§ 2.3. Хімічні знання в контексті давньогрецької натурфілософії

Новий світоглядний контекст культури Давньої Греції істотно вплинув також на спосіб розвитку хімічних знань. Історики хімії за­свідчили формування теоретичних узагальнень, зв’язок яких з успад­кованими практичними хімічними знаннями і новими здобутками ремісничої діяльності досить невиразний. І водночас вирішення центральної проблеми натурфілософії щодо природи різних речей і речовин, начал, що їх створюють, намагання дати загальне пояснення багатоманітності речей, речовин з необюдністю спиралося на наявне на той час знання, зокрема його хімічний зміст.

Натурфілософські теоретичні уявлення про природу давніх греків, зокрема атомістичне вчення Левкіппа — Демокріта, вчення про еле­менти Емпедокла і Арістотеля, не належали безпосередньо до нау­ково-теоретичного хімічного знання про речовину, але перші його підмурки, безумовно, створили.

Атомізм Левкіппа — Демокріта як вчення про дискретність речо­вин мав не тільки філософський і фізичний зміст, а й хімічний, який був пов’язаний із розумінням атомів як незмінних, таких, що не піддаються впливам ззовні, оскшькі вони тверді, не мають якості. Згідно із цим вченням якості речовин виникають унаслідок наявної в атомах форми та їх взаєморозташування в просторі Завдяки особ­ливостям своїх розмірів і форми (шорсткість, виступи, поглиблення, зубці, гачкуватість поверхні атому тощо) часточки матерії можуть при дотику з’єднуватись і породжувати речовини з новими якостями. Форма — це єдина основна характеристика атомів, а властивості (смак, колір, теплота, холод) сприймаються тільки органами чутт, тому вони умовні.

До перших спроб теоретичного обгрунтування виникнення бага­томанітності якостей речовин належить вчення Арістотеля про чотири стихії-якості — вогонь, земля, повітря:, вода, що є не матеріальними субстанціями, а лише носіями певних властивостей: теплоти, холоду, сухості, вологості. У праці “Метафізика” Арістотель докладно розгля­нув питання, в який спосіб комбінування первинної матерії з певни­ми якостями є вихідною стихією:

Первинна матерія + теплота, сухісіь = вогонь Первинна матерія + холод, сухість = земля Первинна матерія + теплота, волога = повітря Первинна матерія + холод, волога = вода Арістотель використав порівняльний образ складених з літер слів для розкриття сутності тіл, речовин як складних: як окремі літери

і склади утворюють слова, так і тіла складаються з елементів, У “Метафізиці” Арістотель визначає: "елементом називається те основ­не в складі речі, з чого 'річ складається, саме воно далі не поділяється. Елементи можуть перетворюватися не тільки один на одний, а й внаслідок їх з’єднання — у складніші стани або складні тіла”

На відміну від Емпедокла, який визнавав чотири основних еле­менти (вода, повітря, вогонь, земля) і не визнавав можливості їх переходу одного до іншого, Арістотель зробив наголос саме на можливих переходах, перетвореннях. Окрім того, ним було впровад­жено поняття про п'ятий елемент — ефір. Ідея про можливість взаєм­ного перетворення елементів, що входила в його вчення про стихії- якості, мала подальше самостійне існування як теоретична основа концепції трансмутації (перетворення) неблагородних металів у золо­то, що була розвинута в алхімії. Окрім того, ця ідея була використана самим Арістотелем у спробах пояснення виникнення в надрах Землі металів і мінералів: сухе випаровування в поєднанні із землею утво­рює мінерали, вологе випаровування — метали.

У розвиток уявлень про складність тіл Арістотель наводить харак­теристику їх різних типів. У механічних сумішах компоненти існують самостійно, у досконалих вони перетворюються на складні однорідні речовини, окремі часточки (елементи) яких побачити неможливо, руйнувати їх може тільки вогонь. Хімічні з’єднання (міксіс) належать саме до такого типу — однорідного гомогенного цілого.

Життя як предмет пізнання та осмислення

Знання про живе в новий період їх розвитку складалось не лише з нагромадження відомостей про тварини і рослини, а й насамперед із натурфілософських узагальнень про те, що є живе.

