ибс-ушка

9.

БІБЛІОТЕЧНА СПРАВА В УКРАЇНІ 17-18 ст.

У 17 на поч. 18 ст. головними сховищами книжкових скарбів, як рукописних, так і друкованих, були монастирські та церковні бібліотеки.

Якщо монастир володів друкарнею, то частину видань бібліотеки складали власні видання монастиря. Частина книжок купувалась. Решта — накопичувалась завдяки пожертвам та заповітам власників. Серед церковних бібліотек найбільшою була бібліотека Софійського собору. Серед монастирських книгозбірень України найбільш визначною була бібліотека Києво-Печерської лаври. Найдавніша її частина загинула під час пожежі 1718 р. Поряд з монастирськими збірнями відомі бібліотеки при різних школах XVII та VIII ст. — при Київській академії, при Чернігівському та Харківському колегіумах. Бібліотека Київської академії почала складатись ще за Петра Могили. На кінець XVIII ст. в ній було більш як 10000 томів. Але майже всі вони згоріли під час великої пожежі на Подолі в 1780р. Крім бібліотек церковних, монастирських та шкільних, були й приватні бібліотеки. Значну збірку слов’янських, латинських та польських книг мав у XVII ст. П. Могила. До нас дійшли реєстри книг, які він купив у 1632 та 1633 рр. у Варшаві та Кракові. Після його смерті (1646 р.) його бібліотека у кількості 2131 том перейшла до Київської Академії, де і згоріла у 1780 році. Вихованці Київської академії, що працювали в Росії, також володіли значними книжковими зібраннями. Але частина їхніх зібрань потрапила до російських бібліотек. Так, бібліотека Дмитра Ростовського (302 томи) перейшла до Московської Патріаршої бібліотеки. Визначним бібліофілом свого часу був відомий тогочасний письменник Стефан Яворський. Зібрану протягом життя бібліотеку він заповів збудованому на його кошти Кіженському Благовіщенському монастирю. Величезну для свого часу бібліотеку зібрав сучасник С. Яворського Феофан Прокопович. Кількість книг у ній досягла 4000. Ці книги після його смерті (1736 р.) перейшли до Олександро-Невської лаври, а пізніше передані Новгородській семінарії. Таким чином, у 17—18 ст. було чотири види бібліотек: церковні, монастирські, при навчальних закладах, приватні. Їх функціонування, хоч тільки і для заможних верств населення, сприяло розвитку української культури.

11.

доведено, що на початку ХІХ ст. цей тип бібліотек творився на основі приватних публічних та міських публічних бібліотек. Основним джерелом задоволення читацького попиту були комерційні бібліотеки – "кабінети для читання", "бібліотеки для читання". Наголошено, що перші бібліотечні заклади такого типу виникли в Одесі. Здійснено детальний аналіз діяльності першої такої книгозбірні – "бібліотеки для читання" М. Клочкова та каталогу книгозбірні, датованого 1830 роком — "Роспись книгам, ландкартам, планам, эстампам, портретам и нотам в книжном магазине и библиотеке чтения Н. Клочкова". "Роспись..." М. Клочкова відповідає рівню кращих книготорговельних каталогів такого зразка і містить близько 1000 бібліографічних описів та періодичних видань за два перших десятиліття ХІХ ст. з різних галузей знань.

14.

Прогрессивную роль земства в создании народных библиотек и организация широкого библиотечного обслуживания встретила поддержку многих известных людей России, взявших на себя роль меценатов и благотворителей, поставивших цель – донести книгу до самых отдаленных населенных пунктов. Одним из них был Флорентий Федорович Павленков. Преданность Ф.Ф. Павленкова делу просвещения народа выразилась в его организации на селе народных библиотек–читален. Благодаря организаторскому таланту и способностям предпринимателя, Ф.Ф. Павленков смог реализовать свой замысел – приблизить хорошую полезную книгу к массовому читателю и заработанные средства завещал на создание в России 2 тысяч народных библиотек. Капитал издателя – просветителя, назначенный русскому селу, составлял 100 тысяч рублей, но не деньгами, а книгами.

