§ 1. Дипломатія у реалізації стратегії становлення суб'єктності України в міжнародних відносинах

Із проголошенням незалежності України постала необхідність фор­мування її внутрішньої і зовнішньої політики, при цьому особливе місце належало становленню країни як повноправного суб'єкта між­народних відносин. Реалізація цих завдань значною мірою залежала від розв'язання низки проблем державотворення, оскільки зовнішня політика є продовженням і віддзеркаленням внутрішньої політики будь-якої держави. Серед головних чинників формування зовнішньо­політичної стратегії слід назвати стан суспільства, ідеологічну спрямованість, інтелектуальний і кадровий потенціал, а також врахувати особливості політичного організму, стабільність якого необхідно під­тримувати. Криза Радянського Союзу як наддержави, усвідомлення значною частиною українського суспільства (хоча не всім українським народом) реальної можливості здобуття незалежності, розбіжності се­ред тогочасної політичної еліти України щодо визначення можливих шляхів розвитку, економічний стан колишньої союзної республіки - це далеко не повний перелік обставин, за яких почалася розробка май­бутньої зовнішньополітичної стратегії України.

Слід визнати, що у першій половині 90-х років Захід неоднозначно сприйняв появу нової держави. Західні експерти визнають, що тоді до щойно народженої країни не виявлявся належний інтерес. З'ясувалось, що більшість провідних країн світу не готові до появи на політичній карті Європи нової, великої за обсягом території і кількістю населення, а також досить потужної за природними та економічними ресурсами, незалежної держави, яка, крім усього, володіла значним ядерним ар­сеналом. Така непроста ситуація вимагала від українських політиків і дипломатів наполегливої роботи та відданості ідеї незалежності України. Становлення України як суб'єкта міжнародних відносин проходило складно та стримувалося внутрішніми та зовнішніми чинниками.

Формування концептуальних основ власної зовнішньополітичної стратегії виходило передусім із суто практичних потреб, пов'язаних із забезпеченням інтересів українського народу, стабільного внутріш­нього розвитку та безпеки нашої держави за умов її швидкої інституціалізації на міжнародній арені. До першочергових завдань підготов­чого етапу можна зарахувати:

• створення необхідних передумов для становлення України як рівноправного суб'єкта міжнародних відносин;

• напрацювання базових документів для обґрунтування поступового входження України до системи міжнародних відносин;

• приєднання України до системи європейської співпраці та безпосередня участь у загаль­ноєвропейському політичному процесі;

• інтеграція України до світових господарських зв'язків і забезпечення добробуту україн­ського народу;

• налагодження двосторонніх відносин України із різними країнами та, у першу чергу, із найближчими сусідами.

Останнє завдання насправді слід вважати найголовнішим, оскільки намагання країни жити в оточенні дружніх держав є стратегічно ва­жливим, воно вимагає створення належної атмосфери довіри та пе­редбачуваності, взаємоповаги та взаємовигідної співпраці. Однією із передумов розвитку добросусідських відносин є питання облаштування кордонів, що передбачає делімітацію та демаркацію кордонів на заса­дах міжнародного права.

Перші кроки української дипломатії

Разом із конкретними завданнями на порядку денному постало завдання глобального характе­ру. Україна як суб'єкт міжнародного права, вихо­дила з необхідності використання міжнародної арени для реалізації своїх національних інтересів у гармонійному поєднанні із загально­людськими інтересами та цінностями. Подібні підходи до створення та розвитку засад власної зовнішньої політики та розуміння стратегічної мети, спрямованої на поступове становлення України як потужної європейської держави, спроможної забезпечувати добробут свого на­роду та стати у майбутньому реальним гарантом стабільності в Європі, знаходили загалом зростаючу підтримку в країні. Цей факт давав підстави говорити про початок формування національного консенсусу у питаннях зовнішньої політики.

Декларація про державний суверенітет України, як вже зазначалося, стала першим принциповим документом, в якому йшлося не тільки про майбутній розвиток країни, але й про засади зовнішньополітич­ного курсу. Варто підкреслити, що хоча Декларація про державний суверенітет була схвалена в умовах існування Радянського Союзу, у тексті цього документу окремо йшлося про участь Української PCP у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефек­тивного забезпечення національних інтересів у політичній, економіч­ній, екологічній, науковій, технічній і культурній сферах. А в Постанові Верховної Ради "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет в сфері зовнішніх зносин" (25.12.90) зазначалося, що при встановленні дипломатичних, консульських і торговельних зносин з іноземними державами необхідно керуватися принципом найефективнішого за­безпечення інтересів Української PCP та їх пріоритетності, спрямову­вати зусилля на забезпечення безпосередньої участі у загальноєвро­пейському процесі та європейських структурах.

Прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет стало також першим поштовхом до вироблення курсу на формування та здійснення власної національної зовнішньої політики. Для цього використовувалися будь-які слушні нагоди. Наприклад, перебування української делегації на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН було використане для проведення низки зустрічей із міністрами багатьох країн і першого візиту до Держдепартаменту США. Перші переговори виявили скептичне ставлення з боку Заходу до аргументів на користь незалежності та суверенітету України, натомість відчутною була підтримка політики М. Горбачова щодо збереження союзної держави. Ці настрої знайшли віддзеркалення у промові Президента

Дж. Буша-старшого у Верховній Раді України (01.09.91), якою він закликав відмовитися від прагнень до незалежності. Саме тому таким важливим є підготовчий етап, оскільки протягом короткого періоду закладалися не просто підвалини зовнішньополітичного курсу України, але й формувався імідж країни, ставлення до неї світової спільноти. Цей період був надзвичайно важливим з огляду саме на складність поставлених завдань, правильність яких була доведена пізніше пере­бігом історичних подій.

Наступного року, виступаючи на 46-й сесії ГА ООН А. Кравчук, на той час - Голова Верховної Ради України, зазначив: "Інформуючи сві­тове співтовариство про Акт проголошення нашої незалежності, ми хочемо наголосити Україна не має територіальних претензій до жодного зі своїх сусідів і, в свою чергу, з усією можливою категоричністю відкидає будь-які спроби говорити з нею мовою територіальних зазіхань... Україна під­тверджує вірність принципам Статуту ООН, Гельсінського заключного акту та Паризької хартії і знову заявляє про свій намір стати безпосеред­нім учасником загальноєвропейського процесу та членом європейських структур" [11, с.415]. У такий спосіб Україна заявила про себе як про миролюбну державу та активного члена світового співтовариства, що має власне принципове бачення свого місця у світових міжнародних відносинах.

Планомірна робота державних структур і, у першу чергу, міністер­ства закордонних справ України над реалізацією основних положень Декларації про державний суверенітет стала конкретним втіленням у життя зовнішньополітичних завдань цього етапу. Напрацьовувались окремі заходи, спрямовані на зміцнення суверенітету республіки у міжнародних відносинах. Докладалися зусилля для встановлення двосторонніх контактів. У цьому плані знаковою подією стали перші зустрічі з керівництвом Угорщини в серпні 1990 року (з міністром закордонних справ Є. Єссінським і колишнім прем'єр-міністром Й. Анталом), що надавало підтримки всім українським державотвор­чим процесам. Водночас готувалися окремі пропозиції для Верховної Ради, підтримувалися необхідні контакти з усіма її комісіями. Численні наради та робочі зустрічі з депутатами свідчили про справжній інтерес до зовнішньої політики України та виявили одностайне бажання спів­працювати з метою якнайскорішого входження країни до системи міжнародних відносин.

З ухваленням Верховною Радою Акту проголошення незалежності України (24.08.91) принципи зовнішньої політики, зафіксовані у Де­кларації, були остаточно визнані основоположними для незалежної держави. Поступово країна переходить до вирішення нагальних за­вдань, пов'язаних із реалізацією міжнародної суб'єктності України.

Вихід України на новий політичний і правовий простір поставив перед країною чимало складних зовнішньополітичних проблем, від розв'язання яких значною мірою залежало місце України в постбіполярному світі. Поряд із головним завданням зовнішньої політики не­залежної держави на першому етапі її становлення - забезпечення найбільш сприятливих умов для поступового прогресивного розвитку держави та налагодження взаємовигідної міжнародної співпраці - на зовнішньополітичному порядку денному постали масштабні проблемні питання, які зачіпали інтереси не лише України, але й усього міжна­родного співтовариства. Логіка розвитку відносин нашої держави з країнами та міжнародними організаціями вимагала прийняття екс­трених адекватних заходів і відповідальних рішень з тим, щоб ви­кликати довіру до нашої країни, зняти будь-які можливі підозри та запевнити у проведенні виваженої і прогнозованої зовнішньої полі­тики. Для досягнення цієї мети зовнішня політика України мала бути динамічним та ефективним механізмом у розв'язанні комплексу про­блем, що постали перед державою.

Розв'язання проблеми правонаступництва України внаслідок розпаду СРСР.

Розпад СРСР спричинив багато проблем, що пов'язані із правонаступництвом. Важливою незалежної держа­ви та залишається відкритою до сьогодні. Як відомо, кожна з нових незалежних держав, відповідно до принципів і норм міжнародного права, стала правонаступницею колишнього СРСР стосовно договорів, власності, державних боргів та активів. Такий стан речей зумовлений положеннями загальновизнаних міжнародних угод, передусім Ві­денських конвенцій 1978 та 1983 років про правонаступництво, до яких Україна приєдналася 1992 року. Ці положення визначають: Україна, так само як Росія та інші колишні радянські республіки, має рівні права та обов'язки як правонаступниця. Положення передба­чають також міжнародно-правову відповідальність нашої країни щодо території, яка входила до складу Української ССР (станом на 16.07.90), тобто день прийняття Декларації про державний суверенітет України.

