Розділ II. Розвиток філософії і науки в період Нового часу.

В XVI ст. світ почав серйозно змінюватися. Суспільний порядок, який служив захистом для одних і стимулюючим фактором для інших, розпався і відвертий егоїзм і жорстокість вирвались назовні В світі запанували беззаконня, хаос, відкрите насильство. Але, на відміну від періоду становлення феодалізму, насильство змінило свою орієнтацію. Якщо раніше воно виступало засобом задоволення особистих бажань і примх тих, хто його здійснював, вело до розтягування ними суспільних багатств, надмірної розкоші і марнотратства, то зараз насильство з'єдналось з тверезим розрахунком і духом підприємництва. Якщо XVI ст. було початком капіталістичної ери в соціально-економічній сфері, то XVII ст. слід рахувати початком філософського осмислення епохи, періодом розробки нового світогляду.

Буржуазна епоха, долаючи споживацьку точку зору феодального натурального господарства, створює одночасно соціально-психологічні передумови для вироблення нового філософського підходу. Пальма ідеологічної першості в описі об'єктивного світу переходить до другої форми суспільної свідомості - до науки. Мистецтво все більш і більш зосереджувало свою увагу на людині на її внутрішньому світі. Нова наука є дітищем буржуазної епохи і поряд з правом розглядається як її специфічне ідеологічне вираження.

Формування нового світогляду починається з Бекона. Френсіс Бекон (І56І-1626) - англійський філософ і державний діяч, родоначальник англійського матеріалізму і методології досвідної науки. Матеріалізм Бекона спрямований проти схоластики та богослов'я. Догматичній дедукції схоластів Бекон протиставив індуктивний метод наукового пізнання, що ґрунтується на раціональному аналізі дослідних даних. В трактаті «Новий органон» він проголосив метою науки - збільшення влади людини над природою, запропонував реформу наукового методу - очищення розуму від ідолів чи «привидів». У філософії він стоїть ще на точці зору якості отже в певній мірі належить до минулої епохи, виходить із схоластичного вчення про чотири типи причин і серед цих причин виділяє формальну причину або форм, яка уособлює творчу силу природи, що надає речам визначеність. Одночасно у філософії Бекона ясно відчувається дихання реальної історичної боротьби.

Основний удар він спрямовує проти уявлення про цілісність речей. Виявилась зруйнованою одна з найбільш містичних цитаделей старого світогляду. Цілісність речей втратила ореол істинності. І Наприклад, за Беконом поняття про вогонь "вульгарне і нічого не вартує" [7,115], поняття "земля" - погане, тоді як поняття «крейда», «глина» - добрі: субстанція «земля» реально не існує, вона є змішання різних реальних речовин. Аналіз речей, що веде до простих натур, - ось шлях науки.

Бекон є родоначальником метафізики, створює метод, за допомогою якого, як він рахує, можна прийти до дійсної істини природи, розщеплюючи ціле на складові частини.

Філософська проблема Бекона виявила свою значимість, особливо в хімії, головним завданням якої стало розкладання тіл аж до простих елементів. Творцем аналітичної хімії рахується Р. Бойль (1627 - 1691) і зв'язок його наукової позиції з беконівським методом проглядається досить чітко. Бойль відділяє хімію від алхімії і ставить на грунт чистого дослідження, яке на думку Бойля, здатне виявити дійсні прості (елементарні) одиниці хімічних речовин. Ідея атомізму, або корпускуляризму взагалі сприяє розвитку науки і філософії нового часу. Їх можна виявити у Декарта, Ньютона і Ін, Корпускулярні уявлення пов'язані в більшій мірі з механічним розумінням природи, ніж з розумінням природи в смислі Бекона. Філософія Бекона тільки підводить людську думку до цих уявлень. В результаті відособлення багаточисленних явищ горіння виникла теорія флогістона, яка спростила і привела в порядок велике число хімічних фактів і відкрила шлях для спрямованого вивчення хімічного процесу - горіння. Флогістон – це проста беконівська натура, яка присутня в речах в більшій чи меншій ступені; від чого залежить здатність тіла до горіння.

Дослідження явищ тепла привели до необхідності ввести поняття і про другу чисту речовину - теплород. Теорія теплороду добре пояснювала багато фактів. Її прибічником був видатний вчений в галузі термодинаміки С. Карне (1796-1832).

