Глава 5 Роль оон у захисті стратегічних інтересів України

§ 1. Оон в умовах пост біполярного світу

На початку 90-х років XX сторіччя світ зазнав помітних змін як у політичному, так і в економічному, соціальному, правовому вимірах. Активізація міжнародної торгівлі, розвиток технологій, прискорення процесів глобалізації, поширення демократичних цінностей, поряд із новою хвилею локальних конфліктів, гуманітарних катастроф, про­блемами розвитку бідних країн і складнощами перебудови колишніх соціалістичних економік, новими епідеміями та низкою інших викли­ків, - усе це спричиняло значну турбулентність світового розвитку наприкінці XX - на початку XXI століття.

Зрозуміло, що ООН як найвагоміша міждержавна універсальна організація, до компетенції якої належать питання найширшого спек­тра, безпосередньо зіштовхнулася з новими реаліями. Саме на неї покладалися великі сподівання щодо забезпечення міжнародного миру, розв'язання гострих економічних і соціальних проблем, захисту прав людини у кожному регіоні земної кулі тощо. Утім, із плином часу, ста­вало все очевидніше, що Організація в тому вигляді, в якому вона увійшла до нової доби, має великі складнощі відносно швидкого та ефективного вирішення поставлених завдань, тож питання про ре­формування Організації та її інституцій з метою підвищення ефек­тивності їхньої діяльності набуло особливої актуальності.

Слід зазначити, що реформа ООН посідає пріоритетне місце у списку міжнародних проблем протягом майже трьох десятиліть. Про­блема реформи Організації виявилась доволі складним і важким зав­данням. Єдине, чого вдалося досягти за останні кілька років - це сформувати загальну зацікавленість у необхідності радикального ре­формування ООН. Сама потреба реформування Організації пов'язана, у першу чергу, із фундаментальними змінами, що відбулися у світі від часу її заснування 1945 року. Експерти виділяють окремі факти, якими обґрунтовують необхідність проведення кардинальних реформ ООН, наголошуючи, що після закінчення другої світової війни минуло понад шість десятиріч, "холодна війна" завершилася майже 20 років тому, відбувся розпад СРСР, що спричинив поступову перебудову міжнародних відносин. Крім того, кількість держав - членів ООН збіль­шилася майже втричі, прискорена технологічна революція привела до глобалізації усіх сфер життя, сформувалися нові цінності: повага до прав людини, форми управління та захисту цивільного населення у зонах воєнних дій.

Виклики та загрози, що постали перед ООН у постбіполярний період

Проте необхідність проведення реформи ООН пояснюється не лише цими змінами. Суть проблеми полягає в тому, що за останні два десятиліття Організація втратила більшу части­ну тієї довіри й поваги, якою раніше користувалася. Така ситуація спричинена впливом двох основних факторів: помилками, скоєними під час проведення погано підготовлених миротворчих операцій після закінчення "холодної війни", наприклад у Боснії, Сомалі та Руанді, а також браком людських і матеріальних ресурсів, забюрократизованітю центрального апарату й недоліками внутрішнього управління, непоодинокими випадками некомпетентності та корупції співробіт­ників Організації. Крім того, "криза єдності" Ради Безпеки ООН впливає на її позицію у питаннях врегулювання окремих конфліктів. Наприклад, ООН виявилася неспроможною запобігти збройному втор­гненню до Іраку, здійсненому групою своїх країн-членів. Колишній за­ступник Генерального секретаря М. Гулдінг зазначив, що "учасники цього вторгнення порушили найважливіші принципи, на яких базується статут ООН — принцип мирного врегулювання спорів, принцип поваги суверенітету держави, принцип незастосування сили без санкції Ради Безпеки" [11]. Загалом, намагання окремих країн самостійно забезпе­чувати та просувати власні інтереси стає помітнішим у діяльності ООН і позначається на її ефективності.

