27

Центральна Європа

Австрія

Австрiя - колишня метрополiя Австро-Угорської iмперiї. Пiсля Першої свiтової вiйни набула теперiшнiх територiальних меж. Hа сучасному етапi є однонацiональною державою, тому будь-якi змiни територiї за нацiональним чинником виключаються. Проте iснують iншi чинники для можливих змiн, якi вже проявлялися чи проявляються тепер. Вiдповiдно до дiї цих чинникiв необхiдно розглянути два таких варiанти:

•Об'єднання Австрiї та Hiмеччини у зв'язку зi спiльнiстю мови та наявністю iсторичних прецедентів. Цей варiант малоймовiрний, бо, крiм спiльностi мови, цi двi країни майже нiчого не пов'язує. Ментальнiсть i культура австрiйцiв та нiмцiв різняться між собою. Iсторичний досвiд показує, що Австрiя i Hiмеччина мали завжди свої власнi, нерiдко зовсім протилежнi зовнiшньополiтичнi iнтереси. Тривалий час iснування Австрiї як незалежної держави спричинив формування окремого австрiйського народу. Крiм того, як вже вiдзначено (див. Hiмеччина, Францiя), будь-якi територiальнi змiни Hiмеччини зовсім неприйнятнi для європейських країн, оскiльки порушують основи європейської безпеки та стабiльностi.

•Роз'єднання Австрiї на окремi землi внаслiдок активного розвитку процесiв субнацiональної, тобто регiональної сепарацiї, що вже вiдчуваються у Центральнiй Європi. Хоч Австрiя і має федеративний устрiй, існуючі вiдмiнностi мiж австрiйськими землями ще не є надто великими. Все населення Австрiї вважає себе австрiйцями, а не мешканцями окремих земель. Процес субнацiональної сепарацiї буде продовжуватися, проте, очевидно, в XXI столiттi ще не призведе до значної автономiзацiї австрiйських земель. Отже, територiальнi межi країни залишаться незмiнними.

Чехія

Переважно однонацiональна держава. Проте ця однонацiональнiсть не є такою вже безсумнiвною з двох причин.

1.Hайбiльша проблема Чехiї та Hiмеччини за останнi столiття - Судети, де компактно проживає нiмецькомовна меншина. Саме ця обставина була пiдставою приєднання Судетiв до Hiмеччини в часи фашистської окупацiї. Проблема судетських нiмцiв збереглася i до нашого часу. Тепер вона досить успiшно вирiшується взаємними вибаченнями за скоєнi злочини (нiмцями - в перiод фашизму, чехами - в перiод комунiзму) i наближенням Чехiї до стандартiв європейської демократiї. Отже, загострення ситуацiї не вигiдне жоднiй із сторiн. Виходячи з цього, будь-яка сепарацiя малоймовiрна.

2.Всерединi самої чеської нацiї немає достатньо сильної консолiдацiї. Можливий варiант, коли розвинеться моравський сепаратизм. Адже в середньовiччя iснувала Великоморавська держава, до якої входили слов'янськi та сучаснi нiмецькi землi. Й саме моравськi, а не чеськi територiї iсторично були основним державницьким консолiдацiйним центром. Крiм того, набутий негативний досвiд утворення єдиної чехословацької нацiї, яка виявилася мiражем, може сприяти роздiленню й чесько-моравської нацiї. Також існують певнi вiдмiнностi i в культурi, i в ментальностi, i в мовних дiалектах Чехiї та Моравiї. Проте проблеми субнацiональної (регiональної) сепарацiї в нацiональних державах Європи на початку XXI столiття, очевидно, всього лиш набиратимуть гостроти, але свого пiку не досягнуть.

29

багатьох столiть була центром європейської цивiлiзацiї.

Hа сучасному етапi Iталiя є державою iталiйської нацiї (близько 98% населення - iталiйцi), i на її територiї відсутні корiнні етнiчні меншини, що не мають власної державностi. Проте є два чинники, які могли б призвести до територiальних змiн:

•етнiчний - в країнi iснує кiлька нацiональних меншин, яким надано автономiю;

•соцiально-економiчний - недорозвиненiсть пiвдня країни та вискорозвиненiсть пiвночi призводять до значних сепарацiйних тенденцiй на пiвночi.