Метафізичні погляди на світ пустили свої коріння. Вони нерідко йдуть поруч з ідеалізмом. Розділення природи на абстрактно-чисті сфери логічно привели до введення так званої життєвої сили. Різка межа відділила живе від неживого. Матерія і дух стали розумітись як принципово різні сутності.

Філософія Бекона орієнтована на практику, його цікавить насамперед практична ефективність знань, влада людини над речами, він патетично говорить про великі технічні винаходи. Але головний недолік беконівського методу полягає в тому, що він обмежує практику людини рамками природи, приковує розум до речей і не залишає йому ніякої волі і самостійності. У Беконівській позиції не сформована теоретична можливість утворення предметів іншого типу, ніж в попередньому світі Вперше така можливість з'явилась в світі Галілея. Його механічне розуміння речей дозволяє будувати матеріальну практику. За визначеними моделями видозмінювати і коректувати дослід. Точка зору Галілея дозволяє ідеалізувати дослід і виробляти мислительні експерименти. Навіть в Англії вчені, з'єднавшись в так зване Лондонське королівське товариство, орієнтуються не стільки на Бекона, скільки на Галілея. Галілеївський ключ дозволив відкрити чимало замків природи: були доступні великі успіхи по вивченню розширення тіл під впливом теплоти, пружності повітря, що привело до відкриття закону Бойля-Маріота, відкрито атмосферний тиск; виявлено особливості поведінки рідин - розподіл і передача тиску; відкрита залежність температури кипіння від тиску; визначена швидкість руху і залежить її від середовища; й порені різні фізичні пристрої І інструменти: барометр, термоскоп, манометр, повітряний насос, електрична машина, маятникові годинники, телескоп, мікроскоп та інші.

Галілей виконав свою велику філософську роль, пробився через хащі світоглядних традицій минулого, довів людську думку до такого пункту, де стара теорія виявила свою недостатність, а дорога наукового знання зайшла у глухий кут. Настала пора закладання нових світоглядних основ.

Істинний родоначальник нової філософії є Декарт. Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик і фізіолог. Боровся проти церковної схоластики, за розвиток науки. Основною рисою світогляду Декарта є дуалізм. Виводив буття матеріального світу з мислення. В теорії пізнання стояв на позиціях раціоналізму, розробляв дедуктивний метод, поклавши в основу його ідеалістичне вчення про вроджені ідеї. Поряд з цим вважав матерію самостійною творчою силою, розглядав механічний рух як прояв життя матерії, висунув положення про незнищенність руху, розробив механістичну гіпотезу утворення тіл Сонячної системи. Проте, розуміючи рух лише як механічне переміщення, Декарт прийшов до висновку про першопоштовх як момент втручання бога у виникнення світу. Основні праці «Геометрія», «Основи філософії», «Міркування про метод». Його дуалізм, який нерідко розглядають як непослідовність великого мислителя, насправді був найбільш точним, адекватним, теоретичним вираженням його епохи. В "метафізичних роздумах" він розпочинає з роздуму, що природу людського духу легше пізнати, ніж природу тіл, і не сумнівається у тому, що цю природу можна одержати у "чистому" вигляді. Схоласти бачили істину в богові і шукали її в книгах. Пантеїсти бачили істину теж у богові, але шукали її у світі. Бекон і Галілей бачили істину в речах і шукали її в природі, не відділяючи її ще повністю від бога. Декарт, подібно Бекону і Галілею, зазнавши розчарування в книгах, вирішив шукати істину у великій книзі світу, однак, пішов іншим шляхом. Він пропонує розглядати речі не самі по собі, а по відношенню до людського інтелекту. Наука, за Декартом, - це обумовлений людським розумом засіб розгляду речей.

Мова йде у Декарта не про пізнання речей самих по собі, а про

пізнання світу через розум людини.

Декарт зберігає точку зору причинного підходу до науки, що йде від Арістотеля. Під філософією він розуміє «удосконалене знання всього того. що може пізнати людина" [8,412]. Відмінність Декарта від Арістотеля полягає в тому, що він початки або причини переносить із об'єктивного світу в людський розум. Йдучи цим шляхом, він приходить до розуміння філософії як мудрості взагалі. "...Всі знання в цілому уявляються ні чим іншим, як людською мудрістю" [8,79-80].

