§ 2. Двостороннє партнерство у зовнішній політиці України: стратегія та дипломатія

Міжнародне становище будь-якої держави оцінюється залежно від стану двосторонніх відносин, які вона розвиває та підтримує із сусід­німи країнами та провідними державами світу. Основним здобутком другого етапу стало визнання України більшістю держав світу, її по­вернення на політичну карту Європи та початок відновлення євро­пейської ідентичності української нації. Міжнародне визнання роз­почалося відразу після референдуму та стало безпрецедентним у сві­товій практиці. Незалежність України першою визнала сусідня Польща (02.12.91) і цього ж дня - Канада, протягом наступних трьох днів - Литва, Латвія, Росія та Болгарія, лише протягом грудня 1991 року Україна була визнана 66 державами, у тому числі такими провідними, як Велика Британія, Франція, США, Італія, Німеччина, КНР, Японія та отримала змогу розпочати розбудову взаємовигідних двосторонніх відносин. Станом на 1 січня 1994 року незалежну Україну визнало вже 149 держав, із них 132 країни встановили дипломатичні відносини. У Києві вже працювало 50 іноземних посольств, п'ять представництв міжнародних організацій і сім консульських установ, а на кінець 1994 року в Україні були акредитовані посли 78 держав.

Схвалення ВР України "Основних напрямів зовнішньої політики України" (02.07.93) певною мірою підвело риску під періодом неви­значеності: для забезпечення національних інтересів країни її зовні­шня політика спрямовувалась на виконання конкретних відповідальних завдань. Україна утвердилася як повноправний учасник світових політичних процесів, незалежна миролюбна держава, що підтримує дружні відносини із сусідніми країнами та прагне плідної двосторон­ньої співпраці з іншими партнерами.

Одним із найважливіших завдань, які постали перед українською дипломатією, була розбудова відносин найвищого рівня зі стратегіч­ними партнерами - країнами, які мають пріоритетне значення для України. Одним із таких партнерів у контексті євроінтеграційного курсу нашої держави слід вважати Європейський Союз. Проте ЄС - наддержавне утворення, і відносини з ним мають свою специфіку. Розвиток стосунків із провідними державами світу відбувається за схемою, що побудована на аналізі характеру міждержавних відносин. За одним із новітніх підходів така класифікація включає відносини конфронтації, мирного співіснування, співпраці та партнерства [1, с.17]. Останні передбачають відсутність суттєвих протиріч, обопільну зацікавленість у співпраці, схожість поглядів на питання сучасного міжнародного устрою, що дає можливість узгодження позицій, побу­дови спільних шляхів розв'язання існуючих проблем і передбачає по­глиблення взаємозалежності між державами. Серед стосунків виок­ремлюються відносини стратегічного партнерства.

Особливості стратегічного партнерства у зовнішньополітичній практиці України.

Відносини стратегічного партнерства – вищий тип міждержавних відносин, що передбачає чітку систему діяльності держав у напрямку реалізації спільних стратегічних інтересів. Усталеної концепції щодо стратегічного партнерства не існує, однак найчастіше поняття "стратегічні" визначають як особливі, пріо­ритетні відносини. На відміну від союзницьких відносин, стратегічне партнерство не передбачає жорсткої системи зобов'язань воєнно - політичного, економічного та безпекового характеру, але у певних межах визначає особливі відносини у цих та інших сферах, що ста­новлять обопільний інтерес. Стратегічне партнерство базується на більш високому рівні економічної співпраці, взаємній зовнішньополі­тичній підтримці та стосунках на рівні міжнародних організацій. Якщо союзники об'єднуються для досягнення тимчасових цілей, то партнери - для довготривалих здобутків, тому стратегічні відносини мають вищий рівень розвитку.

Визначення тієї або іншої країни як стратегічного партнера пе­редбачає надання їй істотних переваг у співпраці, порівняно з іншими країнами. Для відносин стратегічного партнерства характерним є чіт­ке окреслення головного напряму взаємодії, засобів і шляхів, які ведуть до реалізації спільних цілей, продумана концепція відносин у геопо- літичному просторі та часі, визначення етапів у досягненні конкретної мети, усвідомлення специфіки кожного етапу.

