§3. Міжнародно-правове оформлення державних кордонів України

Кордони, як рамки дії політичних систем, виконують дві тісно пов'я­зані функції: встановлюють межі державного суверенітету та розді­ляють держави у просторі. У регіоні Центрально-Східної Європи політико-історичні та міжнародно-правові аспекти кордонів завжди були й залишаються надзвичайно чутливим і делікатним питанням. Майже 70 % сучасних кордонів у ЦСЄ стали наслідком першої світової війни та недосконалої Версальської системи міжнародних відносин, коли близько 17 млн представників різних народів опинилися за межами своїх національних держав, тобто стали національними меншинами. Крім того, в Європі існували два види кордонів: західні, які держави зобов'язувалися поважати, і східні, що могли переглядатися. Серед останніх були й кордони України.

Міжнародно-правові основи оформлення державних кордонів України слід розглядати у контексті геополітичної ролі нових схід­них кордонів Європейського Союзу після його розширення у 2004-2007 роках. Кордон між Україною та ЄС має два важливих ви­міри - контактний і бар'єрний. Формування протягом останніх років міжнародного кордону у триєдиній площині ЄС - держави ЦСЄ - Україна, а де-факто між Євросоюзом та Україною, ставить на порядок денний низку проблем: зміна характеру східних кордонів Євросоюзу, особливості режиму їх перетину, фрагментація регіону Центральної і Східної Європи. Натомість ці процеси суттєво впливають на Україну:

• формування східного кордону ЄС підводить риску під більш ніж десятирічним періодом ліберального режиму перетину кордонів між Україною й країнами Східної Європи та існування зони терито­ріальної стабільності на західних рубежах України;

• введення 2007 року шенгенського візового режиму між Україною та її західними сусідами стало причиною кардинальної зміни системи перетину міжнародного кордону;

• межування з Євросоюзом ставить проблему безпеки та ефективного конт­ролю за нелегальною міграцією.

Необхідно усвідомити, що зміна характеру кордонів на європейсь­кому напрямі потребує їхнього впорядкування та розбудови, згідно із міжнародними стандартами.

Однією із головних передумов побудови та розвитку добросусідсь­ких відносин України з іншими країнами є гарантія її суверенітету та територіальної цілісності. Україна ніколи не мала й не має наміру змі­цнювати свою безпеку чи досягати тих чи інших переваг за рахунок зменшення безпеки, свідомого нехтування інтересами чи висування територіальних претензій до держав, з якими межує. Збереження не­доторканості кордонів і територіальної цілісності належить до життєво важливих інтересів будь-якої держави. Тому закономірно, що з про­голошенням незалежності України державного значення набуло зав­дання договірно-правового оформлення державного кордону як із за­хідними сусідами, так і з новоутвореними на теренах колишнього СРСР країнами. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України" (12.09.91) "державний кордон СРСР, що відмежовує територію України від інших держав, і кордон між Українською PCP і Бі­лоруською PCP, РРФСР, Республікою Молдова станом на 16 липня 1990року є державним кордоном України". Остаточна фіксація та ви­значення правового статусу державного кордону України відбулися після ухвалення Верховною Радою закону "Про державний кордон України" (04.11.91), що стало важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Станом на сьогодні Україна завершила договірно-правове офор­млення державного кордону зі своїми європейськими сусідами - Рес­публіками Польща, Словацькою та Угорською. Зокрема, між Україною та Республікою Польща укладено Договір про правовий режим укра­їнсько-польського державного кордону, співпрацю та взаємодопомогу у прикордонних питаннях (12.01.93), відповідно до якого створена та діє Спільна українсько-польська прикордонна комісія. Завершено спільну перевірку проходження українсько-польського державного кордону, опрацьовано та підписано підсумкові документи, триває внутрішньодержавне погодження. Оскільки Білорусь зволікає із ра­тифікацією Договору між Україною та Республікою Білорусь про дер­жавний кордон, невизначено та не позначено на місцевості точки стику державних кордонів України, Білорусі та Польщі.

