§4. Концептуальні виміри зовнішньополітичного курсу України

Основу зовнішньополітичної доктрини будь-якої держави становить розробка механізму реалізації геополітичних інтересів держави, групи держав, інших транснаціональних угрупувань на глобальному, регіо­нальному та локальному рівнях, тобто визначення геостратегічних пріоритетів держави, - зазначають фахівці з теорії міжнародних від­носин [14, с. 13-14]. У цьому контексті становлення України як неза­лежної демократичної держави відбувалося в період кардинальних політичних та економічних зрушень в українському суспільстві й на міжнародній арені. 'Процес змін на пострадянському геополітичному просторі супроводжувався виникненням незалежних держав, появою нових регіональних центрів сили, визначався переходом від ери конфронтації до ери відкритості та співпраці, а також зникненням військово-політичного протистояння в Європі. Усе це мало вирішаль­ний вплив на формування зовнішньополітичної стратегії України на етапі її входження до світового співтовариства. При визначенні кон­цептуальних засад зовнішньої політики України в новій системі між­народних відносин бралася до уваги низка важливих чинників, зок­рема, життєві інтереси держави, її геополітичне становище та адек­ватне сприйняття динамічних змін на міжнародній арені. Українська дипломатія, особливо протягом перших років незалежності, була важ­ливою сполучною ланкою між політичним процесом в Україні та гло­бальним розвитком. Тому провідна роль дипломатії у створенні кон­цептуального базису зовнішньої політики України виглядає виправ­даною та закономірною.

Основні фактори формування зовнішньополітичної стратегії України

У цілому геополітичний простір визначив основні параметри діяльності нашої держави на міжнародній арені. Українські науковці підкреслюють, що перебування України у сфері інтересів суперечливого трикутника США - ЄС - Росія гостро ставить питання чіткої визначеності геополітичного вибору, який обов'язково має враховувати унікальність розташування нашої держави.

Формування зовнішньополітичної стратегії відбувалося в умовах існування різних підходів і концепцій у суспільстві щодо орієнтації молодої незалежної держави, шляхів і методів її утвердження в світі. Поступово, під впливом розвитку як внутрішніх подій, так і міжна­родної ситуації, з'являлися нові концептуальні розробки. Достатньо пригадати, що за досить короткий час було пройдено шлях від прого­лошення у Декларації про державний суверенітет України наміру стати в майбутньому постійно нейтральною державою до встанов­лення відносин особливого партнерства з НАТО.

Історично обґрунтований вибір зовнішньої орієнтації держави може бути визначальним для перспектив її розвитку. У цьому контексті варто взяти до уваги сучасний досвід країн Центральної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та балтійських країн (Естонія, Латвія, Литва), де пошук оптимальної економічної трансформації включав формування загальнонаціонального політичного консенсусу щодо життєво важливих зовнішньополітичних питань. Окремі довготермі­нові засади зовнішньополітичного вибору заслуговують на те, щоб стати предметом загальнонаціональної дискусії, але в будь-якому разі потрібно врахувати унікальний геостратегічний потенціал України, інакше помилково визначені пріоритети можуть спричинити негатив­ні наслідки як для зовнішньої політики, так і для держави в цілому.

Аналіз геополітичної ситуації переконливо доводить, що процес якісно нового перерозподілу сил і боротьба за сфери впливу виокре­млює місце України в архітектурі постбіполярного світу. Щоправда, усвідомлення важливості цієї тенденції прийшло не одразу. На думку 3. Бжезинського, західні країни та США запізно визнали важливе гео- політичне значення існування самостійної української держави [7, с.137]. Натомість слід детально розглянути переваги геополітичного розташування нашої держави з тим, щоб дати оцінку відповідності її дій на міжнародній арені існуючим можливостям. Тому при визна­ченні зовнішньополітичної стратегії України необхідно брати до уваги низку важливих чинників:

• Незалежна Україна утверджується у світі за непростих умов. Ра­зом із рухом до відкритості та співпраці існуючих регіональних силових утворень зростає суперництво та конкуренція між ними. На фоні цих процесів міцніє потяг до одноосібного лідерства й домінування Сполучених Штатів Америки. З'являються окремі нюанси взаємовпливу у відносинах США та Європи, домінуючою тенденцією на європейському континенті, що впливає на розвиток усіх по­сткомуністичних країн, у тому числі України, наразі є процес євро­атлантичної інтеграції.

