§ 3. Єс та Україна: від сусідства до асоціації

Розширення ЄС за рахунок країн Центральної і Східної Європи мало характер своєрідної геополітичної революції, основним наслідком якої стало поступове перетворення Європи на суцільне регіональне інте­граційне об'єднання. З іншого боку, це змусило Європейський Союз внести суттєві корективи до власної інтеграційної стратегії, у тому числі східної політики щодо країн, які стали його новими сусідами, виробити універсальну стратегію відносин із країнами-сусідами. Такі процеси відбувалися на фоні дефіциту консенсусу із базових питань євроінтеграційного будівництва та відсутності єдності щодо чіткого концептуального бачення майбутніх кордонів ЄС, особливо після останнього розширення. Ускладнення та зростання нерозв'язаних внутрішніх проблем інтеграційного будівництва пояснює прагнення європейських функціонерів до спрощеного підходу у відносинах із третіми країнами, і це виявляється в прагненні універсалізації від­носин з ними.

Концепція сусідства є виявом саме такого спрощеного підходу, адже країни-сусіди значно різняться за своїм економічним потенціалом, рівнем демократизації суспільства, зовнішньополітичними пріорите­тами й, нарешті, географічним становищем. Особливе місце в цьому контексті посідає Україна, керівництво якої наполягає на диферен­ційованій стратегії ЄС щодо нових незалежних держав на просторі колишнього СРСР. Перші важливі зміни в становленні нових форматів відносин України з ЄС намітилися після квітневого (2002) самміту ЄС у Люксембурзі, який разом з остаточною датою нового розширення в 2004 році намітив основні положення концепції, що мала сформулю­вати основоположні принципи відносин з країнами - новими сусідами ЄС, у тому числі на його східних кордонах (Росія, Україна, Молдова, Білорусь). Тож концепція "ширшої Європи" з'явилася у результаті тривалого пошуку Євросоюзом нового типу відносин із сусідніми кра­їнами в умовах розширення ЄС. Пізніше під тиском окремих країн - членів Євросоюзу вона була поширена також на східних і південних сусідів розширеного ЄС, включаючи країни Середземномор'я.

Концептуальним підґрунтям цієї ідеї стало офіційно оприлюднене Європейською Комісією у березні 2003 року звернення "Ширша Єв­ропа: нові рамки відносин з нашими східними та південними сусі­дами". Згодом концепція "Ширшої Європи" була трансформована у Європейську політику сусідства, основними цілями якої проголошу­валися зміцнення стабільності та безпеки у сусідніх країнах, сприяння підвищенню добробуту шляхом залучення до відповідних програм Євросоюзу в політичній, економічній, безпековій і культурній сферах. Упровадження політики сусідства також переслідувало мету запобігти створенню нових розподільчих ліній на континенті. В її основі лежать взаємні зобов'язання щодо втілення спільних цінностей, таких як верховенство права, повага до прав людини, підтримання добросу­сідських відносин, ринкова економіка та сталий розвиток.

Європейською Комісією був ухвалений Стратегічний документ щодо реалізації Європейської політики сусідства (12.05.04), основною метою якого стало узагальнення бачення та підходів ЄС до Політики сусід­ства. У ньому розкривалися підходи до окремих положень цієї полі­тики, зокрема у частині конкретизації шляхів імплементації Планів дій, пропозицій із вироблення нових інструментів сусідства та поши­рення низки існуючих програм ЄС на країни-сусіди. Основною метою Європейської політики сусідства є створення передумов для посилення відносин розширеного ЄС зі своїми сусідами. Таким чином, політика сусідства відокремлюється від процесу подальшого розширення ЄС.

Особливості сусідських відносин між ЄС та Україною

Збільшення кількості держав - членів Євросоюзу до 27 не дає підстав для перегляду

стратеги європейської інтеграції України, проте існує потреба уточнення й певного узгодження цієї стратегії із врахуванням досвіду нових членів ЄС. Запропонований ЄС особливий "статус сусідства" хоча й виводить сьогодні взаємовід­носини ЄС - Україна на формати співпраці, що, за винятком членства, відповідають рівню співпраці з країнами Центральної і Східної Європи, все ж не відкриває шлях для безпосередніх інтеграційних перспектив. Позиція ЄС не зазнала принципових змін і після президентських ви­борів в Україні 2004 року. Затверджений План дій Україна - ЄС (22.02.05) і розпочаті в березні 2007 року переговори про нову погли­блену угоду з ЄС є досить яскравим прикладом послідовної реалізації Європейською Комісією основних принципів Політики сусідства.

