84

Отже, прогнозується видiлення далекосхiдного державного утворення Магадан.

Межi.

Iртиш (держава прийшлого росiйського, українського населення i мiсцевих етносiв - татар, ханти, мансi, ненцiв та iнших) - Тюменська область за винятком Ямало-Hенецького нацiонального округу. Столиця - місто Тюмень.

Сибiр (держава тюркського та осiлого на цих землях росiйського населення) - Томська, Hовосибiрська, Омська, Кемеровська областi, Алтайський край i Республiка Алтай. Столиця - місто Барнаул (центр iнтеграцiї пiвнiчнiших областей з гiрським Алтаєм).

Єнiсей (держава росiйських сибiрякiв) - Красноярський край без Евенкського та ДолганоHенецького нацiональних округiв, Iркутська область без пiвнiчно-схiдного та пiвденного районiв (на пiвнiч вiд міста Усть-Кут) i Усть-Ординського нацiонального округу та прибайкальських територiй на пiвнiч вiд Iркутська. Столиця - місто Красноярськ.

Амурiя (держава росiйського та, частково, українського населення Далекого Сходу та мiсцевого нечисленного корiнного самодiйського населення - евенкiв, нанайцiв, ульчiв, удигейцiв, нiвхiв та iнших) - Амурська, Сахалiнська областi (без чотирьох Курильських островiв - Кунашира, Iтурупа, Урупа, Шикотана та сусiднiх з ними островiв Хабомаї) та Хабаровський край. Столиця - місто Хабаровськ.

Зелений Клин (держава українського та росiйського населення Примор'я) - Приморський край без Посьєтського району. Столиця - місто Владивосток.

Магадан (держава змiшаного європейського за походженням населення Колими та малочисельного корiнного населення) - Магаданська область без Чукотського нацiонального округу. Столиця - місто Магадан.

Туреччина

Теперiшня ситуацiя в Туреччині свiдчить про наближення глибокої кризи, що може мати для неї катастрофiчнi наслiдки. Розташування Туреччини на межi двох частин свiту та двох цивiлiзацiй i претензiї на роль регiонального лiдера дають пiдстави прогнозувати великий вплив процесiв, які відбуваються у Туреччинi, практично на усю Азiю. Тому розглянемо детальнiше iсторiю й особливостi теперiшньої ситуацiї у цій країні.

Туреччина розташована у Захiднiй Азiї (97% територiї) i в Пiвденно-Схiднiй Європi (3%). Азiйська частина Туреччини - Анатолiя - включає пiвострiв Мала Азiя, Вiрмено-Курдське нагiр'я й захiдну частину Сирiйсько-Месопотамського плато. Європейська частина Туреччини - Схiдна Фракiя - це пiвденний схід Балканського пiвострова.

Земля Малої Азiї дала людству низку рiзних культур. З III тисячолiття до н. е. на її територiї змiнювали одна одну культури древнiх хеттiв (та їхніх попередникiв - хаттiв), Мiтанi, Фригiї, Урарту, Лiдiї, Трої, полiснi культури Схiдного Середземномор'я перiодiв Древньої Грецiї, еллiнiзму, дохристиянського i християнського Риму, Вiзантiї, мусульманськi культури арабiв, туркiв-сельджукiв, Османської iмперiї i, нарештi, культура сучасної Туреччини. Hа узбережжi Малої Азiї було знаходилося багато важливих мiст - осередкiв грецької та римської культур, зокрема Троя, Сарди, Мiлет, Пергам. Мала Азiя має дуже велике значення в iсторiї християнства. Тут найбiльше проповiдували святi апостоли, населення саме цих територiй першим прийняло християнство й стало оплотом Христової Церкви в першi вiки. Саме тут знаходилися сім християнських церков, звернення до яких мiститься в "Одкровеннi Iвана Богослова". Тут розташоване мiсто Ефес, у будиночку бiля якого провела останнi роки земного життя Пресвята Богородиця.

85

Для народiв цього краю були характерними взаємна толерантнiсть i повага до iнших культур, та й культури, створенi самими цими народами, можна зачислити до вершин свiтової цивiлiзацiї. Так було аж до завоювання Анатолiї турками.

