§ 9.4. Всесвітня історія та прогрес людства як предмет теоретичних роздумів

Подоланню розриву, що існував раніше між вивченням конкрет­ного історичного матеріалу та теоріями розвитку людського суспіль­ства, сприяло панування засад раціоналізму: віра в розум, намагання спиратися на розум як останній та верховний авторитет. З цієї позиції історіографія Просвітництва піддала переоцінці всі старі історичні цінності; були піддані критиці і дослідженню всі проблеми історії, які до того часу вважалися швидше надбанням релігії, ніж знання. Роль Бога була зведена або до філософського начала всіх речей, або до поняття закономірності. Всемогутності та величі божества, з погля­ду раціоналізму, суй&речила думка про те, що Бог сам може пору­шувати встановлені ким самим закони. Саме питання про походжен­ня релігії постало як предмет вивчення.

Віра в перемогу розуму в більшості просвітителів спричиняла оптимістичну віру в прогрес. Історіографія внесла у вивчення історії ідею поступу, але у формі, що відповідала суто механічному розу­мінню суспільства та його розвитку: власне історичний прогрес поля­гав, на їх думку, насамперед у вдосконаленні людських знань, які мали Ерешті-решт сприяти поліпшенню суспільного ладу. Шлях досягнення правильного суспільного устрою характеризувався насам­перед як шлях просвіти, наслідком сприйняття істини якомога більшою кількістю людей.

Раціоналізм XVII сг. в цілому негативно ставився до історії, вважаючи за можливе вивчати людське суспільство лише умоглядно. Просвітителі XVIII ст., навпаки, поділяли з Дж. Віко впевненість,

що людина є головним предметом вивчення, через що в історії вони знаходили основний матеріал для своїх філософських і політичних концепцій. Історія, на їх думку, засвідчувала, як людей ображали, експлуатуючи їхнє невігластво. Такий підхід до історії вносив у її вивчення політичний темперамент, створював новий інтерес до вивчення історії.

Органічне зростання суспільства, органічний зв’язок усіх сторін суспільного житія, які розумів Дж. Віко, просвітителі XVIII ст. не І розуміли насамперед тому, що вони дуже негативно ставились до минулого. Усе минуле, феодальне уявляється їм застарілим, таким, що перешкоджає суспільному розвиткові. Вони не сприймали його як неминучий елемент розвитку і вважаДи, що все в суспільстві може бути легко перебудованим зверху. Навіть такі самостійні мислителі, як П. Гольбах, прославляють правителя як основну рушійну силу в суспільстві. Разом з тим, для істориків епохи Просвітництва була характерна ідеалізація удаваного Китаю, де править мудрий монарх разом з філософами-мандаринами.

Твори великих просвітителів мали виключний вплив на подаль­ший розвиток історичної науки в тій галузі, яку нині називаємо істо­рією культури. Вони внесли уявлення про цінність людини як такої. Увага до історії культури, до економічної історії, до історії промис­ловості, торгівлі, історії технічних успіхів людства — помітна заслуга істориків-просвітителів, важливий крок вперед порівняно з тим, що дали попередні епохи. Треба підкреслити, що історики XVIII ст. широко використовували фактичний матеріал, причому вони нама­галися звільнити його від усього випадкового.

Розглянемо праці окремих істориків того часу. Один з них — Франсуа Марі Аруе, який взяв псевдонім Вольтер (1694*—1778). Істо­ричні твори складають лише незначну частину його різноманітної творчості. В молоді роки його готували до юридичної кар’єри: три роки Вольтер жив в Англії, вивчав політичний устрій, філософію та досягнення технічних наук.

В розвитку історичних поглядів Вольтера ми можемо бачити два етапи. На ранньому —■ його історичні уявлення були у відповідності з ідеями Просвітництва, культурні ідеали буржуазії грали вирішальну роль. Згодом на перший план виступила проблема економічної освіти як головний мотив його політичної концепції. В своїй найбільш зрілій праці “Досвід про нрави та дух народів” він вже іронізував над спробами оцінювати епоху, людей та правителів тільки за ступе­нем розквіту наук та мисгещв.

Інша велика історична праця Вольтера —- “Століття Людові- ка XIV” — написана в новому історичному стилі. Вольтер кинув

хронологічну послідовність й аналізував явища в їх внутрішньому зв’язку. Вольтер не зосереджував уваги на деталях подій та політичних інтригах, які головним чином цікавили істориків-ерудтів, а звернув­ся насамперед до історії внутрішнього правління, історії фінансів, церковних справ та історії культури. Створену Вольтером структуру викладу сучасники піддавали критиці, називаючи системою “висув­них ящичків’’.

Вольтер першим зробив спробу узагальнити історію середніх віків, окресливши її головні тенденції. Він одним з перших показав залежність західної цивілізації від східної, роль арабів й інших народів Сходу в історії європейської цивілізації.