При помощи земства и других общественных организаций в деревнях и поселках были открыты библиотеки, которые стали называться павленковскими и внесли большой вклад в дело просвещения народа и подъем культуры сельского населения.

17.

Скасування заборон на український друк після революції 1905 – 1907 рр.

відкрило шлях до створення книгозбірень при «Громадах» та «Просвітах».

Однією з перших заснувала власну бібліотеку київська «Просвіта». Активно діяли

«Просвіти» також у Львові, Одесі, Рівному, Миколаєві, на території Східної

Галичини, Наддніпрянщини та Західної Волині. Свої бібліотеки мали українські

клуби, Українське наукове товариство у Києві [9; 12].

У цей період публічні бібліотеки створювалися переважно земськими та

міськими управами, які виділяли на їх утримання певні субсидії. Управління

бібліотекою поручалося раді або комітетові, які, як правило, обиралися на

загальних зборах членів бібліотеки. Ради, відповідно з офіційними

розпорядженнями, організовували комплектування бібліотек і обслуговування

читачів, вирішували господарські та фінансові питання. У всіх сферах своєї

діяльності вони були підзвітні земським та міським органам самоврядування

18.

З перших днів заснування “Просвіти” (1868) її керівники спрямували ро-

боту на національне виховання українського населення Галичини, враховуючи

великий попит на друковане слово серед різних прошарків суспільства. Історію

бібліотек “Просвіти” можна умовно поділити на кілька етапів. На першому – То-

вариство намагалося залучити до себе вже існуючі, переважно у сільських гро-

мадах, бібліотеки-читальні, за вплив на які велася гостра боротьба з Обществом

ім. М. Качковського. Та вже після виданої Головним виділом постанови про без-

коштовне надсилання видань лише читальням-членам Товариства більшість на-

явних на той час читалень перейшла під його патронат. Далі читальні почали

виникати при філіях “Просвіти” та у сільських громадах. А в 1869 р. була закла-

дена Головна наукова бібліотека у Львові. З 1878 р. процес розбудови бібліотек

сповільнився.

Не виникало нових читалень, а існуючі працювали інертно або закривалися

владою. З 1880 р. читальні відновили свою роботу майже в усіх сільських грома-

дах та філіях Товариства. Відкриття нових читалень перетворювалося на справжні

свята, на які запрошувалися не лише члени Товариства, а й інші селяни. На святі

виголошувалися урочисті промови, відбувалися вистави та концерти.

Перед Першою світовою війною “Просвіта” розбудувала розгалужену мере-

жу бібліотек. Війна перервала розвиток читалень та бібліотек, завдавши їм непо-

правних втрат.

У процесі розвитку мережі читальняних бібліотек, ускладнилася їх структу-

ра, змінилися функції. Спочатку це були освітні установи з різноманітними форма-

ми масової роботи, що лише частково виконували функції бібліотеки і не завжди

мали книжкові фонди (лише передплачували газети). Згодом при читальнях багат-

ших громад організувалися окремі структурні одиниці – бібліотеки, кількість фон-

дів яких залежала від фінансових можливостей громади.

Товариство “Просвіта” зуміло створити мережу бібліотек різних рівнів

. На

найвищому знаходилися Головна та спеціальні бібліотеки, що діяли у Львові. На-

ступний рівень – бібліотеки філій, до найнижчого належали бібліотеки сільських

читалень

. Незважаючи на невеликі фонди, бібліотекам читалень вдавалося роз-

горнути широку масову роботу серед читачів, організовуючи голосні читання, по-

пулярні лекції, театральні гуртки, водночас, керуючи читанням, пропагували селя-

нам найкращі зразки художніх творів. Все це сприяло підвищенню грамотності та

розвиткові національної свідомості. Через відсутність достатньої кількості кваліфі-

кованих кадрів один бібліотекар змушений був працювати у кількох сільських чи-

тальнях, розміщених неподалік одна від одної.

20.

Алчевська була однією із засновників Харківського товариства поширення в народі грамотності , а також Першої безплатної народної бібліотеки-читальні.