Між урядом України та урядом Угорської Республіки протягом 1993 року укладено кілька угод і підписано Договір про режим україн­сько-угорського державного кордону, співпрацю та взаємодопомогу з прикордонних питань (19.05.95). Унаслідок ратифікації підсумкових документів перевірки проходження українсько-угорського державного кордону обома сторонами в ході візиту президента України до Угор­щини у липні 2007 року, відбувся обмін ратифікаційними грамотами.

З урядом Словацької Республіки підписано відповідний Договір, Угоду про передачу та приймання осіб через спільний державний кордон (1993), міжурядові угоди з питань водного господарства на прикор­донних водах і про пункти пропуску через державний кордон. За ре­зультатами другої спільної перевірки українсько-словацького держа­вного кордону у Києві (06.12.06) підписано підсумкові документи, затверджені урядами України та Словацької Республіки.

Республіка Білорусь стала першою із пострадянських республік, з якою Україна вирішила питання договірно-правового оформлення кордону: делімітацію українсько-білоруського кордону здійснено про­тягом 1993-1997 років, а президентами двох країн підписано Договір про державний кордон (12.05.97). Тим самим продемонстровано при­клад успішного вирішення питань кордонів між державами - суб'єк­тами колишнього СРСР. Щоправда, базовий Договір схвалено лише Верховною Радою України, білоруська сторона й досі зволікає з його ратифікацією, посилаючись на необхідність врегулювання низки фі­нансових та економічних питань, зокрема так званого "зовнішнього боргу" України. Претензії білоруської сторони зводяться до того, що пі­сля розпаду Радянського Союзу білоруські підприємства розрахувалися за українську продукцію, яку не отримали. Тому Україна має визнати борги своїх підприємств як державний борг і повернути його Білорусі. Сума боргу від початкових 220 млн була зменшена до 113 млн дол. СПІА. Оскільки конкретні докази існування такого боргу не надавалися, а визнання боргів суб'єктів господарської діяльності державними містило ризик створення небезпечного прецеденту (подібні претензії киргизької сторони певний час гальмували вступ нашої держави до СОТ), Україна не поспішала з вирішенням цих суперечок. Проте необхідність завер­шити правове оформлення українсько-білоруського кордону змусила українську сторону переглянути свою позицію та погодитися на об­говорення суми відшкодування, трохи більшої за 50 млн дол. При цьому український варіант виходу із ситуації передбачає надання Бі­лорусі ресурсів для розвитку торговельно-економічних зв'язків, не визнаючи самого факту боргу.

Зберігає актуальність в українсько-білоруських взаєминах питання спрощеного перетину спільного кордону на ділянці Славутич - ЧАЕС, завершення роботи зі створення спільних пунктів пропуску на кордоні, організації спільного прикордонного та митного контролю на них.

1994 року, після проведення консультацій між міністерствами за­кордонних справ України та Турецької Республіки, шляхом обміну нотами було оформлено правонаступництво України щодо кордону кон­тинентального шельфу та виняткової (морської) зони, установленого Угодою між колишнім СРСР і Туреччиною про розмежування конти­нентального шельфу у Чорному морі (23.06.78), Угодою про встанов­лення кордону економічних зон у формі обміну нотами (23.12.86; 16.02.87). Урядами України та Турецької Республіки підписано Угоду про співпрацю компетентних органів, відповідальних за морські про­стори у Чорному морі (12.02.98).

Проблеми договірно-правового оформлення державного кордону між Україною та Росією.

Вирішення та закріплення у договірно-правовій формі потребують різні за характером питання територіального розмежування з Російською Федерацією, Республікою Молдова та Румунією. У зв'язку з тим, що між Україною та іншими пострадянськими республіками раніше існував тільки адмі­ністративний кордон, лінія проходження якого багаторазово зміню­валась, процес територіального розмежування з РФ і Республікою Молдова виявився найскладнішим і довготривалим.

Відразу ж після проголошення Акту про незалежність України деякі представники російської влади виступили із заявами, в яких напо­лягали на тому, що Росія лишає за собою право порушити "нерозв'я­зану" проблему кордонів з республіками, які стали незалежними. Зокрема, під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму та Одеської області. Ці висловлювання спричинили гостру кризу в українсько-російських відносинах.