Згідно з вченням Анаксімандра живі істоти виникають з апей- рона за такими самими законами, що й предмети неживої природи. Тварини народилися спочатку із землі, нагрітої сонцем, і вологи. Перші тварйнй були вкриті лускою, яка втрачалася з досягненням зрілості. Тільки стосовно людини Анаксімандр припускав можливість виникнення її від організмів іншого виду. Він вважав, що зародки перших людей виникли в утробі істот, схожих на риб. Тільки після досягнення зрілості вони скинули риб’ячу оболонку і вийшли на землю у вигляді чоловіка й жінки.

Внесок іонійського натурфілософа Геракліта Ефесського в істо­рію біології визначається введенням чіткого уявлення про постійну зміну: будь-яка зміна є результатом боротьби протилежностей. Усе

існує і водночас не існує, оскільки все тече, усе постійно змінюється, усе перебуває в постійному процесі виникнення і зникнення.

Засновником анатомії і фізіології в Стародавній Греції вважають Алкмеона Кротонського (кінець VI — початок V до н е.). Припус­кають, що він першим почав анатоміювати трупи тварин з науковою метою, що й дало змогу зробити ряд важливих наукових висновків про роль окремих органів. Алкмеон визнав мозок центром відчуттів і мислення, з’ясував роль нервів, які йдуть від органів почуття до мозку. На основі своїх фізіологічних спостережень він розвинув тео­рію почуття. Алкмеон вважар, що людина відрізняється від тварин тим, що тварини мають тільки відчуття, а людина має ще й здатність мислити. Умовою нормального функціонування організму є рівновага втілених у ньому “сил” — вологого і сухого, теплого і холодного тощо. Порушення цієї рівноваги призводить до захворювання. Це вчення вплинуло на подальший розвиток грецької медицини.

Піфагорієць Філолай сформулював вчення про три духи, або три душі людини: рослинний дух, дух, що був тільки у тварин і давав чуття і рухи, він вміщувався в серці, і раціональний дух, який мала тільки людина, центром його розташування був мозок. Такі уявлення про людські духи, або душі, тривалий час впливали на подальший розвиток знань з анатомії і фізіології.

Анаксагор (близько 500—428 рр. до н.е.) у своєму вченні пояснив процеси травлення і зростання живих організмів. Він вважав, що пожива (хліб, вода) є сумішшю різного насіння, у тому числі й того, що утворює тканини тіла людини. У процесі травлення це насіння розщеплюється, частини його поєднуються з м’язами тіла, часточка­ми крові. Спочатку організми виникли з поєднання насіння, зане­сеного дощем з неба на землю, з тим насінням, яке знаходилося на землі. У воді виникли зародки, з яких і розвивались живі істота. Причому спочатку в зародку формувався мозок, з яким були пов’язані органи почуття. Анаксагор принципово не розрізняв тварин і рослин, а людину вважав найрозумнішою твариною, оскільки в неї є руки.

Емпедокл (близько 490—430 рр. до н.е.) виникнення живих істот уявляв собі так: спочатку частини чотирьох першоелементів (землі, вогню, повітря, води) поєднувалися, утворювали органи й частини тіла тварин, що існували самостійно. Потім з окремих членів-частин тіла виникали неповноцінні істоти, нежиттєздатні, оскільки в них не було всіх органів, необхідних для життя і розмноження. Лише згодом виникли гармонійні організми, які почали розмножуватися статевим шляхом.

Емпедокл вважав, що залежно від того, які елементи переважають у тілі тварин, їх види з моменту виникнення вибирають для життя відповідне середовище — водне, повітряне чи наземне. Рослини ви­никли із землі раніше від тварин. На їх ріст впливає теплота землі, так само як на ріст зародка діє теплота матки. Різноманітність рослин залежить від того, що вони отримують з грунту. Слух, на його думку, залежить від напору повітря на вушний хрящ, що висить у вусі, ніби дзвіночок, і коливається при ударі. Головну роль в організмі відіграє кров. При помірному охолодженні крові настає сон, а при повно­му — смерть.