Поряд з просвітницькою, Христина Данилівна займається літературною і науково-педагогічною, бібліографічною діяльністю. З ініціативи Алчевської та під її керівництвом було видано тритомний рекомендаційний покажчик книг “Что читать народу?” (1884–1906), який на виставках в Антверпені, Чикаго і Парижі отримав найвищі нагороди. У ньому понад 4 тис. рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів (учителів, викладачів, професорів і просто читачів) на твори зарубіжної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник “Книга взросл ы х” (1899–1900), що протягом 1899–1917 рр. витримав 40 видань. Вона – авторка мемуарів “Передуманное и пережитое” (1912), методичних статей з навчання дорослих, укладач “Каталога книг” та “Програм викладання у недільних школах”. Друкувала оповідання в журналі “Детское чтение”.  Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889). Її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Багато освітніх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом, вона удостоєна найвищих нагород – золотих та срібних медалей Московського й Петербурзького товариств поширення в народі писемності, почесних дипломів.

 Русова — співробітник численних наукових і популярних журналів — українських і російських, автор праць головно з педагогічних питань (зокрема дошкільного виховання), але також з літератури і мистецтва.

Найважливіші праці:

• «Початкова географія».-СПб,1911.

• «Методика початкової географії».-К.:Українська школа,1918.

• «Дошкільне виховання» (1918)

• «Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл» (1918)

• «Методика колективного читання» (1918)

• «Єдина діяльна (трудова) школа» (1923)

• «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924)

• «Дидактика» (1930)

• «Сучасні течії в новій педагогіці» (1932)

• «Роль жінки в дошкільному вихованні» (1934)

• «Дещо про дефективних дітей» (1935)

• «Мої спомини».-Львів,1937

• «Моральні завдання сучасної школи» (1938)

• підручники з географії і французької мови;

• спогади («Мої спомини», 1939), «Наші визначні Жінки» (1934; друге видання 1945).

Степан сирополк

Родом з села Обичів (Полтавщина). По закінченні Московського університету працівник народної освіти у Московській губернії, активіст в українській громаді в Москві, співредактор журналу«Украинская Жизнь».

З 1917 року працює в Україні, як керівник народного шкільництва уКиєві, дорадник у справах освіти при Генеральному Секретаріаті, деякий час товариш міністра народної освіти; один з творців нового українського шкільництва і співробітник Петра Холодного в опрацюванні плану «єдиної школи».

На еміграції в Польщі, згодом у Празі — професор Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1925 — 1932) іУкраїнського технічно-господарського інституту в Подєбрадах, організатор і голова Українського товариства прихильників книги та редактор його органу «Книголюб», організатор і голова Українського педагогічного товариства в Празі, довголітній голова Союзу українських журналістів і письменників на чужині. Член Українського історично-філологічного товариства; почесний член товариства«Просвіта» у Львові

Творчість

Праці і статті головним чином на педагогічні теми у фахових і загальних українських та закордонних журналах. Окремо вийшли:

• «Взірцевий каталог шкільної і народної бібліотеки» (1918)

• «Народні бібліотеки» (1919)

• «Завдання школи» (1919)

• «Короткий курс бібліотекарства» (1924)

• «Школознавство» (1926)

• «Народна освіта на Сов. Україні» (1934)

• «Історія освіти на Україні» (1937)

Ім'я ж К. І. Рубинського, бібліотекаря Харківського імператорського університету, добре відоме фахівцям на початку ХХ ст., згодом на довгі десятиліття було забуте. Перший нарис про К. І. Рубинський, подали його діяльність до 1917 р., написаний фахівцями бібліотеки університету В. К. Мазманьянц і М. Г. Швалб в 1974 р. У 1988 р. видано перший бібліографічний покажчик, що включив в себе хронологічно закінчену біографію К. І. Рубинського, бібліографію його праць та літератури про нього.

Творча спадщина К. І. Рубинського збереглося в «Записках Харківського імператорського університету», через що вона не стала надбанням широкого кола фахівців бібліотечної справи.