Відносини стратегічного партнерства оформлюються на основі відповідних угод і домовленостей, які втілюються в поточну дипло­матичну практику країн-партнерів. Проблема полягає в тому, що не- формалізований відповідним чином механізм стратегічного партнер­ства розмиває саме поняття, створює ситуацію невизначеності про­цесів його імплементації. На сьогодні поняття відносин стратегічного партнерства України нерідко наражається на критику та виглядає досить заплутаним, оскільки часто до рангу "стратегічних партнерів" зараховують держави, з якими просто існують стабільні й динамічні двосторонні стосунки. Фактично цей термін виступає замінником таких оціночних понять, як "важливий", "особливий", "пріоритетний". Іноді мається на увазі радше потенціал розвитку взаємин, ніж реаль­ний стан речей. В аналітичній доповіді Центру імені О. Разумкова "Стратегічні партнери України: декларації і реалії" уперше підраховано кількість стратегічних партнерів нашої держави - 19, при цьому ав­тори назвали різні форми проголошення відносин такого типу - від закріплення у двосторонніх документах до офіційних заяв українських політиків [10].

Отже, Україна декларує наразі відносини стратегічного партнерства із 19 країнами, проте із жодною з них не існує відповідної спеціальної угоди про такі відносини. Лише в двосторонніх згодах із такими краї­нами, як РФ, СІПА, Польща, Азербайджан, Узбекистан, Болгарія наяв­ний термін "стратегічне партнерство", зокрема у базовому двосто­ронньому міждержавному договорі між Україною та Росією (31.05.97) ст. 1 закріплюється такий тип відносин. В "Основних напрямах зов­нішньої політики України" виділялися також відносини "особливого значення" зі США, що із часом, після підписання Тристоронньої заяви Президентів України, Російської Федерації і США (14.01.94), стали від­носинами стратегічного партнерства. Відносини із Грузією та Канадою оформлені як "особливе партнерство". Крім того, Україна будує від­носини стратегічного партнерства з кожною із держав, з якими має спільний кордон, що додає до переліку стратегічних партнерів Білорусь, Румунію, Молдову, Угорщину, Словаччину, Туреччину. В офіційних заявах керівників таких країн, як Ізраїль, Аргентина, Китай, Німеччина, Фінляндія зазначається стратегічний характер їх відносин з Україною.

Якщо ж подивитися на характер двосторонніх відносин змістовніше, то можна зазначити, що далеко не всі перелічені країни оцінюються в Україні як найбільш пріоритетні. З іншого боку, експертний аналіз показує, що низка країн, відносини з якими не проголошувались як стратегічні, уже нині мають показники співпраці з Україною значно вищі, ніж деякі з означених держав (напр., Велика Британія, Німеч­чина, Нідерланди). Існує й така думка, що практично Україна ще не має повноцінних, реальних і надійних стратегічних партнерів, якщо брати за основу вищенаведене визначення самого поняття. Але ж ви­бір Україною своїх стратегічних партнерів - це питання ефективності нашого включення до існуючої системи розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному просторі, показник стратегічного бачення шляхів розвитку держави, обумовлений чітким усвідомленням своїх національних інтересів. З іншого боку, можливий партнер так само має бути ґрунтовно зацікавлений у реалізації українських інтересів і мати можливість їх реалізації, що не має суперечити українським. Таким чином, пошук і визначення можливих стратегічних партнерів, розвиток потенціалу взаємин до такого високого рівня - тривалий і складний процес, залежний від багатьох чинників: процесів розвитку міжнародної системи, геополітичних та економічних інтересів різних елементів цієї системи, цивілізаційних ознак політичних гравців тощо.

На сучасному етапі реальними стратегічними партнерами можуть стати країни Європи (передусім Німеччина), США та Росія. До них слід додати Польщу, зважаючи на її вплив на процеси європейської інте­грації України та динамічний розвиток наших двосторонніх стосунків. Також стратегічним партнером України варто визнати загалом Єв­ропейський Союз - як основний чинник європейського прогресу, курс на інтеграцію з яким відповідає національним інтересам України.

Формат відносин стратегічного партнерства може значно звужувати межі практичного втілення українських інтересів і навіть серйозно загострювати відносини України з іншими державами, у тому числі - з іншими її стратегічними партнерами. Проблеми такого рівня можна простежити на прикладі розвитку відносин стратегічного партнерства України із Російською Федерацією та США.