Біологічне вчення Емпедокла відіграло важливу роль у поширенні ідеї про природне походження живих істот. У подальшому його успішно розвинув Демокріт, який вважав, що все складається з ато­мів, народження будь-якої істоти є поєднанням атомів, а смерть — їх роз’єднанням. Він написав ряд праць з різних проблем біології, психології, медицини. Але до нас дійшли лише випадкові,свідчення про його біологічне вчення. За Демокрітом, живі істоти виниклі^ в той період розвитку світу, коли вся насичена вологою земля склада­лася з м’якого мулу. Під дією сонячного жару в окремих місцях, де нагромаджувалася волога, виникло жиїтя, що дало початок утворен­ню оболонок, усередені яких зародилися перші тварини. Залежно від відмінності атомів, що утворювали тіла живих істот, одні тварини почали літати в повітрі, другі — плавати у воді, треті — жити на суші. На долю людини випало більше тепла і більше дрібних, круглих атомів, з яких утворилася душа.

Унаслідок заборони препарувати людські трупи будову тіла й окремих органів в античній науці вивчали на тваринах. Найдеталь- ніше було вивчено скелет, а окремі м’язи розрізняли погано. Сухо­жилля переплутували з нервами і судинами. Був відомий шлунок, тонка і товста кишки та ін. Проте детально будову цих органів не знали.

Свої біологічні погляди Платон виклав у діалозі “Тімей”. Життя, на його думку, почалося на Землі з появою людського роду. Творець світу — “деміург” — створив людину як найдосконалішу істоту. Усі інші види живих істот виникли з людей як їх недосконалі модифі­кації. Платон надавав особливого значення мозку, який є місцепе­ребуванням вищої, безсмертної частини душі. Дві інші частини душі мають смертну природу і розташовані відповідно в серці і в ділянці живота.

Арістотель написав 4 великих і 11 малих трактатів з біології, де охопив усе коло знань того часу про організми. Це дає підставу вважати його засновником біології як науки. У розумінні явищ життя Арістотель базувався на протиставленні матерії і форми, що за допо­могою душі спричинює розвиток усього живого. Впливом душі Арістотель пояснював необхідність і винятковість будови та життєдіяль­ності організмів. Цілеспрямовану діяльність душі обмежує матерія, яка в силу природної необхідності може іноді здійснювати такі утво­рення, що суперечать меті, -—так Арістотель пояснював виникнення вироджуваності.

Найбільшим трактатом Арістотеля з біології є “Історія тварин”. У ньому після попередніх відомостей про тварин описано зовнішні та внутрішні органи людини, розглянуто статеві відмінності у тварин, різні способи їх розмноження. Арістотель описав способи життя тварин, їх харчування, місця проживання, пересування, зимову сплячку, линяння, піклування про потомство, особливості психіки, розглянув питання про сприятливі та несприятливі умови їх життя.

У трактаті “Про частини тварин” Арістотель розрізнив в орга­нізмі однорідні частини, які згодом дістали назву тканин, і неодно­рідні, тобто органи, що виконують ті чи інші функції (очі, руки та ін.).

Третій трактат з біології “Про виникнення тварин” Арістотель присвятив ембріології тварин і людини, питанням походження статі, спадковості ознак, виникнення вироджуваності та багатоплідності й формування ознак у процесі постембріонального розвитку.

У четвертому трактаті з біології “Про душу” розглянуто відчуття, шо сприймаються органами чуття, розумову діяльність людини, взає­мовідношення між душею і тілом.

Арістотель мав уявлення про відмінності між великими підроз­ділами тваринного світу і мав уявлення про їх анатомічні, ембріоло­гічні, фізіологічні особливості. Формально Арістотель не склав класи­фікації тварин. Проте в його працях у достатній кількості зустрі­чаються визначення, що дають змогу відтворити те угруповання тваринних форм, яке можна розглядати як арістотелеву класифіка­ційну схему* Усіх тварин він поділяв на “з кров’ю” і “без крові”. Перші відповідають хребетним, другі — безхребетним сучасної систе­матики. Цікавими є спроби Арістотеля відокремиш природні групи серед живородячих чотириногих.

У біологічних працях Арістотеля особливу увагу звертає на себе його намагання порівняти різні живі організми. У результаті цього він прийшов до послідовного розташування живих істот за певною шкалою. “Сходинки природи” Арістотеля були найпершими нама­ганнями класифікації природних тіл. Намічена ним послідовність тіл природи починається з неорганічних тіл і через рослини йде до тварин.