Після проголошення незалежності було прийнято Закон "Про пра­вонаступництво України" (12.09.91), в якому чітко визначено всі на­лежні аспекти. Щодо міжнародних договорів Закон встановлював два режими: незмінність зобов’язань за договорами, укладеними Українсь­кою PCP до проголошення незалежності (ст. 6), і вибірковий підхід до правонаступництва щодо зобов'язань за договорами, укладеними СРСР. Останні зберігали силу для України, якщо не суперечили Кон­ституції України та її інтересам (ст. 7). Україна брала на себе зобов’я­зання за боргами СРСР, якщо вони виникли до проголошення Декла­рації, тобто до 16 липня 1990 року, і відмовлялася від зобов'язань Союзу, що виникли до 1 липня 1991 року без згоди України. Таке хронологічне розмежування зумовлювалося тим, що через погіршення фінансового стану СРСР протягом зазначеного періоду уряд Радянсь­кого Союзу взяв багато іноземних позик, чим суттєво збільшив загальну суму боргу. Усі ліквідні активи вивозилися за кордон, а російська сто­рона не розмежувала облік кредитів, які було спожито СРСР, а які - РФ. Не маючи змоги контролювати ці процеси, а тим більше, брати в них участь, Україна прийняла рішення відмовитися від боргових зобов'я­зань СРСР, що виникли після 16 липня 1991 року.

Практичне вирішення питань, пов'язаних із правонаступництвом, конкретно - із розподілом майна колишнього СРСР, стало гострою проблемою українсько-російських відносин, що й досі не знайшла шляхів повного врегулювання. Після розпаду Радянського Союзу Ро­сією був запропонований так званий "нульовий варіант", згідно з яким Росія виступала правонаступницею СРСР і пропонувала взяти на себе як борги, так і всі колишні радянські активи. Цей варіант базувався на сумнозвісній теорії російських високопосадовців про наближену ариф­метичну рівність між номінальною сумою боргу та номінальною (а не ринковою) оцінкою активів СРСР.

Натомість ще в Декларації про державний суверенітет України іч. VI.) чітко зазначено: "Українська PCP має право на свою частку у загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу України". Згідно зі ст. 8 Закону "Про правонаступництво України" передбачається, що "Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу Союзу PCP станом на 16 липня 1990 року в частині, яка визначається окремою міждержавною угодою". Українське законо­давство спиралося на згадані вище міжнародні документи, зокрема Віденську конвенцію 1983 року, в якій чітко визначено, що за поділу держави до держави-наступниці переходить розташована на її те­риторії нерухома власність, а також частка нерухомої і рухомої вла­сності, що перебуває за її межами.

Україна разом з іншими республіками - правонаступницями СРСР підписала Договір "Про правонаступництво щодо зовнішнього дер­жавного боргу та активів Союзу PCP" (04.12.91), за яким в особі уряду взяла на себе зобов'язання з обслуговування 16,37 % сукупного зов­нішнього боргу СРСР (частка РФ - 61,34 %) і на такий самий відсоток прийняла право власності активів СРСР. Спеціальній Урядовій Комісії було доручено разом із відповідними відомствами розробити проекти спеціальних угод із повноважними органами колишнього СРСР щодо передачі до відповідних фондів України частки в золотому запасі, алмазному та валютному фондах, а також розпочати переговори щодо частки України у зовнішніх боргах інших держав перед Союзом СРСР. Протокол між урядами України та Російської Федерації з питань зов­нішнього боргу та активів колишнього СРСР (23.11.92) містив чіткі зобов'язання Російської Федерації надати з моменту його підписання повну офіційну інформацію про всі активи та боргові зобов'язання колишнього Союзу PCP, а також їхній рух, починаючи з 1 грудня 1991 року. У своїй роботі Комісія зіткнулася з певними труднощами, оскільки не отримала офіційної об'єктивної інформації від російської сторони про реальний, розмір зовнішнього боргу, активів і закордонної власності СРСР на момент правонаступництва, а також про запаси Держскарбниці, алмазного та золотого фондів колишнього СРСР. Найбільший збиток Україні завдано тим, що вся закордонна мережа радянської власності була одноосібно привласнена Росією, тому роз­гортання власної дипломатичної мережі здебільшого відбувалося за рахунок держбюджету України.

Україна, на відміну від російського "нульового варіанту", запропо­нувала врегулювання проблеми на іншій концептуальній основі: пе­редати Росії права на українську частину зовнішнього боргу й активи за умови, що Україна отримає певну (значно нижчу від її частини у 16,37 %) кількість закордонної власності колишнього Радянського Союзу, життєво важливу для розміщення закордонних установ та за­безпечення нормального представництва інтересів нашої держави за кордоном. Цю домовленість не було реалізовано, оскільки російська сторона погоджувалася передати Україні майно за кордоном лише у користування (оренду).