Історію у викладі Вольтера можна назвати передусім реалістич­ною критикою історичних традицій. До цього часу антична та біблейська історія були оточені шаною, а історія середніх віків була забарвлена сентиментальним патріотизмом. Вольтер з цим покінчив, критика була найсильнішою стороною його дарування. Його великим досягненням була відмова від теологічного погляду на історію, нове розуміння вимог і завдань історіографії, що сприяли становленню її як науки.

До Вольтера історію людства розглядали як короткочасну, що вичерпується тисячами років. А Вольтер стверджував, що людина знаходилась у первісному стані тисячу століть; людське суспільство таке ж давнє, як і людина.

Політичним ідеалом Ш. Монтеск’є була конституційна монархія, далека від демократії. Ш. Монтеск’є розвинув ряд цінних ідей, на­приклад, згадану раніше ідею про вплив клімату та географічних умов на історію. Він набагато більше Вольтера приділяв уваги законам, уміло створеним конституціям та іншим правовим настановам; у ньо­го сильніше, ніж у Вольтера, була розвинута здатність до конструк­тивного мислення побудови системи.

Ш. Монтеск’є досліджував питання про походження феодальних установ, викладав їхню історію у вигляді полеміки з попередниками. Коли Ш. Монтеск’є писав працю “Дух законів”, то в питаннях, пов’язаних із походженням феодальних установ у Франції, існувало дві основні теорії, які означені як “германістична” та “романістич­на”. III:. Монтеск’є намагався зайняти проміжну позицію, хоч йому це не вдалося. Він прагнув показати, що представники третього стану з ранніх часів утворювали певні політичні обмеження влади мо­нарха.

Погляди Ш. Монтеск’є були систематизовані в історичній концепції абата Габріеля де Бонно де Маблі (1709—1785), одного з представників утопічного соціалізму XVIII ст. Хоча його концепція

багато в чому не відповідала історичним фактам, вона була дуже характерною для ідеології третього стану —- буржуазії, яка вже усві­домлювала свої інтереси.

Г. Маблі — автор восьмитомної праці “Зауваження з приводу французької історії”, в якій він дав виклад історії середніх віків з позицій буржуазії, політичну програму третього стану XVIII ст., спрямовану в минуле. Для Г. Маблі історія — це насамперед школа громадянських: чеснот, вона мусить не тільки просвіщати розум, а й І направляти серце. Тому історик, на думку Г. Маблі, має вивчати мораль та навчатися у давніх істориків.

Більш послідовно ніж Г. Маблі проводив ідеї буржуазної демок­ратії Жан Жак Руссо (1712—1778). Хоча Ж. Ж. Руссо відносно мало займався власне історичними проблемами, він мав великий вплив на історіографію XVIII—XIX ст. як у Франції, так і в Німеччині. Від усіх своїх попередників він відрізнявся тим, що був демократом. В праці “Міркування про походження та причини нерівності між людьми” (1755) Ж. Ж. Руссо дав короткий нарис розвитку людства. Він зробив висновок про те, що людський рід однієї епохи не такий, яким він був в інші епохи; що держава виникла внаслідок суспільної нерівності та сама посилювала цю нерівність. Як і всі його сучасники, Ж. Ж. Руссо припускав можливість досуспільного існування людства та свідомого встановлення суспільного договору. Історія розвитку політичних форм уявлялася Ж. Ж. Руссо таким чином: демократія, аристократія, монархія та демократія. Всі тогочасні держави Європи він відносив до деспотій на тій підставі, що народ не мав прямого представництва у законодавстві.

Ідеї передреволюційної та революційної буржуазії, що йшла до влади, найбільш яскраво були відображені в історичних поглядах Жана Антуана Кондорсе (1743—1794), який за свої математичні робо­ти здобув звання академіка. Ж. Кондорсе був прибічником буржуаз­них прав і свобод, зокрема права буржуазної власності. Він дуже різко висловився проти страти короля, виступив проти якобінської конституції, через що перебував на нелегальному становищі. Ж. Кондорсе написав відому працю “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму”, в якому послідовно та аргументовано виклав теорію прогресу. В її основі лежала ідея про здатність людини за своєю природою до нескінченного вдосконалення. На основі суто раціоналістичного світогляду Ж. Кондорсе дав широку картину всесвітньої історії, яку він поділяв на 10 епох. Він заперечував Ж. Ж. Руссо в його розумінні, що культура, наука, знання — все це лише старість суспільства, зло і стверджував, що наука не зншцує

найкращих властивостей людської природи, а, навпаки, їх розвиває. Хід історичного розвитку уявлявся ним як розвиток освіти, наук.

