Вихід Росії на світову наукову арену

У ХУІІЇ ст. помітною складовою в загальному промисловому, культурному та науковому прогресі стала Росія. Розвиток фабрично- заводських комплексів в Росії сприяв піднесенню техніки та техно­логій на новий якісний рівень. Петро І розпочав інтенсивне освоєння природних багатств Уралу, заснувавши там понад 200 фабрик і заво­дів. Успішний розвиток цього промислового центру спонукав до нау­кових досліджень по освоєнню природних ресурсів країни і підго­товки вітчизняних наукових кадрів.

Наука в Росії створювалася волею самодержця як необхідна пере­думова здійснення реформ, що. були ним замислені та здійснювались волею самодержця. Розвиток науки у часи Петра І був державним завданням, що й зумовило його суперечливий характер. З одного боку, необхідність Науки була усвідомлена як складова вдосконалення армії, флоту, розвитку виробничих сил; з іншого боку, уряд не сприяв розповсюдженню наукових знань серед населення. Підготовка націо­нальних кадрів здійснювалась за допомогою іноземних вчених, запро­шених з європейських країн (при Академії були створені університет і гімназія). Разом з тим, в умовах засилля іноземщини, поклоніння перед іноземним, виникли великі перешкоди для розвитку самостій­ної російської науки.

Створена Петром І Петербурзька академія наук (1725 ) об’єднала чимало запрошених відомих в Європі вчених: Г. Крафта, братів Даніі- ла та Миколая Бернуллі, Л. Ейлера, Г. Ріхмана, Ф. Епінуса та ін.

При академії був створений добре обладнаний фізичний кабінет для експериментальних досліджень. Його організатором був Г. Крафт (1701—1754), відомий своїми науковими дослідженнями в галузі калориметри і метеорології, а також як автор підручників, які трива­лий час використовувались при викладанні природничих наук у гімназіях. Внаслідок діяльності вчених, що об’єднувались цим кабі­нетом, Петербурзька академія швидко завойовувала визнання науко­вої установи світу. Особливу славу академії принесли дослідження Леонарда Ейлера (1707—1753), який відіграв значну роль й в тому, що М. Ломоносов став першим російським професором і академіком.

Наукова діяльність М. Ломоносова

Одним з перших росіян, що завойювали всесвітнє визнання свої­ми науковими досягненнями, був Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765). Син архангельського помора, М. Ломоносов до навчан­ня приступив в дванадцятирічному віці в Заіконоспаській академії, де за один рік опанував програму перших трьох класів. В |733— 1734 рр. він відвідав Києво- Могилянську академію, а в 1734 р. став студентом Московського університету. В 1735 р. М. Ломоносов був зарахований до Петербурзького академічного університету, а в 1736 р. його направили для вдосконалення знань в Європу. З 1741 р., часу повернення в Петербург, почалась його двадцятичотирьохрічна нау- ково-просвітницька діяльність в стінах Академії наук.

М. Ломоносов був виключно різнобічним вченим. До кола його наукових інтересів належали питання фізики, хімії, геології, граві­метрії, астрономії, географії, історії, філології, мистецтва тощо. Він обгрунтував розмежування понять атом і молекула, і тим уточнив вчення про атомарну будову тіл, перетворив його в наукову теорію. ■ Своїм вченням про атоми М. Ломоносов звів міцний теоретичний фундамент не тільки для хімії, але й для фізики. Саме на цій основі М. Ломоносов створив кінетичну теорію тепла та кінетичну теорію газів, які далеко випереджали рівень теоретичних поглядів сучасної йому фізики.

Нове вчення вимагало нової методики, переходу гад спостережень якісних характеристик процесів до точних кількісних вимірювань. М. Ломоносов робить і цей крок: відкриває нову еру в розвитку хімії, пов’язану з використанням ватів та математики.

М. Ломоносов поклав початок новому періоду в історії фізики — періоду розвитку ідеї єдності та взаємозалежності явищ у природі. Він заклав основи цілого ряду нових наук, що виникли на межі фізики і хімії, хімії і математики, фізики і астрономії, фізики і гео­логії.

