Тема 9. Методологія науки.

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Проблеми методології науки.

ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

1. Розвиток методів наукового пізнання

2. Проблеми методу і методології в сучасній західній філософії

Розділ 2. Основне питання методології науки

2.1. Поняття методології науки

2.2. Основна проблема методології — обєктивність предмета

наукового дослідження

Розділ 3. Методи наукового пізнання

3.1. Класифікація методів

3.2. Емпіричні методи

3.3. Теоретичні методи

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

Вступ

На сучасному рівні розвитку науки актуальною постала проблема створення методології, яка б дала можливість такої побудови науки, що б дозволила уникнути багатьох помилок. Саме в методології наукового пізнання починається розв’язання важливого завдання науки, тобто пошуку зв’язку практичних знань із теорією. Особливо важливою для дослідження стала методологія науки у ХХ столітті, коли її проблемами почали займатися провідні вчені в багатьох країнах світу.

Таким чином, із вище сказаного випливає, що наукове осмислення методології науки є актуальним у наш час.

Мета нашої роботи — проаналізувати основні структурні компоненти методології науки і дослідити її проблеми.

Основними завданнями дослідження є:

• зв’ясувати хід розвитку методології науки в період її формування;

• розглянути вирішення питань методу і методології у сучасній західній філософії;

• розкрити суть поняття «методологія науки”;

• висвітлити основне питання методології наукового пізнання;

• проаналізувати методи теоретичного та емпіричного рівнів науки.

Об’єктом дослідження є методологія науки.

Предметом вивчення — проблеми «методології науки, особливості розвитку, структурні компоненти.

Методологія роботи базована на таких методах як порівняльний, історичний, логічний, аналітико-синтетичний.

Теоретичне значення дослідження полягає в аналізі теоретичних відомостей про методологію науки та дослідженні її проблем.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання даних теоретичних відомостей на заняттях історії філософії, філософії та філософії науки.

Розділ 1. Проблеми методології науки. Історичний екскурс

1.1. Розвиток методів наукового пізнання

Потреба у створенні методології як загальної теорії методу виникла з необхідності узагальнення і розробки методів, які були відкриті в філософії, науці і інших формах діяльності людей. Розробка проблем методології і спроби формування її як окремої науки почалися в рамках філософії. Ще Сократ і Платон усвідомили необхідність створення оптимального методу пізнання. Але про початок зародження методології науки можна говорити, починаючи з філософії Нового часу.

Проблемам методу і методології приділяв багато уваги філософ Френсіс Бекон. Він намагався створити метод, який міг би бути засобом пізнання. Таким методом філософ вважав індукцію, яка вимагає від науки емпіричного аналізу, спостереження і експеримента, щоб на цій основі пізнати причини і закони [5: 168]. Саме за допомогою індукції, коли відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, на думку Бекона, відбувається наукове пізнання. Суттєвим є й те, що Бекон не лише описав схему наукової індукції, але й намагався довести можливість одержання знання за допомогою індуктивного аналізу узагальнення, аналогії і виключення [5: 61].

Рене Декарт, як і Френсіс Бекон, також підкреслює практичне значення науки. Але, на відміну від Бекона будує свою методологію на принципі дедукції, оскільки для нього експеримент — тільки передумова пізнання. Декарт ж методом називав зрозумілі чіткі правила, які дозволяють відрізнити справжню істину, а їх виконання вважав єдиним способом досягнення знань. Суть свого дедуктивного методу філософ відтворив у чотирьох правилах. Перше правило трактує визначення принципів або начал як вихідний пункт наукового пізнання. Згідно з цим правилом, істинними є лише ті положення, правильність яких не підлягає сумніву. Друге правило формулює вимогу аналітичного вивчення природних явищ. Згідно з третім правилом, необхідно починати пізнання з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших. Таке сходження Декарт вважав процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що базується на інтуїції. Отже, основні елементи раціоналістичного методу філософа — дедукція та інтуїція [2: 69]. Декарт був упевнений, що саме раціоналістичний метод буде успішно розвиватися в усіх науках.

Томас Гоббс основним методом наукового пізнання вважає аналітико-індуктивну методологгію, яка базується на поділі на окремі елементи: лінії, фігури, площини.

Джон Локк у своїх працях намагається поглибити емпіричну методологію, розробивши сенсуалістичну теорію пізнання, згідно з якою джерелом знань є відчуття.

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології продовжує Давід Юм. Виявивши і сформулювавши основні недоліки емпірико-сенсуалістичної методології, філософ дав початок утвердженню суб’єктивного ідеалізму і агностицизму.

Над раціоналістичною методологією продовжує працювати Бенедикт Спіноза. Філософ наголошує на важливості наукового методу, який допоміг би удосконалити природжену здатність людини до пізнання. Спіноза вважав, що пошук методу наукового пізнання повинен здійснюватися через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина здобуває знання. А логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція, на думку Б. Спінози, і є тими засобами, які допомагають отримати знання. Отже, саме така раціоналістична методологія,яка опирається на науковий метод, а не лише на чуттєвий досвід, є, на думку Спінози, правильною.

Блез Паскаль продовжує розвивати раціоналістичну теорію. Як і інші раціоналісти, він відстоює дедуктивну теорію, вважаючи, що необхідні наукові істини досягаються за допомогою дедуктивного методу. Але філософ стверджує, що дедуктивне, логіко-математичне міркування має опиратися на положення, які сприймаються серцем,.а не розумом.

У теоретичному осмисленні науки, наукового пізнання і його методів новий крок був здійснений у філософії Іммануїла Канта. По-перше, Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії. Її предметом він вважає дослідження пізнавальної діяльності суб’єкта, виявлення її меж та законів людського розуму. По-друге, філософ намагається сформулювати і вирішити важливе питання гносеології — проблему діалектики взаємозвязку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. А в методологію науки Кант вводить діалектичний метод, який він вважає оптимальним для наукового пізнання.

Г.В.Ф. Гегель розумів, що для науки необхідний надійний метод, бо коли немає методу — немає і науки. Як і Кант, він вважає таким методом діалектичний, в основі якого лежить ідея розвитку. Діалектику філософ називав «душею наукового розгортання думки» і принципом, який вносить у зміст науки внутрішній зв’язок і необхідність [5: 76]. Отже, Гегель розробив діалектику як вчення про розвиток у систематичній, цілісній формі.

Карл Маркс продовжує розвивати гегелівську діалектику. Але він розробляє і застосовує діалектичний метод не на ідеалістичній основі, а на основі матеріалізму, який охоплює і суспільство [1: 79]. Тому діалектику Маркса трактуємо не як доповнену і змінену діалектику Гегеля, а як принципово нове філософське формування. Так, наприклад, Маркс наголошував, що його діалектичний метод у своїй основі не лише відрізняється від гегелівського, але є його прямою протилежністю. Таку відмінність свого методу філософ пояснює тим, що для Гегеля процес мислення — творець, а в нього, навпаки, ідеальним є матеріальне [5: 84]. Отже, діалектичний метод Маркса — це ще один крок вперед, це інше бачення науки і її впливу на людину.

Проаналізувавши розвиток філософії від Нового часу до Марксизму можна зробити висновок, що в цей період зароджується методологія науки. Особливо важливий вклад внесли в методологію німецька класична (особливо Гегель) і матеріалістична філософія (Маркс), досить ґрунтовно розробивши діалектичний метод — відповідно на ідеалістичній та матеріалістичній основах.