Сьогодні перед ООН стоїть багато серйозних проблем. На Організа­цію кардинально впливає суттєве загострення міжнародної обстанов­ки, існування комплексу загроз миру та безпеці, таких як проблема іранської ядерної програми, неврегульованість близькосхідного кон­флікту, нестабільна ситуація в Афганістані, тривала боротьба з між­народним тероризмом, поширення зброї масового знищення, транс­національна організована злочинність тощо. Саме тому в ООН ініці­йовано новий етап переосмислення державами-членами ролі Органі­зації у новому столітті. Хоча дискусія з цього питання не дійшла до підготовки та прийняття практичних пропозицій, але у черговий раз засвідчила розуміння необхідності суттєвих змін задля підвищення ефективності Організації як інструменту сучасних багатосторонніх відносин. Запобігання "маргіналізації" ООН стало фактично ключовим знаменником зусиль, спрямованих останнім часом на розв'язання найбільш контроверсійних і принципових проблем порядку денного Об'єднаних Націй.

Перегляд окремих механізмів діяльності ООН на новому етапі по­чався зі сфери підтримання миру та безпеки. 1992 року Генеральний секретар Бутрос-Бутрос Галі у посланні "Порядок денний для миру" наголосив на необхідності нової ролі ООН як "постконфліктного миробудівництва", що являло собою комплекс довгострокових заходів з усунення не лише наслідків конфліктів на етапі їх врегулювання, а й причин і самих умов для їхнього відновлення. Абсолютно логічно ви­глядало підвищення уваги до Ради Безпеки - органу, що безпосередньо займався питаннями миру та стабільності. Наприклад, у грудні 1993 року, посилаючись на збільшення кількості держав-членів та епохальні зміни у міжнародних відносинах з моменту заснування Організації, Генеральна Асамблея схвалила резолюцію, де визнала нагальність розгляду питання про склад РБ і супутніх аспектів. Утім, з огляду на зіткнення інтересів багатьох країн у цій сфері, створена того самого року Робоча група щодо вказаної проблематики не вирізнилася ефективністю напрацювань.

Разом із цим, у стінах ООН міцнішало усвідомлення потреби масштабніших перетворень. Перший істотний перелік заходів щодо так званої інституційної реформи на сучасному етапі розпочав наступник Бутроса Галі Кофі Аннан. 1997 року він представив доповідь "Онов­лення ООН: програма реформ", яка містила рекомендації з підвищення узгодженості роботи різних установ, особливо гуманітарного профілю та з питань розвитку. Українська делегація брала активну участь в обговоренні програми, зокрема й тому, що її представник Г. Удовенко був Головою 52 сесії ГА ООН, яка безпосередньо займалася розглядом ініціатив Генерального секретаря.

Нового поштовху для перетворень усередині Організації надав Самміт Тисячоліття (2000) та прийнята Декларація Тисячоліття, яка визначила досить амбітні орієнтири розвитку на подальші 15 років щодо боротьби із бідністю, поширенням хвороб, таких як СНЩ, щодо захисту прав людини, забезпечення належного рівня освіти, зниження конфліктогенності в усіх регіонах світу [6].

Досягнення визначених цілей потребувало зміцнення Організації Об'єднаних Націй, тому вказаному питанню було присвячено цілий розділ Декларації. Вона спонукала до подальших дискусій щодо шляхів посилення Об'єднаних Націй. Наступним важливим кроком на цій ниві стала доповідь переобраного на другий термін Генерального секретаря К. Аннана, представлена 2002 року під назвою "Зміцнення ООН: план подальших змін". З-поміж важливих рекомендацій у документі варто звернути увагу на ті, що стосувалися реформування порядку плану­вання та складання бюджетів, удосконалення роботи Секретаріату Організації та його кадрової політики, покращення роботи ООН щодо захисту прав людини тощо. Разом із тим, у Доповіді не висувалися революційні ідеї щодо глибоких перетворень. Замість конкретних пропозицій щодо реформування Ради Безпеки, удосконалення меха­нізмів ЕКОСОР, шляхів активізації роботи ГА ООН документ лише окреслював таку необхідність, що засвідчувало бажання Секретаріату уникнути гарячих дискусій, які б перешкоджали прийняттю рекомен­дацій Генеральною Асамблеєю. Однак навіть такий варіант реформи викликав гострі суперечності між різними групами членів Організації. Розвинені країни, такі як США, держави ЄС, Канада, Австралія та Нова Зеландія майже цілком підтримали пропозиції Секретаріату ООН і висловились за якнайшвидше їхнє прийняття, натомість країни, що розвиваються (група 77 і КНР), відкинули низку рекомендацій, по­боюючись зменшення активності ООН у соціально-економічній сфері та згортання деяких важливих для себе програм. У результаті кілька­місячних дискусій розгляд більшості рекомендацій був фактично пе­ренесений на наступну, 58 сесію.

