§ 2 Національні інтереси у зовнішньополітичній стратегії України

Україна постала як незалежна держава на самому початку 90-х ро­ків, коли весь світ стрімко змінювався, а найбільш динамічні та ра­дикальні зміни відбулися саме у Центральній і Східній Європі. Розпад Радянського Союзу, що спричинив ці перетворення, став початком нової епохи та викликав кардинальні зміни геополітичного балансу як Європи, так і всього світу. Серед нових незалежних держав, які ви­никли у Європі та прагнули обрати власну модель суспільно-полі­тичного розвитку, віднайти відповідне місце у новій системі міжна­родних відносин, була й Україна. Справжня незалежність може існу­вати лише за умови надійного забезпечення її національних інтересів, у тому числі - зовнішньополітичних, про що йдеться у принциповому документі - Концепції (основах державної політики) національної без­пеки України: "Існування, самозбереження і прогресивний розвиток України як суверенної держави залежать від здійснення цілеспрямованої політики захисту її національних інтересів".

Хоча поняття "національний інтерес" є одним із найбільш уживаних у теорії міжнародних відносин, у вітчизняному політичному лексиконі воно з'явилося лише у постбіполярний період. Тому впродовж перших років незалежності проблема визначення національних інтересів та їх пріоритетності була предметом гострої наукової і політичної дискусії в Україні. Це цілком зрозуміло з огляду на те, що визначення національ­них інтересів і забезпечення найефективніших шляхів і засобів їх захисту є одним із найбільш важливих завдань будь-якої держави, оскільки воно не лише визначає рівень безпеки всього суспільства та кожної конкретної особи, але й є вирішальним чинником збереження й примноження духовних і матеріальних цінностей. Тому "нам конче потрібно усвідомити свої стратегічні цілі та національні інтереси, почати грати "у свою грУ'" [8, с. 14].

З іншого боку, у сфері міжнародних відносин національні інтереси надають діям кожної держави ознак індивідуальної суб'єктності. Фак­тично сама міжнародна практика є сферою зіткнення національних інтересів держав. Тому чітке визначення об'єктивних інтересів Укра­їни як молодої незалежної держави було принциповим питанням, від якого у подальшому залежало й визначення зовнішньополітичного курсу країни.

Головні чинники формування національних інтересів України

Формування національних інтересів будь-якої держави є довготривалим про­цесом, на який впливає низка обставин: геополітичні реалії, розвиток свободи та демократії, економічний доб­робут, соціально-культурні традиції тощо. Багато чинників, як зовніш­ніх, так і внутрішніх, вплинули на формування концепції національних інтересів України:

Серед зовнішніх чинників передусім слід назвати нові геополітичні умови, в яких опинилась незалежна держава. Широко відомим є факт, що політична доля України останніх кількох століть багато в чому ви­значалась історичними катаклізмами та постійним "перекроюванням" геополітичного простору Центральної і Східної Європи. Такі обставини значно ускладнили процес становлення справжньої державності України в її етнічних кордонах і, до того ж, сформували певну істо­ричну модель поведінки її сусідів. Крім цього нелегкого спадку перед Україною постала низка нових викликів, що спричинив розпад Ра­дянського Союзу й усього "соціалістичного табору", який складали переважно країни Центральної і Східної Європи.

Натомість незалежна Україна посіла принципово нову позицію на геополітичній карті Європи, адже вона:

• одна із найбільших європейських держав (друга — за територією та шостою — за кількістю населення);

• має кордони із багатьма європейськими та однією азійською державами (Ту­реччина) ;

• розташована між Росією – однією з найбільш потужних держав світу та Європою;

• має території, через які пролягають важливі транспортні шляхи та енергетичні магістралі, що поєднують два континенти — Європу та Азію.

Україна має достатній демографічний, економічний, ресурсний і науково-технічний потенціал, тому не буде перебільшенням зазначити, що незалежна Україна стала помітним державним утворенням в но­вому європейському розкладі сил. Отже, саме геополітична позиція України стала одним із найважливіших чинників формування її кон­цепції національних інтересів, оскільки саме геополітика завжди ви­ступає основою для вироблення зовнішньополітичної стратегії дер­жави. За словами провідного американського політолога 3. Бжезинсь- кого, найбільшим геополітичним зрушенням в Європі з часів другої світової війни, яка відкрила якісно новий етап європейської історії, стало виникнення на теренах колишнього СРСР незалежної держави України [7, с.110].