У травні 1992 року вищий законодавчий орган Російської Федерації оприлюднив заяву, в якій стверджувалось, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили від моменту їх ухвалення. Кримська проблема стала одним із наріжних каменів на­пруги в українсько-російських відносинах. Питання щодо статусу мі­ста Севастополь і проблеми, пов'язані з Чорноморським флотом як складові цієї проблеми, довгий час залишались невизначеними. Лише підписання під час державного візиту президента Б. Єльцина до України Договору про дружбу, співробітництво та партнерство, Де­кларації і Спільної заяви із питань Севастополя й Чорноморського флоту (31.05.97) поклало початок новому етапу розвитку міждержавних від­носин України та Росії. Підписання цих документів стало історичною подією у контексті регіональної безпеки. Наприклад, ст. 2 "Великого Договору" проголошує: "Високі Договірні сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співро­бітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і під­тверджують непорушність існуючих між ними кордонів " (див. додаток).

Процес делімітації і демаркації кордону між Україною та Російською Федерацією просувається не так швидко, як очікувалося. Створено дві українсько-російські комісії, що опікаються цим питанням, регулярно проводяться консультації. Згідно із Договором про державний украї­нсько-російський кордон (28.01.03), що підписаний у Києві президе­нтами А. Кучмою та В. Путіним, сухопутний кордон між двома дер­жавами делімітовано повністю. Підписання „угоди про демаркацію сухопутної ділянки українсько-російського кордону, заплановане на квітень 2008 року, не відбулося, оскільки російська сторона послалася на нові обставини, що цьому зашкодили.

Найбільше суперечок виникло у зв'язку з узгодженням морських кордонів, що безпосередньо залежить від визначення статусу Азовсь­кого моря та Керченської протоки. Переговорний процес між Україною та Російською Федерацією із цього питання ведеться з 1996 року. Позиція України на переговорах базується на нормах міжнародного права, чинних на час існування колишнього СРСР, законодавчих ак­тах і процедурах визначення міжреспубліканських кордонів, міжна­родних зобов'язаннях сторін та їх внутрішньому законодавстві: кордон у Керченській протоці обидві країни успадкували від колишнього Ра­дянського Союзу, тоді як акваторію Азовського моря за радянських часів не було делімітовано та, згідно із міжнародною практикою, вона підлягає розмежуванню лінією державного кордону на внутрішні води України та внутрішні води РФ. Відтак обидві сторони мають виходити із необхідності безумовного визнання існуючої лінії українсько-російського державного кордону у Керченській протоці, яку за радянських часів визначено як лінію міжреспубліканського кордону між УРСР і РРФСР.

Одночасна ратифікація Договору між Україною та РФ про українсько-російський державний кордон і Договору про співпрацю у ви­користанні Азовського моря та Керченської протоки парламентами двох країн (20.04.04) справила позитивний вплив на активізацію пе­реговорного процесу. Наразі пропозицією української сторони є:

• встановлення в Азовському морі державного кордону за лінією, яка охороняється при­кордонними військами України, відповідно до Розпорядження президента України (06.08.99). У цьому випадку Україні має відійти близько 62 % акваторії Азовського моря, а Росії - 38 %;

• підтвердження існуючої лінії кордону у Керченській протоці. Площа української частини має становила 43 %, а російської - 57 %. При цьому Керч-Єнікальський судноплавний канал перебуватиме в україн­ських територіальних водах;

• здійснення розмежування територіальних морів, виняткової економічної зони та конти­нентального шельфу у Чорному морі, відповідно до норм міжнародного морського права, із врахуванням того, що початкова точка лінії державного кордону у територіальних водах Чорного моря має збігатися з останньою точкою лінії державного кордону у Керченській протоці.

Натомість проект російської сторони передбачає:

• розмежування Азовського моря за принципом 50 х 50, Керченської протоки - по середині Керч-Єнікальського каналу, що переносить лінію кордону у бік україн­ського берега, залишаючи у російській частині український острів Коса Тузла, а також частину судноплавних шляхів протоки. У цьому випадку Росії має відійти 80 % площі Керченської протоки;

• розмежування виняткових економічних зон і континентального шельфу у Чорному морі, у результаті якого лінія державного кордону відійде в бік України орієнтовно на 2,5 морські милі.