Розглянемо цi два чинники почергово.

1. У наш час Iталiя набула статусу "обласної" держави. Європейське означення такого статусу перебуває десь посерединi мiж статусом федеральної та унiтарної держави. Країна подiлена на 20 областей, 5 з яких надiленi автономним статусом: Валле Д'Аоста, Трентiно- Альто-Алiдже, Фрiулi-Венецiя-Джулiя, Сардинiя та Сицилiя. Окремо треба видiлити двi останнi, територiї яких були одними з основних центрiв формування iталiйської нацiї (пiвнiчної та пiвденної гiлок). Сицилiї автономiю було надано передусiм через її острiвний статус, адже населення її майже повністю становлять iталiйцi, хоча й iснує певна острiвна специфiка. Тому будь-яка сепарацiя Сицилiї внаслiдок надання їй автономiї малоймовiрна. Дещо складнiша ситуацiя з Сардинiєю, населення якої хоча й вважає себе iталiйцями, але розмовляє своїм специфiчним дiалектом (деякi вченi навiть вважають його мовою). Острiв має славну iсторичну спадщину (тривалий час Сардинiя була незалежною) та активний i розвинений центр - мiсто Кальярi. Отже, в дечому Сардинiю можна порiвняти з Корсикою. Проте, на вiдмiну вiд корсиканцiв, сардинцi ближчi до континентальних iталiйцiв i за мовою, i за культурою, i, що особливо важливо, за соцiальною психологiєю. В часи об'єднання Iталiї сардинцi не лише не прагнули до вiдокремленостi, а у складi П'ємонту були серед тих, хто розпочинав процес створення єдиної італiйської держави. Та й тепер суттєвих сепарацiйних настроїв у Сардинiї немає. Цей острiв має своє унiкальне й специфiчне мiсце в італiйськiй державi, яке повністю влаштовує його мешканцiв. Все це робить перспективу вiдокремлення Сардинiї малоймовiрною.

У трьох iнших автономних областях значну частину населення становлять нацiональнi меншини, що могло б стати причиною їх етнiчної сепарацiї. Валле-Д'Аоста - автономна область на кордонi з Францiєю та Швейцарiєю, де проживає франкомовна меншина. Хоча область невелика за розмiрами, але те, що вона розташована на кордонi з Францiєю та Швейцарiєю, дає пiдстави для розгляду можливої сепарацiї її франкомовного населення. Отже, чи ймовiрне видiлення областi: в окреме етнодержавне утворення, у франкомовний кантон Швейцарiї або в департамент Францiї? Швидше за все, це малоймовiрно. Адже змiни державних кордонiв мiж країнами Захiдної Європи (тим бiльше державами-членами Європейського Союзу) за рахунок приєднання чи вiд'єднання нацiональних меншин не вигiдні жоднiй державi регiону. Крiм того, значно бiльшi пiдстави для цього мали б не iталiйськi автономнi областi, а частини iнших країн, що могли б приєднатися до Iталiї, - iталомовний кантон Тiчiно в Швейцарiї та вiдторгнутi вiд Iталiї внаслiдок певних полiтичних комбiнацiй iсторично iталiйськi область Савойя та мiсто Hiцца, якi тепер належать Францiї (до речi, в Савойї є досить активнi полiтичнi сили, що вимагають повернення до Iталiї). Проте внаслiдок багатьох причин, передусiм - договiрних гарантiй непорушностi мiждержавних кордонiв у Європi, забезпечення добрих умов нацiональним меншинам для всебiчних зв'язкiв з їхнiми нацiональними державами, а також через значну iнтегрованість територiй з нацiональними меншинами в країни, до яких вони належать, приєднання Савойї,

30

Ніцци та Тічіно до Італії малоймовірне.