Тільки на початку 1980 р. в журналі «Бібліотекар» опублікована частина його лекції «Культурна роль бібліотеки і завдання бібліотекознавства», яка привернула до себе увагу фахівців. У 1980 р., акцентуючи увагу на дефініції українська бібліотечна школа (українська бібліотечна школа), відомий бібліотекознавців Ю. Н. Столяров писав: «Заслуги українських фахівців настільки значні, що можна говорити про створення і успішному розвитку української школи бібліотекознавства. Передісторія її пов'язана з іменами Х. Д. Алчевської, Л. Б. Хавкіної, К. І. Рубинського ». Пізніше, в розвиток думки Ю. Н. Столярова, харківський бібліотекознавців Н. Н. Кушнаренко написала: «З ім'ям К. І. Рубинського пов'язане становлення харківської наукової школи, її основного ядра» .

Кінець ХХ ст. став часом повернення до історії бібліотекознавства імені К. І. Рубинського - автора більше 30 робіт з бібліотекознавства та бібліографії, який присвятив бібліотеці Харківського університету все своє життя. Діапазон його інтересів у значній мірі визначався досвідом практичної роботи в одній з найстаріших академічних бібліотек. Надана університетом у 1902 р. можливість вивчити досвід найбільших вітчизняних бібліотек, а в 1905 р. - і бібліотек Західної Європи дозволила йому зробити порівняльний аналіз цих бібліотек. Його висновки значною мірою стали базою для подальших досліджень.

Кревецький

Іва́н Креве́цький (*14 листопада 1883 — †27 червня 1940) — український історик, керівник бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, головний архівіст УГА, редактор урядової газети ЗУНР.

[ред.]Біографічні відомості

Народився 14 листопада 1883 р. в сім'ї вчителя початкової школи с.Іванівці, тепер Жидачівського району Львівської області. Після закінчення Академічної гімназії навчався на філософському факультеті Львівського університету (1903—1907), де студіював історію України під керівництвом М. Грушевського.

Коли через відхід М. Павлика з бібліотеки НТШ посада її керівника стала вакантною, М. Грушевський запропонував її своєму студентові. Відтак І. Кревецький керував бібліотекою НТШ 25 років (1905—1914, 1921—1937).

Із 1907-го — дійсний член НТШ, із 1909-го — секретар історично-філософської секції.

Досліджував історію Галичини кінця XVIII — першої половини XIX ст., відзначився сумлінними статтями про події періоду «весни народів» (революція 1848—1849 рр.). Готував дисертацію з історії Австрії, проте внаслідок охолодження стосунків із М. Грушевським, а також через воєнне лихоліття так і не захистив її.

У період ЗУНР вступив до лав Української Галицької армії, його призначили редактором основного пресового органу ЗУНР «Республіка». Разом з УГА пройшов горнило національно-визвольних змагань і повернувся до Львова 1921 р. після тифу.

В українську історіографії І. Кревецький — перший інтерпретатор її так званого «державницького напряму» «весни народів» у Галичині.

21.

В Киеве основывается Национальная библиотека Украинской Державы,

имеющая задачей создать на Украине большую библиотеку мирового типа, в

которой были бы собраны произведения мысли и знания по всем наукам,

которая позволила бы, не выезжая из страны, иметь возможность ознакомиться в

возможно полном размере с мировой литературой по всем отраслям челове-

ческого ведения, на всех языках. Национальная библиотека на Украине, кроме

того имеет свою специальную задачу, создать украинский отдел (отдел

Ucrainica), посвященный литературе об Украине и об украинском народе. В этом

отделе должно быть собрано все, что печаталось когда бы то ни было и где бы

то ни было на украинском языке какого бы то ни было содержания и

направления, собрана литература на всех языках по истории, фольклору, языку,

словесности, искусству, быту, социальным и экономическим условиям жизни и

пр[очему] украинского народа, и вся литература по природе, быту, истории,

социальным и экономическим условиям зарубежной Руси-Украины, Буковины,

Угорской Руси, Галичины в их современном и прошлых размерах и тех областей

Северной и Южной Америки, в которых лежат сплошные поселения укра-

инского племени.

При Национальной библиотеке будет создан рукописный отдел. Этот отдел

должен собрать рукописи, письма, портреты и т.д. тех деятелей, которые — без

различия национальности, религии и политических убеждений — жили и

действовали на территории Украины, и одновременно с этим в нем должен быть

собран такой же архив литературный и бытовой всех деятелей духовной жизни

украинского народа, где бы они ни жили и действовали.

