Освітянські реформи

Суттєвим у характеристиці Х\ТІІ ст., яке називається віком Просвітництва, є стан та соціальний престиж освітніх та науково- дослідних установ, які набувають значного розвитку. Джон Локк, Вольтер, Шарль Монтеск’є, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро “просвіщали голови для розвитку революції, що наближалася”. Російський учений В. Даль дав таке визначення словотвору ‘"вік Просвітництва”: світло науки та розуму, що зігрівається чистою моральністю, розвиток розу­мових та моральних сил людини, наукова освіта при ясному усві­домленні обов’язку свого та мети життя. І хоча основна маса народу залишилася неписьменною, перемога цієї епохи полягала в усвідом­ленні наявності великого провалля, що поділяє людей на культурні прошарки та неосвічені маси. Неосвіченість розбудила енциклопе­дистів, кликала найосвічену частину суспільства до “просвітитель­ської місії”.

XVIII ст. знаменувалося також увагою до “проблеми дитини” в усіх галузях культури, появою нового образу дитинства, більш чітким хронологічним та змістовним розмежуванням дитячого та дорослого світів, та, що надзвичайно важливо, визнанням за дитиною своєї особливої автономної соціально-психологічної цінності. Виключна увага приділялася дитині як об’єкту виховання. Англієць Роберт Оуен зробив революцію в педагогиці, створивши “Новий інститут для формування характеру” та колонію “Нової гармонії ” в Англії і СІНА. Шотландець Адам Сміт вимагав від держави зробити освіту “обов’язковою майже для всього народу”, надати особливу допомогу талановитим дітям. Англійський філософ та педагог Дж. Локк вважав, що освіта має давати знання, які потрібні промисловості та торгівлі. Швейцарський педагог-демократ Й. Песталоцці створив “Заклад для бідних” — один з перших в історії експериментальних навчально- виховних закладів. Він пропонував більш розвинуту систему освіти, ніж та, що існувала у фабричних центрах Європи, шляхом поєднання навчання з професійним, культурним та громадянським знанням. Масштаби економічної, політичної, релігійної, соціальної та мораль­ної освіти перевищіли досягнуте попередніми епохами.

В Англії другої половини XVIII ст. в освіту втягуються усі прошарки суспільства. Але вища школа ще довго зберігала характер “класичної освіти”. Внаслідок того, що розвиток техніки відбувався на емпіричному рівні, в Англії ще не виникла нагальна потреба в істотних змінах системи освіти, які в той же період часу здійснені в Європі, насамперед — у Франції.

У 1766 р. філософ Клод Гельвецій разом з астрономом Ж. де Лаландом заснували в Парижі Ложу наук. Задум полягав у об’єднанні ерудитів, найвидатніших умів свого часу; мета — вдосконалення розуму. їхній однодумець Жан Антуан Кондорсе (філософ, геометр і астроном, що займав пост секретаря Академії) писав: “Ми прослід­куємо прогрес європейських націй в галузі освіти як початкової, так і вищої, прогрес досі слабий, якщо розглядати тільки філософську систему цієї освіти, яка ще протиснута схоластичними забобонами, але надзвичайно швидкий, якщо взяти до уваги обсяг та природу предметів навчання, що, охоплюючи тепер тільки реальні знання, містить в собі елементи майже усіх наук”. Особливе місце в просвіт­ницькому русі посідала “Енциклопедія”, створена Д. Дідро та його однодумцями. Вона стала зібранням найважливіших та необхідних практичних знань. На її сторінках пропагувалися новітні відкриття в галузі наук та різні винаходи.

Масштабності розвитку освітніх процесів, навчальних та науко­вих закладів надає те, що технічний прогрес зробив можливою та необхідною масову підготовку технічних працівників. Вона не могла бути зведеною до одних тільки природничих наук або до вивчення ними одного лише досвіду практичної діяльності. Тому, починаючи з другої половини XVIII ст., практично в усіх промислово розвинутих країнах Європи виникали навчальні заклади нового типу. Перші державні навчальні заклади науково-технічного профілю організують­ся в XVIII ст. головним чином через необхідність підготовки військо­во-інженерних кадрів. У Франції (друга половина XVIII ст.) технічні кадри готувала Національна школа мостів і доріг та Гірнича школа, які знаходилися в Парижі, Там вивчали артилерію, фортифікацію, гірничу справу, вантажопідіймальні машини. Особливо в цьому відно­шенні виділялася школа Королівського інженерного корпусу в Мез’єрі (заснована в 1748 р.). Цю школу закінчили, зокрема, Г. Монж і Л. Карно, творчі шляхи яких відзначені не тільки видатними нау­ковими досягненнями, а й участю в реорганізації навчання у своїй країні.