Українсько-російські відносини

Стратегічне партнерство України та Російської Федерації задекларовано у ст. 1 Договору про дру­жбу, співробітництво та партнерство (31.05.97). З огляду на стратегічну взаємозалежність України та РФ "російський чинник" є визначним важелем впливу на європейську та євроатлан­тичну політику України, відносини з ЄС та НАТО. Відомо, що в пи­таннях політики європейської інтеграції позиції обох держав часто не збігаються, а іноді й суперечать одна одній. У політичній сфері це зу­мовлено негативною реакцією РФ на поглиблення відносин НАТО та ЄС з Україною, яка першою з країн СНД приєдналась до програми НАТО "Партнерство заради миру" і встановила з НАТО та ЄС особливі форми співпраці. З іншого боку, невирішеність багатьох принципових питань відносин Україна - Росія значно гальмують процес інтеграції України до європейського співтовариства. Йдеться про такі проблемні моменти, як військова присутність РФ у Севастополі, існування спіль­ного простору протиповітряної оборони, залежність України від ро­сійських сировинних ресурсів, неврегульованість проблеми правонаступництва, визначення кордонів в акваторії Керченської протоки, Азовському морі тощо.

Загалом розвиток відносин між Україною та Росією після проголо­шення стратегічного партнерства не можна охарактеризувати як по­ступальний, оскільки відносини перманентно проходили через етапи ескалації напруженості як у політичній, так і в економічній сферах, хоча в деяких сферах (енергетична, гуманітарна, геополітична) українсько-російська співпраця має довготривалий характер. У відносинах двох країн справді накопичився значний конфліктний потенціал, активізація якого у довгостроковій перспективі може дестабілізувати двосторонні відносини.

Найбільш значущими проблемами українсько-російських відносин можна вважати:

• Поглиблення процесів європейської та євроатлантичної інтеграції України - надзвичайно гострий подразник, оскільки Росія ста­виться до цього вкрай негативно. На практиці ставлення Росії щодо перспектив євроатлантичної інтеграції України супрово­джується жорсткими заявами у руслі діалогу Росія - Захід. Так само в Києві іноді лунають заяви щодо прискорення необхідності інтеграції до європейських та євроатлантичних структур, які свідчать про недооцінку вітчизняними політиками наслідків та­кого штучного прискорення руху "на Захід", а саме - можливих втрат на східному напрямку.

• Проблема Чорноморського флоту й загалом "кримське питання" (включаючи питання маяків) - одна з найбільш болючих. Існу­вання певних українсько-російських домовленостей 1997 року з цього питання насправді не розв'язують проблему: аналіз заяв політичних лідерів Росії дає підстави стверджувати, що Москва не має наміру вивести свій флот після 2017 року, як зазначено у домовленостях. Залишається цілий комплекс невирішених питань: орендна плата, користування земельними ділянками без належ­ного оформлення, компенсація за не отриману Україною військову техніку, невиплати до бюджету м. Севастополь тощо.

• Неврегульовані питання українсько-російського кордону, зокрема в Азовському морі та Керченській протоці. Геть різне ставлення сторін до можливостей розв'язання цієї проблеми фактично уне­можливлює конструктивний переговорний процес.

• Комплекс проблем у сфері енергетики постійно присутній в укра­їнсько-російських відносинах, він знаходить віддзеркалення у неврегульованості питань оплати за російський газ, що час від часу обертається на відкриту "газову війну". До цього додається питання транзиту нафти, зокрема - невирішеність долі нафто­проводу "Одеса - Вроди". Ця проблема постійно перебуває у фокусі засобів масової інформації обох країн, та є найбільш спекулятив­ною у двосторонніх відносинах.

• Питання правонаступництва все ще залишаються відкритими. Про­тягом 1997-1998 років російський уряд частково погасив забор­гованість Зовніщекономбанку СРСР перед фізичними особами - громадянами України. Хоча цей крок є вагомим прецедентом визнання боргу, однак його слід розглядати як аванс від російської сторони українській для заохочення останньої до ратифікації угоди про "нульовий варіант". Крім того, залишається відкритим питання про погашення такої заборгованості перед юридичними особами України. Російська сторона відмовляється від перене­сення справи до Міжнародного суду, переговорний процес між нашими державами із цього питання триває, але просувається надзвичайно важко.