Декарт заклав основу аналітичної геометрії, яка встановлює "зв'язок між числом і простором, що відіграє основну роль у всьому наступному розвитку математики». Він же увів зручну, прийнятну і зараз майже без змін алгебраїчну символіку. Алгебра для Декарта - це не просто одна із математичних наук, а універсальний метод пізнання речей. Якраз раціоналізм Декарта створює філософські передумови для перетворення математики в метод пізнання світу.

Механіка Декарта - досить складне теоретичне утворення, що містить різні тенденції подальшого розвитку. Першим суттєво новим висновком із загальнофілософських поглядів Декарта на світ випливає ідея збереження. Відкритий ним закон збереження кількості руху у світі відкриває у науці новий розділ під назвою " Закони збереження", в який у наступні часи вписано чимало знаменитих рядків.

Декарт відривається від старої ідеологічної онтології і прокладає дорогу матеріалізму. З нього починається у філософії поворот до проблем людини, які розв'язуються з принципово нових позицій.

Продовжувачами лінії декартівського раціоналізму були Т.Гоббс і Б.Спіноза. Томас Гоббс (1588 - 1679) - англійський філософ, творець першої закінченої системи механічного матеріалізму. Основні праці: «Левіафан». «Основи філософії", «Про людину", "Про громадянина".

Бенедикт Спіноза (1632 - 1677) - нідерландський філософ-матеріаліст пантеїст. Основні праці: "Богословсько-політичний трактат", "Етика". Роль цих мислителів у розвитку філософії надзвичайно велика. У Гоббса людина з усім своїм духовним світом втягується в орбіту природи і одержує пояснення з природи. Гоббс орієнтує науку і сам розробляє проблеми людини, суспільства І держави ("Леіафан"). Ідеї Спінози, роль якого у філософії особливо значна, справили вплив на науку через Лейбніца і французьких матеріалістів. Він ще в більшій мірі, ніж Гоббс, займається проблемами людини ("Етика").

Спіноза знаходить слабке місце у філософії Декарта: у співвідношенні розуму і волі Декарт рахує, що воля ширше від розуму і будучи основою людських вчинків, нерідко веде до помилок. Спіноза показує, що окремі людські бажання потрібно пояснювати у кожному випадку певними причинами І не можна виводити із волі як такої. Воля - загальне поняття і не може бути причиною того чи іншого бажання. Проблему відношення волі і розуму Спіноза переводить в план адекватності і неадекватності знання-Головне джерело людських помилок полягає за Спінозою в тому, що люди не завжди усвідомлюють дійсних причин неясних ідей, що появляються - розпочинають вишукувати в них подібності і різниці і таким чином придумуються абстракції, всілякі образи і домисли.

Критика абстрактного знання є однією із найважливіших частин філософії Спінози. Нею до відомої ступені визначаються пошуки позитивних шляхів вирішення проблеми знання. Основна помилка абстрактного знання полягає, на думку Спінози, в тому, що одиничне намагається пояснити за допомогою абстракцій. Спіноза висловлює глибоку думку про те, що такі поняття як мораль, обов'язок, покора, повинність і т.п. не мають ніякої основи в природі речей. Людина не повинна нікому і нічому служити, нікому І нічому підкорятись, необхідність підпорядковуватись є умовною.

В книзі «Основи філософії Декарта» Спіноза таким шляхом доводить, то в субстанційному світі не має нічого випадкового. Світ Спінози не допускає нічого зайвого, ніякої випадковості, свавілля, гріха або зла. Природа - сама по собі, існує вона по своїй власній необхідності, тобто вільна.

Декарт, Гоббс, Спіноза заклали фундамент нового світогляду, що охоплює як природу, так і людину. Буржуазія в особі цих великих мислителів вступала у безкомпромісну боротьбу із старим феодальним світом. Нові досягнення науки виявляються пов'язаними з іншою атмосферою, як реакція на революційні тенденції раціоналізму.

Одним із найяскравіших представників людського прогресу є Ньютон, на долю якого випало широко розсунути горизонти науки. Ісаак Ньютон (1643 - 1727) - англійський математик, механік, астроном і фізик. творець класичної механіки, член і президент Лондонського королівського товариства, автор фундаментальних праць " Математичні начала натуральної філософії" і "Оптика". Розробив незалежно від Лейбніца диференціальне та інтегральне числення. Відкрив дисперсію світла, досліджував інтерференцію і дифракцію, розвинув корпускулярну теорію світла, висловив гіпотезу, що поєднувала корпускулярні і хвильові уявлення. Побудував дзеркальний телескоп. Сформулював основні закони класичної механіки. Відкрив закони всесвітнього тяжіння, дав теорію руху небесних тіл, створив основи небесної механіки.