• Суттєвим для України залишається вплив географічно близького ДО неї пост­радянського євразійського простору. Постійно спостерігаються ознаки

застосування Росією активних заходів з метою зміцнення власних позицій і поширення впливу на країни (у т.ч. й на Україну), які, за її визначенням, належать до сфери російських інтересів. У новій 2008 року Концепції зовнішньої політики Росії очевидним є те, що вона бачить себе великою державою, одним із впливових центрів багатополюсного світу.

Враховуючи, що Україна на своєму західному кордоні має за су­сідів держави - члени НАТО, а на східному - Росію, постає питання переосмислення нових реалій на міжнародній арені та чіткого визначення довгостро­кової зовнішньополітичної стратегії. На переконання аналітиків, "для України в такій розстановці сил використання переваг власного геополітичного положення в інтересах ефективної реалізації національних інтересів можливе на засадахрівнонаближеності" [3, с.18].

Ці фактори однозначно зумовлюють необхідність точного вибору такої моделі зовнішньополітичної орієнтації, яка б найбільше відпо­відала сьогоднішнім викликам і національним інтересам України та водночас сприяла консолідації суспільства. Саме безпосереднє та пов­не членство України в Європейському Союзі та НАТО, які є ключовими інституціями в загальноєвропейській системі безпеки, може створити найоптимальніші переваги реалізації власного геополітичного поло­ження в інтересах України. Така позиція була й залишається предме­том гострих дискусій як серед політиків і дипломатів, так і міжнарод­ників-теоретиків. Щодо зовнішньополітичного курсу країни в різні періоди на перший план політичного життя країни виходили деякі концепції, основними серед яких є:

• нейтралітет і позаблоковість;

• багатовекторність;

• європейська та євроатлантична інтеграція;

• євразійство;

• рівнонаближеність.

Спробуємо надати характеристику кожній із названих доктрин.

Концепція позаблоковості, нейтралітету та багатовекторності.

Ідея позаблокового статусу України була закріплена свого часу ще до набуття незалежності в Декларації про державний суверенітет Української PCP (16.07.90). У докумен­ті йшлося лише про намір УРСР "ста ти у майбутньому постійно нейтраль­ною державою, що не бере участі у військових блоках". Сьогодні вислов­люється різне ставлення до факту проголошення Україною наміру стати нейтральною державою. Навряд чи можна недооцінювати його значення для становлення молодої держави, відстоювання її націо-

нальних інтересів в умовах тогочасного історичного моменту. Тоді такий намір розглядався як суттєвий важіль у процесі досягнення незалежності України в умовах існування великих військових блоків - ОВД та НАТО. Можна стверджувати також, що проголошення наміру стати постійно нейтральною країною відіграло важливу позитивну роль у період перших років незалежності, коли на Україну здійсню­вався активний тиск з метою затягування її у новий військовий блок, що створювався на просторі колишнього Радянського Союзу. Разом із тим уже у липні 1993 року концепція нейтралітету України зазнала значних змін. У схвалених Верховною Радою України "Основних на­прямках зовнішньої політики" було чітко визначено, що проголошений намір не може вважатися перешкодою для повномасштабної участі України у загальноєвропейській структурі безпеки. Тим самим було продемонстровано готовність України до адаптації зовнішньополітич­ного курсу до нових реалій в Європі.

У прийнятій 1996 року Конституції України забороняється розта­шування іноземних військових баз на території нашої держави. Од­ночасно документ не містить жодного положення, яке б визначало нейтралітет або неучасть у військових блоках як засіб гарантування національної безпеки, або як форму існування України в системі міжнародних відносин, що стало остаточним юридичним підтвер­дженням суттєвого коригування Україною проголошених 1990 року намірів стати постійно нейтральною державою. Закріплення у Кон­цепції національної безпеки положення щодо входження до багато­сторонніх механізмів безпеки, у тому числі на регіональному рівні, як одного з основних напрямків державної політики остаточно віддзер­калило суттєві зміни в сучасному геополітичному і військово-політичному становищі України. Сьогодні поняття позаблоковості стало інструментом політичної боротьби.

