§ 3.4. Літописи як форма історіографічної творчості. Діяльність римських анналістів

Історіографічна діяльність в елліністичну епоху значною мірою пов’язана із засвоєнням ідей грецьких істориків попереднього періо­ду. В історії розвитку історичних знань значне місце посідає грецький історик Полібій (201—120 рр. до н.е.). У центрі його уваги були події воєнно-політичної історії Середземномор’я 220—146 рр. до н.е. Полі­бій висунув теорію історичного розвитку у вигляді циклів, згідно з якою відбувається закономірне переродження основних державних форм: монархії — в аристократію, аристократії — в демократію.

Унікальною працею з історії культури Греції є “Опис Еллади” Павсанія (II ст. н.е.). Він складається з 10 книг, кожна з яких присвя­чена пам’яткам культури областей Балканської Греції. Павсаній детально описав у них тисячі храмів, каплиць, рештки споруд, статуї, картини, сказання, міфи та ін.

Більшість історіографічних творів римського періоду присвячена історії Риму. Становлення Риму починалося з маленького поселення в Лаціумі — Рома, а згодом Рим поширив свою владу на численні країни, що межували з ним. Уже тоді, у давнину, бурхливий розвиток Риму вражав. Історики шукали цьому пояснення, а поети вбачали його в основному в силі римської зброї. Історики записували загаль­новідомі події, оскільки вони яскраво характеризували відносини, що панували в римському суспільстві. Першою формою історичної творчості у римлян був літопис. Літописи мали вигляд коротеньких щорічних описів найважливіших подій, що приєднувалися до списків консулів та інших посадових осіб, іменами яких в Римі позначався рік. Літопис складали також жерці-понтифіки з календарних цілей. Верховний понтифік Публій Муцій Сцевола упорядкував літопис і поповнив його перші частини. Так було складено “Великі аннали” у 80-ти книгах. Після цієї праці складання літописів, очевидно, припинилося.

Поряд з офіційними існували також приватні історичні записи. Можливо, у шляхетних римських домах велися сімейні хроніки. Звичай виголошувати на похоронах хвальні промови на честь небіж­чика також вважається однією з форм історіографічної творчості. Ці документи лише частково використовувалися наступними історіоіра-

фами, оскільки більшість із них загинула під час галльського погрому 390 р.

Власне історіографія виникла в Римі в епоху так званих Пунічних війн (друга половина III ст. до н.е.). Війни з Карфагеном розширили світогляд римлян, що викликало інтерес до минулого свого народу. У цей період відбулося широке ознайомлення з елліністичною культу­рою, що вплинуло на літературну мову та історичні смаки римлян. Одним із перших римських істориків був Гней Невій із Кампанії (близько 270—200 рр. до н.е.). Він особисто брав участь у Першій Пунічній війні і написав про неї епічну поему латинською мовою. Ця поема складається із семи книг. Дві перші з них присвячені історії Риму починаючи з його заснування. Квінт Енній із Калабрії, учасник Другої Пунічної війни (239—169 рр. до н.е.), написав “Анна­ли” у 18 книгах, що містили історію Риму від Енея до сучасних автору подій. Ця праця істотно вплинула на створення традиційних зразків римської історіографії.

Історичний жанр поширився в римській прозі із середини II ст. до н.е. Заняття ним тривалий час вважалося прерогативою лише шляхетних осіб, що ніби продовжувало їх державну діяльність, або було її вимушеною заміною. Першим римським історшсом-прозажом був сенатор часів Другої Пунічної війни Квінт Фабій Піктор, що писав грецькою мовою в розрахунку на неримського читача. З одного боку, його праці мали пропагандистський характер, а з іншого —■ це свідчило, що літературна прозаїчна мова у римлян була ще недос­татньо розвиненою. До того самого покоління так званих стародавніх анналістів належав ще один учасник Другої Пунічної війни — Люцій Цинцій Алімент. Його “Літопис” мав практично такий само характер, що й праця Фабія ГПкгора.

Перша римська історія, що написана латинською мовою в прозі, належить Марку Катону Старшому. Зі зростанням самосвідомості римського суспільства хроніки, що були написані грецькою мовою, не задовольняли його потреб. Катон написав історичну працю “Нача­ла”, що складалася з семи книг. У перших трьох із них викладаються ірецькі та місцеві міфи про виникнення Риму й інших італійських міст. Четверта і п’ята присвячені пунічним війнам, а шоста і сьома—> подіям до 149 р. Починаючи від Катона історики писали рідною мовою. Розповідь, як правило, починали від заснування Риму, хоча багато увага прцціляли також більш близьким подіям. Матеріал щодо подій в інших країнах і жття інших народів використовували в міру .потреби., • . , •

Молодше покоління анналістів, що жило наприкінці II— на початку І ст. до н.е.,- перебувало під сильним впливом грецької рито­рики, що призвело до прикрашення і перекручення історичних подій. Анналісти підпорядковували свої виклади інтересам політичних угру­повань, патріотичним міркуванням, замовчували поразки, перебіль­шували перемоги, вигадували героїв, їх думки, промови тощо. Це дуже перешкоджало в подальшому, оскільки історики використову­вали в основному саме такі джерела. Думка, що виникла у Полібія під впливом римських завоювань про загальний взаємозв’язок в істо­рії, про можливість написання світової історії, залишилася далекою римській історіографії. Для останньої точкою відліку був Рим.

В історичних працях римського політичного діяча Гая Саллюстія Кріспа (86—35 рр. до н.е.) докладно описано історію повстання Спартака. Історичне значення мають праці так званих антикварів — збирачів різноманітних відомостей про старовину. Серед них — Марк Теренцій Варрон і оратор-публіцист Цицерон.

Одним з найвидатніших римських істориків вважається Тіт Лівій із Падуї (59 р. до н.е. — 17 р. н.е.). Його “Книга від заснування Риму” охоплювала період від Енея до подій 9 р. до н.е. У ній автор ставив за мету простежити в історії і показати велич римського наро­ду*

Римським старожитностям присвячувалася написана грецькою мовою праця “Римська стародавня історія” Діонісія Галікарнасського, що прибув до Риму ЗО р. до н.е. і відкрив там риторичну школу. Метою праці Діонісія було показати єдність римських і грецьких інститутів, вірувань, традицій, що, на думку автора, мало вплинути на греків, які потай вважали римлян варварами, а римлян переко­нати, що греки з давніх часів були їм споріднені. Плутарх із Херонеї (І—II ст. н. е.) створив “Паралельні біографії”—життєпис римських і грецьких діячів, поєднаних попарно. У своїй праці він не тільки спирався на попередні джерела, а й використував психологічні деталі, дотепи, анекдоти та ін.

Вивчаючи особливості процесу започаткування історичного дослідження, не можна обійти увагою християнство. Стародавні джерела християнства — “Євангеліє”, “Діяння апостолів”, “Послання апостолів” — є не лише цінними свідченнями історії розвитку самого християнства, а й синтезом величезної кількості етнографічного, істо­ричного, юридичного, літературного, філософського матеріалу.