безпосередньо факти, до тверджень "звітних" або “протокольних” (Protokollsatze), як вони висловлювались. Це переконання відповідало традиційним прагненням емпіризму: самі факти, жодних конструкцій, бо вони не є знанням. Або, інакше кажучи, самі лише описи, жодних вияснень, бо вони неможливі. Логіка є важливою для знання, бо встановлює відношення випливання, вчить, які твердження випливають із звітних. Але справжнє знання починається й закінчується звітними твердженнями.

Перебуваючи на такій позиції, неопозитивісти могли не мати сумнівів щодо конкретних наук – не лише щодо реальних, але й формальних. Натомість мусіли сумніватися, і то найбільше, щодо філософії. Адже вона хоче бути наукою не формальною, а реальною, хоче бути пізнанням дійсності, водночас не спираючись на досвід. А це є неможливим.

Позитивізм завжди виступав проти метафізики, але Віденський гурток геть зрадикалізував цю його позицію: давніший позитивізм вважав, що її тези є хибними, недостовірними або необгрунтованими, а цей новий – що вони взагалі позбавлені сенсу, оскільки судив, що твердження має сенс, тільки якщо може бути перевірене, якщо є можливою його верифікація. А якщо вона неможлива, то твердження не можна вважати навіть хибним: воно просто не має сенсу. Метафізика ж складається саме з таких тверджень.

Позиція нових позитивістів була не антиметафізичною, як давніших, а аметафізичною: вони відкидали метафізику не тому, що вона є завданням, яке перевищує інтелектуальні здібності людини, а тому, що цього завдання взагалі немає. Немає метафізики, є лише – як говорили разом із Расселом і Вітгенштайном – “метафізична помилка”.

Висновки неопозитивістів про позбавлені сенсу метафізичні твердження розумілись ними також у менш провокаційний спосіб: “не мають сенсу” означає, що не мають фактичного сенсу. Справа тут у тому, що існують різні мови, котрі надають виразам різнорідного сенсу. Найважливішою ж різницею між мовами є наступна: одні мови надають виразам пізнавального сенсу, а інші, такого, що загалом є непізнавальним, а емоційним – їх знаки не означають речі, а виражають почуття, прагнення, правила, приписи. Найгірші помилки та непорозуміння походять звідти, що емоціональні вирази трактуються як пізнавальні.

Згідно з твердженнями неопозитивістів, слід відрізняти три категорії тверджень: 1) твердження, що мають фактичний сенс, фактично істинні або хибні, залежно від того, чи відповідають фактам; 2) твердження, що мають тільки сенс формальний, логічно істинні (тобто аналітичні) або логічно хибні (тобто суперечливі) і 3) твердження без пізнавального сенсу: переносні, образні, а також вигуки, вимоги, накази, питання, оцінки – вирази, що мають тільки емоційний сенс і не є ані істинними, ані хибними.

“Позбавленими фактичного сенсу” є, таким чином, не тільки суперечливі та абсурдні твердження, але й аналітичні, емоційні, а також ті, що містять терміни без емпіричної дефініції. Отож, логічний позитивізм, що бореться з метафізикою та закидає їй “брак сенсу”, ставить на карб, точніше кажучи, брак того сенсу, про який йдеться, а саме фактичного: закидає змішування сенсів, прийняття за фактичний сенс того, що є тільки сенсом формальним чи емоційним.

Неопозитивісти вважали твердження про цінності – етичні чи естетичні – позбавленими сенсу, так само як і метафізичні твердження. Ціннісні твердження є результатом непорозумінь, а зберігаються вони лише тому, що вживані ними вирази не були піддані логічному аналізові. Традиційна моральна філософія, метафізично настроєна, намагалася заснувати свої твердження на інтуїції або доведенні. Але це було наперед приречене на провал: з позиції логічного емпіризму такі твердження не мають фактичної підстави, їх не можна підтвердити і через те вони позбавлені сенсу. Вони існують тільки завдяки змішуванню різних мов, мови фактичної та емоційної, фактів та імперативів.