Іноді висловлюється думка про те, що ефективність нейтралітету України була можлива лише за умови збереження значного арсеналу ядерної зброї - тоді б, мовляв, Україна могла виступати як самодо­статня перешкода для поширення експансії як із Заходу, так і зі Сходу. Унаслідок відмови від ядерної зброї Україна отримала міжнародні гарантії безпеки лише політичного характеру. Якщо взяти до уваги, що національна безпека значною мірою ґрунтується на відсутності ворогів, а не на реальному оборонному потенціалі, а також врахувати фінансові та технологічні можливості нашої держави, така ситуація навряд чи принципово зміниться у майбутньому без остаточної відмови від штучних перепон у вигляді позаблоковості та нейтралітету.

Відмова від принципів нейтральності та позаблоковості - цілком об'єктивний процес та еволюційне явище, що в жодному разі не може розглядатися як нехтування національними інтересами. Така еволюція є виявом усвідомлення існуючих політичних реалій і формування прагматичного зовнішньополітичного курсу. Оскільки принциповою основою зовнішньої політики має бути цілісність і системність, кон­цепція позаблокового та нейтрального статусу держави як така не має жодних перспектив, хоча й досі в Україні продовжує існувати думка про юридичну обґрунтованість і майбутнє застосування цієї концепції. Слід ще раз наголосити, що окремого однозначного рішення із цього питання в Україні не приймалося. Нейтралітет чи позаблоковість означають принципову невизначеність у питаннях безпеки, і тому такий підхід виявляється безперспективним з погляду євроінтеграційних процесів і забезпечення фундаментальних національних інте­ресів у контексті нової системи регіональної безпеки.

До того ж, проголошений 1990 року намір стати постійно нейтраль­ною державою фактично не був реалізований як у межах національ­ного правового поля, так і на міжнародно-правовому рівні. Для при­кладу нагадаємо, що постійний нейтралітет Туркменістану закріпле­ний спеціальною резолюцією ГА ООН № 50/80 (12.12.95). Україна ж на міжнародному рівні ніколи не сприймалася як постійно нейтральна держава, що пов'язано передусім із відсутністю відповідного внутрі­шньодержавного рішення з цього приводу. У жодному із положень Конституції України 1996 року про нейтралітет або позаблоковість не йдеться. Намагання з боку деяких представників політичної еліти України кваліфікувати нашу державу як постійно нейтральну сьогодні виглядає контрпродуктивним і таким, що не відповідає довготермі­новим національним інтересам.

Розглядаючи концептуальні зовнішньополітичні підходи як систему орієнтирів для міжнародної діяльності держави, слід зазначити, що незалежна Україна прагнула здійснювати гнучку та збалансовану зов­нішню політику з широкого периметра існуючої системи міжнародних координат, яка з другої половини 90-х років отримала назву "бага- товекторної зовнішньої політики".

Результатом боротьби різних підходів до визначення зовнішньопо­літичних пріоритетів України стала спроба обіграти своєрідну концеп­цію "геополітичного кола", згідно з якою будь-який напрям, що відпо­відає національним інтересам України, насамперед щодо перспектив економічної співпраці, є пріоритетом її зовнішньої політики. Такий підхід і став основою принципу багатовекторності у зовнішньополітич­ній стратегії України. Можна припустити, що різновекторні інтереси та напрями, які знайшли своє віддзеркалення в "Основних напрямах зовнішньої політики", а також початок активної зовнішньополітичної діяльності нашої держави створили підстави для такого визначення. Виникли сподівання, що така "багатовекторність" забезпечить рівно­мірний поступ України в усіх напрямах, включаючи двосторонні між­державні відносини, участь у регіональній та субрегіональній спів­праці, членство в ООН та інших міжнародних організаціях. Поняття багатовекторності сприймалося й як розвиток взаємовигідних відно­син із багатьма суб'єктами міжнародних відносин. Принцип багато­векторності був запроваджений через відсутність чітко визначеного основного пріоритету у зовнішньополітичній стратегії України, особ­ливо на першому етапі її розвитку. Проте в наступні роки, коли Україна змогла акумулювати певний досвід співпраці з окремими суб'єктами, осмислити своє геополітичне становище, стало можливим обґрунтування стратегічного зовнішньополітичного напряму - євроінтеграційного курсу.

Аналізуючи схему геополітичного мислення та відповідної зов­нішньополітичної дії, притаманну політичній еліті за часів незалеж­ності, до основи якої було закладено принцип багатовекторності, не­обхідно констатувати низьку ефективність останнього. Україна, на­магаючись підтримувати високий рівень відносин із багатьма дер­жавами та проголошуючи їх своїми стратегічними партнерами, звела нанівець фактичне значення такого статусу, нівелювала винятковість своїх відносин із цими країнами і, як результат, поступово втрачала частину авторитету на міжнародній арені.