Розглядаючи нові реалії, окремо слід зазначити зміни глобальнішого плану, а саме - виникнення нового типу системи міжнародних від­носин, яку ми називаємо постбіполярною, тобто такою, що з'явилась після припинення "холодної війни" та має низку ознак системи пере­хідного типу, формування якої наразі продовжується. Тобто йдеться про виникнення нової архітектури міжнародних відносин як важливого чинника формування концепції національних інтересів кожної окре­мої держави, у тому числі - України.

До геополітичних умов і нових міжнародних реалій слід також до­дати історичний чинник. Незалежна Україна отримала у спадок від ко­лишнього Радянського Союзу потужний військовий потенціал, і в силу історичних обставин стала власником ядерної зброї. Ця тема розгля­датиметься далі окремо, оскільки вирішення цього питання створило абсолютно новий прецедент в історії міжнародних відносин. Історичні події попередніх століть також залишили великий слід у формуванні стратегії відносин із найближчими сусідами та багато конкретних проблем, що впливали на розвиток двосторонніх відносин і, певною мірою, могли його гальмувати (напр., відносини України та Польщі).

До внутрішніх чинників, що також суттєво вплинули на обгово­рення й визначення концепції національних інтересів України, слід зарахувати:

• наявність різних політичних сил та угрупувань у країні;

• існування у суспільстві ідеологічної орієнтації широкого спектру (від проро- сійських настроїв комуністичного забарвлення до прозахідного курсу на найшвидше інтегрування до європейських структур);

• відсутність досвіду керування незалежною державою та, фактично, такого самого досвіду у впровадженні незалежного зовнішньополітичного курсу.

Таким чином, Україна робила перші кроки на міжнародній арені здебільшого інтуїтивно та на основі "спільного знаменника" позицій президента, уряду, парламенту, окремих партій. Значний вплив справляла суспільна думка, яка змінювалася відповідно до просування вперед процесу державотворення в Україні, а це відбувалося надзви­чайно складно, із численними помилками та розчаруваннями.

Національні інтереси - визначальний елемент дипломатичної діяльності.

До перелічених вище чинників слід також додати, що поняття "національний інтерес" і досі лишається предметом дискуєй як серед теоретиків, так і серед практиків-міжнарод- ників. Зокрема, розрізняють так звані базові (вічні) та другорядні (змінні) цінності, тому вважається, що кожна країна має як постійні, так і тимчасові інтереси. Більшість науковців загалом не заперечують об'єктивний характер національного інтересу, але наголошують, що будь-яким його оцінкам притаманний суб'єктивний характер, який робить пряме використання терміну розмитим. У вузькому ж розумінні концепція національних інтересів визначається передусім поєднанням традиційної системи цінностей, яких дотримується держава у відно­синах з іншими міжнародними акторами, і конкретних умов, в яких держава перебуває. Але про які "традиційні цінності" могло йтися, коли Україна як молода незалежна держава не знала ні старих, ні тради­ційних партнерів і союзників і, до того ж, опинилась у ситуації, коли весь світ настільки швидко змінювався, що навіть досвідчені міжна­родні актори іноді губилися у визначенні нових пріоритетів?

Важливо оцінити іншу сутнісну ознаку поняття "національний ін­терес". Оскільки цей термін увійшов до вітчизняної політології із за­хідної політичної літератури, в якій він переважно має значення "державних інтересів", необхідно уникати його ототожнення винятково з державою. У західній політичній думці нація становить єдність дер­жави та громадянського суспільства. Тому національний інтерес ви­ступає узагальнюючим інтересом, що знімає протиріччя між інтере­сами держави та громадянського суспільства. Такий підхід знайшов віддзеркалення у процесі підготовки та затвердження Стратегії наці­ональної безпеки України, де йшлося, "що свобода і людська гідність є не тільки загальнолюдськими цінностями, а й наріжним каменем процесів розбудови цивілізованої держави, вироблення та реалізації її зовнішньої і внутрішньої політики, політики національної безпеки".