Повернення до попередньої схоластичної форми знання після Декарта вже було не можливо. Однак, закладаючи фундамент механіки, Ньютон у багатьох пунктах повертається до схоластики, до філософії Арістотеля. Ні гіпотези про буття, а воно саме, на думку Ньютона, повинне стати основою науки..

Раціоналісти провели геніальну світоглядну операцію, відділивши буття саме по собі від безпосереднього досвіду людини. Ньютон на противагу раціоналістам переходить на позиції буття самого по собі даного у досвіді. Свою «Оптику» він розпочинає словами: «Моє прагнення v цій книзі - не пояснити властивості світла гіпотезами, а викласти і довести їх роздумами і дослідами» [16.С.9]/

Метод Ньютона можна назвати експериментальним, а в Декарта -модельним. Декарт не намагається дослідити дійсну природу речей, а заміщає цю природу механіко-геометричного моделлю. Ньютон же намагається розкрити реальний механізм речі. Кожне положення Ньютона експериментальне підтверджується, будь-яке положення має реальний глузд. Ньютона не цікавить конкретна природа сил: тяжіння, магнітні і електричні напруги, бродіння і т.д. Сили як фізичні фактори беруться ним тільки в їх відношенні до дійсності, де їх якісний характер має -значення, оскільки вони діють однаково. Це дозволяє Ньютону говорити не тільки про сили і дії сил на чисто кількісній мові, але й відкрити закон дії сил. Ньютон перетворює механіку у науку про рух, рух стає основним теоретичним об'єктом науки. Декарт пояснює світ із руху. Ньютон пояснює сам рух.

Теорію Ньютона можна рахувати синтезом раціоналізму і схоластики. Вона увібрала в себе все позитивне, що перейшло у схоластику від Арістотеля. Протиріччя між успадкованими від минулого ідейними звичками і новою формою сучасного йому знання визначило характер наукової творчості Ньютона. Фізика Ньютона - це оригінальний синтез позитивною змісту арістотелівського і декартівського світоглядних поглядів.

Інший філософський підхід характерний для Лейбніца. Готфрід Вільгельм Лейбніц (1647 - 1716) - німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, мовознавець, засновник Бранденбургського наукового товариства. В дусі раціоналізму розвинув вчення про вродженні здібності розуму до пізнання вищих категорій буття і всезагальних та необхідних істин логіки і математики. Його вчення містить елементи діалектики. Передбачив принципи сучасної математичної логіки. Один із творців диференціального числення. Лейбніц і Ньютон - філософські виразники однієї і тієї ж епохи. Однак їх вчення, па відміну від вчення Декарта і Спінози, не можна розглядати як етапи розвитку одного філософського напрямку. Полеміка Лейбніца з Ньютоном і його прихильниками - це полеміка всередині одного і того ж соціального табору, зіткнення між різними рівнями вирішення одного і того ж філософського завдання епохи. Теоретичні ідеї Лейбніца глибинні, ширші і плодотворніші ньютонівських. Він шукає істину не у всезагальній єдності сущого, як Спіноза, а в єдності багатоликого. Прагнення до ширшого синтезу, синтезу найбільш різноманітного онтологічного змісту дозволило Лейбніцу висунути принципово нові наукові підходи, які не втратили свого значення і сьогодні. Лейбніц продовжує традиції нової філософії, але одночасно, подібно Ньютону, відновлює деякі ідеї старого (додекартівського) світогляду. На відміну від Ньютона, який пішов шляхом онтологічного конструювання надматеріального світу, Лейбніц вводить онтологічний вимір - «всередині речей».