На початку 2000-х років із боку політичних і наукових кіл усе час­тіше лунали пропозиції відмовитись від принципу багатовекторності. Стало очевидним, що Україна не може бути багатовекторною держа­вою, оскільки визначилась у єдиному виборі - європейському. При цьому наголошувалося, що цей вибір не виключає необхідності одно­часно підтримувати відносини стратегічного партнерства з найбільш важливими для нас міжнародними партнерами, такими як США та Росія. Природне бажання розвивати відносини з усіма партнерами не дає підстав стверджувати, що це багатовекторність, скоріше - це нормальна поведінка цивілізованої держави, яка має забезпечувати власні національні інтереси. Проблема полягала передусім у невизна­ченості наукової термінології.

Дилема Схід - Захід у концепціях зовнішньо - політичного курсу України

Вибір головного пріоритету зовнішньої політики враховує логіку історичного процесу

на європейському та пострадянському прос­торах і відповідає довгостроковим інтересам українського народу. Саме із цього виходять прихильники концепції європейського та євроатлантичного вибору України. Без перебільшення можна сказати, що європейський аспект зовнішньої політики України формувався впродовж усього періоду становлення країни як суве­ренної, незалежної і демократичної держави. Дипломатія відігравала важливу роль у цьому процесі. Українські дипломати виступали з но­ваторськими ініціативами щодо європейської інтеграції. Доречно зга­дати, що питання про асоціацію між Україною та ЄС ставилося ще 1993 року в ході політичних консультацій відносно укладення Угоди про партнерство та співпрацю. Адже перспективи членства в ЄС пост- соціалістичних країн Центрально-Східної Європи та України були при­близно однаковими. Однак, у той період українська політична еліта біль­ше переймалася дискусіями про нейтральний або позаблоковий статус нашої держави, економічними наслідками розпаду СРСР і захистом суверенітету. Через відсутність інтересу та політичної волі тема євро­пейської асоціації практично не обговорювалася, тобто внутрішньо­політичні ресурси МЗС України в тій ситуації виявилися обмеженими.

Центральним напрямом європейської політики України є стратегіч­ний курс на інтеграцію до Європейського Союзу. При цьому слід ви­ходити із того, що на сьогодні Європейський Союз об’єктивно притягує держави Східної і Південно-Східної Європи, які обрали демократич­ний шлях розвитку та бажають посісти гідне місце в європейському економічному просторі, про що свідчить останнє розширення ЄС (розпочате 01.05.04). За своїм економічним потенціалом і політичною вагою Європейський Союз все більше виявляє себе як сила, що ви­значатиме політику як на європейському континенті, так і в глобаль­ному масштабі. Подальший розвиток внутрішньої консолідації Європи логічно вимагає від європейців замислення над консолідацією своїх геополітичних інтересів у зовнішньому світі. Для України в стратегіч­ному плані ЄС та його розширення є важливим чинником подальшої загальноєвропейської інтеграції, за рахунок якої виникають ширші можливості розвитку всебічної співпраці на регіональному рівні.

Вступ до Євросоюзу як кінцева мета реалізації євроінтеграційної стратегії України може бути забезпечений лише за рахунок фундамен­тальних внутрішніх перетворень, й усвідомлення цього поступово все більше затверджується в українському суспільстві та політичній еліті.

Тому наразі в Україні серед пріоритетів у політичній сфері важливе місце належить розвитку демократичних інститутів для забезпечення верховенства права, прав людини, свободи слова. Україна зацікавлена у всебічній багатосторонній економічній співпраці з ЄС. Особливу роль для таких процесів має відігравати реалізація планів щодо створення конкурентоспроможної ринкової економіки, покращення інвестицій­ного клімату, забезпечення макроекономічної стабілізації і сталого розвитку. Тісної співпраці потребує також енергетична сфера, тобто надійне енергозабезпечення та диверсифікація поставок енергоносіїв, що є одним із нагальних завдань національної безпеки України. У контексті безпеки співпраця України з Євросоюзом має винятково важливе значення як в рамках європейських безпекових структур, так і в глобальних процесах боротьби із міжнародним тероризмом, нерозповсюдженням зброї масового ураження, урегулюванням кон­фліктних і кризових ситуацій.