Позицію Європейського Союзу в цьому питанні можна охаракте­ризувати як таку, що стоїть на суто федералістських, наднаціональних засадах. В ЄС сьогодні відкидають будь-яке обговорювання перспек­тив членства України, допоки не буде завершено складний етап вну­трішнього реформування, викликаного хвилею розширення на Схід. Крім того, функціонери ЄС висловлюються проти того, щоб членство в ЄС чи його перспектива розглядалися як стимул для проведення вну­трішніх реформ потенційними кандидатами, оскільки право на член­ство в ЄС є своєрідною винагородою для претендента за успішне ви­конання реформ. Ураховуючи досвід переговорного процесу ЄС із країнами ЦСЄ, можна говорити про спільну позицію, яка будувалася на принципах, що розглядали вступ країн ЦСЄ до ЄС не стільки як початок інтеграції, скільки як її завершення, що супроводжується переходом країн-кандидатів у категорію повноправних членів із від­повідними обов'язками та правами.

Прагматичний інтерес учасників інтеграційного процесу врешті-решт впливає на формування спільної стратегії, визначає політику ЄС відносно третіх країн. Запропонована стратегія сусідства стала своє­рідним компромісом між прагматичними інтересами ЄС та України, спробою узгодження радикальних позицій сторін із питань європейсь­ких перспектив для України. Прагматичність інтересів ЄС у запропо­нованій стратегії сусідства визначається низкою факторів. Для Єв­ропейського Союзу важливо, перш за все, формування на своїх схід­них кордонах поясу стабільності та безпеки. Ця, досить загальна, мета дозволяє ЄС розв'язати деякі вузькіші задачі, наприклад проблеми стабільності на пострадянському просторі, що значною мірою можна здійснити за рахунок підвищення рівня матеріального добробуту насе­лення цих країн. Це не тільки є фактором, що сприяє їх внутрішній по­літичній стабільності, але й значно послаблює нерегульовані міграційні потоки низькокваліфікованої робочої сили на Захід. Крім того, підви­щення рівня споживчого ринку у країнах-сусідах фактично створює додатковий ринок для європейських товарів. Важливе стабілізуюче значення має також фактор розширення впливу зони євро та можливе переведення в євро частини національних валютних резервів цих країн.

Розроблена Комісією стратегія є своєрідною спробою структуризації політики ЄС щодо держав, співпраця з якими сьогодні будується на доволі низькій юридичній основі. Ідеться, у першу чергу, про держави європейського пострадянського простору, які після розширення 2004 року стали безпосередніми сусідами ЄС. Ефективність такої співпраці в нових умовах залежить від готовності сторін до компромісу у формуванні загальної стратегії взаємовідносин. Приклад взаємовід­носин ЄС - Україна в цьому контексті є найбільш виразним, оскільки, навіть за наявності у цілому спільних цілей і завдань, демонструє значні розбіжності щодо шляхів їх досягнення. Обидві сторони зацікавлені в розширенні на територію України зони стабільності та безпеки, що зу­мовлено цілим комплексом економічних і політичних факторів. Проте, українське керівництво пов'язує цей рух безпосередньо із довготермі­новими перспективами вступу до Європейського Союзу, тоді як остан­ній вважає ці реформи лише передумовою можливого членства.

Певну роль у формуванні положень запропонованої концепції су­сідства відіграло бажання керівництва ЄС послабити постійно зрос­таючий з боку української дипломатії тиск відносно можливих пер­спектив вступу України до ЄС. У загальній частині запропонованого Комісією документа згадується ст. 49 Угоди про Європейський Союз, яка передбачає право кожної європейської держави претендувати на членство в ЄС. Беручи до уваги радше політичний і декларативний характер цього положення, можна припустити, що питання вступу України до ЄС у майбутньому залишатиметься відкритим.