Під назвою “моральна філософія” або “етика” криються дуже різні намагання: 1) пізнання цінностей, благ, того, що правильне та обов’язкове – це і є завдання, позбавлене сенсу, але крім того тут змішуються; 2) вивчення того, що люди вважають цінним і 3) знаходження засобів, що ведуть до намічених цілей – а це завдання відмінне від першого і таке, що його можна трактувати науково; 4) моральне виховання й пропаганда – завдання, котре може бути корисним, але не є науковим; 5) аналіз етичної мови – це єдина властива проблема філософської етики.

У своїй найбільшій радикальній фазі неопозитивісти вважали, що ні: філософія не тільки не є точною наукою, а й взагалі не є наукою. Через те, що займається поняттями всіх наук, її можна навіть називати царицею наук, але, як писав Шлік, “ніде не написано, що цариця наук сама є наукою”. Наука шукає істини, а філософія їх тільки аналізує. Наука намагається дати проблемам розв’язки, філософія щонайбільше вчить, як проблеми ставити. Інакше кажучи, у науці йдеться про істинність тверджень, у філософії – про їх сенс. Ще інакше: наука стверджує істини, філософія вчить їх виражати.

Основним прагненням неопозитивістів було зробити мову наук єдиною. Вони хотіли перебороти існуючий стан, в якому кожна наука має власну мову, в якому у різних науках ті ж самі вирази мають різний сенс, що неуникно веде до хаосу. Єдність мови, і тільки вона, доведе до єдності науки. Гасло це висунули як основу своїх починань: свої конгреси назвали “конгресами за єдність науки”, свою енциклопедію – “енциклопедією об’єднаної науки”.

Неопозитивісти дійшли також до переконання, що якщо науку має охопити єдина мова, то це мусить бути мова фізики, оскільки вона є найдосконалішою та найобширнішою. Цей постулат назвали “фізикалізмом”. Вищість мови фізики полягає в тому, що вона охоплює факти виключно часово-просторові, котрі належать до інтерсуб’єктивного досвіду і точно вимірюються.

Вони судили, що зведення мови всіх наук до мови фізики можливе. Так само це можливо і в біології – всупереч застереженням віталістів. Так само в психології: адже вона, якщо має бути наукою, мусить бути виключно теорією поведінки, бігевіоризмом. Позитивісти, котрі використали для своїх цілей нову логіку, а саме математичну, використали також і нову психологію, а саме бігевіористську. Вона узгоджувалася з тим їхнім поглядом, що до науки належить тільки те, що може бути предметом спільного, “інтерсуб’єктивного” досвіду, а свідомість кожного доступна тільки йому самому, тому не є справою науки і мусить бути із неї вилучена. І тоді те, що залишиться від психології – поведінка індивідів – можна виразити мовою фізики.

Подібно із соціологією: якщо вона має бути наукою, то тільки як теорія поведінки, не індивідуальної, а колективної, і таку “суспільну бігевіористику” – так само як індивідуальну – можна виразити мовою фізики. І в гуманітарних науках те, що справді становить науку, є або психологією, або соціологією. Те, що останні буцімто містять ще щось окрім цього, а саме оцінні судження, взагалі не має наукового характеру, бо йому немає місця в жодній науці. Наук ідіографічних, індивідуалізуючих, історичних насправді немає. Науки можуть тільки описувати так, щоб можна було передбачити дальші події. Це означає, що науки повинні описувати те, що у досвідах спільне, а не те, що індивідуальне. У цей спосіб багато з того, що вважається наукою неопозитивісти об’явили ненауковим. Залишили в ній лише те, що можна викласти мовою фізики. Фізикалізм не є, щоправда, актуальним станом наук, є для них поки що постулатом, ідеалом, але ідеалом можливим і таким, що його обов’язково треба досягнути.