Однак необхідно уникати спрощеного погляду на членство в ЄС як джерело забезпечення високого рівня життя населення та парасольку у міжнародних відносинах, під якою можна буде не перейматися зай­вими проблемами. Європейські національні держави сьогодні добро­вільно поступаються своїм суверенітетом на користь наддержавних комунітарних органів влади. Євросоюз поступово відмовляється від розмежування сфер внутрішньої і зовнішньої політики, а відносини між його членами засновуються на добровільному обмеженні сувере­нітету та допущенні втручання ззовні у випадку порушення домовле­ностей. Членство в ЄС, крім широких прав і свобод, накладає низку зобов'язань, дотримання яких і становить сутність європейської спіль­ноти. Україні слід готуватися до відмови у певних ситуаціях від деяких власних амбіцій, можливості пожертвувати національними інтересами і навіть суверенітетом задля загальної справи, хоча не виключено, що компенсації можуть перевершити втрати.

Збільшення кількості держав - членів Євросоюзу до 27 не дає під­став для перегляду стратегії європейської інтеграції України, проте існує потреба уточнення та певного корегування цієї стратегії із вра­хуванням досвіду нових членів ЄС. Зокрема, сусідство з ЄС вимагає підвищення рівня діючої договірно-правової бази відносин України - ЄС. Саме у таких нових умовах особливого значення набуває вироб­лення Україною життєздатної стратегії, у межах якої не лише б де­кларувалися євроінтеграційні пріоритети, але й чітко визначалися шляхи, засоби та ресурси їх реалізації.

За наявності політичної волі та підтримки всього українського сус­пільства, а також за сприятливого розвитку подій усередині ЄС перс­пектива набуття Україною членства в Євросоюзі є реальною й може бути досягнута у середньостроковій перспективі. Важливим кроком на цьому шляху стало ухвалення 2005 року державами - членами ЄС рі­шення про надання Україні статусу країни із ринковою економікою в рамках антидемпінгового законодавства Євросоюзу. Суттєвим елемен­том на шляху порозуміння сторін є певні зміни геополітичного мислення європейців. Декларування Україною історичної належності до євро­пейських народів набуде практичних обрисів лише тоді, коли самі єв­ропейці визнають важливість участі нашої держави у майбутньому Європи. Тут Україна значною мірою розраховує на підтримку, лобіювання її інтересів новими членами Євросоюзу, її безпосередніми сусі­дами, тим більше, що держави Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина) демонструють зацікавленість у зміцненні співпраці з Україною та готовність до відстоювання її інтересів у керів­них органах ЄС. Враховуючи, що ці країни мають загалом 20 % серед депутатів Європейського парламенту і понад ЗО % - у Раді Європи, їх позиція може стати позитивним фактором впливу на процес прийняття політичних рішень ЄС щодо України.

Необхідною передумовою входження України до європейського по­літичного, безпекового, економічного та правового простору є подаль­ше поглиблення євроатлантичної інтеграції. Розвиваючи та поглиб­люючи співпрацю з НАТО, можна говорити про переваги, які отримає наша держава зі вступом до цієї організації. Насамперед, Україна зможе брати безпосередню участь у процесах прийняття рішень під час обговорення питань розвитку європейської та євроатлантичної безпеки. Членство в Альянсі надасть можливість упорядкувати та скоротити загальні витрати на оборону, сконцентрувати їх на най­важливіших напрямах. З огляду на унікальні оборонні та політичні можливості НАТО, досвід її держав-членів у формуванні демократич­ного суспільства, ефективної економіки та оптимальної оборонної сфери, приєднання України до НАТО дозволить отримати додаткові гарантії державного суверенітету, територіальної цілісності та непо­рушності державних кордонів. Головним критерієм у цьому процесі є, безперечно, отримання надійних гарантій національної безпеки.

Україна будує свої відносини з НАТО, маючи на меті набуття пов­ноправного членства в цій організації: Рада національної безпеки та оборони України ухвалила таке політичне рішення (23.05.02), що стало логічним продовженням і конкретизацією проголошеного попередніми доктринальними документами курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Новою сторінкою у відносинах України з Альянсом стало започаткування 2005 року обома суб'єктами інтенсифікованого діалогу щодо членства в НАТО. Зазначені фактори зумовлюють необхідність суттєвої активізації і визначення всередині держави практичних кроків щодо впровадження рекомендацій НАТО, спрямованих на поступове досягнення Україною критеріїв членства в Альянсі, реформування військового потенціалу країни відповідно до економічних можливостей держави та європейських стандартів.