• Дистанціювання України від регіональних проектів Росії так само Є чинником непорозуміння. МЗС України постійно замінює термін "інтеграція" на "співпрацю", коли йдеться про загальну стратегію розвитку економічних зв'язків із Росією та регіональні проекти за її участі. Пріоритети ж російської сторони, безумовно, стосуються таких об'єднань, як ЄЕП, ОДКБ та ЄврАзЕС. Застережлива пози­ція української сторони стосується цих об'єднань так само, як і СНД, присутність в якій має зовнішній характер.

• Позиція України як самостійного гравця у вирішенні конфліктів на по­страдянському просторі. Український план із врегулювання При­дністровського конфлікту отримав визнання обох сторін конфлік­ту. Київ має також власний план щодо грузино-абхазького конф­лікту, але така пропозиція розглядається в Москві як певна про­тивага російським зусиллям.

• Мовне питання. Фактор, пов'язаний із можливістю використання російської мови в Україні та різні спекуляції навколо "придушен­ня" громадянських і культурних прав російськомовного населення є одним із чинників дипломатичного тиску на Україну з боку Росії так само, як питання про подвійне громадянство.

До перелічених, найбільш проблемних, моментів у відносинах Укра­їни з Росією можна додати й інші, що стосуються різних сфер - еконо­мічної, політичної, правової, культурної (невирішеність багатьох питань економічного діалогу, проблеми українських мігрантів тощо). Такий великий комплекс реальних проблем ускладнюється особливістю мен­тальних підходів, звинуваченням Росії в "імперських амбіціях" і шові­нізмі з боку України, та у націоналізмі України - російською стороною.

Наявність гострих моментів у двосторонніх відносинах узагалі ви­кликає сумнів щодо реальності їх статусу як "стратегічних". Російська Федерація будує відносини з європейськими країнами та європейсь­кими структурами, незважаючи на українські інтереси, а концепція руху до Європи разом із Росією не має реального підґрунтя. Більш виправданим виглядає твердження, що Україна може інтегруватися до європейських структур не стільки через Росію, скільки паралельно або й незалежно від неї. Таке бачення не виключає подальшої координації зовнішньополітичних зусиль двох країн для забезпечення економічних інтересів України та РФ в європейському просторі, обопільної страте­гічної орієнтації на досягнення економічного статусу, що відповідало б вимогам нової Європи.

Українські дослідники, попри всі складні моменти двосторонніх відносин, схиляються до думки, що, починаючи з 2000 року, обидві сторони почали більш-менш однаково ставитися до тлумачення змісту стратегічних відносин між собою. Певний прогрес визнали й у Росії. За словами колишнього міністра закордонних справ РФ І. Іванова* удалося вийти на серйозний багатоплановий діалог з Україною, просунутися у вирішенні низки питань двосторонньої взаємодії, у першу чергу - еко­номічної, а також відбулося зближення позицій із міжнародних питань.

Зазначаючи існування певного потенціалу розвитку відносин стра­тегічного партнерства з РФ, підкреслимо, що для Росії була й залиша­ється дуже важливою не економічна, а політична мотивація у побудові зовнішньої стратегії. Це простежується у прагненнях Росії подальшого зміцнення як провідної сили у формуванні нової системи міжнародних політичних та економічних відносин, передусім на пострадянському просторі. Саме тому досить болісно сприймаються російською сторо­ною євроатлантичні прагнення України та розвиток її стратегічного партнерства зі СІЛА. Це дає підстави дійти висновку, що найближчим часом Україна може стати предметом окремих домовленостей, не завжди публічних, між Росією, СІЛА та ЄС.

Українсько-американські відносини.

Відносини зі США посідають особливе місце у системі зовнішньополітичних пріоритетів України. Хоча стратегічний характер відносин України та США так само часто піддається сумніву через їх асиметри­чність. Історія відносин зі США свідчить, що Україна розбудовує дво­стороннє партнерство в складних умовах і за досить різних обставин.

