Тема2. Генезис науки (1)

ПЛАН

ВСТУП

І. Розвиток науки в Німеччині.

2. Проблеми науки у марксистській філософії.

3. Ставлення до науки у некласичній філософії.

4. Розвиток науки і ставлення до неї в XX столітті.

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Ставлення філософії до науки - складна і багатоаспектна тема. Сучасна наука є результатом довготривалого розвитку людської думки, початок якого було покладено ще в Стародавній Греції. Вона, як особлива теоретична форма знання, виникає не з предметної практики, а з філософського світогляду. Філософський світогляд являється продуктом певного історичного розвитку [1]. Наука завжди була в полі зору філософії, спершу не виділяючись як окрема ланка з філософського знання. Становлення власне наукових форм знання, відділених від філософії І релігії, починається з античності. На пізніших етапах наукова робота відділяється від філософії і стає сферою вчених. Як відбувався цей розвиток, що сприяло цьому - мета даної роботи.

Німецька класична філософія є значним і важливим етапом у розвитку філософії та науки. Серед основних проблем, дослідження яких перебувало у центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії можна виділити: науковості філософії, антології, гносеології, розвитку наукових знань, розмежування хімії й фізики, фізики й механіки та інші [15].

Важливим вкладом у розвиток науки було вчення К. Маркса, який передбачив грандіозний теоретичний синтез всього наукового знання. Суспільні науки були підняті в своєму розвитку до рівня природничих наук.

В період XIX - початку XX ст. філософія узагальнює досягнення конкретних наук, заповнюються розриви між різними галузями науки, виникають "пограничні" науки.

У XX ст. наукові знання звільняються від теологічних доктрин

філософської системи й стають окремою галуззю [7].

Наука займає все більш помітне місце в житті людей, розвива­ється за своїми законами і є цікавим, складним об'єктом для досліджень.

1. Розвиток науки в Німеччині

Німецька класична філософія є значним і важливим етапом у розвитку філософії та науки. Представники цієї країни надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Основні проблеми, що перебували в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії такі: науковість філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, а також розвитку наукових знань [1].

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. Його філософія, являючись першим новим кроком у майбутнє, ще в значній мірі містить традиційні погляди. Вона тяжіла до ідеалістичних перебільшень і відродження релігії.

Кант здійснює свій знаменитий "коперніканський переворот", і вводить поняття а ргіогі, яке несе принципово нове навантаження. Апріорні форми свідомості й розуму, які передбачають закони явищам, не являються необхідністю самих речей і є породженнями людського розуму.

Філософія Канта - не просто відхід від природної необхідності, а теоретичний пошук, що виступає ще в дуже абстрактній формі й істинне значення якої він ще не усвідомлює. Іммануїл Кант диференціює знання на апріорні й емпіричні, вважаючи, що про науку можна говорити лише в тому випадку, коли крім емпіричного знання є ще апріорна частина, яка містить поняття про необхідність явищ. "Всяка наука про природу потребує... чистої частини, щоб на ній могла базуватись аподиктична достовірність, яку шукає в науці розум...".

Кант відділяє те, що пізнається розумом, від того, що дано досвідом. Він робить це для того, щоб розум, мав право нав'язувати емпірії свої закони. Апріорна частина науки, згідно Канта - це не просто продукт суб'єктивізму, не просто чистий формалізм, а дещо більше - те, що пронизує й перетворює досвід, без чиї о досвід не існую. що виступає, як спосіб побудови досвіду [1.15].

Об'єктивна, незалежна від людини сутність природи відступає у Канта в світ недоступних для нас "речей в собі". Кант не дає мисленню відділитись від досвіду. Кант розумів, що апріорні (теоретичні) знання тільки тоді виконують свою роль, коли здатні через поняття виразити особливу природу речей даного виду.

Кант зазначає, що хімія ще не є наукою, оскільки не знайдено понять, які використовуються для хімічних взаємодій. Тобто поки що не вдалось зробити апріорно наглядними закони хімічного зближення і видалення частин матерії. Кант ставить питання про мову хімічних формул, які зробили б теоретично наглядними хімічні процеси і з допомогою яких можна було б фіксувати Їх хід і результат. Добре відомо, що після введення хімічних символів хімія почала швидко розвиватися.