Українсько-російські суперечки викликали стурбованість третьої зацікавленої сторони - кредиторів колишнього Союзу PCP, виразником інтересів яких виступив Паризький клуб. Було підписано обмінний лист між урядом України та Паризьким клубом кредиторів (26.03. 93), яким передбачалося тимчасово регулювати взаємини України з офі­ційними кредиторами СРСР. Відповідно до цього листа 18 країн - кредиторів колишнього СРСР стверджували, що не мають претензій до України щодо сплати нею боргу СРСР до моменту остаточного врегу­лювання цього питання між Україною та Росією, тобто підписання відповідної двосторонньої угоди. З огляду на те, що затягування з підписанням такої угоди негативно впливало на стосунки як з Росією, так і з членами Паризького клубу, уряд України прийняв рішення про підписання Угоди про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу PCP (угоди про "нульо­вий варіант"), яке відбулося у Москві (09.12.94). За угодою наша держава передає, а Російська Федерація - бере на себе зобов'язання з виплати частки України у зовнішньому державному боргу колишнього СРСР. Для виплати частки зовнішнього боргу, закріпленої за Україною, Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу PCP станом на 1 грудня 1991 року (ст. 4). Формально підписання цієї угоди повністю врегулювало між сторо­нами всі питання щодо зовнішнього державного боргу СРСР та його активів, а також розблокувало шлях до реструктуризації зовнішньої заборгованості України перед Росією.

Укладаючи Угоду між Україною та Російською Федерацією (09.12.94), українська сторона виходила з розуміння, що відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань, зафіксованих у вищезгаданих до­кументах, РФ надасть повну інформацію щодо зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР. У відповідь на небажання російської сто­рони передавати необхідну інформацію Верховна Рада не ратифіку­вала цю угоду, розглядаючи її як безумовне ущемлення інтересів нашої держави. І хоча без ратифікації ВР цей документ не має повної юри­дичної сили, Російська Федерація отримала козир, використовуючи який вона й досі відмовляє Україні у праві на її частку активів Союзу, у тому числі його закордонної нерухомості.

Оскільки з російської сторони були намагання змінити статус влас­ності в окремих країнах, МЗС України неодноразово (з 1992 по 1998 та в наступні роки) зверталося до держав, де наявна така власність, з проханням не допустити зміни її статусу до остаточного вирішення між Україною та Росією питання про її розподіл. Показовим у цьому відношенні може бути судовий позов України щодо окремих об'єктів нерухомого майна у Великій Британії у другій половині 90-х років. Підготовка справи до розгляду в суді переконливо довела правоту України на частку майна, що змусило російських представників, не розголошуючи деталі справи, звернутися з проханням до нашої сто­рони не просувати її далі в обмін на відшкодування збитків. За на­явною інформацією перереєстрація закордонної власності колишнього СРСР на користь РФ відбулась у 80 країнах, переважно там, де відсутні дипломатичні представництва України. У ході консультацій, які відбулися протягом 1999 року, українській стороні вдалося домогтися згоди РФ перейти до обговорення конкретних об'єктів нерухомості у 36 країнах. РФ виявила готовність вести переговори по 10 із зазна­чених країн, серед яких - нерухомість у Польщі, Єгипті, Індії та Чехії.

Відмова від ядерної зброї – важливий аргумент на користь миролюбних

зовнішньополітичних прагнень України.

Серед стратегічних питань зовнішньої політики України, яке довелося вирішувати із перших днів незалежності, було питання ядерного роззброєння. Від врегулювання ситуації, що склалася навколо ядерної зброї, успадкова­ної від колишнього - СРСР, залежали як національна безпека України, так і місце її на міжнародній арені. Це був серйозний виклик неза­лежній Україні, перевірка на відповідальність і передбачуваність її політики. До того ж, від розв'язання цієї проблеми значною мірою за­лежала стабільність та ефективність міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї, заснованого на положеннях Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року.

Наша держава стала власником ядерної зброї в силу історичних обставин. На момент здобуття незалежності на території Україні було зосереджено третій у світі за потужністю ядерний арсенал, а також розташовувалися деякі конструкторські бюро та підприємства, діяль­ність яких була принциповою для процесу створення цього потенціалу ("Південмаш", "Хартрон" тощо). Перебуваючи у складі Радянського Союзу, Україна не мала змоги формувати власну позицію з ядерного питання. З огляду на дислокацію на території України значної кіль­кості такої зброї (222 одиниць стратегічних носіїв і 1804 ядерних боєзарядів, не враховуючи тактичної ядерної зброї), ситуація карди­нально змінилася після розпаду СРСР, і вже у Декларації про держав­ний суверенітет (16.07.90) було заявлено про намір України дотриму­ватися трьох неядерних принципів - не приймати, не виробляти та не набувати ядерної зброї. Проголошення України незалежною державою перевело питання про майбутнє ядерної зброї у практичну площину, воно стало чи не першим серйозним випробуванням у формуванні незалежного зовнішньополітичного курсу. Україна проводила свою ядерну політику послідовно, виходячи із своїх принципових позицій. У відповідь на занепокоєння провідних країн світу долею ядерної зброї, дислокованої на українській території, у Заяві ВР України "Про без'я­дерний статус України" (24.10.91) наголошувалося на тому, що наяв­ність ядерної зброї є тимчасовою, і Україна "має намір приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава та ук­ласти з МАГА ТЕ відповідну угоду про гарантії".