Зважаючи на соціальну природу національного інтересу, теоретики міжнародних відносин розглядають його як результат впливу на зов­нішню політику могутніх згрупувань (лобі) або суспільних рухів. Статусу національних досягають інтереси, що здобули найбільшу підтримку в ході боротьби між різними сегментами владної еліти, домінуючої у сус­пільстві. Здатність конфліктуючих у внутрішньополітичному середо­вищі інтересів до мобілізації ресурсів у вигляді фінансових стимулів або ж популістських заяв визначає ступінь успішності їх прихильників у перетворенні своїх вузькокорпоративних інтересів на державні. Цей постулат досить точно описує політичний розвиток України.

Після здобуття незалежності Україна отримала право здійснювати самостійну внутрішню та зовнішню політику. Однак численні й зде­більшого непродуктивні дискусії у владних колах з приводу пошуку національної ідеї так і не привели до розробки моделі національного розвитку. Незавершеність процесу формування ідентичності укра­їнської нації, який до того ж ускладнюється поділом за соціокультурними ознаками, слабкість механізмів реалізації громадянської актив­ності фактично позбавляють українське суспільство можливості брати участь, а тим більше впливати на визначення національних інтересів. Натомість вплив владних груп - необмежений. У таких умовах значно зростає ризик підміни національних інтересів інтересами найбільш впливових, у випадку України - олігархічних, груп, що не завжди йде на користь державі.

Поняття "національного інтересу" належить до основних джерел дипломатії. Залежно від тлумачення його змісту та способу реалізації у дипломатичній діяльності вирізняють три філософії дипломатії, що у спрощеному вигляді можна представити як дипломатію хитрощів, дипломатію силового тиску та дипломатію соціокультурного обміну.

Закон України "Про дипломатичну службу" (20.09.01) однозначно стверджує, що дипломатична діяльність спрямовується "на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів грома­дян і юридичних осіб України за кордоном". Важко дорікнути українсь­кій дипломатії недотриманням цих принципів, хоча деякі диплома­тичні акції наражалися на нерозуміння й навіть засудження. На­приклад, домовленості в Массандрі про врегулювання проблем Чор­номорського флоту (1993) певними політичними колами були квалі­фіковані як зрада. Українська сторона справді змушена була піти на деякі невигідні поступки, за рахунок яких, натомість, удалося частково вирішити питання постачання енергоносіїв і сплатити частину боргів, що на той час було набагато важливішим для збереження національ­ного суверенітету. Інша справа, що практичною реалізацією зовніш­ньої політики України займаються не лише дипломати, а й уповнова­жені на це високі посадові особи, дії яких або через непрофесійність, або через політичну заангажованість не завжди бездоганні з погляду національних інтересів.

Цілі зовнішньої політики України

У Стратегії національної безпеки України перелічено життєво важливі національні інтереси, почи­наючи від прав і свобод людини та громадянина, су­веренітету та соборності на основі консолідації навколо цінностей демократичного розвитку, а також створення конкурентоспроможної економіки, здатної забезпечити добробут населення, розвиток духов­них і культурних цінностей суспільства та безпечних умов життє­діяльності. І лише наприкінці зроблено наголос на необхідності вста­новити "гармонійні відносини з іншими державами світу".

Отже, молодій Українській державі довелось вибудовувати свою зовнішню політику у досить складних умовах, спричинених передусім швидкими політичними змінами регіонального та світового рівня, а також доволі напруженою внутрішньою ситуацією, керуючись пере­дусім бажанням відстояти та максимально зміцнити здобуту незале­жність і водночас стати органічною частиною сучасного світу. Це ціл­ком природно з огляду на те, що збереження національного суверені­тету залишається першочерговою вимогою, проте, крім такої вічної мети, перед державою постає питання окреслення національних ін­тересів як певної системи, від якої можна було б відштовхуватися у процесі формування та реалізації зовнішньої політики України.

У Конституції України (ст. 18) зазначається: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принци­пами і нормами міжнародного права ". Інший принциповий документ - "Основні напрями зовнішньої політики України" визначає три головні групи національних інтересів країни у сфері міжнародних відносин:

• стратегічні та геополітичні, пов'язані із забезпеченням національної без­пеки України та захистом її політичної незалежності;

• економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України до світового господарства;

• регіональні, субрегіональні, локальні, пов'язані із забезпеченням специфі­чних потреб внутрішнього розвитку України.

