82. Суперечливість розвитку економічної думки в 30-80-тих роках.

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з другої половини 30-х рр., була її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама

науковість.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово знищувалася політикою.

Щоправда, у радянській економічній науці спостерігалися й періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демо-

кратичних процесів.

Підручник з політичної економії 1954 року став важливою основою дальшого розвитку економічної теорії в СРСР. Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм, відомі під назвою господарської реформи (60-ті рр.). Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки. На жаль, практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.

Наприкінці 70-х та у 80-х рр. стався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.

83. Формування нових підходів до вивчення економіки з 90-х рр.. ХХст.

84. Утворення “соціального ринкового господарства” - економіка за Ойкеном та визначення нової ролі держави л.Ерхардом.

Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914 р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університе-ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об’єк-том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су-спільства.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30—40-х рр., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціально спрямованим втручанням сильної держави.

Людвіг Ерхард (1897—1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив реальне училище. Після першої світової війни вивчав виробничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі. Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському університеті, став директором інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну поведінку». Професор, політик-практик, учений-економіст був автором багатьох праць з проблем кон’юнктури, книжки «Добробут для всіх», що в ній підбито підсумки економічної реформи у ФРН, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу — соціально-ринкового господарства.

Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з’їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соціально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», завершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв’язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

85. “Японське економічне диво”.

Економічне диво – це коли та чи інша країна за короткий термін досягла стрімких та неочікуваних темпів економічного зростання.

"Японське економічне диво" було сплановане й детально розроблене, у 1955 р. в якості офіційного урядового документа був прийнятий 5-річний план економічної незалежності, а через 2 роки Сабуро Окіта - творець японських реформ - очолив роботу над новим довгостроковим планом економічного розвитку, що мав забезпечити найвищі темпи зростання, структурну модернізацію й економічну стабільність, включно із практично повною зайнятістю та стійким підвищенням рівня життя в країні.

"Економічне диво" базувалося на використанні здобутків НТП: електронізації економіки й суспільства в цілому, широкомасштабній автоматизації праці, створенні й застосуванні принципово нових матеріалів і речовин, форсованому розвиткові науки про життя, зокрема, біологічних і біотехнологічних процесів.

Першою у світі Японія налагодила масове серійне виготовлення побутових відеомагнітофонів і відеокамер, промислових роботів, кремнієвих мікросхем тощо. Здійснення аграрної реформи привело до значного розширення внутрішнього ринку, появи на селі великої кількості господарств селян-власників, що сформували зростаючий попит на сільськогосподарські машини й знаряддя, хімічні добрива, гербіциди та ін.

У промисловості відбувалося форсоване накопичення капіталу, колосальна економія коштів на розвиткові власних науково-дослідних робіт, яка стала можливою завдяки вільному придбанню американських та західноєвропейських патентів і ліцензій на запровадження наукових відкриттів, зниження цін на світових ринках сировини й палива, відсутність значних військових видатків - усе це дозволило японським компаніям зекономити й спрямувати на розвиток промисловості величезні додаткові засоби.

Економічне зростання стимулювали й американські кредити. Варто відзначити й такий фактор, як достатньо висока ефективність державного регулювання економічного розвитку країни, високий ступінь координації зусиль між державою та приватним бізнесом на стадії вироблення принципових рішень із питань економічного розвитку, що полегшувало їхню практичну реалізацію.

86. “Німецьке економічне диво”.

Починаючи з 1948 р. вплив плану Маршалла було розповсюджено і на західні окупаційні зони Германії. Західна Германія отримала допомогу в розмірі 1,39 млрд. дол. Хоч ця сума і не була надто великою, проте німці змогли нею скористуватися найліпшим чином. Цим Германія була зобов’язана Людвігу Ерхарду - батькові німецького економічного дива.

Німецьке „економічне диво” заключається в тому, що переможена двічі країна, яка під час ІІ Світової війни втратила 1/10 населення, половину свого промислового виробництва, третину житлового фонду, транспортні комунікації, мала подавлений споживчий попит (всюди не вистачало житла і споживчих товарів), який приховує в собі паростки майбутнього інфляційного вибуху ,зуміла за 10 років увійти в десятку найсильніших держав світу, а пізніше зайняти ІІ місце в світі за золотим паритетом своєї національної валюти.

Мета реформ : створення соціально-ринкового господарства.

Основні завдання реформ: вільна приватна ініціатива і конкуренція; активна роль держави в економіці для створення порядку та конкурентного середовища.

Слід зазначити, що грошовій реформі і лібералізації цін (1948) передувало проведення інституційних перетворень в рамках так званої “програми трьох Д”: демілітаризації, денаціоналізації, декартелізації, що забезпечили підґрунтя для економічних реформ.

Грошова реформа, реформа цін, заборона монополій, введення прогресивних податків.

Успішному проведенню основних економічних реформ (грошової та цінової) сприяв і ряд об’єктивних факторів, зокрема:

• Збереження значної частини західнонімецького промислового комплексу.

• Наявність власних резервів кваліфікованої робочої сили.

• В1945-1961рр. Західна Германія прийняла 12 млн. іммігрантів (здебільшого кваліфікованих робітників), з них: 9 млн. – німці з Польщі і Чехословаччини, інші – біженці із Східної Германії, що готові були працювати за невелику зарплату.

• Великий внутрішній попит, викликаний післявоєнною катастрофою, адже населення відчувало потребу майже у всьому.

Результат:

Вже через декілька тижнів, після грошової та цінової реформ (1948), знецінені колись гроші стали бажаною для всіх валютою.

Запаси підприємств за кілька днів заповнили прилавки магазинів, спекулянти зникли.

З червня 1948 р. по липень 1949 р. продуктивність праці зросла на 30 %.

Зниження рівня цін.

В 1950 р. ФРГ досягла довоєнного рівня виробництва, а в 1956 р. - подвоїла.

Серед галузей вперед вийшли хімічна і нафтохімічна, машинобудування, електротехніка, авіабудування, точна механіка і оптика. Крім того розвивались нові галузі – виробництво пластмас, синтетичного волокна, електроприладів.

По завершенню стадії відбудови економіки, в Германії наступив підйом, що тривав до літа 1966р., а потім почались кризи перевиробництва (1966, 1974), помітне скорочення темпів виробництва і спад економіки.

З приходом до влади у 1982р. Гельмута Колля розпочався новий етап стабілізації економіки, який по суті являв модель “економіки пропозиції”. Саме стимулювання інвестиційних процесів яскраво представлене відомим гаслом німецьких неоконсерваторів: “Прибутки – сьогодні, інвестиції – завтра, робочі місця – післязавтра”.

Розпочалась ера структурних зрушень та переведення економіки на інноваційний лад.

Таким чином, Німеччина до 90-х рр. (період об’єднання ФРН і ГДР та глобального спаду світової економіки в 1990-1992 рр.), вкладаючи великі капітали у НДЕКР (науково-дослідницькі і експериментально - конструкторські розробки), на світовому ринку наукомістких товарів обігнала Японію і всі європейські країни.

Головним пріоритетом сучасної економічної політики Німеччини являється бюджетне стимулювання пропозиції на інноваційній основі, тобто підтримка високотехнологічних виробництв і створення сприятливого інвестиційного клімату.

Головною проблемою сучасної ФРН є безробіття та депресивний стан східнонімецьких земель.

Германія знаходиться на третьому місці по рівню економічного розвитку серед усіх країн світу.