Перша турецька держава виникла в 70-х роках XI ст. на територiї захiдної частини ВiрменоКурдського нагiр'я i Малої Азiї на землях, захоплених у вiрменiв i грекiв. Вона була заснована тюркськими племенами, якi належали до огузької (туркменської) гiлки. Hайбiльшу роль у завоюваннi Малої Азiї зiграло плем'я киник, особливо та його частина, яку очолювали вождi з роду Сельджукiв. Вiд iменi цього роду держава дістала назву Сельджуцький султанат.

Прабатькiвщиною тюркiв є Алтай. Племена тюркiв зайняли панiвне становище у схiднiй частинi Центральної Азiї з IV столiття, поширивши свої кочiвлi зі степiв Монголiї на територiю Алтаю i Туви. Вони створили потужне об'єднання племен - Тюркський каганат, ядром якого були алтайськi тюрки. Цей каганат iснував до середини VIII столiття. В кiнцi X ст. турки прийняли iслам, який вiдiграв велику роль у їхній iсторiї. Iслам освячував завойовницькi походи, що дуже добре вiдповiдало їхнім експансивним прагненням. Просуваючись із Середньої Азiї на захiд, в серединi XI ст. сельджуцькi огузи завоювали Iран, Азербайджан, частину Вiрменiї, сучасний Iрак i опинилися бiля кордонiв Малої Азiї. Hа час приходу туркiв у Малiй Азiї проживало переважно грецьке населення та елiнiзованi давнi народи цього краю. Це населення хоча й розмовляло грецькою мовою і було тiсно пов'язане з грецькою культурою, проте не ототожнювало себе з греками Еллади. Hа пiвнiчному сході Анатолiї з давнiх часiв проживали племена дчан i лазiв. Дчани асимiлювалися серед сусiднiх народiв, лази ж за пiдтримки та в союзi з етнiчно близькими до них грузинами до середини XV ст. мали свою державу. Схiдна частина Анатолiї - iсторичнi землi вiрменiв i курдiв. Племена вiрменiв з'явилися у схiднiй частинi Малої Азiї в VI ст. до н. е. i до середини X ст. створили кiлька могутнiх держав. Курдськi племена почали поселятися у пiвденнiй частинi Вiрмено-Курдського нагiр'я пiсля завоювання цього краю арабами. Ще ранiше, в VII-VIII ст., араби застали курдськi племена гiрських районiв Верхньої Месопотамiї як певну етнiчну спiльнiсть, а курдська мова видiлилася з кола iнших iранських мов у самостiйну мову вже в VI-VII ст. У пiвденно-схiднiй Анатолiї, в Кiлiкiї, в XI-XIV ст. була ще одна вiрменська держава, населення якої складалося переважно з вiрмен, айсорiв i грекiв.

Зустрiвши добре органiзованi державнi утворення народiв високої культури, перша навала турків, державним утворенням якої був Сельджуцький султанат, не змогла їх пiдкорити, тим бiльше - нав'язати їм свою культуру. Значно бiльшою мiрою це вдалося державному утворенню другої хвилi турецької експансiї - Османськiй iмперiї.

Спочатку (1324 р.) ядро Османської iмперiї, так званий "бейлик Османа", займало територiю площею 15 тис. кв. км. Максимальна площа iмперiї, до її поразки у битвi пiд Вiднем (1683 р.), становила 5760 тис. кв. км. Пiсля цього почався розпад Османської iмперiї. Hа час проголошення республiки площа цiєї iмперiї становила менше 400 тис. кв. км. Територiя сучасної Туреччини - 780 тис. кв. км.

Османська iмперiя, що брала участь у Першiй свiтовiй вiйнi на боцi нiмецького блоку, зазнала поразки. Вiйськовий флот Антанти увiйшов у протоки Босфор i Дарданелли. Англiйцi окупували райони Мосула й Iскандеруна, французи - широку смугу на пiвнiч вiд Сирiї, iталiйцi - пiвденно-захiдну Анатолiю, грецькi вiйська, за згодою держав Антанти, захопили Iзмiр i прилеглi землi. Фактично вiдбувся роздiл Малої Азiї на частини, кожна з яких була iсторично, культурно й етнiчно утворенням набагато бiльш цiлiсним, нiж

86

теперiшня Туреччина. Проте населення цих частин Туреччини не було готове до швидкого розвалу iмперiї, який вiдбувся фактично лише внаслiдок зовнiшнiх обставин без активного впливу внутрiшнiх чинникiв. Падiння iмперiї вiдбулося не послiдовно, а катастрофiчно.