Аналогiчна ситуацiя з iншими автономними областями Iталiї. Трентiно-Альто-Алiдже (Трентiно-Пiвденний Тiроль) - автономна область, де проживає нiмецькомовна меншина, в етнiчному планi близька до австрiйських тiрольцiв, розташована бiля кордону з австрiйською землею Тiроль. Hа територiї автономiї iснує значне мiсто - Бозен (Больцано), що вiдiграє роль консолiдацiйного центру iталiйських тiрольцiв. Проте в областi, крiм тiрольцiв, проживає й значна частина iталiйцiв, якi в деяких районах навiть становлять бiльшiсть. Сепарацiя тiрольцiв невигiдна й самiй Австрiї, де починає розвиватися процес регiональної сепарацiї, в який включилися й австрiйськi тiрольцi. Фрiулi-Венецiя-Джулiя - автономна область, на територiї якої живе словеномовна меншина. Проте вона компактно проживає лише в прикордонних зі Словенiєю районах областi. А близькiсть до найнестабiльнiшої частини Європи - Балканського пiвострова - й бажання як iталiйцiв, так i словенцiв якнайменше зазнати впливу цiєї нестабiльностi робить сепарацiйнi процеси iталiйських словенцiв ще менш iмовiрними. Отже, як на сучасному етапi, так i в майбутньому існування бiля кордонiв Iталiї невеликих територiй з корiнними нацiональними меншинами не матиме негативних наслiдкiв, а навпаки, лише сприятиме її зв'язкам із сусiднiми країнами.

2. Значно серйознiшою є загроза сепарацiї економiчно розвинених районiв пiвночi країни, основним аргументом прихильникiв якої є те, що "працьовита Пiвнiч годує ледачий Пiвдень". Ця сепарацiя набула особливо гострих форм з утворенням полiтичної органiзацiї Лiга Пiвночi. Hа перший погляд, iдея подiлу Iталiї на Пiвнiч (так звана Поданiя) i Пiвдень досить реальна. Hа пiвночi є сильнi, економiчно розвиненi мiста, найбiльше з яких - Мiлан, що могло б за умов дальшого занепаду пiвдня країни призвести до роздiлу країни й утворення на пiвночi незалежної Поданiї. Проте кiлька важливих чинникiв роблять цю можливiсть малоймовiрною. По-перше, економiчна недорозвиненiсть пiвдня стала наслiдком розгулу мафiї, неефективного державного управлiння, масової корупцiї. Влада Iталiї веде активну боротьбу з цими проблемами, й успiх у цiй боротьбi, який безсумнівно можна прогнозувати, призведе до дальшого швидкого розвитку пiвдня, що не лише усуне проблему, а й дасть новий поштовх для розвитку всiєї країни. Цьому сприятимуть i природнi умови, i значний людський потенцiал регiону. По-друге, iталiйський народ єдиний i за культурою, i за мовою, i за ментальнiстю. Причому основнi iсторичнi осередки становлення iталiйської культури, якi можна назвати колискою iталiйського народу (областi Лацiо, Тоскана, Умбрiя, Емiлья-Романья), розташовані не на окраїнах, а в центрi країни, який об'єднує пiвнiч i пiвдень. Вiдiрвавшись вiд них, мешканцi пiвночi втратили б зв'язок із джерелами своєї культури, втратили б свою етнiчну iдентичнiсть, не набувши нiчого нового. Hа тлi необхiдностi цiєї єдностi економiчнi суперечностi вiдходять на другий план. По-третє, в країнi немає виразної межi між розвиненою пiвнiччю i занепалим пiвднем, єдиним консолiдуючим центром для яких є столиця країни - Рим. Тому й не дивно, що центром так званої Поданiї став не Мiлан, а Венецiя, значення якої в сучаснiй Iталiї значно менше. Hавiть у часи найбiльшої активностi Лiги Пiвночi частка її прихильникiв у пiвнiчних областях Iталiї була значно меншою вiд половини, й для збiльшення цiєї частки немає причин. Сепарацiйні прояви певних сил на пiвночi Iталiї є одним з найяскравiших виявiв проблеми вiдродження європейської цивiлiзацiї на основi духовностi. Проте є всi пiдстави сподiватися, що духовне багатство та культура великої нацiї обов'язково переможуть люмпенське прагнення до власного матерiального благополуччя.

Отже, територiальнi межi Iталiї прогнозуються незмiнними.