Сьогодні більшість дослідників проблем нерозповсюдження ядерної зброї у контексті аналізу зовнішньополітичної діяльності України до­тримуються думки, що для керівництва щойно проголошеної незалеж­ної держави декларування відданості без'ядерному статусу спрацю­вало як один із вирішальних факторів, який забезпечив її диплома­тичне визнання Заходом. Вирішення цього питання стало предметом гарячих дискусій як в Україні, так і поза її межами, а прийняття принципового рішення було зумовлене низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Серед останніх у першу чергу слід визнати позиції двох провідних ядерних країн світу - Російської Федерації і США. Якщо політичною метою Росії було збереження України у фарватері російсь­кої зовнішньої і безпекової політики шляхом резервування за собою права юридичної власності, управління та контролю над ядерною зброєю, розміщеною на території України, то США доля ядерної зброї турбувала передусім у зв'язку із можливістю змін загальної стратегічної ситуації. Утрата контролю над цим величезним потенціалом загро­жувала, з погляду США, підривом існуючого режиму нерозповсюд­ження ядерної зброї. Зацікавленість двох впливових сил позначилася на тому, що вже 11 жовтня 1991 року у Вашингтоні відбулися перші переговори міністра закордонних справ України з Державним секре­тарем Дж. Бейкером щодо ядерної зброї, розташованої на українській території. Наприкінці грудня 1991 року за ініціативою Вашингтона у Києві відбулося кілька зустрічей у форматі Україна - Росія - США, під час яких американська сторона запропонувала надати фінансову підтримку ядерному роззброєнню в Україні. Конкретні аспекти ком­плексу проблем ядерного роззброєння обговорювалися із заступником Держсекретаря США Р. Бартоломью (Київ, 1992).

До моменту підписання Лісабонського протоколу (23.05. 92) "ядерне питання" в Україні було центральною темою не тільки державного, але й міжнародного рівня, яке перебувало у фокусі багатьох переговорів найвищого рівня. Завдання української дипломатії полягало в тому, щоб змінити неприйнятну для України політичну лінію двох великих країн, на що й були спрямовані широкомасштабні переговори щодо статусу ядерної зброї на українській території. Як згадує колишній Держсекретар США Дж. Бейкер, під час підготовки до підписання Лісабонського протоколу тільки за період з 28 квітня до 4 травня він вісім разів мав розмови з міністром закордонних справ України. Він також наводить цікаві факти з діяльності російських колег, які нама­галися у будь-який спосіб відстояти свій погляд і, з одного боку, стверджували про "готовність" до виконання всіма трьома колишніми радянськими республіками (Україною, Білоруссю та Казахстаном) положень Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР та США (СНО-1), а з іншого - застерігали щодо непередбачуваності української сторони.

Особливість ситуації, в якій опинилась Україна після розпаду ко­лишнього СРСР і проголошення наміру стати без'ядерною державою, полягала у відсутності визначення України, згідно із положеннями ДНЯЗ, ядерною або без'ядерною державою шляхом приєднання до Договору. Україна фактично стала спадкоємницею, а потім і власни­ком ядерної зброї, розміщеної на її території, але у зв'язку з тим, що контроль над цією зброєю ніколи не належав Україні, вона не розгля­далася як ядерна держава у чистому вигляді, могло йтися лише про так званого "неініціативного" власника. До складних зовнішніх обставин і невизначеного статусу слід додати й напружену внутрішню ситуацію: завдання української зовнішньополітичної служби ускладнювалося тим, що після проголошення незалежності не було сформовано ком­петентний державний апарат, спроможний професійно опікуватися цією складною проблемою, а у центральному апараті МЗС України не було достатньо висококваліфікованих фахівців у сфері ядерного роз­зброєння. Тому вирішувати складні питання довелося паралельно із набуттям власного досвіду, спираючись на низку принципових доку­ментів, до яких, крім вищезгаданої Заяви Верховної Ради (24.10.91), належать Звернення до парламентів і народів світу (05.12.91), Заява з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних держав (20.12.91) та Постанова ВР України "Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу" (09.04.92).

Основними етапами просування до набуття без'ядерного статусу стало підписання Україною Лісабонського протоколу, ратифікація СНО-1 і Лісабонського протоколу (18.11.93), підписання Тристоронньої заяви про ядерне роззброєння України президентами України, США і Російської Федерації (14.01.94) і, нарешті, приєднання України до ДНЯЗ (16.11.94). Лісабонський протокол визнав Україну рівноправним суб’єктом Договору про СНО-1. Виходячи з цього, українській стороні вдалося змусити партнерів, перш за все, представників РФ і США, фактично визнати право власності України на ядерну зброю, що на­давало підстави для адекватної компенсації витрат на ліквідацію стратегічних озброєнь. Протиріччя з таких ключових питань, як статус стратегічних ядерних сил, дислокованих на території України, на­дання компенсації за стратегічні та тактичні ядерні боєзаряди, тер­міни скорочення та ліквідації ядерних озброєнь завели українсько-російські переговори у глухий кут. Використовуючи ситуацію, Росія послідовно проводила курс на створення негативного образу нашої держави як джерела загрози для міжнародної безпеки та стабільності. На додачу під сумнів ставилася територіальна цілісність і непоруш­ність кордонів України, висувалися територіальні претензії. Напри­клад, у липні 1993 року Державна Дума Російської Федерації опри­люднила Заяву про російський статус міста Севастополь. Тому життєво важливим завданням української дипломатії було не лише врегулю­вання проблеми відмови від ядерної зброї, але й отримання гарантій суверенітету та безпеки нашої держави.