Небажання європейських функціонерів зв'язувати себе будь-якими зобов'язаннями з Україною пояснюється наразі відсутністю в ЄС до­статньо чіткої та узгодженої концепції щодо майбутнього європейської інтеграції. Підтвердженням різнорідності підходів в ЄС до інтегра­ційного процесу є різноманітність європейських інтеграційних кон­цепцій, починаючи від найбільш ліберальних, що базуються на принципах міжурядової співпраці, до радикальних федералістських підходів. Саме з причини неузгодженості позицій наприкінці 90-х ро­ків ЄС був змушений відмовитися від практики диференційованого підходу до країн-кандидатів, надавши останнім можливість само­стійно контролювати ступінь наближення до стандартів ЄС. На зміну прийнятої на самміті в Амстердамі в 1997 році концепції "розширення хвилями", яка передбачала принаймні дві групи держав-кандидатів, було прийнято нову стратегію розширення, яка знайшла відображення в рішеннях самміту в Гельсінкі 1999 року. Запропонований країнам-кандидатам у Гельсінкі принцип "регати" фактично перекладав на них відповідальність за успіхи в реформах, які й визначали швидкість їх просування до ЄС. Цей підхід забезпечує максимально гнучку та диференційовану форму співпраці, що на практиці визначає швид­кість просування кожної країни-кандидата до ЄС. Аналогічний принцип самодиференціації знайшов відображення й у запропонова­ній стратегії сусідства.

Обговорення інтеграційних перспектив України здається завчасним ще й тому, що сьогодні ЄС переживає новий адаптаційний період, викликаний розширеннями 2004 і 2007 років, який може розтягтися не менше, ніж на десять років. Наступними на черзі стоять держави західної частини Балканського півострова, які підписали Угоди про стабілізацію та асоціацію та традиційно входять до зони стратегічних інтересів країн ЄС. Не можна також нехтувати євроінтеграційними перспективами Туреччини. У цих умовах стає зрозумілим, що українсь­кі перспективи входження до ЄС залишаються досить невизначеними, щонайменше стосовно термінів.

Аналізуючи різні аспекти нової європейської концепції, можна дійти висновку, що розширення ЄС все ж таки відкрило для України нові стратегічні перспективи й додаткові можливості для поглиблення євроінтеграційної політики. Попри існуючі серед української політичної еліти різні оцінки ситуації, у цілому є підстави стверджувати, що формування на кордонах України потужного інтеграційного об'єд­нання з єдиними торговельними правилами, тарифами та процеду­рами вкрай вигідне нашій країні, оскільки суттєво спрощує бізнес-відносини з європейськими компаніями і в той самий час сприяє по­ліпшенню умов ведення торгівлі. Розширення ЄС стало водночас ва­жливим фактором активізації економічного розвитку нових членів ЄС - традиційних партнерів України, що також означає появу нових біз­несових та інвестиційних можливостей для України. Звичайно, цими перевагами потрібно вміло скористатися, рівно як і тим, що набли­ження ЄС до українських кордонів має величезне значення для по­глиблення двосторонньої співпраці.

З огляду на такого роду реалії надзвичайної важливості набуває відповідна реакція з боку як українського бізнесу, так і державних структур, покликаних підтримувати ці процеси на зовнішніх ринках. Є надія, що очікуваний інтерес до української економіки з боку нових членів ЄС складатиме сприятливе підґрунтя для активного просування конкретних ділових пропозицій українських підприємств, які могли б певним чином урівноважити товарні потоки за рахунок збільшення обсягів українського експорту, а також закласти підвалини для ство­рення спільних підприємств за участю українського капіталу на те­риторії країн - членів ЄС. Зміна політичної ситуації в Україні після розширення ЄС в 2004 році сприяла, зокрема, певній активізації співпраці між ЄС та Україною.