Ж. Кондор се надавав великого значення в історії людства почат­ку друкарської справи (у нього —- почаїок восьмого періоду): книго­друкування мало не меншої історичної ваги ніж взяття Константи­нополя турками та географічні відкриття. Він вважав, що якби не давив деспотизм, друкування книг дозволило б дійти істини. Ж. Кондорсе дав у своїй праці й нарис десятого — майбутнього — періоду, в який зруйнується нерівність між націями та буде досягнута справжня досконалість людства; знайде розповсюдження єдина мова, особлива мова науки і мислення, що буде існувати поруч із старими мовами.

Англійська історіографія XVIII ст. перебувала під сильним впливом французької історіографії, особливо Вольтера. Типовим її представником був філософ Давід Юм (1711—-1776), який сприймав історію лише як розвагу розуму, що не мала ані політичної, ані соціальної цінності, як у французьких просвітителів. Основна істо­рична праця Д. Юма була присвячена лише Англії. Такі самі риси властиві дослідженням Уільяма Робертсона (1721—1793), Едуарда Гіббона (1737—1794). Останній здобув славу багатотомною працею “Історія занепаду та руйнування Римської імперії”. Значний вплив на розвиток англійської історіографії здійснювався нагромадженням знань політичної економії. Особливо впливовими були ідеї Адама Сміта (1723—1790), які розвивали підходи фізіократів: природний порядок, що існує в галузі економіки, має бути відкритий та пояс­нений наукою. Виходячи з вимог, проголошених буржуазією (вільної торгівлі та особистої ініціативи), А. Сміт обгрунтовує моральну тео­рію, основу якої становить думка про збіг особистих інтересів із суспільними. Переслідуючи особисті інтереси, вважав А. Сміт, інди­відуум водночас досягає вищого суспільного блага. Свобода особи в буржуазному тлумаченні остаточно втратила будь-якого містичного покриву та набула суто реалістичної форми в працях англійського філософа Іеремії Бентама (1748—1832).

Якщо у Франції історіографія Просвітництва апелювала до широ­ких кіл буржуазної інтелігенції та мала насамперед публііщстичний характер, у Німеччині просвітительські ідеї стали надбанням або замкнених університетських товариств, або інших вузьких кіл інтелі­генції. В першому випадку вони знаходять вираз в наукових працях, в другому — набувають форму релігійно-містичних вчень. Більшість німецьких істориків — професори університетів, які зверталися до обмеженої кількості слухачів, а не до широкої аудиторії, як це було у випадку французьких істориків. Одним з найбільш відомих істори»

ків-ращоналістів кабінетного типу був Август-Людвиг Шлецер (1735—1809) — послідовник Вольтера,

До діячів німецької культури, в кого історичне мислення набуло значного розвитку, належали Фрідріх Шиллер (1759—1805) і Готхольд-Єфраім Лессінг (1729—1781). Г. Лессінг у праці “Виховання людського роду” (1780) обгрунтував думку, що людство, як і кожна окрема людина, проходить ряд ступенів розвитку. Він був перекона­ний, що людство йде вперед, незважаючи на усю складність цього шляху, можливі суперечки та, навіть, зворотний рух. Стадії розвитку людства залежать від історичного рівня культури і вони ведуть до вищої стадії — епохи “вічного Євангелія” «— стадії такого суспіль­ного ладу, делюди існують без будь-жого примусу. Панування релігії в історії він розглядав як свідчення незрілості людського розуму.

Картина історії людства, схожа на ту, що намалював Г. Лессінг, була дана в працях Йогана Готфріда Гердера (1744—1803), зокрема в найзначніших: “Ідеї до філософії історії людства” (1784—1792) та “Листи про сприяння успіхам гуманності” (1793—1797). Історія людства Й. Гердером розглядається як продовження історії природи. Природне середовище, клімат, умови життя визначають вдачу людей, їх національні особливості, літературу та мистецтва. Особливо виділяє Й. Гердер значення мови, без якої не може бути й розумового мислення. Кожне явище в природі та суспільстві — початок іншому й цим вичерпує себе. Але смерті нема, людина безсмертна у справах своїх. Чим більше особистої енергії віддано загальній справі, тим вище індивідуальність людини. В історії ця єдність загального та осо­бистого розвивається.

Всесвітня історія, розвиток культури не є простими явищами. Вони складаються з життя окремих народів, які, подібно особистості, переживають молодість, час розквіту та старіння. Але життя людства цим не вичерпується. Історія — це постійний процес відродження свіжості юності. Отже, Й. Гердер долав властиве просвітителям неро­зуміння своєрідності кожного народу, його історії, зневажливе ставлення до минулого. Він наголошував на ролі народів в історії, вивчав народну культуру середньовіччя, аналізував її історичні корені. Все, що було написане Й. Гердером про різні часи та народи, прони­зано думкою про те, що розвиток волі в історії здійснюється, незва­жаючи на будь-які перешкоди.

Й. Гердер вважав, що хоч людство фактично Складається з множини суспільств та народів, все ж таки воно єдине у своїй історії. А сама історія, за Й. Гердером, — це шлях людства до вищої мети: людяності, гуманності, вона закладена в самій сутності людини і може бути досягнена розвитком природних властивостей людини, повного звільнення духу.