Операція США та їхніх союзників проти Іраку 2003 року спричинила критичне падіння авторитету ООН, адже вторгнення сил держав - членів Організації до іншої країни-члена без санкції Ради Безпеки як ніколи раніше гостро поставило під сумнів спроможність Об'єднаних Націй забезпечувати мир у світі та захищати суверенітет окремих країн. За таких умов Організація потребувала нового комплексного бачення як шляхів подолання світових проблем, так і внутрішньої реформи, що спонукало Кофі Аннана до створення наприкінці 2003 року Групи ви­сокого рівня (ГВР) із загроз, викликів і змін, яка протягом року мала подати йому доповідь щодо необхідних перетворень.

У грудні 2004 року результат роботи Групи було презентовано у доповіді під назвою "Безпечніший світ: наша спільна відповідальність" [5]. Документ фактично являв всеохоплюючу програму діяльності Об'єднаних Націй за нових реалій, приділивши значну увагу поперед­женню нових загроз і конфліктів, боротьбі із тероризмом і трансна­ціональною злочинністю, перегляду ролі санкцій, підвищенню ефективності миротворчих операцій. Одна з частин доповіді була присвя­чена вдосконаленню роботи самої Організації і містила низку досить сміливих постулатів. Наприклад, у документі зазначалося, що гро­міздкий порядок денний Генеральної Асамблеї, численні дебати щодо дрібниць і тематичних питань, повторюваність розгляду резолюцій, що не мають практичного застосування, підривають актуальність та ав­торитет цього унікального органу. Для усунення таких негативних моментів Група пропонувала скорочення порядку денного та ство­рення дрібніших, чіткіше сфокусованих комітетів, що мало попере­дити марнування спільної енергії та спрямувати основну увагу ГА на розгляд дійсно нагальних питань.

Щодо Ради Безпеки Група наголошувала на необхідності підви­щення здатності та готовності цього органу діяти у кризових ситуаціях, для чого підкреслювалась потреба ширшого залучення до прийняття рішень РБ тих, хто забезпечує найбільшу фінансову, військову, дип­ломатичну підтримку Організації і більшого внеску членів, наділених особливими повноваженнями у межах ООН. Крім того, доповідь про­понувала розширити склад Ради Безпеки шляхом заохочення найбіль­ших донорів Організації представництвом у цьому органі. Група ви­сокого рівня ініціювала перегляд 2020 року складу РБ, а також відпо­відних внесків його постійних і непостійних членів до діяльності з подолання світових загроз. Іншим важливим напрямом удосконалення роботи Ради було визначено співпрацю із регіональними організаціями, які мали отримувати санкцію РБ в усіх випадках проведення регіо­нальних операцій зі встановлення миру.

Крім того, у доповіді містилась низка рекомендацій щодо вдоско­налення механізмів Економічної і Соціальної Ради, підвищення ефек­тивності роботи Комісії з прав людини, утворення Комісії з миробудівництва, а також посилення кадрового потенціалу Секретаріату ООН з одночасним удосконаленням його роботи, усуненням дублювань у ді­яльності різних підрозділів тощо.