Основним методом М. Ломоносова у вивченні природних явищ був науково поставлений експеримент. Його зусиллями в Росії впер­ше створено наукову фізико-хімічну лабораторію, де М. Ломоносов дослідив велику кількість руд та інших корисних копалин, створив передову технологію вироблення кольорового скла, фарб, оптичного скла.

Ідеї та різні праці М. Ломоносова мали світове визнання: він був обраний почесним членом Академії наук Швеції, членом Болон­ської Академії наук; у 1745 р. в Ерлангенському університеті відбулась широка дискусія по його роботах. Але ідеї М. Ломоносова далеко випереджали свій час, тому широке їх розповсюдження було ще попе­реду.

Концептуальні дослідження будови наукових знань

Із Просвітництвом пов’язано виникнення нового дисциплінар­ного образу науки, новий етап в осмисленні структури знання. З цього часу використовуються об’єктивні критерії та принципи об­грунтування багатоманітності наукових дисциплін. В основу дисцип­лінарної будови науки покладені предмет вивчення та своєрідність методу дослідження, (Нагадаємо, що в Новий час мав розвиток гене­тико» історичний підхід, що вів до побудови “дерева наук”).

На кінець XVII — початок XVIII ст. розповсюдженими були спроби будувати системи природи, в яких кожний рівень та фрагмент дійсності розглядався як предмет окремої науки. Цей так званий субстанціалістський підхід знайшов своє відображення в концепції “системи природи” П. Гольбаха. Але реальна поява нових наук не була зумовлена фрагментацією природи як предмету вивчення. Ряд наук виникло, по-перше, внаслідок вироблення специфічних методів спостереження та експерименту. По-друге, усвідомлюється відмін­ність наук (дисциплін) за їх пояснювальними схемами, а не за предметом вивчення. По-трете, предметом наукової дисципліни стають природні процеси, а не якісь певні субстанції.

Крім субстанціалістського підаоду існував ще й інший — номі­налістичний, основи якого були закладені трактовкою знання як знакової, умовно-конвенціональної семантичної системи. Необхідний

розвиток вони отримали в логіці Е. Кондільяка, у вченні Г. Лейбніда про універсальне знання, де поняття зведені до символів, а симво­ли до чисел, а їхнє взаємовідношення розумілося як комбінато­рика. Формально-логічні принципи виражені не тільки в систематиці К. Ліннея, айв розроблених у XVIII — початку XIX ст. класифі­каціях наук.

Заслуговує на увагу філософський аналіз емзхіричного природо­знавства та його обгрунтування, здійснені І. Кантом. За взірець нау­кового знання була взята ньютонова фізика. В її дусі І. Кант виділяв рад рушійних сил матерії (механічні, динамічні, мертві та живі) та намагався на їх основі пояснити агрегатні системи матерії. В здійсне­ному ним тлумаченні природознавства як системи знань використо­вувалось не лише нове поняття природного тіла, що дозволило йому обгрунтувати багатоманітність наук, а й усвідомлення їхньої єдності (єдності методологічно-регулятивної свідомості). Принциповою ос­новою обгрунтування єдності І. Кант вважав теллород як всепроник- ну, всепротяжну матерію, що рівномірно рухається.

Разом з тим І. Кант поділяв природознавство на чотири розділи у відповідності з загальними основами:

1. форономія, або вчення про матерію, що рухається в просторі;

2. динаміка, або вчення про матерію, що рухається, оскільки рух становить вихідну її силу та якість; '

3. механіка, або вчення про матерію разом з її рушійною силою у взаємовідношенні та русі;

4. феноменологія, або вчення про матерію, що рухається, оскіль­ки вона може стати об’єктом досліду.

Як бачимо, вчення І. Канта про метафізичні начала природо­знавства своєрідно поділяло природознавчі науки. Раціональність емпіричного природознавства в цілому мислилося ні™ на зразок раціональності фізики І. Ньютона. Ось чому він відмовляв у статусі науки хімії того часу та природничій історії, а також історичному знаншй взагалі: вони не могли, на його думку, виробиш специфічних теоретичних конструкгів, які б дозволили їм встати на рівень фізики. Найбільші зусилля І. Кант доклав до з’ясування принципів, що об’єднували різнорідне наукове знання.