Водночас із розповсюдженням ідей прогресу наприкінці XVIII ст. мали розповсюдження й прямо протилежні погляди. Прикладом можуть бути погляди Юстуса Мюзера (1720-—1794), які були проник- нуті ворожістю до всього нового, прихильністю до старого. Він нама­гався знайти історичне виправдання усім старим настановам, у мину­лому знайти виправдання для сучасного. На його думку, ядром німецької нації, навколо якого він будував германську історію, є селянство. Ю. Мюзер мав певну рацію в ствердженні наявності геог­рафічної обумовленості історичних подій, в намаганні підкреслити соціальний аспект раннєсередньовічної історії Німеччини.

Започаткувавші етнографічних досліджень

Процес становлення етнографії як самостійної наукової дисцип­ліни про етнічно особливі форми історичного буття народів в істо­ріографічній літературі виступає складною, до кінця не вирішеною проблемою. Серед частини етнографів існує думка про те, що як особлива форма суспільно-практичного знання про народи емпірична етнографія має довгу історію, вона така ж стара, як і античні історія та географія.

“Етнос” як основне поняття сучасної науки етнографії теж має давню історію. Так, в давньогрецькій мові слово “етнос” використо­вувалось в кількох значеннях: народ, іноземне плем’я, натовп, група людей, язичники, стадо, зграя, рій, рід тощо. При цьому, як показує спеціальний аналіз змін у використанні даного слова, в давньогрець­кій літературі від Гомера до Арісготеля, тобто на архаїчній стадії існування цього слова, переважало значення зграя, рій, група, але вже траплялось вживання слова “етнос” і у значенні плем’я, народ. В історичній літературі V—IV ст. до н. е. два останні значення стають найвикористовуванішими.

Отже, етнографічний матеріал, тобто сіїостереження, знання про ті чи інші народи, їхній побут, звичаї, існував одвічно; віками та тисячоліттями етнографічний матеріал нагромаджувався, розширю^ вався, уточнювався. Але згодом виникають особливі дослідження, серед яких — праця Олауса Магнуса “Історія північних народів”.

XVIII ст. було для етнографії століттям накопичення наукового матеріалу, пошуку та формування методів дослідження, а також само­го предмету науки. Дослідницькими об’єктами етнографічної науки стали “етноси” як історико-культурні спілки. У завдання етнографіч­ного дослідження ввійшло вивчення особливого та загального у

способі життя, культурі та психології народів. Цим етнографія почала відрізнятися від історичної науки, яка вивчала минуле суспільства, людей в цілому в усій його багатоманітності. Найхарактернішою рисою етноірафічних досліджень з моменту їх зародження є особлива увага до відсталих у своєму розвиткові безписемних народів. Це значною мірою пов'язано з тим, що при вивченні “чужих” народів найбільший інтерес викликали ті, які особливо відрізнялися від власного народу. Наприклад, для шведського ученого то були ескі­моси. А перший з етнографів Данії Йенс Крафт (1730 —1765) вивчав два племені південно-американських індійців.

Походження мови як проблема наукового пошуку

Розвиток мовознавства у XVIII ст. продовжував певні традиції раціоналізму XVII ст., зокрема традиційний вже пошук принципів створення універсальних граматик, побудови майбутньої мови (Г. Лейбніц, Ж. Кондорсе та ін.). Але серед учених ХУІІІ ст. були й такі дослідники як Шарль де Бросс, котрий у “Трактаті про меха­нічне формування мов ...” (1765) засуджував спроби сформувати всесвітню міжнародну мову у відриві від мов народів, що складалися історично. На його думку, замість того, щоб витрачати час на безплід­ні спроби зробити щось штучне, варто було б відкрити те, що створе­но природою. І все ж таки і у XVIII ст., і в наступні століття в різних країнах з’являються численні “загальні”, “раціональні”, “філо­софські” граматики, а окремі принципи їх виявляються інколи і в побудовах граматик окремих мов, і в теоретичних розвідках мово­знавців навіть нашого часу.

Значне місце у працях XVIII сг., присвячених філософії мови, посідає проблема походження мови і пов’язана з нею проблема розвитку мови. У боротьбі із середньовічною схоластикою висновок, що лише необхідність у спілкуванні між собою змусила людей винай­ти мову, обгрунтовують Т. Гоббс та Дж. Локк.

Дж. Прістлі у “Курсі лекцій з теорії мови і універсальної грама­тики” (1762) намагався встановити в історії мови ті самі етапи, що і в історії розвитку народів (початок, розквіт, загибель). Й. Гердер дошукувався шляхів перетворення вигуку в осмислений знак понят­тя — слово (“Розвідка про походження мови”, 1772). Англійський учений Монбоддо прагнув відтворити в історії мови поступальний рух від тваринного вигуку до художнього оформлення мови (“Про походження і прогрес мови”, 1773).