Принципові розбіжності сторін ґрунтуються на застосуванні різних методик розмежування морських просторів. Неприйняття російською стороною аргументів юридичного, договірного та картографічного характеру, а також готовності України надати Росії гарантії свободи судноплавства Керченською протокою свідчить, що в цьому питанні позиція РФ обумовлюється не правовими чи економічними чинниками, а політичними мотивами - прагненням поширити свій суверенітет на всю акваторію Керченської протоки або взагалі залишити Керченську протоку без розмежування лінією державного кордону. Подальше відкладення врегулювання питань державного кордону у Керченській протоці гальмує встановлення єдиних правил судноплавства у цій досить складній для навігації акваторії, значно послаблює можливості здійснення ефективної боротьби із транскордонними правопорушеннями та екологічними катастрофами. Розмежування виняткових еко­номічних зон і континентального шельфу має важливе значення з огляду на наявні дані про родовища корисних копалин.

Неврегульованість проблеми делімітації Азовського, Чорного морів і Керченської протоки несе потенційну загрозу безпеці України. Досить пригадати українсько-російський скандал навколо острова Тузла, коли у вересні 2003 року російська влада почала будувати дамбу для об'єд­нання Ту зли із російською Таманню, який мав негативні політичні та екологічні наслідки. Тому українська сторона прагне розвитку дина­мічного діалогу в переговорному процесі із зазначених питань на рівні державних делегацій сторін і консультацій експертних груп.

Українсько-молдовські протиріччя щодо демаркації спільного кордону.

Питання делімітації українсько-молдовського державного кордону було вирішене під час офіційного візиту до України Президента Молдови п. Лучинського: підписано Договір між Україною та Республікою Молдова про державний кордон і Додатковий протокол до нього (18.08.99). Із 2002 року триває процес демаркації лінії кор­дону, що контролює Спільна українсько-молдовська демаркаційна комісія. Водночас залишаються неузгодженими питання демаркації державного кордону у районі буферного гідровузла Дністровської ГЕС-2, населеного пункту Джурджулешть (Джурджулєшти), цен­тральної ділянки (придністровський сегмент), а також щодо передачі у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса-Рені в районі населеного пункту Паланка Республіки Молдова.

Облаштування кордонів між Україною та Молдовою, так само як з іншими колишніми республіками Радянського Союзу, потребує су­часної топографічної основи. Навіть незначні неточності, помилки чи застарілі дані у визначенні лінії кордону на карті суттєво впливають на позначення кордону на місцевості, що призводить до суперечок і конфліктів. Делімітація українсько-молдовського кордону відбувалась у 1995-1999 роки із застосуванням топографічних карт станом на 1977-1995 роки. Незважаючи на те, що Дністровську ГАЕС почали споруджувати 1985 року, на картах вона не позначена. Державний кордон проведено посередині фарватеру річки Дністер, а ГАЕС опи­нилася на українській і молдовській територіях, тобто частина укра­їнського господарського об'єкта (частина греблі Дністровської ГЕС-2) опинилася на території Республіки Молдова. За часів Радянського Со­юзу будівництво Дністровського гідровузла, що включає Дністровську ГЕС-1, ГЕС-2 і ГАЕС, свідомо велося на територіях двох сусідніх рес­публік. На підставі ухвали Ради міністрів Молдавської PCP 1981 року було виділено земельну ділянку під будівництво гідровузла, на яку у наступному році (після сплати фінансової компенсації) українська сторона отримала акт із правом користування молдовським берегом Дністра. Сьогодні молдовська сторона вважає ухвалу такою, що втратила силу, і вимагає надати їй частку акцій ВАТ "Дністровська ГАЕС", оскільки в перспективі на території Молдови розташовувати­меться частина нижнього водосховища Дністровської ГАЕС. Серйоз­ність намірів Кишинева продемонстровано під час інциденту зі вста­новлення молдовського прикордонного поста у липні 2003 року у бу­ферній зоні Дністровської ГЕС-2.