Практичні переваги співпраці між Україною та ЄС

Практичні інтереси України в запропонованій ЄС політиці сусідства можуть бути зосереджені на реалізації конкретних проектів у досить вузьких на­прямках співпраці та, одночасно, підвищенні фор­мату цієї співпраці до якісно нового рівня. Хоча статус сусідства й не передбачає сьогодні реальних перспектив членства для України, він все ж відкриває ширші можливості для взаємної співпраці. Перш за все, це стосується можливості утворення зони вільної торгівлі між ЄС та Україною та поширення на неї відповідних положень про вільне пересування капіталів, товарів, послуг і робочої сили. Визначення Україною цих завдань як першочергових і їхня успішна реалізація може стати важливим кроком на шляху реальної інтеграції України до ЄС. Враховуючи, що аналогічні умови відносин пропонуються одно­часно й іншим учасникам ЄПС, у тому числі країнам Північної Аф­рики, поступове поширення чотирьох свобод саме на Україну свід­читиме про справді диференційований підхід ЄС до країн, які залу­чаються до стратегії сусідства. При цьому слід брати до уваги, що за найбільш оптимістичними підрахунками експертів, без відповідної допомоги ЄС Україні за умови 7-відсоткового щорічного зростання ВНП знадобиться не менше 40-50 років для досягнення відповідного економічного рівня, що дозволить їй без втрат брати участь у Спіль­ному ринку.

Питання економічної співпраці для України мають першочергове значення, оскільки ця сфера в Угоді про партнерство та співробітни­цтво між Україною та ЄС перебуває на другому плані після політичної. Домінування політичних питань в УПС тоді відображало ступінь і по­рядок реальної зацікавленості ЄС у співпраці з Україною. Незважаючи на постійне зростання товарообігу, в якому торгівля з ЄС у загальному обсязі української зовнішньої торгівлі зросла з 15 % у 1995 році до 24,5 % - у 2002 році, частка України в торгівлі ЄС становить менше 1 %. Обсяги прямих іноземних інвестицій країн ЄС до Україну не­значні порівняно з іншими країнами ЦСЄ. Одностороння залежність України від торговельно-економічної співпраці з ЄС пояснює досить низьку договірно-правову базу УПС. Вона поступається угодам про асоціацію, що передбачають автономні преференції, які ЄС підписав із деякими країнами, що розвиваються; угодам про вільну торгівлю та митний союз, підписаним ЄС із Туреччиною та Ізраїлем, і тим більше Європейським угодам, у тому числі Угоді про Європейський економіч­ний простір, який відкриває шлях до повної інтеграції.

Для порівняння можна взяти структуру торгівлі між ЄС і країнами-кандидатами, яка характеризується високою питомою вагою проми­слових товарів, що становлять близько 90 %, при цьому 44,2 % із них - продукція машинобудування. Частка сировини у взаємній торгівлі становить лише 5,7 %. Натомість структура торгівлі України харак­теризується низькою часткою продукції машинобудування та високою питомою вагою товарів із низьким рівнем промислової обробки. Кла­сифікація українського експорту демонструє, що, отримавши в спа­дщину структуру виробництва колишнього СРСР, де перевага нада­валась важкій промисловості, експорт капіталомісткої продукції про­тягом 90-х років переважав. Тільки із середини 90-х років трудомістка продукція вийшла на друге місце. Це відрізняється від структури експорту до ЄС країн ЦСЄ.

Структура існуючого на даному етапі товарообміну дозволяє зробити висновок про відсутність сумісності структури української зовнішньої торгівлі з пріоритетами розвитку комунітарного ринку. Торгівля Укра­їни з ЄС ще не розвивається за схемою торгівлі більш розвинених країн ЦСЄ. В Україні не проводяться структурні реформи, здатні трансфор­мувати успадковану від СРСР систему виробництва, що затримує пристосування до нових умов і виробництво нових товарів.

У цілому після розширення ЄС спостерігається позитивна тенденція у торговельно-економічній сфері. ЄС виступає ключовим для України торговельним партнером, на якого припадає майже ЗО % загального зовнішньоторговельного обіїу (28 % припадає на Росію). ЄС постає як найбільший ринок для української металопродукції, хімічних і текс­тильних виробів. Ці показники доводять, що за умови взаємної заці­кавленості можна уникнути негативних наслідків розширення ЄС, зокрема у торговельно-економічній сфері, які прогнозувалися на по­чатку впровадження Європейської політики сусідства. Зрозуміло, що для запобігання такому розвитку ситуації необхідно вести інтенсивний діалог з ЄС з усіх проблемних питань - від спрощення візового режиму до збільшення квоти на поставку української продукції, питань енер­гетичної безпеки України, залучення до внутрішніх програм ЄС тощо.