Та справжній інтерес до походження мови виник лише в другій половині XVIII ст. Піддаючи гострій критиці вчення церкви про “божественне” походження мови, вчені протиставляли йому поглади, за якими творцем мови є людина. Відновився інтерес до трьох антич­них теорій походження мови, зміст був оновлений та більш пере­конливо аргументований. Звуконаслідувальну теорію походження мови найповніше розгорнув Й. Гердер. Людина, на його думку, тим і відрізняється від інших істот, що має природну здатність до “рефлексії”. Рефлексією Й. Гердер назвав здатність людини виділяти з безлічі вражень, з яких складається образ того чи іншого предмета, окремі враження, зосереджувати на них увагу, розпізнавати відмін­ності однієї властивості від іншої. Акт цього пізнання давав виразне почуття, творив із виділеної ознаки перше “слово душі”. Характерний звук, що найбільше вражав людину, ставав ознакою істоти, її назвою. Людина ніби збирала мову із звуків природи, використовуючи їх як ознаки предметів.

Теорію вигукового, або афективного, походження мови відродив і розгорнув Ж. Ж. Руссо. За його теорією найдавнішою мовою людства були перші вигуки, які з’являлися в первісної людини мимо­хідь, коли вона перебувала в стані глибокого зворушення. У трактаті про походження мови Ж. Ж. Руссо, ставлячи виникнення мови в залежність від суспільної потреби, водночас підкреслював, що страхіт­тя викликали первісні звуки голосу, що первісні мови були співучими і пристрасними, що первісна мова була мовою поетів.

В східноєвропейському мовознавстві іраматика М. Смотрицького продовжувала грати визначальну роль. Вона була передрукована у 1755 р. у Римнику (Валахія) Карловицьким митрополітом Павлом Ненадовичем для навчання сербських юнаків. Далматинський архі- діакон Матвій Савич готував видання цієї граматики з паралельним латинським текстом. За зразками граматики М. Смотрицького серб Стефан Вуяновський склав “Керівництво до славянської граматики (1773); таку ж книжку за таким же зразком склав Авраам Мразович (1794). У 1721 р. в Москві була видана Федором Полікарповим пере­робка граматики М. Смотрицького, а у 1723 р. —новгородська пере­робка Федора Максимова. З перевиданої в Москві граматики М. Смотрицького учився М. Ломоносов, який дав схвальний відгук про неї.

Першу наукову “Російську ірамагаку” (1755—1757), яка стала , основою для наступних праць з російської мови склав М. Ломоносов Ця іраматика складалася з шоста розділів — “настанов”: 1) загальні

проблеми граматики, 2) фонетика, 3) орфографія, 4) словотвір, 5) словозміна (іменників, прикметників, числівників; типи дієвідмін; характеристика інших частин мови) та особливості окремих частин мови, 6) синтаксис. М. Ломоносов виступив проти некритичного наслідування західноєвропейських граматик.

У передмові да граматики під заголовком “Про користь книг церковних в російській мові” (1757) та в незакінченій роботі “Про споріднені мови російському та про нинішні діалекти” М. Ломоносов виклав думки про відношення між слов'янськими і іншими індоєв­ропейськими мовами. М. Ломоносов чітко відрізняв російську мову від старослов'янської, вказував на відмінності від інших слов’янських мов.

Важливе значення мали його висловлювання щодо порівняльного та історичного вивчення мов. Зокрема він обгрунтував походження споріднених мов з одного джерела —* прамови, а також те, що сучасні індоєвропейські мови утворилися внаслідок диференціації колишньої прамови (така думка мала розвиток пізніше в порівняльно “історич­ному мовознавстві). М. Ломоносов цікавився слов’янськими, балтій­ськими та іншими індоєвропейськими мовами. Слов’янські мови він поділяв на дві групи: північно-західну і південно-східну, відзначив, що східнослов’янські мови ближчі до південнослов'янських, ніж до західнослов’янських. Його ідеї вивчення мови на десятки років випе­редили європейську філологічну думку.

Найвищим досягненням лексикографії XVIII ст. був “Словник Академії Російської” (1789—1894). У ньому 43257 слов’янсько-росій- ських слів, невелика кількість слів із живої слов’янської мови, із професійних та територіальних діалектів і ще менше слів іноземного походження (341 грецьких, 107 латинських, 92 французьких і 74 німецьких). Добір реєстрових слів і стилістичні форми вживання їх був підпорядкований теорії про три стилі М. Ломоносова, який разом із К. Кіндратовичем і Е. Таубертом визначив і принцип розташу­вання слів не за алфавітом, а за їх кореневими гніздами. Побудовано словник за тими самими принципами, що й тогочасні словники французької та італійської академій. Активну участь в укладанні словника брали не тільки вчені, а й видатні письменники — Г. Державін, Д. Фонвізін, І. Богданович, Я. Княжнін.