На той час можливості українсько-російського діалогу вичерпалися, тому було винайдено форму тристоронніх переговорів, проти чого Росія тривалий час заперечувала. Результатом переговорів стала Тристороння заява Президентів України, Росії і США (14.01.94). Пре­зиденти - Л. Кравчук, Б. Єльцин, У. Клінтон - церемонію підписання Заяви назвали "історичним кроком до міцнішого миру”. Згідно із Заявою ліквідації підлягали 1804 ядерних боєголовок і 176 ракет-носіїв в обмін на економічну користь і гарантії безпеки. Наслідком цього рішення стало виділення Україні 700 млн дол. США та укладення низки пер­спективних домовленостей двосторонньої співпраці за результатами візиту А. Кравчука до США у березні 1994 року.

У грудні 1994 року у ході Будапештського саміту держав - учас­ниць НБСЄ лідери України, Росії, США та Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України, до якого приєдналися Франція та Китай. У документі фіксувалися зобов'язання ядерних держав стосовно національної безпеки України, відповідно до загаль­новизнаних принципів міжнародного права. Унікальність Будапештсь­кого меморандуму полягає в тому, що Україна стала безпосереднім адресатом гарантій безпеки. Це був безпрецедентний випадок отри­мання гарантій безпеки в обмін на ліквідацію ядерної зброї. Існує думка про те, що зобов'язання США, Росії і Великої Британії перед Україною у контексті надання гарантій безпеки підвищили статус України до практично рівного з ними партнера. Згідно із п. 6 Мемо­рандуму передбачалося, що зазначені країни проводитимуть консуль­тації у випадку виникнення ситуації, унаслідок якої постане питання стосовно виконання ними взятих зобов'язань. Цей пункт слід розці­нювати як успіх української дипломатії, оскільки він запровадив ін­ститут обов'язкових консультацій на вимогу України в разі виник­нення загрози її безпеці як без'ядерної держави. Водночас це поло­ження зобов'язує ядерні держави лише сісти за стіл переговорів для

розгляду питання безпеки України, але не більше. Тому виникає різне тлумачення значення Меморандуму політиками та експертами у сфері міжнародних відносин безпеки та оборони.

Починаючи від дня підписання Будапештського меморандуму й до сьогодні немає однозначної відповіді на запитання, чи може він реа­льно гарантувати безпеку України. Документ не має характеру між­народного договору, не передбачає ратифікації парламентами держав-гарантів (що суттєво підвищило б рівень гарантій, наданих Україні), тобто не має юридично зобов'язуючого характеру. По суті Будапештський меморандум підтверджує вже існуючі гарантії, наявні в Статуті ООН, резолюціях Ради Безпеки, Генеральної Асамблеї ООН, Заключному акті НБСЄ. Держави-гаранти у Меморандумі фактично обмежилися гарантіями, визначеними у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї, а саме - не застосовувати ядерну зброю проти тих держав, які нею не володіють. Однак, у світлі подій останніх років у сфері ядерної безпеки, зокрема розвитку ядерних програм Ірану та Північної Кореї, гарантії безпеки України мали б передбачати ширше коло обов'язків з боку держав-гарантів. Крім того, відсутність підписів Франції і Китаю під Будапештським меморандумом і зміст їх заяв дозволяють спеціалістам дійти висновку, що Франція та КНР фактично не беруть на себе зобов'язання проводити відповідні консультації на вимогу або прохання України у тому вигляді, як це записано у п. 6.

З огляду на підписання (21.09.95) та ратифікацію (17.12.97) Угоди між Україною та Міжнародним агентством з атомної енергії про за­стосування гарантій у зв'язку з ДНЯЗ Україна отримала можливість дотримання та використання системи гарантій МАГАТЕ. Однак на сьогодні Україна практично не має чітких гарантій безпеки, які б до­повнювалися механізмом їх автоматичного застосування. Наявні га­рантії, згідно зі Статутом ООН, Заключним актом ОБСЄ, Будапештсь­ким меморандумом, передбачають лише механізм консультацій у разі виникнення загрози. Рівень наданих чинними міжнародними дого­ворами гарантій безпеки України є недостатніми, оскільки не перед­бачає адекватної відповіді на ймовірні загрози. До того ж, інтереси України щодо гарантій безпеки збігаються з інтересами інших країн Центральної і Східної Європи, зокрема західних сусідів нашої держави. Отже, реальні гарантії безпеки України полягають в якнайшвидшій інтеграції до системи колективної безпеки, яка існує або започатко­вується європейськими структурами.

Підписання Україною Будапештського меморандуму та її приєд­нання до ДНЯЗ у сучасній історії є одним із вагомих внесків окремої

держави до встановлення міжнародної безпеки. У цьому кроці знай­шли своє відображення як щире прагнення нашої країни до миру та міжнародної безпеки, так і бажання знайти своє місце у світовому співтоваристві не за рахунок володіння потужним ядерним потенціа­лом, що розглядався значною частиною суспільства як обтяжлива спадщини ядерної політики колишнього СРСР, а завдяки високому рівню науково-технічного та економічного розвитку, прихильності до загальнолюдських цінностей.