Закладена в Стратегії ЄС перспектива практичної співпраці на основі поетапного підходу відкриває перед Україною можливості пе­реходу на новий рівень інтеграції з ЄС, що може відповідати зв'язкам, які склалися в межах Європейського економічного простору. Пропо­зиції співпраці в таких сферах, як транспорт, енергетика, телекому­нікації, науково-дослідна робота, інвестиційна політика можуть стати практичними кроками на шляху до преференційних торгівельних угод, відкриття ринків з утворенням зони вільної торгівлі. Підтвердженням подібних можливостей служить запропонована Комісією перспектива доступу на внутрішній ринок ЄС і поширення на сусідні країни, у тому числі на Україну, свободи переміщення капіталів, товарів, послуг і робочої сили.

Прагнення ЄС разом із вирішенням економічних завдань співпраці із сусідніми країнами створити навколо своїх кордонів зону стабіль­ності та безпеки також зберігає для України досить важливі практичні перспективи. Пропозиція ЄС інтенсифікувати взаємну працю та до­помогу у боротьбі з основними загрозами безпеки, такими як теро­ризм, транснаціональна злочинність, митні та фіскальні порушення, ядерна та інформаційна безпека, охорона довкілля, крім звичайних у цих випадках позитивних моментів, дозволяє закріпити за Україною статус надійного транзитного шляху для енергоносіїв до Європи з Росії, Прикаспійських держав і можливо країн Близького Сходу (форму­вання коридору TRACECA - Європа-Кавказ-Азія). Сформована в Україні ще за радянських часів газонафтова транспортна система дозволяє транзитне транспортування 170 млрд м³ газу та 65 млн тон нафти в рік. Сьогодні Україна є єдиним великим транзитером російсь­кого газу в Європу. Через її територію проходить 93,5 % російського газу, що експортується в Європу, від якого залежать усі країни ЦСЄ, а також Австрія, Греція, Італія, Німеччина та Франція. Загалом через територію України транспортується 20 % природного газу та 16 % нафти, що споживається країнами ЄС.

Це особливо важливо в умовах, коли ЄС приділяє зростаючу увагу диверсифікації джерел і шляхів постачання таких енергоносіїв, як газ і нафта, що відбувається на тлі динамічного збільшення їх споживання сьогодні та ще більшого зростання їх частки у загальному енергоспо­живанні в перспективі. Підтвердженням таких прогнозів є віднесення до числа пріоритетних проектів будівництва нових газових мереж: Прикаспійські країни - Близький Схід - ЄС; Велика Британія - Ні­дерланди - Німеччина - Росія, а також підвищення пропускної спро­можності газових мереж із джерел Росії до ЄС через Білорусь і Польщу. Найближчим часом планується будівництво газопроводу дном Бал­тійського моря, що дозволить з'єднати основних споживачів російського газу в Німеччині та інших країнах Західної Європи в обхід України та нових країн - членів ЄС. Такий розвиток подій загрожує прибуткам України від транзиту газу. Ураховуючи, що більшість нових газових проектів Є С безпосередньо не розраховані на транзит через Україну, надійність транзиту через її територію та розширення спів­праці з ЄС в цій сфері набуває сьогодні для української економіки особливої актуальності.

Усі перелічені позитивні очікування та негативні перестороги мають знайти відображення у розробленій Україною життєздатній стратегії європейської інтеграції, у межах якої комплексно висувалися б не тільки ті чи інші ініціативи, проголошувалися б цілі та пріоритети, але й чітко визначалися б шляхи, засоби та ресурси їх реалізації як на інституційному рівні, так і на основі двосторонніх зв'язків, у тому числі з Росією та іншими країнами СНД. Сьогодні Україна не має загальної стратегії практичної реалізації завдань європейської інтеграції. Це впливає як на координацію та ефективність діяльності державних інституцій, формальних груп і комісій, так і на визначення місця в шкалі пріоритетів та якісного рівня співпраці з країнами СНД та участі України в різноманітних економічних об'єднаннях на терені колиш­нього СРСР. Основу такої стратегії має складати виважений баланс між практичними інтересами та довгостроковими зовнішньоеконо­мічними та політичними євроінтеграційними орієнтирами.