Лексикографічні дослідження української мовй зазнавали знач­них труднощів внаслідок того, що в царській Росії панувало запере­чення її прав як самостійної (з своїми фонетичними і граматичними

особливостями); вона розглядалася лише на рівні діалекту російської або польської мов.

У різних країнах інтенсивно призбирували відомості про словни­ковий склад, фонетичну систему і граматичну будову багатьох мов світу. Ця надзвичайно важлива і складна робота, що закладала підва­лини для теоретичного дослідження мови, підсумовувалась і в словниках та граматиках окремих мов, і в багатоманітних, так званих порівняльних, словниках, що друкувалися в кінці XVIII і на початку XIX ст. і мали завданням якось згрупувати, систематизувати увесь нагромаджений (часом і граматичний) мовний матеріал.

Першим словником такого типу був чотиритомний словник російського мандрівника і природознавця Петра Симона Палласа (1714—1811) під назвою "‘Порівняльні словники всіх мов і наріччь”, що вийшов друком у Петербурзі в 1786—1791 рр. Він охоплював 272 мови, переважно Азії (149) і деякі мови Африки та Америки. Другою лексикографічною працею такого роду була книжка іспан­ського монаха Лоренцо-Ервас-Пандуро (1735 —1809), що була опуб­лікована спершу італійською, а потім іспанською мовами під назвою “Каталог відомих мов і народів ...” (1800—-1804). У цьому словнику описано близько 300 мов народів Америки, Азії та Європи.

Формування асоціативної концепції в психології

Психологічна думка в своєму розвиткові немов би увібрала бага­тий досвід як філософського осмислення людини, її соціального буття, так і педагогічного його втілення, філософської методології, більш орієнтованої на досягнення природничо-наукового пізнання, та самих цих результатів в їх загальнотеоретичному вигляді. Загальна для епохи Просвітництва ідея щодо могутності знань як чинника перетворення людини та ЇЇ суспільного життя в філософії спонукала вивчення пізнавальних здатностей людини, яке було продовжено й в психологічних дослідженнях.

Одним з напрямків було дослідження мотивації вчинку на засадах раціоналізму, втіленої в енциклопедизмі як гарантії впевненості, що “прийняте рішення” буде єдино правильним. Проте подальший філо- софсько-психологічний аналіз цієї форми мотивації показав, що вона не лише не здійснюється, заплутуючись в нескінченному (саме раціо­нальному) опосередкуванні, а що їй протистоїть мотивація “практич­на”. Раціоналізм XVII ст., розкриваючи походження людських ідей, тлумачив їх як уроджені й дані вищою істотою. Психологія Просвіт-

ництва, грунтовно розвиваючи ідеї раціоналізму, вказала на інші витоки змісту психічного—відчуття, збудувавши на даному принци­пі свою сенсуалістичну систему. Внаслідок цього було започатковано ще один напрямок дослідження — відчуття в їх психологічному аспекті в контексті сенсуалістичної та раціоналістичної концепцій.

У першому випадку відчуття виступало як осередок психологічної системи, щоправда, як підкреслювали Дж. Берклі та Е. Кондільяк, у співдружності з руховою активністю людини (відкриття закономір­ностей кінестезії). Зв'язок відчуттів, побудований на руховій актив­ності, тлумачився як асоціативний. Розпочалося серйозне наукове вивчення, відчуттів і рухової активності людини. Виникали теорії кольорового, центрального та периферійного зору, а також був сфор­мульований закон співвідношення сили подразника та інтенсивності відчуття.

Зберігла наукове значення ідея рефлексу. Після Р. Декарта рефлекторна теорія розглядалася Ж.Ламеттрі(1748), Д. Гарт лі (1749), Р. Віттом (1755), якому належить вчення про залежність між інтен­сивністю стимулу та величиною реакції, І. Прохаскою (1784) в концепції нервової кондукції (перехід імпульсу від нейрона до нейро­на).

Значна увага приділялася розгляду своєрідного механізму поєд­нання відчуттєвих вражень різної модальності (асоціації). Цей меха­нізм розглядався як такий, що зумовлює цілісність живої істоти, єдність особистості. Хоча асоціація як психологічний механізм була відома здавна, асоціативний принцип як універсальний у психології вперше застосовується саме в епоху Просвітництва. Внаслідок його застосування враження, які людина отримує від зовнішнього світу, розглядалися в певному зв’язку, як прояв закономірностей. їх і встановили англійські асоціаніега Д. Гартлі (1705—1757) і Дж. Прістлі.