У цілому доповідь Групи високого рівня сприяла палким дискусіям щодо шляхів реформування ООН, проте відсутність консенсусу між членами Організації перешкодила практичному втіленню рекоменда­цій. Не змогла істотно змінити ситуацію навіть активна діяльність Генерального секретаря Кофі Аннана на підтримку зазначеного до­кументу, у тому числі його доповідь "За більшої свободи" (2005, бе­резень), презентована напередодні ювілейного Всесвітнього самміту Об'єднаних Націй, в якій він закликав до реформування Організації на основі пропозицій ГВР [13].

Усесвітній самміт 2005 року акцентував увагу на необхідності під­готовки низки спеціалізованих доповідей із нагальних питань роботи ООН. У відповідь на цей запит уже 2006 року було представлено серію документів. Перша доповідь, що вийшла друком у березні 2006 року під назвою "Інвестування в Організацію Об'єднаних Націй: на шляху посилення Організації в усьому світі", приділяла значну увагу вдос­коналенню роботи Секретаріату на основі рекомендацій, розрахованих на три-п'ять років. Іншу доповідь "Усебічний огляд механізмів управ­ління та нагляду" було представлено на розгляд Генерального секретаря членами Керівного комітету провідних експертів із питань державного управління в липні того самого року. Документ стосувався реформу­вання систем управління фондами, програмами та спеціалізованими установами, а також шляхів підвищення ефективності органів внут­рішнього нагляду. Пізніше Група з реорганізації системи здійснення правосуддя в ООН представила свою доповідь, що розкривала не­ефективність і застарілість наявного порядку судочинства Організації та окреслювала шляхи створення нової, досконалішої системи. Крім того, зачну увагу Генеральної Асамблеї на 61 сесії привернула доповідь "Інвестування в людей", опублікована 2006 року, яка пропонувала докорінні зміни у сфері управління: людськими ресурсами Організації, у тому числі активнішу кадрову політику, інтеграцію співробітників центрального апарату та польового персоналу, спрощення системи контрактів тощо. І насамкінець, серед переліку спеціальних доповідей варто згадати доробок Групи з питання злагодженості в системі ООН, поданий на розгляд Генерального секретаря у листопаді 2006 року. Доповідь зосереджувалася на фундаментальних перетвореннях Орга­нізації, що були покликані забезпечити єдність у роботі різних установ ООН, особливо на рівні країн, з метою надання більш дієвої допомоги тим, хто її потребує.

Утім, активні зусилля Кофі Аннана в останні роки перебування на посаді Генерального секретаря ООН щодо просування реформи Орга­нізації так і не втілились у фундаментальних змінах, тож провадження подальших перетворень залишилося у спадок новому Генеральному секретарю Пан Гі Муну (Бан Кі Муну) та його команді.

Позиція України щодо реформи ООН

Позиція України відрізнялася послідовною прихильністю до цього процесу та неухильною підтрим­кою заходів із підвищення ефективності роботи Ор­ганізації. Саме представник України Г. Удовенко був Головою 52 сесії ГА ООН, якій випала важлива роль з інтенсифікації процесів внутрі­шніх перетворень Об'єднаних Націй за нових реалій міжнародних відносин. Таким чином, із самого початку нинішнього етапу рефор­мування ООН наша країна тримала руку на пульсі подій. Загалом українські делегації традиційно виступали за підвищення ролі ООН та її структур у вирішенні важливих питань сучасності, звертали увагу на потребу активізації роботи Генеральної Асамблеї, зміцнення ролі Ге­нерального секретаря та всього Секретаріату, удосконалення механіз­мів миротворчої діяльності Організації, посилення діяльності із забез­печення прав людини, модернізації Економічної та Соціальної Ради, підвищення координованості роботи різних органів ООН тощо.

Особливу увагу Україна приділяла питанню реформування Ради Безпеки, утім для чіткого розуміння українських ініціатив з цього приводу спершу необхідно розглянути хід дискусій, пов'язаних з РБ, на сучасному етапі.