За результатами роботи Спільної українсько-молдовської комісії із делімітації кордону у період 1995-1999 років уточнення та встанов­лення лінії проходження міждержавного кордону між Україною та Республікою Молдова відбувалося на основі взаємних поступок і компромісів на проблемних його ділянках, де позиції сторін відрізня­лися. Зокрема, було погоджено передати ділянку довжиною 430 м на березі Дунаю в районі населеного пункту Джурджулешть Молдові в обмін на ділянку автотраси в районі с. Паланка, що з'єднує Одесу із південними районами області. Свої зобов'язання Україна виконала повністю. Зобов'язання ж молдовської сторони щодо передачі у влас­ність України ділянки автомобільної дороги Одеса-Рені (7,8 км) та зе­мельної ділянки, по якій вона проходить, закріплені у Додатковому протоколі до Договору між Україною та Республікою Молдова про державний кордон (18.08.99), у повному обсязі не виконані. 2002 року молдовська сторона за актом передала Україні у власність лише ді­лянку (дорожнє покриття) автомобільної дороги Одеса-Рені. Сама пе­редача землі під дорогою не відбулася через посилання молдовської сторони на відсутність у неї необхідних повноважень. Тому винесення лінії державного кордону на місцевість у районі населених пунктів Джурджулешть і Паланка досі є предметом українсько-молдовських переговорів.

Невизначеність статусу Придністровської Молдавської Республіки, неврегульованість відносин між офіційним урядом Республіки Молдова та керівництвом Придністров'я перешкоджає демаркації українсько-молдовського кордону на придністровській ділянці. Певні зрушення останнього часу дозволяють сподіватися на позитивне розв'язання цієї проблеми. Зокрема, у березні 2008 року Місія Євросоюзу з прикор­донної допомоги Молдові та Україні (EUBAM), що діє з 2005 року, ви­ступила із пропозицією про надання кваліфікованої допомоги у де­маркації кордону між двома країнами. А в травні цього самого року посол Республіки Молдова в Україні заявив про готовність молдовської сторони розпочати демаркаційні роботи на центральній (придні­стровській) ділянці українсько-молдовського державного кордону.

Питання делімітації кордонів континентальних шельфів і виняткових економічних зон у Чорному морі між Україною та Румунією.

1997 року між Україною та Румунією підписано Договір про відносини добросу- сідства та співпраці й укладено Додаткову угоду у формі обміну листами. У Договорі

сторони підтвердили " як непорушний існую­чий кордон між Україною і Румунією" та зобов'язалися утримуватися як тепер, так і в майбутньому від будь-яких територіальних претензій [12, с.342]. Додаткова угода встановлює, що Договір про режим кордону між Україною та Румунією зафіксує лінію кордону так, як її визначено у Договорі 1961 року та відповідних документах демаркації, чинних станом на 16 липня 1990 року. У зв'язку з цим Договором привертає увагу домовленість про передачу до Міжнародного Суду питання про делімітацію кордонів континентальних шельфів і виняткових еконо­мічних зон у разі, якщо сторони протягом двох років після набуття ним чинності не досягнуть взаємоприйнятного рішення.

У ході українсько-румунських переговорів щодо укладення Договору про режим державного кордону найскладнішими виявилися саме питання делімітації континентального шельфу та виняткових еконо­мічних зон обох держав у Чорному морі. Основна розбіжність у пози­ціях двох сторін стосується статусу о. Зміїний. Румунська сторона не заперечує належності острова Україні, а також існування 12-мильного територіального моря навколо нього; проте вважає, що Зміїний - це «не острів, а скеля*, тому він не має впливати на делімітацію континен­тального шельфу та виняткових економічних зон України та Румунії у Чорному морі. З огляду на залягання покладів нафти та газу на шельфі в означеному районі Чорного моря українсько-румунська суперечка має суто економічний характер.

У м. Бухарест (27.05.04) відбувся обмін грамотами про ратифікацію Договору між Україною та Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співпрацю та взаємну допомогу з прикордонних питань, підписаного президентами А. Кучмою та І. Ілієску (17.06.03) у м. Чернівці. У тексті договору вдалося зафіксувати

_____________________________

Скелі, згідно із Конвенцією про морське право, не можуть мати територіальних вод і континен­тальних шельфів.