Теоретичне конструювання речей, згідно Канта, досягається перш за все за допомогою математики. "...Пізнання розумом, що базується на конструюванні понять, є пізнання математичне". "...Стверджують, що в будь-якому вченні про природу можна знайти науки... лише стільки, скільки в ній є математики". Головне у цій думці Канта не стільки перевага мови математики над всіма іншими мовами, скільки усвідомлення необхідності вироблення для кожної науки засобів апріорного конструювання. Для фізики таким засобом є математика; для хімії - мова хімічних формул І структур; для біології - ці засоби ще не були створені, її теоретична мова тільки починала розроблятися, біологічні поняття в значній мірі опиралися на емпірію і практично не відділялися від неї [п].

В середині XVIII століття І. Кант висунув ідею, що існуюча Сонячна система не виникла в готовому вигляді в результаті якого-небудь творчого акту, що йде від вищої істоти. Він вважав, що вона розвивалась поступово з первинної туманності в результаті притаманного Їй самій обертального руху. В результаті цього в центрі утворилось Сонце, а на периферії, на різній відстані від нього, планети, які зберегли той самий обертовий рух, який був притаманний туманності. Кант не тільки не заперечив закони ньютонівської механіки, але й опираючись на ці закони зміг пояснити утворення Сонячної системи з первинної туманності.

Картина природи, яка вважалася до цих пір абсолютно незмін­ною, раз і назавжди встановленою, виявилась рухомою. В основу нової картини лягла ідея розвитку всезагальних зв'язків явищ природи.

В цей час відбувається руйнування штучно зведених абсолютних граней між різними областями природи. Можна сказати, що стихійно на місце попередньої метафізики в науку вступає діалектика, яка проявляє себе в об'єктивному змісті нових вчень і світоглядів [15].

Філософія Канта в цілому зорієнтована не на науку. Наукова проблематика займає в його роботах не так багато місця. Канта цікавить людина. Він доводить, що проблема людини не може бути вирішена засобами науки, за допомогою розуму спрямованого на природу. І. Кант переміщує свій філософський інтерес в сферу свободи, яка повністю очищена від всього емпіричного, яке належить до антропології [10].

Філософія частково залишила проблеми природи й природознавства, щоб зайнятись питаннями більш важливими для людини.

Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля. И.-Г. Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філо­софії Канта. Він був переконаний у справедливості твердження про науковість філософії. Фіхте називає свою філософію вченням про науку ( науковчення ), яка на його думку є системною. Системний характер є необхідним, але недостатнім визначенням істинного знання. Істинність цієї системи, з точки зору Фіхте, базується на істинності її наукового основоположення [1].

Фіхте ще в більшій мірі, ніж Кант, переносить філософське дослідження в сферу практики. Він говорить: "Ми діємо не тому, що пізнаємо, а пізнаємо тому, що призначені діяти; практичний розум є коренем всякого розуму" і вважає, що розум створює себе сам. Мислення є дією, яка спрямована не на зовнішні явища, а на саму себе. Воно мислить себе і тому само для себе виступає об'єктом. ФІхте більш послідовно розвиває думку І. Канта: "Розум бачить тільки те, що сам створює за власним планом...". Теорія науковчення Фіхте базується на таких положеннях :

1) "Я покладає Я". Це стверджує самототожність "Я";

2) "Я протипокладає не-Я" (Я - суб'єкт, не-Я - об'єктивна ре­альність, природа); це основоположення вводить категорію заперечення ;

3) "Я покладає Я" і "не-Я".

Таким чином, Фіхте пояснює діалектичну тріаду: теза("Я"), антитеза ("не-Я") та синтез ("Я покладає Я" і "не-Я"). Рух від тези до антитези та синтезу складає основу діалектичного методу Фіхте і сприймається ним як метод пізнання і метод істинного філософствування. Через призму цих основоположень він практикує три закони логіки: закон тотожності, закон суперечності, закон виключення третього [17].

Філософія Фіхте в цілому справила значний вплив на подальший розвиток філософської думки.

Проблема єдності суб'єкта і об'єкта, яка виникла в філософії Фіхте, була розвинута Шеллінгом, який намагався подолати проти­лежності між природою і свідомістю.

Свідомість і природа, за Шеллінгом, - це абстрактні моменти первинної єдності. Вони лише здаються самостійною сутністю. Їх ізоляція одне від одного природня, навіть необхідна на стадії повсякденної свідомості і породжує філософські проблеми, які важко вирішити в світлі вищої філософії й виявляються ілюзією. Починаючи займатись природою, ми ніби мимоволі одухотворяємо її, як намагається показати Шеллінг. Можна вважати, говорить він, що уявлення про речі, які властиві повсякденній свідомості, являються наслідком надто різкого розмежування дійсності на об'єктивне і суб'єктивне в основі яких лежить акт свободи. Природа є у підкореному стані у свободи і все, що ми в ній знаходимо - це наслідок певних позицій свободи, наслідок ступенів розвитку нашої самосвідомості. "Природа є не що інше, як закам'яніле мислення" [1,3].