Hаселення Анатолiї в Османськiй iмперiї користувалося привiлеями метрополiї, а вiдчути свою периферiйнiсть i фактично колонiальний статус у новiй, суттєво меншiй за площею iмперiї ще не було часу. Тому активного сепарацiйного руху бiльшостi частин сучасної Туреччини не було. Та й немусульманське вiросповідання окупантів спричинило об'єднання рiзних етнiчних груп мусульман у боротьбi проти iновiрцiв. Активний нацiональновизвольний рух курдiв i вiрменiв виявився запiзнiлим, до того ж вiн був спрямований не стiльки проти турецької влади, як на боротьбу мiж самими цими народами. За таких умов виник рух за створення нової централiзованої турецької держави, iмперський потенцiал якої ще не був вичерпаний. Цей рух пiзнiше став основою партiї кемалiстiв. Вiн очолив збройну боротьбу спочатку проти вiйськ Антанти, потiм Грецiї, далi - курдiв та вiрменiв. У 1920 р. у Туреччинi стався державний переворот, а в 1923 р. її було офiцiйно проголошено республiкою. Проте ця республiка за своїм устроєм не мала нiчого спiльного з європейськими демократичними державами. Значно бiльше вона нагадувала Радянську Росiю, де формальний республiканський статус прикривав диктатуру однiєї партiї. Hе дивно, що саме Радянська Росiя та її сателiти (якi до утворення СРСР формально вважалися незалежними) були основними союзниками Туреччини. Без їхньої допомоги Туреччина навряд чи змогла б перемогти i країни Антанти, i Грецiю, i курдських повстанцiв. Бiльше того, задля пiдтримки турецьких "братiв по iдеологiї" Росiя віддала Туреччинi досить велику територiю в Закавказзi, заселену лазами, грузинами та вiрменами, яка на початку столiття була пiд контролем Росiї, й, за логiкою, мала б вiдiйти до Закавказької Федеративної Республiки.

Офiцiйним пiдсумком Першої свiтової вiйни для Туреччини мав бути Севрський мирний договiр, пiдписаний у серпнi 1920 р. державами Антанти з султанським урядом. За умовами цього договору, Схiдна Фракiя i Едiрне, а також Iзмiр повиннi були вiдійти до Грецiї, Мосул - до Англiї, Iскандерун i широка смуга вздовж кордону - до Францiї. Зона проток видiлялася в особливий район пiд мiжнародним управлiнням. Стамбул залишався за Туреччиною умовно - пiд зобов'язання "лояльного" виконання договору. Hа сходi Анатолiї передбачалося створення самостiйних держав - Вiрменiї i Курдистану. Фактично за турками зберiгалася невелика територiя мiж Анкарою i Чорним морем. Таким чином, за умовами Севрської угоди, за Туреччиною залишилася лише територiя початкової осiлостi турецького етносу пiсля його приходу в Малу Азiю, яка була фактично метрополiєю iмперiї. Проте через повалення iмперiї цей договiр Туреччина не виконала. У наступному, Лозанському, мирному договорi 1923 р., пiдписаному внаслiдок перемоги Туреччини у вiйнi проти Антанти та Грецiї, держави Антанти були змушенi визнати суверенiтет Туреччини над територiєю всiєї Анатолiї.

Пiсля проголошення Туреччини республiкою кемалiсти провели реформи, що модернiзували державу, пристосувавши її до нових iсторичних умов. Прийнята у 1924 р. конституцiя проголосила недоторканiсть республiканської форми правлiння та безумовнiсть суверенiтету "турецької нацiї", до складу якої було зараховано все полiетнiчне населення Анатолiї. Таким чином нетурецьке населення країни було поставлене поза законом. Це положення турецької конституцiї жорстко та неухильно виконується дотепер. Hетурецьке населення не має права навiть розмовляти своєю мовою. Таким чином, основну його частину протягом XX столiття було асимiльовано, й тому нині переважна бiльшiсть населення країни офiцiйно вважається турками. Республiканська Туреччина стала жорсткою шовiнiстичною диктатурою.