Запропонований ЄС статус сусідства в стратегічному плані свідчить про значну еволюцію, що відбулась у відносинах з країнами європейсь­кого пострадянського простору. На зміну периферійному характеру, властивому відносинам ЄС із цими країнами в 90-х роках порівняно з країнами ЦСЄ, ЄС пропонує стратегію, яка практично дублює основні положення Європейських угод, за винятком права членства. Такі зміни стали результатом останнього розширення ЄС, завдяки якому завер­шився процес визначення міжнародно-регіональної ідентичності країн ЦСЄ та безпосереднього наближення комунітарних цінностей до кор­донів європейських країн СНД. Це має важливе значення, порівняно з 90-ми роками, коли у прагненні до нової міжнародної ідентичності європейські країни СНД наштовхувались на своєрідну буферну зону, яку представляв досить слабкий на той час у міжнародно-політичному плані регіон ЦСЄ. Такі колишні соціалістичні країни, як Польща, Словаччина, Угорщина та Румунія, що мають спільні кордони з СНД, скоріше самі були на той час об'єктом європейської політики, аніж мали якийсь вплив на пострадянський простір. Із завершенням роз­ширення ЄС на Схід виникає важливий об'єктивний фактор, що до­ зволяє говорити про кардинальні зрушення в міжнародно-політичній ідентичності європейських країн СНД.

Стратегія сусідства передбачає встановлення із сусідніми країнами рівня відносин, вищого за просте партнерство, що відрізняється від статусу членства лише відсутністю спільних інституцій. Мета даної європейської регіональної стратегії ставить далекосяжні завдання, що передбачають, на противагу сьогоднішній фактично монополярній системі міжнародних відносин, формування ефективного пан-європейського об'єднання як вагомого політичного гравця. Основою такого об'єднання має стати відкритий інтегрований ринок на пан-європейському рівні із чітко визначеною політичною, регулятивною та торгівельною структурою, де країни ЄС відігравали б роль відповідного мобілізуючого центру, пов'язаного із сусідніми країнами системою пільгових відносин у певних диференційованих межах, глибшою економічною інтеграцією, політичними та культурними відносинами, ширшою транскордонною співпрацею, що дозволило б створити зону добробуту та спільних цінностей.

Наближення ЄС до кордонів України не має, згідно зі стратегією сусідства, установлювати відповідну межу з країнами, що не ввійшли до складу ЄС. Навпаки, її завдання полягає в максимальному усуненні різниці, наскільки це можливо без надання членства, між членами чи визнаними кандидатами та сусідніми країнами, що не отримали цього статусу. План дій Україна - ЄС, незважаючи на цілу низку недоліків, включив досить багато нових положень, що мають сприяти набли­женню України до європейських стандартів та інтенсифікації спів­праці з ЄС.

Стратегія політичної асоціації та економічної інтеграції

Пряме сусідство з ЄС ставить на порядок денний питання підвищення рівня діючої договірно-правової бази відносин України - ЄС і ви­роблення нової угоди замість УПС, термін дії якої завершився 2008 року. Посилення режиму безпеки спільних з ЄС кор­донів сприяє зростанню геополітичної ролі України у сфері спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС. Після розширення ЄС став са­мим вагомим ринком для експорту українських товарів, які зі вступом України до СОТ отримають додаткові можливості збільшення та роз­ширення спектра українського експорту. Наявність спільних з ЄС кордонів дозволяє Україні розраховувати на додаткову цільову техні­чну допомогу в таких сферах, як охорона довкілля, транспорт та ене­ргетика, що сприятиме поступовій інтеграції українських енергетичних, транспортних і телекомунікаційних мереж у європейські інфра­структури.

Просуванню України в цьому напрямку має підпорядковуватися й активна співпраця з Росією, адже цьому напрямку надається посилена увага з боку Євросоюзу. Участь України в спільних економічних об'єд­наннях з Росією має бути своєрідними тактичними кроками на євроінтеграційному шляху. Ураховуючи існування спільних інтересів і близькість позицій щодо значної кількості питань, активізація укра­їнсько-російських відносин і розвиток нових форм співпраці на рівні, що не вимагає особливого інституційного закріплення, має не лише прискорити просування України на шляху євроінтеграції, але й зро­бити процес модернізації менш болісним і складним.