Після встановлення дипломатичних відносин між нашими країнами (22.01.92) відбулося фактичне, а не просто формальне визнання України. Під час першого офіційного візиту до США президента України А. Кравчука (5-11.05.92) було підписано низку документів, зокрема політичну декларацію, яка зафіксувала демократичне парт­нерство двох країн. Але розвиток відносин гальмувався з кількох причин, а основним подразником цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. Тому підписання Тристоронньої заяви (14.01.94) стало справжнім проривом і початком нового етапу розвит­ку українсько-американських відносин. Основоположним документом для розвитку двосторонніх взаємин стала Хартія українсько - американського партнерства, дружби та співпраці, підписана у Білому домі (22.11.94) президентами А. Кучмою та У. Клінтоном під час візиту українського лідера до США, в якій, зокрема зазначено: "Виходячи з їх спільної відданості демократичним цінностям, Україна та Сполучені Штати Америки виявили рішучість побудувати широке та міцне парт­нерство” [11, с. 130]. Логічним продовженням стало отримання Украї­ною гарантій національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, Франції і Китаю під час Будапештського саміту ОБСЄ. 1996 року з робочими візитами США відвідали президент А. Кучма, секретар РНБО В. Горбулін і міністр закордонних справ Г. Удовенко, задекларовано партнерський і стратегічний характер відносин між двома державами.

Таким чином, стратегічне партнерство започатковане на третьому етапі формування зовнішньополітичної стратегії України, що припав на другу половину 90-х років. Серед основних завдань зовнішньої по­літики у цей період, поряд із поглибленням процесу інтеграції до єв­ропейських та євроатлантичних структур та виваженою політикою щодо РФ, постало стратегічне партнерство зі США. Про особливий характер українсько-американських відносин свідчать різні напрямки співпраці - від постійної підтримки американською стороною євро­атлантичного курсу України до фінансової допомоги нашій державі. Принципово новим елементом взаємодії стало створення Спільної українсько-американської міжурядової комісії на чолі з президентом А. Кучмою та віце-президентом США А. Гором. Про позитивну дина­міку свідчило постійне розширення договірно-правової бази, яка на початок 2000 року мала понад 70 спільних документів (підписаних чи готових до підписання).

Україна перш за все зацікавлена в ефективній реалізації, за під­тримки США, заходів, спрямованих на зміцнення безпеки та стабіль­ності довкола України, розширенні її участі у діяльності міжнародних організацій, зміцненні засад демократії, громадянського суспільства, розширення економічних можливостей. Новий етап у розбудові українсько-американських відносин, що розпочався з приходом до влади у США адміністрації президента Дж. Буша-молодшого, характеризу­ється переведенням двосторонніх відносин у більш практичну пло­щину. Показовим кроком на цьому шляху стала квітнева зустріч 2005 року президентів України та США у Вашингтоні та підписання спільної заяви "Порядок денний нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства".

31 березня - 1 квітня 2008 року відбувся офіційний візит президе­нта США Дж. Буша до України, здійснений на фоні активних і ціле­спрямованих дій президента України В. Ющенка щодо реалізації про­грами євроатлантичної інтеграції. Центральною подією стала заява президента США про підтримку України у прагненні приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО на саміті Альянсу у Бухаресті (02.04.08). У рамках візиту Дж. Буша в Україну було підписано три важливі документи: Дорожню карту "План дій Україна - США на 2008 - 2009 pp.", Угоду про співпрацю у сфері дослідження та використання космічного простору у мирних цілях, Угоду про торгівлю та інвести­ційну співпрацю.

Основними складовими фінансово-економічної допомоги США є кредити, грантові програми, гуманітарна допомога неурядових орга­нізацій ("Фонд допомоги дітям Чорнобиля") тощо. Інтенсивно розви­вається співпраця у військовій сфері як на двосторонньому рівні, так і в рамках програми НАТО "Партнерство заради миру"; у сфері безпеки, передусім, у зміцненні режиму нерозповсюдження ядерної зброї; співпраця в освоєнні космосу (1997 р. український космонавт А. Каденюк здійснив політ на кораблі "Колумбія", реалізується багато­стороння програма "Sea Launch"). Новою сферою, в якій повністю збігаються інтереси двох країн, є боротьба з будь-якими виявами те­роризму. Саме американські фахівці свого часу допомогли створити в Україні систему експортного контролю. Продовжують діяти такі дво­сторонні механізми нашої співпраці, як комітети зовнішньої політики, з питань економічної співпраці, комісія з питань збереження культурного надбання. Такий досвід давав підстави для оптимізму навіть у складні періоди розвитку двосторонніх відносин (напр., під час роз­витку надуманої проблеми продажу Іраку українських станцій радіо­технічної розвідки "Кольчуга").