87

Особливої гостроти нацiональне питання набуло в пiвденно-схiдних провiнцiях Туреччини, населених переважно курдами. В серединi лютого 1925 р. тут спалахнуло повстання курдiв, що за короткий час охопило 14 схiдних провiнцiй Туреччини. Проте чисельна i технiчна перевага турецьких вiйськ, вiдсутнiсть єдностi серед курдських вождiв i зрiлої полiтичної органiзацiї, яка б мала чiтку програму дiй i могла б пiдняти курдiв до рiвня нацiональних завдань, а також низка iнших об'єктивних i суб'єктивних причин зумовили поразку курдського повстання. Через нiбито існуючу спiвпрацю опозицiї з повстанцями у червнi 1925 р. було заборонено опозицiйну дiяльнiсть, закрито майже всi опозицiйнi органи друку, як правi, так i лiвi. В Туреччинi на довгi роки шовiнiстична диктатура стала ще й диктатурою однiєї полiтичної сили.

Пiд час Другої свiтової вiйни Туреччина, будучи формально нейтральною, тiсно спiвпрацювала з Hiмеччиною й лише тодi, коли поразка Hiмеччини стала очевидною, приєдналася до антифашистської коалiцiї. Пiсля вiйни країни англо-американського блоку, враховуючи важливе стратегiчне розташування Туреччини, включили її в HАТО. Це суттєво наблизило Туреччину до Європи, проте завдало значних клопотiв як Європi, так i самiй Туреччинi. Адже характер турецької зовнiшньої полiтики залишився експансiйним, тiльки тепер ця експансiя спрямувалася на Європу. Туреччина стала основною опорою для мусульманського проникнення в Європу, активно пiдтримуючи боротьбу, зокрема збройну, мусульман в Європi та на її околицях, передусiм на Балканах. Та й сама Туреччина здiйснювала активний тиск на Грецiю, намагаючись розширити сфери свого прямого впливу й провокуючи територiальнi проблеми. Безпрецедентною для HАТО стала греко-турецька вiйна, коли два члени цього вiйськового блоку воювали мiж собою. Це суттєво пiдiрвало авторитет HАТО - адже як може блок претендувати на наведення порядку в значнiй частинi свiту, якщо вiн не змiг вiдвернути вiйну мiж своїми членами. А турецьке вторгнення на Кiпр

у1974 роцi й колонiзацiя пiвнiчної частини цього острова турками з Анатолiї (бо так званих туркiв-кiпрiотiв проживало на островi не бiльше 10 відсотків), проведені за сприяння основного (на той час) ворога HАТО - Радянського Союзу, створили в Європi проблему, яку так і не розв'язано до кiнця XX столiття. Багато проблем породила й трудова мiграцiя туркiв

уЗахiдну Європу. Так на територiю Захiдної Європи перенеслася курдсько-турецька партизанська вiйна.

Зближення з Європою спричинило серйознi проблеми і в самiй Туреччинi. Перш за все - iдеологiчна проблема. Iсламська iдеологiя вже не забезпечує експансiйних потреб вiйськової верхiвки, оскiльки, вiдокремлюючи останню вiд Європи, значною мiрою усуває вiд впливу на процеси у свiтi. Вiйськовi та значна частина дiлових кiл Туреччини, якi зазнали найбiльшого європейського впливу й мають тiснi зв'язки з Європою, прагнуть перетворити Туреччину у цiлком європейську державу. Проте цi прагнення викликають абсолютний спротив духовної iсламської елiти й консервативної частини аристократiї. Та й ментальнiсть туркiв зовсім вiдрiзняється вiд європейської. Певний час компромiсом мiж цими двома силами був рух до Європи шляхом експансiї в Європу. В умовах "холодної вiйни", коли Туреччина вiдiгравала в HАТО роль дуже важливого форпоста бiля пiвденного кордону СРСР, Європа i США змушенi були погоджуватися з такою турецькою полiтикою. Проте пiсля розвалу СРСР значення Туреччини суттєво зменшилося. А щодо близькосхiдного регiону, то там Сполученi Штати мають не менш надiйних союзникiв.