Рішення позбутися ядерного арсеналу, успадкованого від СРСР, ратифікувати Договір про Стратегічні наступальні озброєння (СНО-1) та стати стороною ДНЯЗ безумовно сприяли зміцненню міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї, оскільки стали одним із ви­значальних чинників, що сприяли безстроковому подовженню дії згаданого Договору на конференції з розгляду та подовження ДНЯЗ (17.04.95. - 12.05.95) у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. На конфе­ренції постійний представник України при ООН - А. Зленко - був об­раний її віце-головою й водночас заступником голови першого голов­ного комітету конференції. Українська делегація підтвердила послі­довність курсу, прийнятого Верховною Радою щодо набуття Україною без'ядерного статусу.

Виконання Україною її зобов'язань дало можливість вирішити одне із найважливіших питань міжнародної безпеки. Україна завершила процес вивезення ядерної зброї до Російської Федерації (01.06.96) і стала першою країною у світі, що добровільно відмовилася від ядер­ного арсеналу та створила важливий прецедент щодо можливості просування до без'ядерного світу. Цей крок отримав схвальну оцінку на міжнародному рівні, що знайшло відображення в листі Генераль­ного секретаря ООН до президента України. Знищення останньої шахтно-пускової установки (30.10.01) ознаменувало завершення ви­конання Україною зобов'язань за Договором СНО-1. Вирішення пи­тання ядерного статусу України зняло недовіру до нашої країни, сприяло її визнанню, створенню позитивного іміджу, відкрило шлях до відвертого діалогу із партнерами та загалом - до збільшення можли­востей реалізації зовнішніх цілей широкого спектру. Позбавившись ядерного потенціалу, Україна почала заявляти про себе як про між­народного гравця, здатного брати ініціативу на себе та жорстко бо­ротися за реалізацію власних інтересів.

Із моменту проголошення незалежності та майже до середини 1996 року проблема денуклеаризації країни посідала чи не найголов­ніше місце практично на всіх переговорах високого рівня як із західними державами, так і з Російською Федерацією, під час яких на Україну постійно здійснювався значний тиск з метою остаточного юридичного закріплення відмови нашої держави від можливості на­буття статусу країни, що володіє ядерною зброєю. Принципово важ­ливим є те, що в складних умовах становлення державності та забез­печення її міжнародного визнання керівництву країни та національній дипломатії вдалося відстояти свою політичну лінію та відкрити шлях для визнання України як мирної, передбачуваної держави, здатної відстоювати власні інтереси.

Роль миротворчості у підвищенні міжнародного авторитету України.

Становлення такого іміджу України значною мірою зумовила її миротворча діяльність, яку слід по праву зарахувати до най­

більш далекоглядних та успішних стратегіч­них рішень в історії вітчизняної зовнішньої політики. Україна завжди виходила із того, що всі міжнародні конфлікти мають вирішуватися винятково за допомогою мирних засобів, відповідно до загальнови­знаних принципів міжнародного права. Принциповий підхід може бути однаковою мірою застосований не лише до врегулювання тра­диційних військових конфліктів, але й до так званих "заморожених" чи "тліючих" конфліктів. Тим паче, що ціла низка "заморожених" кон­фліктів розгортається у небезпечній близькості до кордонів України, створюючи пряму загрозу нашим національним інтересам. До таких джерел напруги слід зарахувати, насамперед тривожну ситуацію на­вколо Придністровської Молдавської Республіки, ескалація якої за­грожує дестабілізацією на українському кордоні та значними еконо­мічними збитками. Не менше занепокоєння викликає "тліючий" кон­флікт у Нагірному Карабаху, "вибухонебезпечність" якого може ви­явитися у будь-який момент. Саме тому Україна послідовно відстоює позицію щодо необхідності активізації зусиль міжнародної спільноти, передусім таких авторитетних інституцій, як ОБСЄ, ЄС, НАТО з метою остаточного врегулювання "заморожених" конфліктів. Наша держава має намір і надалі нарощувати власну посередницьку та миротворчу роль у їх вирішенні. Отже, Україна здобула собі ім'я в міжнародній політиці як миролюбна, послідовна країна, активний учасник миро­творчого процесу в цілій низці гарячих точок світової політики.

На окрему уваги заслуговує ситуація на Балканах та участь України у розв'язанні проблем, що виникли у цьому регіоні, оскільки саме Балканська криза спонукала до формування чіткої позиції щодо конфлік­тів. Слід підкреслити, що позиція України щодо врегулювання кризи завжди ґрунтувалася на принципах поваги до суверенітету, терито­ріальної цілісності, недоторканості кордонів і державної незалежності всіх колишніх суб'єктів СФРЮ, невтручання до внутрішніх справ но­воутворених держав, дотримання прав усіх національних меншин та етнічних груп, відповідно до норм міжнародного права, а також не­визнання територіальних надбань, отриманих силоміць. Від самого початку Україна виступала за припинення бойових дій між усіма конфліктуючими сторонами в колишній Югославії, встановлення кон­тролю за невикористанням важкої зброї, припинення практики при­мусового переселення та "етнічних чисток", створення умов для на­дання гуманітарної допомоги. Участь України в миротворчих опера­ціях ООН започаткована 1992 року миротворчою місією у Хорватії, а згодом - у Боснії і Герцеговині у складі багатонаціональних сил, що стало важливим чинником у справі збереження миру та безпеки у ре­гіоні. Визнанням світовою спільнотою конструктивних зусиль України, спрямованих на врегулювання югославського конфлікту, стала участь України у Лондонській, Паризькій, Боннській конференціях 1995 року.