Лейбніц залишається в рамках раціоналістичної традиції, своєрідно синтезуючи основні ідеї Декарта і Спінози. У Спінози, який виходить із субстанційної єдності світу, виникає проблема об'єднання світових різниць в рамках цієї єдності. У Лейбніца, який виходить із субстанційної різниці, виникає проблема пояснення світової єдності як похідної від цієї субстанційної різниці. За Лейбніцем Всесвіт існує через відтворення за допомогою безкінечної множини монад, кожна з яких виражає цей Всесвіт визначеній стадії його розвитку. Під монадою Лейбніц розуміє насамперед психічно активну субстанцію, що сприймається і відображається іншими. Він переконаний, що: «...у всьому Всесвіті здійснюється відомий безперервний і вільний прогрес, який все більше і більше покращує стан світу»[14,141]. Лейбніц ставить завдання подолати дуалізм Декарта. Вводячи множину субстанцій, він одержав теоретичне право оперувати цією множиною як новим світовим змістом. Монади у нього взаємодіють одна з одною, але тільки не фізично (тому що вони замкнуті у собі), а ідеально. Будь-яка монада сприймає безконечну множину оточуючих монад. Лейбніц вперше ще до Гегеля, намагається об'єднати в єдине ціле різні філософські онтології, розглядаючи їх як певні ступені розвитку монад.

Лейбніц проклав шлях до глибшого поєднання якості з кількістю і створив теоретичні передумови для наступної розмови про діалектичне

співвідношення кількості і якості. В світі Декарта рух береться абстрактно, не пов'язано з індивідуальністю тіла. Характеристиками тіла рухаються розмір і форма, а рух немов би ззовні приєднується до нього. Так і у Ньютона: рух і тіло (маса) зв'язувались зовнішнім чином за допомогою сили. У Лейбніца сила перестала бути зовнішнім фактором, а стала вираженням внутрішньої активності тіла. Цим Лейбніц відкриває дорогу енергетичному підходові до фізичних явищ. Сила як зовнішній фактор замінюється у нього енергією як внутрішнім фактором речей. Енергетичний підхід відкриває перед наукою нові можливості, дозволяючи побачити у світі якісне різноманіття індивідуальних станів і переходів їх один в інший. Різкість і жорсткість між фізичними явищами тим самим починає зникати.

Лейбніц розробив принцип безперервності. Він зазначав: «В природі все здійснюється поступово, в ній не має стрибків, і по відношенню до змін це правило є частиною мого закону безперервності" [5,418].

Цей принцип безперервності Лейбніца, згідно з яким природа не робить стрибків, є чи не найвищим його творчим досягненням. На основі даного принципу Лейбніц робить висновок, що не існує якісних меж, які відділяють людей від тварин, тварин від рослин, рослин від викопних, викопних від мертвої і безформної природи. Ідея Лейбніца про розвиток шляхом поступових нагромаджень ліг в основі європейського мислення аж до XX ст., і багато хто поділяє її і в наш час. Цю ідею можна виявити у Декарта, який розглядав еволюцію як безперервний процес зміни органічної о світу, де внаслідок природного відбору зникали проміжні ланки між видами.

Принцип безперервності одержав свою теоретичну розробку і в математиці. До Лейбніца математики, які займалися розробкою диференційного і Інтегрального обчислення, знаходились під владою уявлення, що математика - це інструмент опису речей, а не вираження істини речей. Підхід Лейбніца більш формальний і математично чистий. Лейбніц зосереджує свої зусилля на розробці такого.математичного апарату, який розвивався б на основі закладених у ньому самому можливостей.

До Лейбніца тягнуться нитки, зв'язані з ідеями конструювання логічних автоматів, які одержали могутній розвиток тільки в наш час. Ідея створення автоматів є прямим наслідком філософії Декарта. Він хотів створити речі цілком контрольовані розумом людини, але здатні існувати і діяти без допомоги духовних сутностей. Лейбніц продовжує традицію Декарта, але тільки замість механічних автоматів намагається створити логічні.

Лейбніц був завершувачем тієї лінії філософського розвитку, початок якої іде від Декарта, і створює антологію, яка дозволяє остаточно оформитися новій неоарістотелівській науці Важливою ознакою такого перетворення наукової форми є вироблення нової - кількісної форми - мови науки.

В диференціальному обчисленні дуже швидко виявились внутрішні імпульси до розвитку. На базі його принципів стали виникати нові напрямки в математиці: диференційна геометрія, теорія рядів, теорія диференційних рівнянь, варіаційне обчислення, рівняння з частковими похідними і ін. Диференційне і інтегральне обчислення знайшло шлях до природи і ще зараз рахується основною мовою природознавства.

Диференційне і інтегральне обчислення виникло не із потреби математики, а із потреб нового світу і являло собою адекватну мову нової онтологічної реальності. Розвинуте на базі механіко-раціоналістичної філософії, воно змінило логіку Арістотеля (мову якісної онтології). Онтологія Лейбніца пішла в природу, а його мова - залишилася і продовжує служити людям.