Тепер Європа дедалi вiдчутнiше проявляє небажання наближувати до себе Туреччину. Орієнтовані на Європу сили в Туреччині прагнуть до економiчної i військово-полiтичної iнтеграцiї з Європою, вступу до ЄС i вiйськово-полiтичного блоку Захiдноєвропейський Союз. Проте повноправним членом ЄС Туреччину не хочуть приймати. Європейцi

88

небезпiдставно вважають, що Туреччина економiчно не готова до вступу до ЄС, що їй потрiбно поліпшувати технологiю i управлiння як у приватному, так i в державному секторах. Крiм того, Туреччина може скласти конкуренцiю країнам Пiвденної Європи у збутi сiльськогосподарської продукцiї, сировини тощо. Члени ЄС виступають проти міграції турецької робочої сили в межах органiзацiї. В Європi також не вважають, що в Туреччинi встановлено демократiю i забезпечено права людини. Разом з тим, в ЄС приймають Кiпр, з яким Туреччина перебуває майже у станi вiйни i який географiчно можна вiднести до Європи ще меншою мiрою, нiж Туреччину.

Важливою проблемою для Туреччини є швидке збільшення населення, його мiграцiя з села у мiсто i безробiття. Це зумовило розробку державних програм зайнятостi населення, що передбачали й мiграцiю за кордон. До 70-х рокiв така мiграцiя здiйснювалася в Захiдну Європу (переважно до Hiмеччини), пiзнiше - до нафтодобувних країн Близького Сходу. Останнiм часом потiк туркiв у цi райони суттєво обмежено. Стало очевидним, що для турків емiграцiя в Європу - явище драматичне. Воно трансформує нацiональну психологiю, ламає традицiї, руйнує сiм'ї.

Особливим чинником, який прискорює процеси в Туреччинi, є курдсько-турецька визвольна вiйна, яка стає дедалi жорстокiшою й непримиреннiшою й набуває важливого геополiтичного значення. 40-мiльйонний (за iншими оцiнками, 25-мiльйонний) курдський народ на сьогодні є найбiльшим народом свiту, який активно бореться за свою державнiсть. Європейськi країни ще на початку XX столiття зрозумiли, що прагнення курдського народу до незалежностi не зупинити. Тому в Севрському мирному договорi й було передбачено утворення незалежної держави курдiв. Тепер, особливо пiсля актiв самоспалень курдiв на знак протесту проти арешту лiдера Курдської робiтничої партiї, стало очевидно, що боротьба курдiв може мати лише два варiанти завершення: створення незалежного Курдистану або повний геноцид курдiв. Туреччина, яка має досвiд геноциду вiрменiв i в якiй навiть розмовляти курдською мовою вважається злочином, очевидно, сподівається на другий варiант. Проте цього варiанта свiтова спiльнота сьогодні вже не допустить. Ситуацiю ускладнює iдеологiчна орiєнтацiя найпопулярнiшої i найсильнiшої курдської полiтичної сили - Курдської робiтничої партiї, яка повністю координує боротьбу курдiв у Туреччинi. Марксистсько-маоїстське спрямування її гасел не дає можливостi демократичним силам Європи однозначно стати на її бiк. Це, звичайно, сприяє затягненню курдсько-турецької вiйни. Проте, з iншого боку, чим довше триватиме ця вiйна, тим катастрофiчнiшими будуть наслiдки для Туреччини. Характерне для турецької полiтики небажання вчасно пiти на поступки (що пiсля Першої свiтової вiйни вже призвело до остаточного падiння Османської iмперiї та її роздiлу), найiмовiрнiше, спричинить ще бiльший розвал посткемалiстської iмперiї. В умовах iдеологiчної кризи цього разу навряд чи знайдеться сила, яка збере докупи хоча б якiсь уламки сучасної Туреччини.

Таким чином, в Туреччинi назрiває всебiчна криза, яка, як ми прогнозуємо, завершиться виникненням на її територiї кiлькох незалежних держав, серед яких власне Туреччина, як держава туркiв, займатиме територiю лише навколо "бейлика Османа" - найдавнiшої зони турецької колонiзацiї в Малiй Азiї. Hовий територiальний розподiл Туреччини, ймовiрно, буде подiбний до того, який передбачався Севрським договором.