Варто наголосити на тому, що переведення відносин України з НАТО у практичну площину ставить сьогодні питання про формування сус­пільного консенсусу, який засвідчував би свідомий вибір євроатлан­тичної інтеграції не лише української політичної еліти, а й усього сус­пільства. Це видається можливим за умови реалізації комплексу захо­дів з інформування суспільства щодо діяльності НАТО, де чільне місце належить фахівцям-міжнародникам.

Проблема усвідомлення ролі України на новому геополітичному просторі вимагає, перш за все, визначення її місця на Євразійському континенті. Унікальне цивілізаційне розташування України на пере­тині євроатлантичного, євразійського та ісламського світу дає привід до поширення концепції євразійства щодо політичної орієнтації нашої держави. Міркування з цього приводу привели до появи таких епітетів України, як "санітарний кордон між НАТО і Росією", "міст між Заходом та Сходом" тощо.

Концепція євразійства найбільш активно розробляється в Росії, що цілком зрозуміло з огляду на геополітичний та історичний чинники. У контексті сучасної політології ця концепція . трактується так: Росія у сучасній міжнародно-політичній ситуації має відігравати вагомішу роль у становленні євразійського простору, який, у свою чергу, по­кликаний з'єднати інтеграційні центри Європи, Північної Америки та Східної Азії в один величезний масив. Натомість, в Україні маємо геть іншу ситуацію, коли як географія, так і характер зовнішньополітичної діяльності та соціокультурний комплекс українського народу сприяють однозначному трактуванню ролі України в європейській політиці. Такий підхід аж ніяк не заперечує використання позитивного досвіду країн, які взяли "на озброєння" євразійство, що для України може бути корисним, зважаючи на досить помітний вплив східних культур про­тягом її багатовікової історії.

Євразійство у сучасному політичному контексті передбачає залу­чення до єдиного геополітичного простору всіх колишніх радянських республік. Саме так вирішують "українське питання" багато пред­ставників російської політичної еліти. Не заглиблюючись до складно­щів українсько-російських відносин, ще раз наголосимо на тому, що таке політичне сприйняття євразійства цілком відповідає концеп­туальним засадам сучасної зовнішньої політики Росії, і аж ніяк не відповідає національним інтересам України, оскільки ставить під сумнів забезпечення основного інтересу держави - збереження її су­веренітету та незалежності.

Концепція євразійства великою мірою пов’язана з особливою увагою до подальших інтеграційних процесів на пострадянському просторі, зокрема у межах діяльності Співдружності Незалежних Держав (СНД). Лідерами України, Росії і Білорусі підписано Угоду про створення СНД (08.12.91), до якої 21 грудня того самого року приєдналися ще вісім колишніх радянських республік. Усіма державами було підписано Декларацію, в якій визначено принципи їх взаємин. Погляди Росії та України на сферу діяльності та основну мету СНД докорінно відріз­няються, що можна простежити як у документах, так і виступах по­літичних лідерів двох країн. Зокрема, колишній міністр закордонних справ РФ І. Іванов достатньо красномовно зазначив: "Для нової Росії із першого дня її існування не було й немає більш актуальної зовнішньо­політичної проблеми, ніж розвиток відносин у межах Співдружності Не­залежних Держав"[10, с.103].

Натомість правові засади участі України у Співдружності визна­чаються положеннями Угоди про створення СНД, застереженнями Верховної Ради України до зазначеної Угоди (19.12.91), Заявою Вер­ховної Ради України (20.12.91), а також Угодою про створення зони вільної торгівлі (15.04.97) та Протоколом про внесення змін і доповнень до неї (02.04.99). Розглядаючи СНД як міжнародний механізм багато­сторонніх консультацій і переговорів, Україна вважала відносини з СНД важливим напрямком своєї зовнішньополітичної діяльності, але ніколи не підтримувала ідеї перетворення Співдружності на над­державну структуру. Україна також заперечує проти надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права.