Умови Плану дій, а також переговори щодо Нової посиленої угоди між Україною та ЄС свідчать, що східна політика ЄС не зазнала ра­дикальних змін, і в ЄС сьогодні ще не відчувають настільки великого інтересу до України, щоб могло відбутися виняткове політичне рішення, яке б, відповідно до статті 49 Амстердамського Договору про ЄС, а також частині 2 статті 1 проекту Договору про запровадження Кон­ституції для Європи виділило нашу державу серед інших країн регіону та надало б їй право на вступ до ЄС як реальну перспективу. Весь процес розширення ЄС на Схід є свідченням утілення принципу по­літичної вибірковості. Залучення певної країни із числа перехідних до інтеграції в ЄС протягом 90-х років було не стільки наслідком успіху трансформації, скільки її передумовою. Вибіркове зближення відбу­валося тоді, коли існувала політична воля підкреслити винятковість одних країн на фоні інших. Щодо України такої винятковості країни ЄС сьогодні поки що не виявляють. Про це свідчать як основні недо­ліки Плану дій, так і позиція, яку займає Євросоюз на переговорах щодо визначення перспективи членства України в ЄС.

Подібні до українського варіанту плани дій ЄС запропонував усім країнам у межах концепції "Ширша Європа", навіть тим, які не хочуть чи не можуть з об'єктивних причин претендувати на членство в ЄС (Йорданія, Марокко, Туніс, Ізраїль). Лише один цей факт свідчить про небажання ЄС піднімати, щонайменше в найближчі роки, питання щодо євроінтеграційних перспектив України.

Таким чином, рішення про підписання та характер наступної угоди з Україною залежить не стільки від виконання українською владою чергового "домашнього завдання", скільки від політичної волі самих країн ЄС, адже Євросоюз прагне зберігати за собою право самостійно визначати перспективи тієї чи іншої країни та терміни її вступу. Як свідчить досвід країн ЦСЄ, важливу позитивну роль у цьому процесі відіграє формування та виважене впровадження державної євроінтеграційної стратегії, спрямованої на введення України в зону полі­тичної відповідальності ЄС, де чітко визначені місце та завдання кож­ної ланки української виконавчої і законодавчої влади.

Виходячи саме із цих можливостей, українська сторона на перего­ворах щодо нової посиленої угоди з ЄС, перший раунд яких розпочався 5 березня 2007 року, сформулювала досить чітку та обґрунтовану стратегію, яка передбачає перехід від партнерства та співпраці до по­літичної асоціації та економічної інтеграції. Принцип політичної асо­ціації має будуватися на утвердженні в Україні спільних цінностей де­мократії, верховенства права, захисту прав людини, зближення позицій України та ЄС з питань міжнародного життя. Економічна інтеграція передбачає поступову інтеграцію України до спільного ринку ЄС, ос­новними етапами якої має стати вступ України до СОТ і створення зони вільної торгівлі з ЄС. Ключовою метою реалізації нового договору має стати практичне наближення України у всіх сферах до ЄС.

Така стратегічна лінія української делегації на переговорах обумо­влюється, з одного боку, визнанням факту, що ЄС сьогодні об'єктивно не готовий дати Україні позитивну відповідь щодо євроінтеграційної перспективи, зважаючи на глибинні проблеми, пов'язані з ратифіка­цією Конституційного договору, що має закласти внутрішні інституційні підвалини для подальшого функціонування розширеного ЄС у складі 27 держав, зростаючу "втому від розширення" громадян країн - членів ЄС і підготовку до нової хвилі балканського розширення, що вимагає належного фінансування та організаційного забезпечення. З іншого боку, розраховуючи на підтримку та зацікавленість серед по­літичних еліт окремих країн ЄС щодо євроінтеграційних перспектив, Україна прагне отримати на період невизначеності ЄС відповідну компенсацію, урахування особливого положення та інтересів нашої держави у межах ЄПС. Таким чином, Україна за існуючого розподілу сил в ЄС може розраховувати максимум на додану вартість нової угоди з ЄС порівняно з попереднім документом, що справді відкриє шлях до економічної інтеграції та політичної асоціації з ЄС.

Важливим елементом на шляху порозуміння двох сторін є необхід­ність певних змін геополітичного мислення європейців, оскільки сьо­годні Європа - це радше ментальне, ніж географічне поняття. Тут Україна значною мірою розраховує на підтримку, лобіювання її інте­ресів новими членами Євросоюзу, її безпосередніми сусідами, тим біль­ше, що держави Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина) демонструють зацікавленість у зміцненні співпраці з Україною та готовність відстоювати її інтереси у керівних органах ЄС.