Обговорення згаданого питання було актуалізоване у грудні 1993 року прийняттям резолюції ГА ООН, що ініціювала перегляд членського складу Ради Безпеки, обґрунтовуючи таку необхідність збільшенням кількості членів ООН і змінами у міжнародних відносинах. Оскільки Робоча група, створена для розгляду шляхів реформування Ради, виявилася неспроможною виробити консолідоване бачення цього процесу через значні розбіжності поглядів учасників, із часом оформилося кілька різних підходів за окремими групами інтересів.

Серед найбільш помітних груп варто згадати так звані країни-аспіранти - Бразилію, Індію, ФРН, Японію - держави, що вважають неадекватним співвідношення між своєю міжнародною вагою, внес­ком до роботи ООН, з одного боку, і рівнем впливу на ухвалення важ­ливих рішень Організації - з іншого, а тому намагаються набути ста­тусу постійних членів РБ. їхня позиція ґрунтується на необхідності збільшення числа як постійних членів цього органу, так і непостійних.

До іншої групи, яка виробила спільні підходи щодо реформи Ради Безпеки, зараховують Аргентину, Єгипет, Індонезію, Іспанію, Італію, Мексику, Канаду, Нову Зеландію, Пакистан, Республіку Корея й Ту­реччину - так звані "країни інерції" або "клуб поціновувачів кави" че­рез традиційний формат їхніх зустрічей. Ці держави не зацікавлені у збільшенні кількості постійних членів РБ через побоювання послаб­лення власних міжнародних позицій, наприклад через посилення впливовості країн-аспірантів у своїх регіонах, тому вони підтримують розширення складу Ради лише за рахунок непостійних місць.

Спільністю позицій відрізняється регіональна група країн Африки, які дійшли згоди щодо необхідності обстоювання ідеї створення двох ротаційних постійних і двох непостійних місць. Водночас внутрішньоафриканські розбіжності перешкоджають досягненню кон­сенсусу стосовно механізму заміщення цих місць.

Що ж до найвпливовіших країн ООН, якими є постійні члени РБ (Велика Британія, Китай, Росія, США та Франція), то попри їхні заяви про прихильність до реформування Ради Безпеки та розширення її складу, наявний розклад сил їх у цілому влаштовує. Однак позиції окремих країн із цього приводу мають особливості. Наприклад, США підтримують ідею постійного членства Німеччини та Японії як союз­ників у Європі та Азії і пропонують запровадити ще по одному по­стійному місцю від Азії, Африки, Латинської Америки. Натомість КНР не зацікавлена у постійному членстві Індії та Японії, а Велика Британія та Франція воліли б забезпечити міцні європейські позиції у Раді.

За такого спектру поглядів на реформування РБ ООН досягти консолідованого рішення на цьому напрямі вкрай складно, особливо враховуючи резолюцію ГА ООН, схвалену на її 53 сесії у листопаді 1998 року, що необхідною умовою будь-яких рішень стосовно вказа­ного питання вважає згоду двох третин складу Генасамблеї.

Україна за роки незалежності виробила свій погляд на реформу Ради Безпеки, центральним моментом якого є ідея закріплення додат­кового місця непостійного члена цього органу за Східноєвропейською регіональною групою (СЄРГ). Закріплення цього постулату було вті­лене вже на 52 сесії ГА ООН оприлюдненням спільного позиційного документу членів СЄРГ (А/52/47), до якого не приєдналась лише Росія. Документ підкреслював слабкий рівень представництва саме Східної Європи у РБ, регіону, кількість держав якого із початку 90-х років XX століття зросла більш ніж удвічі. Загалом пропозиція України щодо розширення складу Ради, відома за формулою 2 + 8, передба­чала розширення складу органу із 15 до 25 місць, два з яких - мали належати Німеччині та Японії (як постійним членам, але без права вето), а вісім - підлягали ротації серед 32 найвпливовіших країн за регіональними групами: чотири місця відходило країнам Азії та Аф­рики, два - державам Латинської Америки та Карибського басейну, по одному - Західній та Східній Європі.