всі принципово важливі для України положення, найголовнішими з яких є чітке та однозначне підтвердження існуючої лінії державного кордону, зок­рема на річці Дунай, у Чорному морі та навколо о. Зміїний. Крім того, у Договорі вперше визначено та зафіксовано координати останньої точки спільного кордону в Чорному морі, яка буде початковою точкою лінії делімітації виняткових економічних зон і континентального шельфу України та Румунії.

Зважаючи на небажання сторін іти на взаємні поступки щодо де­лімітації континентального шельфу та виняткових економічних зон України та Румунії у Чорному морі, за ініціативою румунської сторони 2004 року справу було винесено на розгляд Міжнародного Суду ООН. Експерти вважають, що через тривалу процедуру судового розгляду винесення остаточного рішення цією авторитетною міжнародною ін­ституцією слід очікували не раніше кінця 2008 - початку 2009 року. Існуюча практика засвідчує, що Міжнародний Суд не задовольняє претензії тієї чи іншої сторони у повному обсязі, зобов'язуючи сторони до компромісу та взаємних поступок.

Таким чином, Договір між Україною та Румунією про режим укра­їнсько-румунського державного кордону, співпрацю та взаємну до­помогу з прикордонних питань завершив договірно-правове офор­млення сухопутних кордонів та ознаменував важливий етап у розбу­дові й становленні України як незалежної держави.

Облаштування державного кордону України.

Юридичне оформлення кордонів України поставило на порядок денний іншу важливу проблему - створення сучасної ефективної системи охорони та контролю на кордонах із сусідніми державами. Її також слід розглядати у контексті євроінтеграційної стратегії України, оскільки в Євросоюзі висуваються високі вимоги до облаштування та охорони державних кордонів, які для нього є зовнішніми.

Українська сторона має твердий намір створити надійну систему управління кордоном, відповідно до європейських стандартів і вимог, що висуваються до прикордонної інфраструктури. Україна тісно співпрацює з Європейською агенцією з управління оперативною співпрацею на зовнішніх кордонах держав - членів ЄС (ФРОНТЕКС), місією допомоги ЄС на українсько-молдовському державному кордоні (ЕUВАМ), бере участь у Програмі прикордонної співпраці ТАСІС "Прикордонний менеджмент" і деяких інших міжнародних програмах.

Досягненню зазначеної мети сприятимуть додаткові заходи, які Україна застосовує для поглиблення співпраці з прикордонними, мит­ними та правоохоронними органами сусідніх держав у сфері діяль­ності пунктів пропуску в ході підготовки до проведення фінальної частини чемпіонату Європи з футболу 2012 р.

Пріоритетні завдання щодо облаштування кордону визначені у Концепції розвитку Державної прикордонної служби України на період до 2015 року, схваленій Указом Президента (19.06.06). Вони знайшли подальшу реалізацію у Державній цільовій правоохоронній програмі "Облаштування та реконструкція державного кордону України" на період до 2015 року, затвердженій Постановою Кабміну (13.06.07).

Програма передбачає:

• демаркацію державного кордону;

• укладення угод про спрощений порядок перетину державного кордону громадя­нами, що проживають у прикордонних районах;

• розвиток співпраці з прикордонними, митними та правоохоронними органами суміж­них держав, однією із форм якої є спільний контроль у пунктах пропуску;

• укладення угод про реадмісію з державами, із території яких до України

незаконно прибувають їх громадяни або громадяни інших дер­жав;

• оснащення пунктів пропуску сучасним інженерно-технічним і техноло­гічним обладнанням, а контрольних служб - засобами контролю.

Питання прикордонної безпеки для України є особливо актуаль­ними з огляду на характер сучасних загроз і викликів, розташування нашої держави на сході об'єднаної Європи та в межах європейських та азійських транспортних коридорів, наявність "заморожених" кон­фліктів у регіонах, що межують з Україною. Урегулювання питань місцевого прикордонного руху має велике значення для подальшого розвитку транскордонної співпраці. Міжурядова угода про спро­щення процедури перетину кордону укладена лише з Угорщиною, подібний проект узгоджено зі Словаччиною. Прагнучи послабити напруження, що виникло з оформленням віз як у прикордонних ра­йонах, так і з державами шенгенської зони взагалі, Україна в одно­сторонньому порядку запровадила безвізовий режим для громадян ЄС (з 01.05.05). Позитивно оцінивши цей акт доброї волі української сторони, Євросоюз підписав Угоду про спрощення візового режиму з Україною (18.06.07).