Технічні навчальні заклади були зорієнтовані суспільством на досить високий якісний рівень підготовки фахівців. Про це свідчать, наприклад, вимоги, що ставились до техніка, інженера, які були сформульовані у висновках кваліфікаційної комісії Російського тех­нічного товариства його головою Е. І. Андреєвим: “Технік є людина, що знайома із законами науки та їх використанням на практиці, тобто здатна пояснити, в яких умовах практики потрібно застосову­вати ту чи іншу наукову формулу; людина, що вміє спостерігати, тобто визначати, які умови в конкретному випадку можуть вплинути на правильність процесу; людина, що навчилася розмежовувати, тобто з декількох відомих йому наукових, більш-менш однорідних формул брати ту, яка найкраще підходить до певних умов; людина, що практично знайома з емпіричними настановами, які в усіх галузях техніки все ще відіграють значну роль, бо наука ще не встигла все пояснити, і технік змушений вчитися у простих майстрів. Технік ще має володіти вмінням розподіляти частину робочої сили; це має бути людина, що вміє підтримувати довіру до себе”.

В революційній Франції була проведена реорганізація навчальних і наукових закладів. У 1791 р. Конвент спеціальним декретом закрив усі університети, у 1793 р. була розпущена Паризька академія наук. У 3795 р. її поновили під назвою Інституту Франції. Члени інституту були на службі держави і їх праця оплачувалася нею. Вони займалися як теоретичними, так і прикладними дослідженнями у галузі фізи- ко-математичних наук, вирішували технічні завдання. Суспільно- політична обстановка у Франції, її наукові традиції обумовили орга­нізацію теоретичних досліджень і в галузі технічних знань. Відповід­ний навчальний заклад відкрили у Парижі в 1794 р. під назвою Центральної школи для суспільних робіт, а через рік перейменували в Паризьку політехнічну школу. В навчанні переважала механіка — теоретично розвинута в ті часи наука, яка і в технічному прогресі відігравала певну роль. Цим програма Школи суттєво відрізнялася від університетської. За відомостями, наведеними в історичній літе­ратурі, Політехнічна школа давала загальну фізико-математичну та технічну освіту, а спеціалізацію випускники набували в Національній школі мостів та доріг або Гірничій школі. Про високий теоретичний рівень навчання можна судити, зокрема, по професорсько-викладаць- кому складу школи. У ній викладали Ж. Лагранж, П. Лаплас, Л. Карно, Л. Пуансо, С. Пуассон, Г. Монж, Г. Коріоліс, Ш. Дюпен та ін.

У 1795 р. у Франції виникла ще одна установа — Консерваторія (сховище) технічних мистецтв та ремесел. Тут були зібрані проекти механізмів та машин, їх креслення, моделі і зразки, включаючи діючі. Вона була ще й своєрідною формою організації навчання, а деякою мірою — і наукової діяльності, оскільки в КонседЬагорії обговорю­вались завдання подальшого удосконалення верстатів і машин, пропа­гувались новітні технічні досягнення серед широкого кола зацікав­лених осіб (інженерів, майстрів і навіть робітників).

Паризька політехнічна школа, Інститут Франції та Консерваторія сприяли формуванню наукових, педагогічних та дослідницьких закла­дів нового типу, а також появі типу професійного вченого на утри­манні держави. Ця тенденція характерна для розвитку науки не тільки у Франції. В Петербурзькій академії наук також був зроблений крок до перетворення наукової діяльності в професію, в особливий вид державної служби: весь штат академії був на державній дотації, і для петербурзьких вчених XVIII ст„, за деяким винятком, академічна плата була єдиним джерелом існування.

Поряд з навчальними закладами у Франції та в інших європей­ських країнах XVIII ст. розвивалися різноманітні форми організації наукової діяльності: музеї (в тому числі — технічні), обсерваторії, лабораторії.

В Америці до середини XIX ст. науково-технічні знання розви­валися внаслідок діяльності аматорів. У 1727 р. Б. Франклін органі­зував у Філадельфії Товариство аматорів науки. В 30-ті роки XVIII ст. в Гарвардському та Уельському коледжах були введені курси фізики, математики, астрономії, топографії. Лише у другій половині XVIII ст. коледжі почали випускати спеціалістів у галузі математики, метеоро­логії, навігації тощо.

Але XVIII ст. було століттям парадоксів. Так, хоч і визначалась необхідність освіти народу, але, як казав Вольтер, “ніхто не збирався просвіщати шевців та служанок”. Не було нічого незвичайного в ситуації, коли вчитель не вмів читати. Просвітительство йшло під гуркіт гармат. Багато блискучих ідей та благородних задумів при їх реалізації набули зовсім іншого вигляду. Французька нація дала світо­ві великі традиції та принципи, які заохочували до науки та освіти. Але її представники, вустами Фур’є — Тенвіля заявили: “Республіці не потрібні вчені”. В тюрму та на гільотину пішли видатні вчені — Ж. Кондорсе, А. Лавуазьє та багато інших.