Окремо слід зазначити, що стратегічне партнерство України зі США є надзвичайно впливовим чинником у євроатлантичному напрямі: США послідовно підтримують прагнення України до інтеграції в ЄС і розвиток її партнерства з НАТО. Зрозуміло, що, проводячи лінію на посилення ролі України в Європі та на зміцнення; європейського центру сили загалом, Вашингтон забезпечує власні інтереси шляхом формування нових дво- і багатосторонніх схем стратегічної співпраці з країнами європейського простору. У межах такої моделі майбутнього Європи цілком закономірно наявне й місце для України, яку США прагнуть бачити у ролі впливового регіонального лідера, згідно з її геополітичним потенціалом. Стосовно певних протиріч між головними стратегічними партнерами України практика показує, що у разі біль­шої орієнтації України на Москву шанси на формування потужного європейського простору виявляться значно нижчими, що не відповідає стратегічним інтересам США.

Таким чином, якщо взяти до уваги, що стратегічне партнерство передбачає розвиток співпраці у різних сферах - безпековій, еконо­мічній, політичній, гуманітарній тощо, а також має характеризуватися поступальністю відносин співпраці, можна стверджувати, що відно­сини України зі США досягли рівня, який забезпечує ефективну реа­лізацію інтересів обох сторін і принаймні частково відповідає крите­ріям стратегічного партнерства, хоча з об'єктивних причин вони ма­ють асиметричний характер. Практичний характер стратегічного партнерства між Україною та США простежується у твердій підтримці з боку Сполучених Штатів, й особливо в особі нового 44 президента США Барака Обами, програми реформ в Україні.

Українсько-польські відносини

Ще одним прикладом розвитку відносин стратегічного партнерства є українсько-

польські відносини. Донедавна серед українсь­ких фахівців-міжнародників не було одностайності щодо саме такого характеру відносин України із Польщею, хоча у Спільній заяві прези­дентів двох країн "До порозуміння та єднання" (21.05.97) прямо за­значається, що "Україна і Польща є суверенними державами, добрими сусідами, стратегічними партнерами" (див. додаток). Для польської сторони формування нової позиції в "українському питанні" після здобуття Україною незалежності було непростим. Проте не підлягає сумніву той факт, що Польща завжди посідала особливе місце у зов­нішній політиці України. Українсько-польське стратегічне партнерство стало можливим за нових політичних реалій, коли національні інтереси Польщі та України збіглися, ледь не вперше за багато століть.

Особливість відносин із Республікою Польща визначена цілою низкою факторів, зокрема географічною, історичною та культурною близькістю. Республіка Польща першою визнала Україну як незалежну державу, відтоді двосторонні відносини швидкими темпами еволюціонують. Досить широкою є договірно-правова база українсько-польських від­носин, започаткована Договором про добросусідство, дружні відносини та співпрацю (18.05.92). Під час візиту до України (1993) польський президент А. Валенса висловився більш ніж однозначно: "Незалежна Україна є умовою існування незалежної Польщі" [12, с.412].

Головним результатом візиту до України президента Польщі О. Кваснєвського (20-22.05.97) стало закріплення принципу страте­гічного партнерства між нашими державами. Сміливим і не ординар­ним кроком, на думку багатьох фахівців, було схвалення згаданої спільної заяви, що свідчить про готовність України та Польщі кон­структивно підходити до розв'язання складних проблем, успадкованих з періоду тривалої спільної історії. Слід наголосити на тому, що вона стала виявом послідовності у відстоюванні інтересів громадян Польщі українського походження, які постраждали внаслідок їх насильницької депортації у квітні 1947 року, відомої як "Акція Вісла". Окремим на­прямком відносин є транскордонна співпраця, що знайшла практичне втілення у створенні міжнародної асоціації "Карпатський Єврорегіон", до якої увійшли відповідні регіони Польщі, Угорщини, Румунії, Сло­ваччини (асоційований член) та чотири прикордонні області України.