Український уряд неодноразово офіційно висловлював занепо­коєність у зв'язку із подіями на Балканах, наголошуючи на необхід­ності використання всіх можливих мирних заходів - для вирішення складної ситуації. Криза в Косово стала найгострішою проблемою на Балканському півострові, яка довела неможливість затягування кон­фліктних ситуацій, які потребують для їх вирішення концентрації зу­силь світового співтовариства. Після одностороннього проголошення в лютому 2008 року незалежності Косовського краю міжнародне спів­товариство отримало серйозний виклик, наслідки якого важко пе­редбачити. Рада Безпеки ООН не змогла знайти взаємоприйнятне рішення щодо статусу Косово, яке гарантувало б безпеку, права та свободи всіх громадян краю. Це спричинило ситуацію, за якої Балкани залишаються нестабільним регіоном на європейському континенті, об'єктом геополітичного суперництва. У цьому контексті послаблю­ються історично сильні позиції Росії на Балканах, а в цілому тут від­буваються процеси, до яких виявляють інтерес різні країни, об'єднання. На думку експертів, події у Косово свідчать про спробу ревізії Заключ­ного акту НБСЄ, згідно з яким зміни кордонів можливі лише за згодою відповідних сторін. Це, до речі, підтвердили події у Закавказькому ре­гіоні під час грузино-осетино-абхазько-російського конфлікту, унаслідок якого знехтувані принципи міжнародного права та основні положення Статуту ООН, що призвело до серйозних злочинів проти мирного на­селення цього регіону.

Тому, поважаючи право народів на самовизначення, Україна ви­ходить із того, що подібні питання мають вирішуватися винятково в рамках міжнародного права та на основі положень Гельсінського Заключного Акту. Ситуація навколо Косово, яка стала детонатором силових дій із застосуванням зброї у Закавказзі, має стати прикладом вироблення загальних принципів для врегулювання аналогічних кон­фліктів і збереження громадянського миру.

Попри існуючу критику щодо неефективності політики України на Балканах і "втрачені можливості" у цьому регіоні, зазначимо: у 1999 та 2001 роках Україна вдалася до активних заходів з метою вирішення ситуації у мирний спосіб і взяла на себе роль неупередженого й ней­трального посередника з метою виведення конфлікту із затяжної во­єнної стагнації у русло переговорів. Міністерство закордонних справ і міністерство оборони України передали югославському керівництву конкретний план щодо мирного врегулювання кризи. Українські пропозиції привернули увагу Генерального секретаря ООН, Голови Ради Безпеки ООН, головуючих в ОБСЄ та ЄС, а пізніше цей план став предметом серйозного обговорення між президентом України та Ге­неральним секретарем ООН Кофі Аннаном у Нью-Йорку, оскільки Україна наголошувала на пріоритетності залучення механізмів ООН для вирішення Косовської кризи. Українські дипломати підкреслювали, що широка планова участь України в цивільній місії ОБСЄ з верифі­кації у Косово відповідає національним інтересам нашої держави.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що зовнішня політика України, незважаючи на труднощі та проблеми на етапі становлення, пере­творилася на вагомий інструмент захисту інтересів незалежної Укра­їни в усіх сферах міжнародного життя. Визначено стратегічні інтереси та зовнішньополітичні пріоритети нашої держави, дотримуючись яких, українська дипломатія змогла витримати випробування перших років незалежності та відстояти життєво важливі інтереси держави. Важ­ливим результатом зовнішньополітичної діяльності стало утвердження України у світі як незалежної держави, що добровільно відмовилася від ядерної зброї і приєдналася до відповідних міжнародних договорів. За відносно короткий термін Україна встановила дипломатичні відно­сини із більшістю держав світу, укладено базові політичні договори з усіма сусідніми країнами (Російська Федерація, Білорусь, Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія, Молдова). За цей період напрацьо­вано солідну політико-правову базу двосторонніх відносин із держа­вами світу та впливовими міжнародними організаціями.

Окремо слід наголосити на утвердженні іміджу України як миро­любної країни, яка із перших років існування як незалежна держава активно продемонструвала готовність брати участь у вирішенні всіх спірних питань, урегулюванні конфліктів і побудові нової архітектури регіональної безпеки. Висунені українською стороною власні ініціа­тиви та пропозиції щодо врегулювання конфліктних ситуацій на по­страдянському просторі та у ЦСЄ свідчать про виваженість зов­нішньополітичного курсу незалежної України, його спрямованість на захист власних національних інтересів і створення стабільної системи безпеки у нових геополітичних умовах.