Фундаментальним національним інтересом є виживання народу та держави, він поділяється на три основні блоки - соціально-економічний, внутрішньополітичний і зовнішньополітичний. Відповідно до цього можна визначити три основні цілі зовнішньої політики нашої держави:

• Розвиток рівноправних відносин (економічних, політичних, культурних) із країнами близького та далекого зарубіжжя.

• Проведення протекціоністської зовнішньоекономічної політики, економізація зовнішньої політики у цілому.

• Інтеграція до європейських та євроатлантичних структур.

Загалом такі цілі зумовлені прагматизмом зовнішньополітичної дія­льності, яка має гарантувати державі та народу України безпеку, су­веренітет і подальше зміцнення позицій як суверенного суб'єкта між­народних відносин. Тому можна стверджувати, що основою зовніш­ньополітичної стратегії України, спрямованої на реалізацію своїх на­ціональних інтересів, став курс на її виживання, підвищення життє­здатності як вільної незалежної держави та трансформацію у повно­цінний суб'єкт геополітики, здатний відігравати вагому роль у регіо­нальних і міжнародних справах. При цьому враховувалися й потенційні загрози національним інтересам України у зовнішньополітичній сфері, які визначені Законом "Про основи національної безпеки":

• посягання на державний суверенітет України, її територіальну цілісність, терито­ріальні претензії 3 боку інших держав;

• спроби втручання до внутрішніх справ України з боку інших держав;

• воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні конфлікти у різних ре­гіонах, насамперед поблизу кордонів України.

Виходячи із такого переліку та враховуючи вищеозначені націона­льні інтереси, головними пріоритетами у сфері зовнішньої політики України слід вважати:

• сприяння всіма засобами утвердженню та розвитку України як незалежної демо­кратичної держави;

• забезпечення територіальної цілісності держави та непорушності її кордонів;

• захист прав та інтересів усіх громадян України, підтримання тісних контактів із за­рубіжними українцями та вихідцями з України;

• включення національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного розвитку;

• забезпечення стабільності міжнародного становища України;

• донесення до світової політичної і громадянської спільноти адекватного уявлення про Україну, поширення у світі образу країни як надійного та передбачуваного партнера.

Основні пріоритети та напрями зовнішньополітичної діяльності України були схвалені Верховною Радою у програмному документі, про що детально йтиметься далі. Україна проводить зважену та послідовну зовнішньополітичну діяльність, з моменту проголошення незалежності основні напрямки її зовнішньої політики у цілому залишаються не­змінними. Виходячи із пріоритетних завдань зовнішньополітичної стратегії України, було визначено основні шляхи їх реалізації:

• утвердження ролі України в існуючій системі міжнародних відносин і механізмах міжнародної безпеки, що передбачає розвиток дво- та багатосторонніх відносин, активну участь у роботі міжнародних організацій, зок­рема ООН, а також - вирішення питання щодо без'ядерного ста­тусу країни;

• поглиблення взаємодії і розширення форм двосторонньої співпраці з країнами Центральної, Південно-Східної Європи та Балтії, що має на меті зближення політичних, соціально-економічних і військових параметрів роз­витку як необхідний етап європейської інтеграції України;

• посилення рівня впливовості України в регіоні ЦСЄ, Балто-Чорноморському та Кавказь­ко-Каспійському просторі, що значною мірою визначатиме статус України як регіональної держави та сприятиме повноцінному за­безпеченню національних політичних та економічних інтересів України;

• забезпечення функціонування транспортно-комунікаційних коридорів Схід-Захід і північ-південь, що передбачає розвиток співпраці у регіональному, транерегіональному та загальноєвропейському вимірах;

• сприяння врегулюванню та попередженню локальних конфліктів різного харак­теру, активна участь у формуванні регіональної системи безпеки.

Розв'язання конкретних нагальних проблем зовнішньої політики України на її початковому етапі (питання правонаступництва, ядерної зброї, облаштування кордонів, участь у врегулюванні регіональних конфліктів тощо) набуло особливого значення (їх буде розглянуто далі, у контексті аналізу певних проблемних комплексів).