Позиція України полягає в тому, що діяльність Співдружності у по­літичному плані має повністю трансформуватись у механізм консуль­тацій і переговорів, що підтримуватиме процес формування нових повномасштабних відносин між державами-учасницями та сприятиме розв'язанню спільних проблем. В економічному плані Співдружність має бути механізмом взаємовигідної торговельно-економічної спів­праці, що спирається на функціонування зони вільної торгівлі у фор­маті 12 держав із врахуванням вимог Світової організації торгівлі. Від самого початку Україна докладала значних зусиль, щоб запобігти будь-яким спробам створити на основі СНД політичний, військовий чи економічний союз з метою формування нової системи міждержавних політичних та економічних відносин на пострадянському просторі. Саме у цьому контексті слід розглядати рішення України не брати участі у військово-політичних договорах, укладених у рамках Спів­дружності, й не бути стороною Договору про колективну безпеку дер­жав - учасниць СНД. Тобто Українська держава у ставленні до СНД виходить, насамперед із реалій економічної доцільності існування Співдружності та докладає чимало зусиль до того, щоб європейські стандарти стали для СНД орієнтиром, який допоможе всім державам-учасницям вийти на траєкторію сталого економічного розвитку.

Разом із тим на теренах колишнього радянського геополітичного простору з'являються інші субрегіональні утворення (ГУАМ, ЄврАзЕС, ЄЕП), що свідчить про посилення тенденції позиційних розбіжностей у баченні майбутнього СНД. Можна припустити, що подальше існування Співдружності вступатиме у все більше протиріччя із початковими цілями цього об'єднання. Не виключено, що це поставить питання про необхідність суттєвого корегування позиції України щодо СНД.

Акцентуючи увагу на питаннях регіональної політики України, її зовнішньополітичний курс був спрямований на розвиток відповідних регіональних форматів співпраці, посилення таких регіональних утво­рень, як ГУАМ. При цьому Україна, як один із лідерів регіональної ін­теграції, виходить із необхідності реалізації через ГУАМ цілого ком­плексу завдань. Напрацьовані протягом останніх років установчі до­кументи й активність країн-учасниць поставили у травні 2006 року питання про перетворення об'єднання України, Грузії, Молдови та Азербайджану на повноцінну міжнародну організацію "За демократію та економічний розвиток - ГУАМ" (штаб-квартира розташована у Києві). Реалізація цього проекту стане конкретною демонстрацією консолідації демократичних сил, що має засвідчити спрямованість новоствореної організації на впровадження в регіоні європейських стандартів і цінностей.

Участь України у формуванні Єдиного економічного простору (ЄЕП) має розглядатися нашою державою винятково як процес, органічно підпорядкований стратегічному курсу європейської інтеграції. Позиція України базується на тому, що ЄЕП має бути ефективно діючим ме­ханізмом, що дозволить завершити процес формування та функціо­нування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень у межах СНД.

Водночас сьогодні недоцільно вести мову про перехід на вищі щаблі інтеграції, такі як митний чи валютний союз. При цьому механізми реалізації ЄЕП не мають виходити за межі суто економічної співпраці та сприяти створенню функціонально відокремленого інтеграційного об'єднання на чолі з Росією, протилежного по суті до ЄС. Формування такого простору не має перешкоджати участі України в інших субрегіональних утвореннях, зокрема в ГУАМ та ОЧЕС.

Концепція рівнонаближеності виходить як з геополітичного стано­вища України, так і з політичних реалій, усвідомлення необхідності розвитку взаємовигідних стабільних відносин як на західних, так і на східних кордонах. Береться до уваги той факт, що у процесі пошуку власного місця в геополітичній системі координат Україна досить ча­сто опинялася перед вибором: Європа - Євразія, Захід - Росія. У таких пошуках різні позиції займали не лише представники тих чи інших політичних сил. Вони стали одним із виявів неоднорідності всього українського суспільства.

Серед провідних українських фахівців останнім часом досить по­пулярним є розгляд майбутнього України у межах так званої "Великої Європи". Вважається, що реалізація цього проекту забезпечить Україні місце в центрі загальноєвропейських процесів, підвищить її роль і вплив у процесах розбудови загальноєвропейської інтегрованої сис­теми міжнародних відносин [3, с.36]. При цьому йдеться про можли­вість реалізації цього проекту у межах усього великого європейського геополітичного простору, тобто в рамках трикутника "ЄС - Україна - Росія", що дозволить зберегти необхідну для нашої держави рівнонаближеність до всіх своїх стратегічних партнерів. Тож концепція рівнонаближеності дає, у певному сенсі, нове визначення просторових параметрів європейської політики України.