Национальная библиотека еще не имеет своего утвержденного устава, но, по

идее, она должна являться автономным учреждением, находящимся в ведении

создаваемой украинской академии наук и стоять вне ведомств, вне сменя-

ющихся политических или общественных настроений. Она должна являться

очагом умственной культуры, который должен быть дорог одинаково всему

населению Украины, без различия национальности, политических или соци-

альных убеждений или религии.

Национальная библиотека должна являться не только книгохранилищем.

Она должна быть и ученым учреждением, посвященным изучению книги и,

в частности, прошлому книги на Украине, связанным с библиографической

работой.

Библиотека должна быть широко открыта всем и каждому, бесплатной и

легко доступной. При ней должен быть открыт систематически подобранный

справочный отдел, состоящий из нескольких десятков тысяч томов наподобие

того, что существует в хорошо организованных библиотеках этого типа в372 ДОКУМЕНТИ НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (1918–1921)

Британском музее, Берлинской или Вашингтонской библиотеках. В этом отделе

должны быть собраны книги, словари и энциклопедии, книги по языкам, наукам,

практической жизни, технике, законы и постановления правительства и общест-

венных установлений, здесь должны быть сосредоточены лучшие, новейшие и

важнейшие книги по всем наукам и всем приложениям их к жизни на всех

языках и систематически подобраный отдел Ucrainica.

Для создания такой библиотеки, согласно закону, подписанному гетьманом

всей Украины, образован министерством народного просвещения Временный

комитет, который обращается ко всем жителям Украины, без различия нацио-

нальности и религии, с просьбой помочь ему в создании этого нового орудия

человеческой культуры и содействовать тому, чтобы национальная библиотека

стала могучим и большим разсадником света знания и культуры не только на

родной нам Украине, но и большим мировым учреждением.

В состав комитета входят: академик В.И. Вернадский (председ[атель].),

С.А. Ефремов, И.П. Житецкий, В.А. Кордт, проф. А.Е. Крымский и Е.Ю. Пер-

фецкий (секретарь).

Временно всю корреспонденцию и книги просят направлять «В универ-

ситетскую библиотеку державного университета св. Владимира» с надписью:

«Для Национальной библиотеки».

Антонио паницци

Паницци родился в Брешелло в итальянской провинции Реджо-Эмилия. Получил степень доктора права в Пармском университете в 1818 году. Вероятно, в Парме он вступил в одно из тайных патриотических обществ, которые боролись за объединение и независимость Италии. Паницци вернулся в Брешелло, где занимался юридической практикой, а в 1821 году стал инспектором школ города.

В 1820 году, после подавления революции в Королевстве Обеих Сицилий, герцог Модены Франческо IV начал аресты подозреваемых по сфабрикованным обвинениям. Когда в мае 1822 года был убит начальник полиции герцогства Джулио Бесини, репрессии усилились. Паницци, предупреждённый о том, что и ему угрожает арест, бежал в Швейцарию. В 1823 году он написал книгу, где осуждал преследование по политическим мотивам граждан герцогства Модена. После её публикации Паницци был заочно судим в Модене и приговорён к смертной казни, герцогство потребовало у Швейцарии выдачи Паницци.

[править]Эмиграция. Англия. Британская библиотека

В мае 1823 года, Паницци переехал в Англию, британским подданным он стал в 1832 году. По прибытии в Лондон, итальянский поэт и эмигрант Уго Фосколо дал ему рекомендательное письмо к ливерпульскому банкиру Уильяму Роскоу. Паницци переехал в этот город, где за небольшое жалованье работал преподавателем итальянского языка. В 1826 году Паницци познакомился с адвокатом и политическим деятелем Генри Броугхемом и как юрист оказал ему помощь в сложном случае. Когда Броугхэм стал лордом-канцлером, Паницци с его помощью получил место профессора итальянского языка в недавно основанном Лондонском университете, а в 1831 году должность библиотекаря в Библиотеке Британского музея. С 1837 года Паницци был руководил отделением печатных книг, а в 1856 году стал директором библиотеки. За свои заслуги в 1869 году он был посвящён в рыцари королевой Викторией.