Незважаючи на існуючі нові можливості для України, що відкрила європейська політика сусідства, все ж таки необхідно усвідомлювати, що межі ЄПС об'єктивно не здатні забезпечити належну вагу відно­синам між Україною та ЄС. Сьогодні така політика розповсюджується на 16 країн-партнерів регіонів Східної Європи, Північної Африки та Близького Сходу, і основними інструментами цієї політики є плани дій (укладені з 10 країнами). В Україні наразі переважає така думка, що більшість цілей, передбачених політикою сусідства та планом дій Україна - ЄС, наша держава вже досягла, тож подальше існування в цих межах для неї не має сенсу. Тому згідно з офіційною позицією України, ЄПС не сприймається як альтернатива перспективі членства в Європейському Союзі. Україна не бажає обмежувати подальший розвиток своїх відносин з Європейським Союзом вузькими рамками Європейської політики сусідства. Перебіг переговорного процесу про Нову посилену угоду засвідчив, що Україна здатна забезпечити ефек­тивність співпраці у найближчому майбутньому та створити переду­мови для виходу із меж європейської політики сусідства з метою до­сягнення вищого ступеня у відносинах з ЄС. Це підтверджується рі­шеннями вересневого самміту Україна - ЄС 2008 року. Укладення Угоди про асоціацію, заплановане на другу половину 2009 року, є ні­чим іншим як закріпленням формату Нової посиленої угоди між Україною та ЄС. Україна вже не розглядатиметься як об'єкт політики сусідства, що, як відомо, є фактично альтернативою подальшому розширенню Євросоюзу. Але реалізація згаданих домовленостей за­лежить від української сторони, яка має зробити все можливе для того, щоб не втратити цей шанс і забезпечити ефективне проведення вну­трішніх реформ заради підвищення рівня інтеграції з ЄС.

Варто підкреслити, що обрана керівництвом України прагматична лінія у сфері євроінтеграції, яка полягає у необхідності концентрації зусиль на впровадженні внутрішніх реформ і перетворень, утіленні європейських норм і стандартів на основі сумлінного виконання Плану дій Україна - ЄС, має стати важливою запорукою успішного просування євроінтеграційного курсу, піднесення його до політичної асоціації та економічної інтеграції до внутрішнього ринку ЄС. Початок переговорів щодо укладення Нової посиленої угоди між Україною та ЄС на заміну Угоді про партнерство та співробітництво свідчить про наполегливість нашої держави в реалізації стратегічного курсу на інтеграцію в євро­пейські структури. При цьому українська сторона вважає, що вкрай помилковим було б розуміння Нової посиленої угоди як "оновленої УПС". Мета України - укласти принципово інший документ, що враховува­тиме всі аспекти відносин України з ЄС, у тому числі й євроінтеграційні прагнення нашої держави на перспективу. Нова угода має відображати стратегічну важливість відносин Україна - ЄС. Існуючі розбіжності в поглядах переговорних сторін із питання визначення майбутньої угоди про асоціацію не має бути підставою для передчасного песимізму, оскільки навіть в самому ЄС немає єдності з даного питання.

Таким чином, найбільш прийнятним для України серед підходів Євросоюзу є сценарій "довгострокового зближення", який дозволяє розглядати євроінтеграційний проект також для країн Східної Європи, у тому числі тих, що сьогодні прагнуть членства в ЄС. Ідеться про принципове визнання за цими країнами в далекосяжній перспективі права бути членами ЄС, що дозволить, не переймаючись найближчим часом перспективою нової хвилі розширення, сприяти внутрішнім реформам у вказаних країнах. Політичною формою такого рішення може стати саме підписання угод про асоціацію, аналогічних тим, що ЄС вже має з Туреччиною, Ізраїлем, Марокко. Нова посилена угода, яку Україна розглядає як механізм підготовки до отримання статусу країни-кандидата на членство у ЄС, не може бути обмежена рамками Європейської політики сусідства, оскільки втратить у своїй амбіцій­ності та не забезпечить розгляду питання про членство України в ЄС у перспективі.