3.3. Теоретичні методи

До методів теоретичного рівня наукового пізнання належать аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та метод єдності логічного та історичного.

Аксіоматичним називаємо таких теоретичний метод, який передбачає теоретичне дослідження та побудову наукової теорії, за якими деякі твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них за допомогою міркувань згідно з певними логічними правилами.

У своєму первинному вигляді аксіоматичний метод побудови наукового знання виник дуже давно. Наприклад, в геометрії його використовували ще Фалес, Піфагор і Платон. У своєму завершеному вигляді він був представлений у книзі Евкліда «Начала», хоча тоді даний метод був ще далеко не досконалим [3: 172].

Проте варто відзначити, що аксіоматичний метод вже у той час показав свої позитивні якості. Цей метод дозволяє упорядкувати міркування, дає можливість більш глибоко виявити логічні звязки між поняттями і робить виклад теорії більш логічним.

Аксіоматичний метод сприяє точному визначенню наукових понять та відповідному їх застосуванню, точному та чіткому міркуванню, упорядкуванню знання, виключенню з нього зайвих елементів. Слід також зазначити, що аксіоматичний метод всебічно раціоналізує побудову та організацію наукової теорії, наукового знання в цілому. Отже, якщо правильно враховувати усі особливості аксіоматичного методу, то він є досить важливим засобом наукового пізнання.

Гіпотетико-дедуктивний є не менш важливим теоретичним методом нукового пізнання. Він полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляком дедукції. Гіпотезу визнають достовірним знанням у тому випадку, якщо одержані результати відповідають усім даним у ній фактам. Гіпотетико-дедуктивний метод є важливою складовою частиною методології наукового пізнання, оскільки він дає можливість перевірити будь-яку наукову гіпотезу.

Структура даного методу досить складна. Першим його етапом є огляд емпіричного матеріалу, який необхідно пояснити за допомогою вже діючих у науці законів. Якщо таких законів не існує, то висуваються різні припущення про причини досліджуваних явищ. Наступний етап полягає у визначенні ступеня серйозності припущення та відбору із множини припущень найбільш імовірного. На цьому етапі проводиться перевірка гіпотези на логічну несуперечливість, коли вона має складну структуру і розгортається в систему припущень, перевіряється на сумісність з основними принципами даної науки. На четвертому етапі проходить розгортання запропонованого припущення та дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають емпіричній перевірці. На заключному етапі проводиться експерементальна перевірка виведених із гіпотези наслідків. Гіпотеза дає емпіричне підтвердження або заперечується в результаті експериментальної перевірки.

У розвитку наукового пізнання важливе значення має поєднання історичного та логічного методів. Історичний метод передбачає розгляд об’єктивного процесу розвитку обєкта. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності. Логічний метод є способом, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять [2: 348]. За допомогою логічного методу відображуються основні етапи історичного розвитку обєкта, його зміни, акцентується увага на основній тенденції процесу історичного розвитку.

Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ, а завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі складові системи відіграють у складі розвитку цілого. А діалектика логічного і історичного є одним з основних принципів сучасної методології науки.

Обєктивною основою єдності історичного і логічного є безперервний рух, розвиток всіх предметів і явищ матеріального світу. Кожен матеріальний предмет має свою історію, пройшов довгий шлях розвитку й перетворення з одного стану в інший. Якщо дослідник не буде знати минулого предмета, який він вивчає, а також умов, у яких він розвивався, то він не зможе зрозуміти суті цього предмета [3: 101]. Так, наприклад, скільки б ми не вивчали сформований живий організм як щось ізольоване від його історії, від умов життя і розвитку, ми ніколи не взнаємо таємниці виникнення живих істот.

Принцип єдності логічного та історичного є й тому таким важливим, що він сприяв створенню правильної класифікації наук. Він дав ученим єдиний правильний критерій для вияснення тієї чи іншої науки в загальній системі знань. Згідно з цим принципом, науки класифікуються в залежності від матеріальних форм розвитку матерії, які вивчаються тією чи іншою дисципліною. Тому, коли люди не знали основних форм розвитку матерії, вони не мали обєктивного критерія класифікації наук, а з цими знаннями даний критерій був знайдений.

Важливо також відмітит, що проблема взаємозв’язку логічного та історичного методів не обмежується взаємовідношенням теорії предмета і його історії. Логічне відображає не лише історію предмета, а й історію його пізнання. Тому вирішення проблеми єдності логічного і історичного передбачає постановку і вирішення проблеми сходження від абстрактного до конкретного як методу теоретичного рівня наукового пізнання.

Абстрактними називають мисленнєво виділені окремі властивості, особливості, закономірності матеріальних предметів. Конкретним ж у пізнанні є мисленнєвий образ кожного обєктивно існуючого матеріального предмета, явища у всій сукупності його властивостей, звязків та відношень [3: 128]. Тобто конкретним є цілісність матеріальних предметів, комплекс їх властивостей, внутрішніх і зовнішніх звязків.