Серед інших особливостей української позиції варто згадати акцен­тування уваги на необхідності обмеження підстав для застосування права вето наявними постійними членами РБ і недоцільності його поширення на нових постійних членів. Крім того, наша країна послі­довно виступає за рівномірне представництво у Раді всіх регіональних груп, а також підтримує комплекс заходів із підвищення прозорості її роботи та доступності для країн-нечленів.

Нового поштовху дискусіям довкола шляхів реформування РБ ООН надала підготовка до Всесвітнього самміту Організації 2005 року, особливо доповідь Групи високого рівня із загроз, викликів і змін, оприлюднена в грудні 2004 року, яка пропонувала дві моделі розши­рення Ради Безпеки. Перша модель критерієм членства у Раді вважала обсяг підтримки як фінансового, так і нефінансового характеру, що країни-кандидати надають ООН у її діяльності, а друга - захищала принцип рівного представництва всіх регіонів у найважливішому безпековому органі. Запропоновані Групою високого рівня шляхи реформування РБ, хоча й становили фахову й багато у чому обґрун­товану позицію, проте на практиці не привели до досягнення консен­сусу серед членів ООН, оскільки зачіпали інтереси багатьох із них. Наприклад, акцентування уваги на макрорегіонах ішло у розріз із баченням членів Східноєвропейської регіональної групи та України, зокрема, адже за обома моделями ГВР Європа розглядалася як один регіон без урахування специфіки ЦСЄ.

З огляду на це українські представники розробили позиційний до­кумент СЄРГ із питання розширення Ради Безпеки, що став офіційним документом 59 сесії ГА ООН (А/59/723) і був надісланий Генеральному секретарю ООН, Голові Генеральної Асамблеї і головам інших регіо­нальних груп. Відповідно до нього Україна та інші країни регіону на­полягали на збереженні СЄРГ та обстоювали надання їй непостійного місця у розширеному складі РБ.

Особливої гостроти дебати щодо реформи РБ набули після опри­люднення (2005, березень) доповіді Генерального секретаря К. Аннана 'За більшої свободи", в якій містився заклик до країн - членів ООН прийняти розширення РБ, відповідно до рекомендацій Групи високого рівня, запропонованих напередодні Всесвітнього самміту організації. Зрештою, наприкінці липня 2005 року офіційно на розгляд було ви­несено проекти резолюції:

• "четвірки" (Бразилія, Індія, Німеччина, Японія);

• групи африканських країн;

• руху "Об'єднуючись задля консенсусу" (конкуренти "четвірки" - Аргентина, Іспанія, Італія, Пакистан тощо).

Серед запропонованих проектів позиції України найбільше відпо­відав документ "четвірки", відповідно до якого склад Ради Безпеки розширювався на 10 місць: шість - постійних, серед них по два - від країн Азії та Африки та по одному - від Західної Європи й Латинської Америки, а також чотири непостійні члени - по одному від кожної із

регіональних груп (крім західноєвропейської, замість якої пропонува­вся член від Східної Європи). Варто зазначити, що Україна стала од­ним із понад ЗО офіційних співавторів проекту. Особливістю пропо­зиції африканських країн було запровадження права вето для нових постійних членів РБ і надання додаткового непостійного місця для Африки; третій проект передбачав розподіл нових 10 "напівпостійних" місць за регіональними групами. Утім, розбіжності інтересів, передусім теперішніх постійних членів РБ та інших членів ООН, і цього разу стали на заваді ухваленню консолідованого рішення. Заключний до­кумент Усесвітнього самміту 2005 року зафіксував лише важливість проблематики реформування Ради Безпеки й не містив практичних положень [7].

Не вдалося зрушити цей процес ні подальшим дискусіям у стінах ООН, ні запропонованій К. Аннаном у листопаді 2006 року "перехідній формулі" щодо розширення складу РБ до 25 місць із запровадженням шести напівпостійних - із терміном членства у 8-10 років. Зрештою, запеклі дебати навколо питання реформування Ради Безпеки ООН без досягнення практичних наслідків призвели до згасання зацікавленості малих і середніх країн до цієї проблематики, а разом із цим і до змен­шення уваги щодо цього питання на сучасному етапі.