т

Гіппократові медична школа

Антична медицина була безпосереднім продовженням розвитку медицини стародавніх цивілізацій. У Давній Греції хворих лікували в так званих асклепійонах —■ приміщеннях, призначених для ліку­вання в храмах. Можливо, ця назва походить від імені Асклепія, лікаря, який, за легендою, жив на півночі Греції і мав багато учнів. Згодом він був обожнений і увійшов до грецької та світової літератури як бог зцілення. Багато хто з відомих лікарів Давньої Греції вважав себе його послідовником. Заступниці окремих галузей медицини — Гігіея (звідси термін “гігієна”) і Панацея (лікарська терапія) — вважалися його дочками. Лікування в асклепійонах значною мірою полягало в розробленій системі гіпнозу. Багато уваги приділялося водним процедурам, масажу, фізичним вправам, особистій гігієні та взагалі догляду за тілом.

У Давній Греції лікар був свого роду аристократом, який мав справу з багатими застушшками. Купців, ремісників і вільних земле­робів лікували так звані періодевти — лікарі, що мандрували від полісу до полісу з набором примітивних інструментів і ліків.

Велику славу в IV ст. до н.е. здобула медична школа на острові Кос, з якої вийшов відомий античний лікар і вчений Гіппократ (460—377 рр. до н.е.). Заняття медициною перейшли до Гіппократа від батька, по роду. Безцінною пам’яткою косської школи залишаєть­ся “Звід Гіппократа”, що дає вичерпні уявлення про характер і рівень грецької медицини того часу. Мабуть, лише деякі з трактатів гіппок- ратового зводу належать самому лікарю. Більшість із них написана в IV ст. до н.е. його учнями і послідовниками.

Гіппократ добре знав систему органів руху, про що свідчать запропоновані ним методи лікування переломів, розтягнень, вивихів. Раціональні поради наведено у вказівках Гіппократа про те, як догля­дати за ранами, накладати пов’язки тощо. У трактатах Гіппократа знаходять вказівки на точку зору лікаря про те, що за психічну діяль­ність людини відповідає певний орган — мозок.

Процеси, що відбуваються всередині організму людини, Гіппок­рат уявляв собі недостатньо ясно. Відомо його вчення про чотири Ірідини тіла — кров, слиз, жовту і чорну жовч, кількісне і якісне співвідношення яких лежить в основі всіх нормальних і патологічних процесів в організмі людини. Кожній із цих рідин відповідає певний “темперамент”: крові — сангвінічний, слизу — флегматичний, жовчі жовтій — холеричний, чорній — меланхолічний. Природа людини визначається в основному завдяки тому чи іншому розподілу і змішу­ванню різних рідин в організмі людини.

Гіппократ вважав, що умовою успішної діяльності лікаря мають бути володіння необхідними заходами і наявність певних медичних знань. Він був впевнений у необхідності старанного спостереження за хворим, а не абстрактно-спогладальних роздумів про його захво­рювання, і тому наполягав на всебічному і систематичному спосте­реженні. Гіппократ вимагав при лікуванні насамперед брати до уваги “природу” хворого і по-різному стимулювати “природні здібності” організму. Медичні знання того часу були досить обмеженими, і Гіппократ остерігався насильно втручатися в “природний” хід пато­логічних процесів. Саме тому одним з головних гасел його лікування було “не вадити”.

Новий етап пізнання навколишнього середовища

Знання греків про глибинні-частини європейського суходолу, розташованого далеко від середземноморських і чорноморських бере­гів, залишалися досить невиразними і фантастичними. Минуло кілька століть, поки географічні уявлення почали розглядати в науково- філософському висвітленні. Коли грецьким вченим-мандрівникам став відомий Єгипет, їх увагу привернули повені Нілу. З того часу з’ясування причин цих повенів стало однією з традиційних проблем грецької географії. На відміну від наївних тлумачень єгипетських жерців іонійські мислителі намагалися дати природне пояснення цього явища. Фалес вважав, що повені Нілу зумовлені дією ерозійних вітрів, які створюють підпір води при впаданні ріки в море.