Вступ Польщі до Євросоюзу посилив значення українсько-польських відносин. Сьогодні Євросоюз покладає на Польщу особливі надії у процесі розробки диференційованого підходу стратегії відносин із "новими сусідами" Євросоюзу, зокрема з Україною. При цьому бе­реться до уваги особливий характер відносин Польщі з Україною, які вирізняються високим рівнем довіри та стабільності. За низкою по­казників (розміри країни, кількість населення, природні умови) Польща з усіх нових членів ЄС найближча до України. Схожими є як економічні проблеми, так і процеси політичної трансформації двох країн на шляху досягнення статусу демократичних держав із ринко­вою економікою. До уваги треба брати й той факт, що йдеться про близькі за культурою слов'янські народи, які мали багато спільного у своїй історії. Вагомим чинником є також існування великої української діаспори у Польщі та проживання значної кількості етнічних поляків на західноукраїнських землях.

Варто згадати й про суб'єктивний фактор, а саме високу ступінь взаємної зацікавленості країн-сусідів: Польща, ще не перебуваючи у складі ЄС, завжди підкреслювала, що в її інтересах - існування неза­лежної демократичної України, яка в перспективі має приєднатися до інших європейських країн. Тому Україна певною мірою розраховує на лобіювання Польщею власних євроінтеграційних намірів і намагається ретельно вивчати "євроінтеграційний досвід" сусідки.

В українсько-польських відносинах наразі спостерігається ціла низка важливих стратегічних сфер співпраці - економічна, політична, війсь­кова, соціально-гуманітарна. Обидві держави вкладають однаковий зміст у визначення "стратегічного партнерства". Існують стабільно діючі ефективні механізми реалізації стратегічних інтересів у рамках пар­тнерства (напр., Консультативний Комітет президентів України та Республіки Польща, Українсько-польський Форум, Українсько-польська парламентська група тощо). Помітним є обопільне лобіювання інтересів у міжнародних організаціях і постійна участь у спільних заходах під егідою НАТО (українсько-польський миротворчий батальйон у складі сил КФОР у Косово). На користь стратегічного характеру відносин свід­чить поступовість і динамічність у розвитку співпраці.

Отже, на загальному тлі відносин стратегічного партнерства Украї­ни вирізняються саме стосунки з Польщею, які найбільше відповіда­ють критеріям та ознакам стратегічного партнерства. Процес набли­ження національних інтересів обох країн, що почався з набуттям Україною незалежності, підтверджується низкою двосторонніх зов­нішньополітичних заходів, у контексті яких Польща взяла на себе зо­бов'язання перед Україною щодо підтримки її інтересів у стосунках із країнами ЄС. Усвідомлення надзвичайно вигідних для обох країн пер­спектив співпраці є важливим чинником, що може сприяти інтенси­фікації процесів євроінтеграції України.

З усіх проголошених стратегічних партнерів України такими сьо­годні доцільно вважати лише три держави - Росію, США та Польщу. Проте ці відносини мають значні відмінності та повною мірою одна­ково не відповідають ознакам стратегічного партнерства. Підсумову­ючи, необхідно окреслити найбільш актуальні завдання, які постають у контексті подальшого розвитку стратегічних відносин України:

• Подальше теоретичне обґрунтування терміну "стратегічне партнерство" із чітким визначенням критеріїв і шляхів набуття саме такого типу відносин.

• Наповнення відносин зі стратегічно важливими партнерами практичним змістом, тип

передбачає узгодження та взаємну підтримку на рівні міжнарод­них та європейських організацій національних інтересів країн-партнерів, розробку виваженої цілеспрямованої стратегії партнерства на дво- та багатосторонньому рівнях, а також участь у спільних проектах стратегічного характеру в економічній сфері.

• Гармонізація відносин зі стратегічними партнерами, які мають відмінні або протилежні позиції як у міжнародних справах, так і в ставленні до національних інтересів України, насамперед, США та РФ.

Такі завдання виходять із розуміння того, що стратегічне партнер­ство передбачає виважену лінію поведінки партнерів у досягненні конкретних цілей на основі взаємного розуміння та підтримки, поваги до національних інтересів, намагання максимального зближення по­зицій. Наразі стратегічне партнерство має ґрунтуватися на рівно­правності у відносинах, повазі до національних інтересів кожної зі сторін, прагненні максимального зближення позицій з метою реалізації спільних або погоджених ініціатив.