Гостро стоїть проблема нелегальних мігрантів, що проникають на територію України із сусідніх держав із тим, щоб згодом потрапити до ЄС. Важливим інструментом її розв'язання має стати Угода про реадмісію між ЄС та Україною, підписана у червні 2007 року, ратифікація якої суттєво сприятиме посиленню контролю над міграційними по­токами на важливому геополітичному перехресті Європи. Такі самі угоди укладено з Молдовою, Білоруссю, Росією та В'єтнамом. Важли­вою є необхідність прискорення процесу підписання подібних угод з усіма країнами, звідки прибувають незаконні мігранти, у першу чергу з Індією, Китаєм, Пакистаном, Афганістаном і Бангладеш. Перебу­вання на території України нелегальних мігрантів потребує значних фінансових витрат для побудови необхідної кількості державних пунктів тимчасового проживання іноземців та осіб без громадянства, а також відповідних-адаптаційних програм. Варто зазначити, що ще 2003 року Україна виступила з ідеєю створення спільного реадмісій- ного простору у східній частині Європи. Тому співпраця в рамках Угоди про реадмісію між ЄС та Україною, а також укладення відпо­відної угоди з Росією покликані покласти край негативній тенденції перетворення нашої держави на "відстійник для нелегалів", яка у разі подальшого поглиблення може мати негативні політико-правові та економічні наслідки. Разом із тим, ефективність угоди про реадмісію залежить від удосконалення національної законодавчої бази та ство­рення єдиного повноважного органа влади - Міграційної служби, що запобігатиме розпорошенню коштів, призначених для виконання програм із боротьби з нелегальною міграцією, між окремими урядо­вими структурами.

У світлі активної участі України в торговельно-економічних проце­сах як в Європі, так і на пострадянському просторі, особливої акту­альності набувають питання забезпечення подальшого розвитку ме­режі пунктів пропуску на кордоні, оптимізації механізму їх функціо­нування, розвитку інфраструктури з метою належного обслуговування учасників міжнародного руху, автомобільного зокрема.

Таким чином, виходячи із того, що кордон України має стати на­дійною перепоною нелегальній міграції, торгівлі зброєю та наркоти­ками, організованій злочинності та спираючись на норми міжнарод­ного права, законодавчі акти, процедури визначення кордонів, між­народні зобов'язання сторін, підписано низку міжнародних документів, що стали нормативно-правову основою для оформлення державного кордону України із сусідніми державами (див. додаток). Цей процес охопив усі етапи зовнішньополітичної діяльності України.

Україна майже у повному обсязі здійснила договірно-правове оформлення кордонів зі своїми сусідами, що є важливим кроком для забезпечення територіальної цілісності, верховенства державного суверенітету та правопорядку у межах, які визначили територію України на момент розпаду СРСР. Розмежування виняткової (морської) економічної зони та континентального шельфу в акваторії Чорного, Азовського морів і Керченської протоки має остаточно завершити договірно-правове оформлення державного кордону та створити умови для проведення демаркаційних робіт і визначення режиму кор­донів України, їх належне облаштування, технічне оснащення, відпо­відно до європейських стандартів.

У Державній цільовій правоохоронній програмі "Облаштування та реконструкція державного кордону України", затвердженій Постано­вою Кабміну (13.06.07), передбачається здійснити низку заходів для "створення сприятливих умов для розвитку транскордонного співробітниц­тва та використання транзитного потенціалу України". За результатами виконання Програми очікується забезпечення та оснащення новітнім технологічним обладнанням функціонування 421 пункту пропуску.

Договірно-правове оформлення державного кордону - одне із пріо­ритетних завдань зовнішньої політики України, важливий елемент вкраїнської державності, ознака правосуб'єктності нашої держави на міжнародній арені.