Однак актуальність реформування ООН, попри певну обмеженість практичних результатів, не зменшується. Багатосторонні форми співпраці із залученням розгалуженої системи міжнародних організа­цій справляють помітний вплив на цивілізоване спілкування держав, сприяють реалізації фундаментальних принципів незастосування сили, невтручання до внутрішніх справ, права на самовизначення, тобто саме тих принципів, які роблять світ стабільнішим. Отже, чіткіше визначення місця та пріоритетної ролі ООН у сучасних міжнародних відносинах має стати запорукою її подальшої успішної діяльності.

На сучасному етапі ООН змінюється разом із глобалізованим світом, адже вимоги, що висуваються державами-членами, постійно зроста­ють, відповідно Організація надає більший обсяг послуг як країнам, так і окремим людям. Лише за останні 10 років кількість цивільного та військового персоналу миротворчих місій виросла із 20 до 80 тис. осіб, за цей самий період загальний обсяг фінансових ресурсів, керованих Секретаріатом ООН, подвоївся і досяг 18 млрд дол. СІПА. Ці фактори спонукають Організацію пристосовуватись до потреб часу, підвищу­вати рівень оперативної діяльності за рахунок проведення реформ і подальшої модернізації. Усеосяжна реформа ООН спрямована на за- безпечення ефективності реагування Організації на весь спектр ви­кликів і можливостей сьогодення у сферах безпеки, розвитку, забез­печення прав людини задля посилення головної функції Об'єднаних Націй - утвердження безпечного та гармонійного світу.

Для України участь в ООН завжди була одним із пріоритетних на­прямів зовнішньополітичної діяльності. На всіх етапах участі у роботі ООН наша країна доклала чимало зусиль для використання потужного інструментарію Організації щодо реалізації стратегічних завдань, спрямованих на захист суверенітету, збереження територіальної ціліс­ності, запобігання втручанню до її внутрішніх справ. У системі ООН сходяться вектори зовнішньої політики практично всіх держав світу - це своєрідне перехрестя глобальної світової політики, що покладає особливу відповідальність на країни-члени за долю миру та безпеки у світі. Природно, що з набуттям незалежності участь України в ООН набула нового виміру, для держави відкрилося нове поле зовнішньо­політичних можливостей на додаток до того, що біля витоків Органі­зації Об'єднаних Націй стояла українська дипломатія.

Різноманітна та різнопланова участь України в ООН вирізняється активністю в обстоюванні базових статутних принципів і забезпеченні універсальних сфер діяльності на глобальному, регіональному та на­ціональному рівнях. У цілому Україна пройшла складний шлях в ООН, її позиція зазнавала впливу численних викликів, серед яких особливе місце посідало глобальне протистояння між Сходом і Заходом, що за часів перебування України у складі СРСР втягувало її до гострої полі­тичної боротьби. Проте, попри тиск ідеології, Україна мала власне обличчя в ООН, її представники користувалися повагою та заслуже­ним авторитетом. Українські делегати представляли інтереси країни практично в усіх органах ООН, вносили цікаві та актуальні пропозиції з питань миру, роззброєння, прав людини, боротьби проти расизму та апартеїду, миротворчої діяльності Організації тощо.

Нинішнє членство України в ООН ґрунтується на нових реаліях, в основі яких - об'єктивні незворотні процеси, пов'язані з політикою інтеграції нашої країни до сучасної світової системи, удосконаленням Організації шляхом реформування, адаптацією до сучасних потреб глобального розвитку. Протягом сучасного етапу діяльності ООН Укра­їна активно долучалася до пошуку прийнятних моделей розвитку Орга­нізації, водночас намагаючись обстоювати власні національні інтереси та підвищувати свій міжнародний авторитет.