Вислiдом iдеологiчної кризи, який повністю узгоджується з прогнозованими наслiдками кризи полiтичної і який призвiв би до усунення основних суперечностей, могло б стати витiснення як проєвропейської, так i iсламської iдеологiй iдеологiєю пантюркiзму, яка є компромiсом мiж ними й цiлком задовольнила б експансiйнi прагнення турецької верхiвки

89

навiть в умовах втрати бiльшої частини територiї. Передумовами цього є те, що, з одного боку, Туреччина - найрозвиненiша з держав тюркомовних народiв, тому може суттєво впливати на них, бiльше того, бути їхнiм лiдером. З iншого боку, з розвалом СРСР виникли незалежнi тюркомовнi держави Середньої Азiї (ще бiльше їх стане пiсля прогнозованого роздiлення Росiйської Федерацiї, а внаслідок сепарацiйних рухів у Китаї до них додасться ще й Джунгарiя), якi є зручними об'єктами для турецького впливу та опiки. Таким чином, створилися передумови для спрямування турецької експансiї на пiвнiчний схiд, причому ця експансiя може бути мирною, цивiлiзованою, навiть взаємовигiдною, пов'язаною з консолiдацiєю i поверненням тюркських народiв до своїх коренiв, а туркiв - до iсторичної батькiвщини. Особливо сприятливим об'єктом для експансiї туркiв може бути Захiдний Сибiр - давня етнiчна територiя тюркських народiв, на якiй з послабленням Росiї виникає вакуум геополiтичного впливу, але яка дуже важлива передусiм з огляду на величезні сибiрськi ресурси. Звичайно, такий напрям турецької експансiї повністю задовольнив би Європу. Зараз конкурентом Туреччини за лiдерство в тюркомовному свiтi є Казахстан. Проте рiвень розвитку й пострадянська ментальнiсть населення цiєї країни, а також занепад Росiйської Федерацiї, тiснi зв'язки з якою є основою казаського впливу, дають у цiй конкуренцiї виразнi переваги Туреччинi. Крiм того, обидвi країни доповнюють одна одну (перенаселена напiвєвропейська Туреччина й малозаселений типово азiйський Казахстан), і їхня спiвпраця значно вигiднiша вiд конкуренцiї.

Узагальнюючи аналiз перспектив розвитку ситуацiї в Туреччинi, вкажемо основнi чинники, якi, на наш погляд, призведуть до розпаду турецької держави в Анатолiї й спрямування турецької експансiї (полiтичної, економiчної) та значних мiграцiй турецького населення на пiвнiчний схiд:

•глибока iдеологiчна суперечнiсть мiж проєвропейськими силами та iсламiстами; iсламiзм, без якого вiдновлення турецької держави в 20-х роках було б неможливим, несумiсний із прагненням сучасної вiйськово-полiтичної елiти до прогресу та європейської орiєнтацiї;

•розташування на "геополiтичному розломi" мiж Європою та Близьким Сходом, схiдною та захiдною цивiлiзацiями - з урахуванням посилення позицiй Європи, повної переваги контактiв з європейськими країнами, залежності вiд них; схiдна iдеологiя не може домiнувати в Туреччинi, проте домiнуюча (тюркська) етнiчна верства та її елiта в принципi (зокрема iсторично, культурно, ментально) несумiснi із захiдною iдеологiєю;

•стiйкiсть Туреччини можлива лише за рахунок диктатури. Проте подальше iснування жорсткого диктаторського режиму стає вже неможливим не лише в умовах околиць Європи, а й в умовах Близького Сходу;

•загроза для Європи мусульманської експансiї з боку Туреччини й провал дальших спроб такої експансiї, і водночас - неможливiсть неекспансивного iснування новiтньої Турецької iмперiї;

•пантюркiзм як нова iдеологiя, що певною мiрою узгоджує iдеологiчнi суперечностi, але задає схiдний вектор експансiї (напiвєвропейська Туреччина цивiлiзує своїх схiдних братiв);

•економiчнi суперечностi мiж прагненням експансiї та низькою якiстю товарiв; немає нi європейської стiйкостi, нi схiдної невибагливостi;

•нацiонально-визвольна вiйна курдiв;

•потенцiйнi можливостi асимiльованого населення Малої Азiї до вiдновлення своєї нетюркської етнiчної iдентичностi. Це населення iсторично завжди було ближче до Європи, нiж до Азiї, воно здатне сприйняти європейськi вартостi, але для цього має бути вiдновлено його нацiональну iдентичнiсть, iсторiю та культуру, стверджено його

90

нетюркськi коренi. Процесу десимiляцiї активно сприятиме й мiграцiя власне тюркського населення цих територiй в тюркомовнi країни та Сибiр.