Библиотека Британского музея была, по сути, национальной библиотекой Соединённого Королевства во всём, кроме названия. За время пребывания Паницци в должности руководителя отделения печатных книг её фонды увеличились с 235000 до 540000 томов, таким образом, она стала крупнейшей библиотекой того времени. Знаменитый круглый читальный зал на 450 мест (ротонда) был построен по проекту архитектора Сиднея Смерка. Эскиз ротонды выполнил сам Паницци. Новый читальный зал начал работать в 1857 году. В нём в открытом доступе располагался фонд справочной литературы. Ротонду окружала «железная библиотека», отделённая от читального зала противопожарной конструкции. Полки для книг крепились особым металлическим штифтом, впоследствии ставшим известным как «штифт Паницци».

Паницци является создателем нового каталога, основанного на «девяносто одном правиле каталогизации» (1841), которые он разработал со своими помощниками. Эти правила послужили основой для всех последующих систем каталогизации XIX и XX веков и стоят у истоков ISBD и форматов метаданных, например,Дублинского ядра. Также Паницци ратовал за соблюдение Закона об авторском праве 1842 года, который требовал от британских издателей передавать на хранение в библиотеку экземпляр каждой книги, напечатанной в Великобритании.

Будучи директором библиотеки, Паницци был втянут во многие конфликты, в том числе в длительный спор с Томасом Карлейлем. Во время работы над историей Французской революции, Карлейль жаловался в прессе на ограничение доступа к незарегистрированным документам, хранившимся в Британском музее. Паницци не забыл выпада историка и, когда тот писал биографию Кромвеля и запросил разрешение на отдельную комнату для работы, отказал ему. Карлейль, несмотря на поддержку на самом высоком уровне, не смог добиться уступок от Паницци. Раздражённый историк вместе со своими сторонниками (среди которых был супруг королевы) положил начало новой библиотеке —Лондонской.

Гете

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете народився у старому німецькому торгівельному місті Франкфурті-на-Майні у сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете (1710—1782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Ґете (уроджена Текстор;1731—1808). Батько Ґете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила своєму синові любов до створення історій, вона була для Ґете прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним з прямих предків Ґете по материнській лінії (у десятому коліні) був видатний німецькийхудожник XVI століття Лукас Кранах (1472—1553), про що сам поет не знав.^[1]

Гарно обставлений будинок Ґете мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з«Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Верґілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши своїх амбіцій, намагався дати дітям більше можливостей і дав їм повноцінну освіту.

У 1765 Йоганн відправився в Лейпцизький університет, свою вищу освіту завершив в Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У Франкфурті Ґете серйозно захворів. За півтора року, які він пролежав у ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком сильно погіршилися.

Зустріч з Гердером, який ознайомив його зі своїми поглядами на поезію і культуру, була переломом у творчості Ґете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленц, Ваґнер), в ньому прокидається зацікавлення народною поезією, вплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» (Степова трояндочка) та ін., а також зацікавленняОссіаном, Гомером, Шекспіром (мова про Шекспіра — 1772). Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (Про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки проходять у інтенсивній літературній праці.

У 1775 році Ґете був запрошений до Карла Авґуста, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, одержав титул таємного радника. Дослідник творчості Ґете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Ґете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Авґуста, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя».^[1]Переконавшись, що це було утопією, Ґете поступово обмежує, свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Ґете поселився у Веймарі, де він залишався до кінця свого життя.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 Ґете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня поет помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Ґете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.

У перших віршах й драмах Ґете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770—75 він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Ґотфріда Гердера, був тісно зв'язаний з рухом «Буря й натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури.

Лірика Ґете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо значущий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально-роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми«Гец фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут вперше в німецькій драматургії 18 ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.

Світову славу Ґете приніс роман «Страждання молодого Вертера»(1774), в якому відбилась глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, багато в чому автобіографічний, користується величезним успіхом. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування аж до здійснення самогубства. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого потелебаченню або інших ЗМІ.^[2] На схилі років Ґете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його.