Сходження від абстрактного до конкретного в процесі пізнання є одним із найважливіших методів всестороннього відображення у свідомості людини сутності предметів, явищ обєктивного світу ефективним способом, за допомогою якого мислення засвоює конкретне і відтворює його духовно як конкретне.

Абстрактне знання є однобічним. А тому перехід від конкретного до абстрактного є свого роду кроком назад, хоча цей крок необхідний для подальшого розвитку пізнання. Для одержання всебічно конкретного потрібно підготувати необхідний матеріал. А це реалізується завдяки абстрактному, яке виділяє якусь одну сторону предмета, відсторонюючись від усіх інших. Таким чином, наприклад, «матерія» є абстракцією, яка насправді не реалізується, а існує тільки її конкретно-історична форма, різновидність. Проте така абстракція в своєму змісті відображає у кожній історичній формі наявне, що характеризує її з боку сутності, закону існування, розвитку. Тому й не можна відкрити жодного наукового закону без абстрагування діяльності людського мислення в жодній науковій сфері.

Відсторонення від конкректних властивостей не є самоціллю абстрагування, а засобом виявлення нових властивостей предмета, які приховані за безпосередністю чуттєво-конкректного. Дійсність в абстракції спрощується, схематизується. Тому діалектико-матеріалістична теорія пізнання не зупиняється на абстрагуванні, а переходить від абстрактного до конкретного в теорії. Адже конкретне в теорії є найзмістовнішим знанням про дійсність,тому що змістом своїм воно відображає всебічні суттєві зв’язки у їхніх внутрішніх та необхідних визначеностях.

Отже, проаналізувавши методи наукового пізнання, можна зробити висновок, що будь-який науковий метод є шляхом до пізнання, який базується на сукупності раніше одержаних знань. Методи є свого роду знаряддями пізнання світу людиною. І саме на основі наукових методів сформулювалася як самостійне вчення методологія науки.

Висновки

Проведене дослідження структурних компонентів методології науки і її основних проблем дозволяє нам зробити такі висновки:

1. Методологія науки як загальна теорія методу виникла з необхідності узагальнення і розробки тих методів, які були відкриті в філософії ще в античні часи. Зародження методології науки почалося з філософії Нового часу завдяки Френсісу Бекону, Рене Декарту, Бенедикту Спінозі і Блезу Паскалю.

2. Значний вклад у розвиток філософії науки внесли сучасні західні філософи, особливо К. Поппер, Т. Кунн, І. Лакатос і П. Фейєрабенд. Вони переосмислили деякі питання методології науки, обґрунтували основні її положення. Взявши за основу вчення філософів минулого, продовжили дослідження проблем методології, значно змінивши підхід до вирішення її питань.

3. Сутність поняття «методологія» полягає в тому, що вона розглядається як система певних способів і засобів, які застосовуються в тій чи іншій сфері, а також як вчення про цю систему, тобто як загальна теорія методу.

4. Основне проблемою методології науки є питання об’єктивності предмета науковго дослідження.

5. Щодо класифікації методів наукового пізнання, то їх доцільно розглядати на двох рівнях — емпіричному та теоретичному. Методи емпіричного рівня наукового пізнання поділяються, в свою чергу, на специфічні методи (спостереження, вимірювання, експеримент), а також на загальнонаукові (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукцію, дедукцію, моделювання та ідеалізацію). Методами теоретичного рівня наукового пізнання є аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, єдності логічного та історичного методів і метод сходження від абстрактного до конкретного).

Література

1. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / І.В. Бичко, Ю.В. Осічнюк, В.Г. Табачковський та ін. — К.: Либідь, 1991. — 456 с.

2. Філософія. Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. — К.: Вікар, 1999. — 624 с.

3. Андреев И.Д. О методах научного познания. — М.: Наука, 1964. — 184 с.

4. Зотов А.Ф., Воронцова Ю.В. Современная буржуазная методология науки. М.: Издательство Московского университета, 1983. — 208 с.

5. Кохановский В.П. Философия и методология науки: Учебник для высших учебных заведений. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. — 576 с.

6. Кун. Т. Структуры научных революций. — М., 1983. — 240 с.

7. Лакатос И. Методолгия научных исследовательских программ // Вопросы философии. — 1995. — № 4.

8. Мостепаненко М.В. Философия и методы научного познания. — Ленинград: Лениздат, 1972. — 264 с.

9. Петров Ю.А. Методологические проблемы теоретического познания. — М.: Издательство Московского университета, 1986. — 176 с.

10. Поппер К.Р. Логика и рост научного знания. — М., 1983. — 120 с.

11. Рассел Б. Человеческое познание: его сфера и границы. — М., 1957.

12. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. — М., 1986. — 540 с.