У межах нерозгалуженої іонійської науки містились елементи фізико-географічної концепції, що передувало зародженню загально- землезнавського напрямку. Його представником був Гекатей (близько 550—480 рр. до н.е.). Він створив перші прозаїчні описи не тільки найближчих, а й далеких країн, був одним з перших країнознавців. У праці “Об’їзд Землі” Гекатей подав великий науковий коментар до географічної карти Анаксімандра, доповнив її конкретними свідоц­твами про природу і людей, а також теоретичним осмисленням у дусі філософії свого часу. “Об’їзд Землі” Гекатея охоплював три відо­мі частини світу: Європу, Азію і Лівію в їх середземноморській части­ні. Гекатей першим назвав дві частини світу — Європу і Азію, а Лівію вважав частиною Азії. Землю Гекатей уявляв у вигляді кола, що омивається найбільшою з річок — океаном.

В описах народів Землі Гекатей звертав увагу на побут людей, релігійні звичаї тощо. Наскільки можна судити за уривками, що дійшли до нас, опис Землі Гекатея був систематичним. У межах тієї чи іншої місцевості Гекатей називав народи, що її заселяли, міста,

храми, описував “характер” країни (грунт, флору, фауну). Історик не просто фіксував положення того чи іншого народу, а намагався з’ясувати його походження, для чого звертав увагу на міграції, пере­селення народів.

Путівники для мандрівників у Стародавній Греції називалися “періодами”. їх поділяли на перипли (берегові лоції) і периегези (описи сухопутних маршрутів). Гекатей у своїй праці використав численні старі періоди і, наскільки про це свідчать фрагменти, що дійшли до нас, на їх основі створив оригінальну працю. Не випад­ково, що один з уривків називався “нова географія”. Відтоді майже кожне нове покоління географів намагалося створити “нову геогра­фію”.

У VI ст. до н.е. у географічному вивченні Землі окреслилися два напрямки — загальноземлезнавський і країнознавський, що розви­валися незалежно один від одного: перший входив складовою части­ною в натурфілософські концепції іонійської школи, другий виник із практичних потреб купців і мореплавців і мав описово-емпіричний характер. У подальшому географія ввійшла оригінальною частиною в історію. “Батько історії” Геродот, який сам багато мандрував, вважав, що історія має розглядатися географічно, а географія — істо­рично. Саме від Геродота і пішов вислів, що географія — рукотворна історія.

Повернення географічних знань від історії до природознавства було здійснено Арістотелем, який багато уваги приділяв географічним дослідженням. В “Метеорологіці” Арістотель вперше відокремив основи загальної фізичної географії (загального землезнавства) з нерозчленованої давньогрецької науки. Певною мірою Арістотель — фувдатор не лише метеорології, а й гідрології, океанології. Він, по суті, започаткував динамічну геоморфологію, запропонував історич­ний метод пізнання взаємодії суходолу і моря. Вчені класичної Греції не мали чіткого розуміння про співвідношення суходолу і океану, розміри й обриси ойкумени, Багато з них, зокрема Демокріт і Евдокс, вважали, що ойкумена має вигляд овального острова, який простя­гається із заходу на схід і омивається єдиним океаном. Спеціальну главу “Метеорологіки” було присвячено змінам земної поверхні. За Арістотелем, суходіл і море можуть мінятися місцями, причому цей процес має циклічний характер і головним його чинником є діяль­ність річок. Моря на відміну від річок не мають витоків і постійної течії. Останні утворюються лише місцями, у вузьких протоках або зумовлені різною глибиною морів.

До цього самого періоду належить також виникнення вчення про зони або ж пояси Землі Страбон приписує це вчення Парменіду, але детальніше його опрацював Евдокс Кнідський. Згідно із цим вченням, поверхня Землі поділяється на п’ять зон: тропічну, дві полярні та дві помірні. Лише останні придатні для життя людини. Ця ідея явно не випливала з емпіричних даних або уявлень про залежність теплових умов від кута падіння сонячних променів. Для Парменіда і Евдокса земні “зони” були лише відображенням небес­них зон, тобто встановлювались начебто шляхом проектування на Землю небесної сфери. Слідом за своїми попередниками Арістотель також розрізняв п’ять зон, з яких лише дві були придатними для життя. За його уявленнями, суходіл розташовується лише в частині північної помірної зони, причому протяжність ойкумени із заходу на схід (від Гераклових Стовпів до Індії) перевищує її протяжність з півночі на південь (від Скіфії до Ефіопії) у відношенні понад 5:3.