Кант, Фіхте і Шеллінг говорять про системність, систематичну єдність. Але тільки з Гегеля починається розуміння системи не як зовнішнього впорядкованого змісту, а як способу існування самого змісту, елементи якого не можуть виступати самостійно поза відношенням одне від одного. "Філософствування без системи, - пише Гегель, - не може мати в собі нічого наукового; крім того, що таке філософствування саме по собі виражає скоріше суб'єктивний характер, воно ще й випадкове за своїм змістом".

Гегель кардинально змінює сам підхід до побудови знання, по­рушуючи одну із найбільш стійких формул - формулу знання.

Природознавство, засноване на досвіді, Гегель звинувачує в розсудливій довільності. Він особливо критикує аналітичний метод, змістом якого є поділ конкретного цілого на абстрактні елементи. Гегель наводить приклад квітки, з якої звичайними дослідженнями виділено колір, форму листків, речовини, які вона містить, лимонну кислоту, ефірні масла, вуглеводи та інше. Квітка в результаті такого аналізу, як конкретне ціле, зникає, бо одержані елементи, навіть взяті в сумі, не замінюють її як дану конкретність. Розум не засмучується такою втратою і тримається за ці абстрактні елементи як за істинну реальність, не відчуваючи її обмеженості.

Гегель не відкидає аналізу. Він пропонує лише подолати його абсолютизацію й повернутися до первісної цілісності, яка збагачена результатами аналізу. Такий підхід до природи дозволив розглянути її як "систему ступенів, кожний з яких безумовно випливає з іншого...".

Важливим питанням, яке виникло в цей час було питання про розмежування хімії й фізики, фізики й механіки і т.д. Поділ науки за предметами починає втрачати своє значення, тому що, наприклад, фізичні закономірності проявляють себе не тільки в сфері власне фізичних об'єктів, але й в об'єктах хімії, біології. Чисто механічних об'єктів взагалі не існує [17].

Гегель будує таку природу, де чіткі межі між науками усуваються переходами, а сам предмет виступає як структурно неоднорідний, в ньому проглядаються різні рівні розвитку. Закономірності нижчих ступенів не відміняються, а набувають обмеженого значення.

В наш час межі між науками все більше і більше стираються. Фізичні методи проникають в хімію, хімічні методи - в біологію і т.д., виникають нові пограни чиї науки, що й підмітив Гегель.

Гегель вважає, що математика описує різноякісні об'єкти єди­ною мовою. Математика у нього попадає під категорію розсудливої всезагальності. Він відчув реальні труднощі наукового розвитку, які пов'язані з розробленням мови науки і ставить завдання пов'язати кількість з якістю, ввести в математику якість. Це питання можна розглядати як певну наукову програму - знайти теоретичні форми синтезу кількості й якості. Теоретична форма науки є відображенням філософського світогляду.

Гегель намагається перевести науку на нову, діалектичну ос­нову. Головне завдання, яке він вирішував, полягало в тому, щоб знайти адекватний спосіб перекладу конкретного реального досвіду на мову понять. Гегель вирішував це питання не шляхом прямого співвідношення предмету і поняття, а шляхом розвитку понятійного змісту, сходження від абстрактного до конкретного.

Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка, фізика, органіка. Механіку Гегель розглядає через час, прос­тір, матерію та рух. У фізиці розглядає небесні тіла, світло, тепло, розкриває зв'язок між ними. Органіка у нього присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати. що перехід від неживого до живого є природнім процесом.

Згідно Гегеля розвивається не зовнішній матеріальний світ, не природа, а "абсолютна Ідея", по суті божественного характеру. В своєму діалектичному розвитку вона творить і природу, і людину [15].

Філософія Фейєрбаха закінчує період класичної" німецької фі­лософії. Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. На противагу гегелівській філософії релігії, Фейєрбах розглядав філософію та релігію, як світорозуміння, що взаємо вик­лючають одне одного. На його думку філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, що не залежить від будь-якого конкретного визначеного нею предмета. Він вважав, що теологія завжди переслідувала філософію. Тому під час панування теології, науковий дух був пригніченим.

В основі філософської системи Фейєрбаха лежить природа і лю­дина [15].

Німецька класична ідеалістична філософія стала однією Із визначальних ланок для подальшого розвитку філософії, науки і, зокрема, марксизму.