Д. Гартлі був лікарем, але писав праці з філософії та природо­знавства. Головна з них — “Міркування про людину, її будову, її обов'язок і сподівання” (1749) — висунула автора в число видатних психологів середини XVIII ст. Як лікар він дослідив мозкові меха­нізми асоціації й обгрунтував теорію “вібрації” й “асоціації ідей”, фактично започаткував асоціанізм у психології. Асоціація постала як універсальна категорія, котра розкривала цілісність різноманітної психічної діяльності людини. Ідею вібрації мозкових структур учений запозичив у І, Ньютона. Не менш важливим джерелом асоціативної

теорії буяй праці Дж. Локка, який ввів у психологію сам термін “асоціація ідей”.

Виходячи з просвітницьких ідей сенсуалізму і спираючись на вібро-асоціатавне вчення Д. Гартлі, Дж. Прістлі в гострій полеміці з ідеалізмом здійснив спробу вибудувати матеріалістично-сенсуаліс- тичну психологічну систему. У праці “Теорія людського духу Гартлі на основі асоціації ідей з нарисами, що стосуються цього предмета” та інших Дж. Прістлі невтомно шукав відповідності між роботою мозку та психікою як доказу матеріального походження останньої. Він відкинув як застарілу “гідравлічну” модель роботи мозку й нато­мість підтримав кардинальні ідеї І. Ньютона та Д. Гартлі про вібрації й асоціації. Ним було визначено, що вібрації в мозку супроводжують усі ідеї людини, виступають їхньою причиною, котра й пояснює асо­ціацію ідей. Останню він вважав єдиною властивістю, яка охоплює всю решту впливів людських ідей, і через неї пояснював всі явища людського духу і все, що в психології звичайно називали різними його операціями відповідно до відчуттів та різних ідей. Дж. Прістлі показав механізм проторення шляхів у мозку.

Встановивши факти відповідності між суб’єктивно-психічними явищами та функціонуванням мозку як речовинного субстрату ідеаль­ного, Дж. Прістлі підійшов до постановки, а далі й до скрупульоз­ного, тривалого, важкого розв’язку психофізіологічної проблеми. На відміну від Д. Гартлі, котрий припускав існування “елементарного тіла”, яке опосередковує дух і грубе тіло, Дж. Прістлі наполягав на тому, що людина не складається з двох начал — матерії та духу, істотно відмінних між собою, без жодної спільної властивості. Він вважав, що вся людина — одноманітного складу (ипіГогт сотрові- ііоп), а властивості сприймання (регсерііоп) та інші, названі духов­ними (тепіаі), обумовлені органічною структурою мозку. Звідси він робив висновок: уся людина вмирає зі смертю, жодної надії на потой­бічне життя.

Перебуваючи під впливом Д. Гартлі, Дж. Прістлі був перекона­ний у тому, що не тільки всі інтелектуальні задоволення та страждан­ня людини, а й усі здатності пам'яті, уяви, хотіння, міркування й усі інші душевні спільності та операції є лише різними видами (тосіез), або випадками, асоціації ідей.

Остаточне резюме щодо засад побудови сенсуалістичної психо­логії Дж. Прістлі сформулював в дусі принципу прийняття рішення, тісно пов’язаного з підвалинами просвітницької психології. Він ука­зував, що не свідомість є першопричиною дій людини* а мотиви є причини всіх рішень. Душа не є причиною дії, вона визначається до дії (вибору) на основі мотиву. Дж. Прістлі відкинув в зв’язку з ідеями мотивації абстрактну філософію свободи, наполягаючи на детермі­нуючій ролі мотивів у поведінці живих організмів.

Істотну роль в розгляді психофізичної проблеми, чинника моти­вації складних форм поведінки грав ідеал природної людини, віра у всесильність впливу середовища на характер і поведінку людини. Тим самим долався висновок про її приреченість носити в собі добро або зло, а натомість припускалася думка про легкість зміни природи людини. Треба тільки цю природу людини правильно пізнати (як і зовнішній для неї світ пізнати з достатньою вичерпністю) і тоді, відповідно до вчення енциклопедистів, можна запропонувати (обіця­ти) людству щасливе життя. Природне в людині протиставлялося соціальному. В природному вбачали незіпсовану людину, й це при­родне вимагали захистити від соціальних деформацій.

Навіть визнання ролі виховання було обмежено умовою не ушко­дити природу, забезпечити можливість її спонтанного розкриття в людській істоті. В цій справі самопізнанню надавалося найважливі­шого значення як опорі для самостворення. Головною опорою в вихованні мало стати сподівання на природні риси моральності, що можуть вивести людину в “люди”. Перетворення людини мислилося здійснити через її вчинкову діяльність, і в цьому плані значний внесок у світову психологію зробили діячі Братських шкіл України, Білорусії, зокрема Києво-Могилянської академії — С. Калиновський, С. Кулябка, Г. Ковинський, М. Козачинський, а також Г. Сковорода.