Сучасна вітчизняна політична наука досить часто трактує поло­ження України як своєрідний міжцивілізаційний простір між західною та російсько-євразійською цивілізацією, держава-лімітроф для Росії та Європи. Це створює певні перешкоди на шляху здійснення курсу європейської інтеграції, оскільки обидві сторони мають власні по­гляди на Україну. Якщо на Заході її становище визначають як лінію розлому між Європою та Росією, то в Росії західні кордони України досить часто вважають лінією розлому між НАТО та СНД, простір якого - зона особливих інтересів Росії. У цьому контексті окремі українські дослідники вказують на той факт, що розуміння механізму самовизначення через дилему Схід - Захід веде до домінуючого геокультурного орієнтування на Захід. Обраний Україною зовнішньопо­літичний курс є виявом певного балансу та прагматизму у площині Захід - Схід із чітко визначеною програмою забезпечення інтересів держави у майбутньому. Підводячи під цей курс відповідну концеп­туальну основу, у державі створюватимуться базисні підходи до здійснення однозначно орієнтованої зовнішньої політики як на за­хідному, так і на східному векторах. При цьому було б вкрай важливо брати участь у формуванні простору стабільності, безпеки і свободи, що, з одного боку, розмиватиме стереотипи щодо орієнтації зов­нішньої політики, а з іншого - надаватиме їй необхідного динамізму та справжнього національного характеру.

Таким чином, національні інтереси держави можуть бути досягнуті лише завдяки ефективній зовнішньополітичній стратегії, яка кон­цептуально втілює в собі систему теоретичних принципів і положень, а також практичних заходів з метою реалізації завдань зовнішньої політики.

Пошукові завдання

1. Проаналізуйте особливості та етапи прийняття зовнішньополітичних рішень.

2. Дайте оцінку місця та ролі України у геополітичній структурі світу.

3. Розкрийте зміст терміну "національний інтерес" та ідентифікуйте основні групи національних інтересів України.

4. Визначте головні пріоритети у сфері зовнішньої політики України.

5. Охарактеризуйте нормативно-правову базу формування принципів реалізації зовнішніх зносин України.

6. Класифікуйте чинники, що впливають на формування зовнішньополітичної стратегії України.

7. Дайте оцінку основним концепціям зовнішньополітичного курсу України.

Список літератури

Основної

1. ЗленкоА.М. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних змін. - Харків: Альфа, 2003.

2. Мировая политика: теория, методология, прикладной анализ / Отв. ред. A.A. Кокошин, А.Д. Богатуров. - М.: КомКнига, 2005.

3. Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин: Підручник / В.А. Ман- жола, В.Ю. Константинов та ін.; кер. авт. кол. В.А. Манжола; за ред. Л.В. Губерського. - K.: ВПЦ "Київський університет", 2008.

4. Цыганков П.А. Теория международных отношений: учебн. пособие. - М.: Гар- дарики, 2006.

5. Clarke М. and White В. (eds) Understanding Foreign Policy: The Foreign Policy Systems Approach. - Cheltenham: Edward Elgar, 1989.

6. Keohane Robert O. Power and Governance in a Partially Globalized World. - London: Routledge, 2002.

Додаткової

7. Бжезинский 3. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостра­тегические императивы. - М.: МО, 1998.

8. Гальчинський А. Україна на перехресті геополітичних інтересів. - К.: Знання України, 2002.

9. Горбач О.Н. Доктрини зовнішньої політики: історія та сучасний розвиток. - Я., 2005.

10. Иванов И. Новая российская дипломатия. 10 лет внешней политики страны. - М.: ОЛМА-Пресс, 2002.

11. Киссинджер Г. Диплрматия. - М.: Ладомир, 1997.

12. Конышев В.Н. и др. Теория международных отношений / Под ред. О.А. Коло­бова. -Т.1. Эволюция концептуальных подходов. - Н. Новгород: ННГУ, 2004.

13. Манжола В.А., Вдовенко В.М. Нейтралітет і позаблоковість у європейській системі міжнародних відносин. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2007.

14. Никольсон Г. Дипломатическое искусство. - М.: ИМО, 1962.

15. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний ас­пекти: монографія / За ред. Ф.М. Рудича. - К.: МАУП, 2002.

16. Allison G. and Zelikow P. The essence of decision (second edition). - N. Y.: Longman, 1999.

17. KrasnerS.D. (ed.) Problematic Sovereignty. - N. Y.: Columbia University Press, 2001.

18. Smyser W.R. From Yalta to Berlin. - St. Martin's Press. - N. Y., 1999.

19. Villepin Dominique de. Toward a new world. - Melville House Publishing Hoboken, New Jersey, 2003.