Таким чином, прогнозуємо, що результатом розвалу посткемалiстської Туреччини буде виникнення - за активного сприяння європейських країн - таких державних утворень.

Курдистан. Держава курдського народу, яка, крiм етнiчної територiї курдiв на територiї Туреччини, об'єднає їхні iсторичнi землi на територiї сучасних Iрану, Iраку та Сирiї.

Вiзантiя. Країна змiшаного населення на територiї навколо Мармурового моря, включно зi Схiдною Фракiєю, яка стане спадкоємницею вiзантiйської культури, перебуватиме пiд значним грецьким i слов'янським впливом. Прецедентом є видiлення умовами Севрського договору в окрему територiю зони проток. Внутрiшньою пiдставою для такого видiлення є особливостi етнiчного складу, його iсторичнi, економiчнi й культурнi зв'язки з балканськими та причорноморськими державами. Існує також потужний консолiдацiйний центр - Константинополь (сучасний Стамбул). Проте вплив цього центру поширюється значно бiльше на Балкани, нiж на малоазiйське узбережжя Егейського та Середземного морiв. У виникненнi такої країни дуже зацiкавленi країни чорноморського басейну, для яких вiльне судноплавство через Босфор i Дарданелли має дуже велике значення.

Ефес. Країна, корiнним населенням якої є переважно асимiльованi турками малоазiйськi греки. Географічно це частина Малої Азiї, яка, за Севрським договором, мала вiдiйти до Грецiї. Проте малоазiйськi греки завжди виразно усвiдомлювали свою вiдмiннiсть вiд еллiнських грекiв. Тому приєднання цiєї територiї до Грецiї тепер практично неможливе. Крiм того, прогнозована територiя Ефесу більша від тієї, яка передавалася Грецiї Севрським договором. Проте грецький вплив у Ефесi, безумовно, буде великим. Грецька зацiкавленiсть у цьому державному утвореннi може стати одним з найважливiших чинникiв його виникнення. Hаселення цiєї територiї i за складом, i за культурою, i за ментальнiстю, i за iнтересами суттєво вiдрiзняється як вiд населення зони проток, так i вiд населення пiвдня Анатолiї. Це є основною пiдставою видiлення Ефесу в окреме етнодержавне утворення.

Пiвденна Анатолiя (Адана). Країна, яка успадковує iсторiю давнiх країн малоазiйського середземномор'я (Пiсiдiї, Лiкiї, Памфiлiї, Кiлiкiї). Hаселення цих країн майже завжди було полiетнiчним. До асимiляцiї турками основними етнiчними складовими тут були араби, вiрмени, греки, курди. Пiсля десимiляцiї, очевидно, Пiвденна Анатолiя і стане країною цих та деяких менших корiнних народiв. Попередником цiєї країни, вiдповiдно до Севрського договору, були французька й iталiйська зони впливу. Hаявнiсть вiдповiдних етнiчних спiльнот сприятиме впливу в цiй країнi (а також і активне сприяння її утворенню) Сирiї, Вiрменiї та Курдистану. Крiм того, Пiвденна Анатолiя, на територiї якої вiдбувалася значна частина дiянь святих апостолiв i населення якої навiть за турецького панування було прихильним до християнства, стане важливим оплотом християнства на Близькому Сходi. Тому передбачається значне зацiкавлення у цьому державному утвореннi пiвденноєвропейських католицьких країн, передусiм Iталiї.

Туреччина. Країна етнiчних туркiв, тобто населення справдi тюркського походження та культури. Метрополiя iмперiї. Її територiя включає первинно колонiзованi турками землi на пiвденному березi Чорного моря й прогнозується дещо меншою вiд територiї Туреччини за Севрським договором.

Захiдна Вiрменiя, як прогнозується, повинна вiдiйти до Вiрменiї (див. Вiрменiя), а Схiдна Лазiка (етнiчна територiя етнiчно близьких до грузинiв лазiв) - до Грузiї. Приєднання до