В безпосередньому зв’язку із зазначеними міркуваннями розгля­далася психофізична проблема, яку розв’язували нерідко в контексті співвідношення між фізичною й моральною природою людини (П. Кабаніс), тілесного вираження суб’єктивних психічних станів. Одна з праць такого роду досліджень належала К. Лафатеру (“Фізіог- номічні фрагменти”). Фізіошомічні інтереси сприяли з’ясуванню ана­томічного й фізіологічного субстратів психічних суб’єктивних явищ. Складніші форми поведінки було розкрито у співвідношенні інтелек­туального та морального її компонентів, за термінологією І. Канта — чистого й практичного розуму.

Впливовість напрацьованного психологією матеріалу та теоретич­них узагальнень спричинила їх використання в інших галузях нау­кового знання, зокрема, вони були використані в економічних концепціях, що поширились в цей період, особливо у другій половині XVIII ст. Найбільшу впливовість психологічні концепції мали у школі фізіократів (П. Буагільбер, Ф. Кене, А Тюрго).

Контрольні питання і завдання

1. Які нові фактори суспільного життя зумовили суттєві зрушення в технічному рівні суспільного виробництва?

2. Назвіть найвидатніші технічні досягнення XVIII століття?

3. Проаналізуйте соціальний престиж наукових досліджень в розглядуваний період.

4. Розкрийте зміст назви століття — Просвіщення — та проа­налізуйте його відповідність стану освіта, наукових досліджень.

5. Які світоглядні спрямування завоювали чільне місце в філо­софських концепціях та наукових пошуках?

6. Схарактеризуйте нові типи навчальних закладів.

7. Схарактеризуйте особистий науковий внесок М. Ломоносова.

8. Які напрямки діяльності математиків Петербурзької академії мали відчутні зрушення?

9. Схарактеризуйте особистий науковий внесок Л.Ейлера та Д. Бернуллі.

10. Який доробок характеризував діяльність математиків Франції?

11. Проаналізуйте зв’язок розвитку фізичних знань з потребами матеріальної практики.

<■ 12. Схарактеризуйте ньютоніанство як світоглядну та методоло­гічну систему.

13. Які головні наукові проблеми визначали розвиток змісту ме­ханіки?

14. Розкрийте багатоаспектність шляху встановлення наукою за­кону збереження.

15. Якої концепції світла дотримувався М. Ломоносов?

16. Схарактеризуйте дослідження з електрики Б. Франкліна та Г. Ріхмана.

17. Які теоретичні узагальнення були досягнуті в галузі вивчення електрики?

18. Які об’єктивні передумови сприяли розвиткові вчення про теплоту?

19. Проаналізуйте концептуальні основи пояснення явища тепло­ти.

20. Схарактеризуйте природничо-наукові досягнення І. Канта.

21. Які нові ідеї мали розвиток в астрономії даного періоду?

22. Які дослідження М. Ломоносова відіграли роль в розвитку хімічних знань?

23. Які об’єктивні передумови сприяли розвиткові хімічного ана­лізу та хто з вчених зробив внесок у створення аналітичної хімії?

24. Назвіть головні наукові досягнення А. Лавуазьє.

25. Які соціальні потреби сприяли розвиткові біологічних дослід­жень?

26. Прослідкуйте місце і роль ідей Ж. Бюффона в різних галузях природознавства.

27. Проаналізуйте загальні засади систематизаторських концепцій в біологи XVIII століття.

28. Які напрямки досліджень визначали зміст розвитку біологіч­них знань в розглядуваний період?

29. Назвіть основні концепції, що пояснювали історію Землі та їх авторів.

30. Схарактеризуйте нові досягнення в географічних досліджен­нях І. Канта, Ф. Бюаша та А. Бюшинга.

31. Розкрийте особливості розвитку географічних досліджень в Російській академії наук.

32. В чому полягає новизна підходу французьких просвітителів в історіографічних дослідженнях?

33. Які особливості характеризують англійську історіографію розглядуваного періоду?

34. Назвіть основні ідеї німецької історіографи та їх авторів.

35. Схарактеризуйте передумови формування та зміст асоціатив­ного принципу в психології.

36. В чому полягають основні ідеї та положення вчення Дж. Прістлі щодо ментальних властивостей людини та її вчинків?

37. Які концепції походження мови заступають її біблейське пояснення?

38. Які ідеї та роботи започаткували порівняльно-історичний на­прямок мовознавства?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО II ЧАСТИНИ

1. Амирова Т. А. Очерки по истории лингвистики. — М.: Наука,

1975. — 559 с.

Піксииова Г. Д, Шашкова Л. О. Основи історії науки і техніки: Навч. посібник. — К: ІЗМН, 1997. — 399 с. 1

За редакцією Т. Д. Пікашової Рецензенти: /. А Огородник, А / Онопрієнко, доктори філософських наук 1

© Т. Д. Пікашова, Л. О. Шашкова, 1997 1

ЗМІСТ 2

ПЕРЕДМОВА 5

Частина І 10