Частина і

Розділ 1

ПРАКТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКИХ ЗНАНЬ

§1.1

Що є знання? Знання — передумова і складова історії науки. Формування перших технічних і технологічних знань, їх різновиди. Знання про природний світ.

Історичне формування математичних знань у прикладній діяльності. Зародження уявлень про число.

Астрономічні знання як складова повсякденного життя.

§1.3

Хімічні знання — ремесло чи мистецтво перетворення речовин?

Нагромадження і спеціалізація знань про світ живого і людину як його частину.

Опанування знаннями про середовище існування: виникнення геогра­фічних знань.

Пізнання властивостей природних тіл Землі та їх практичне вико­ристання.

§1.4

Виникнення перших історичних знань.

Мова як предмет вивчення.

Психологічні знання в міфологічному контексті.

§ 1.1. Що є знання?

Знання — передумова і складова історії науки

“Історія наукових знань” — словосполучення, яке в сучасного читача не потребує особливих пояснень для сприйняття: кожному відомий певний перелік наук або наукових дисциплін, ознайомлення з якими відбувалося з навчання в школі, із перших кроків освіти. Проте замислитися над суттю цього словосполучення освіченій люди­ні дуже важливо. Саме в такий спосіб історія наукових знань набуває повчального характеру, саме в такий спосіб звичні слова “знання”, “наука”, “історія” та ін. розкривають свій утаємничений зміст, окрес­люючи нові обрії розуміння знання і науки як особливих явищ, співвідношення наукового знання з усім масивом людських знань, урізноманітненості історії наукових знань окремої галузі, багатства напрямків наукової думки в цілому, творчості видатних вчених, основних ідей, що становлять фундамент наукової думки певних істо­ричних періодів людства тощо.

І сам реальний процес виникнення чи створення, нагромадження чи змін, а врешті-решт, і розвитку наукових знань, і оповідь про нього можуть мати спільну назву — історія наукових знань. Реальна історія наукових знань має чимало зроблених спроб створити оповідь про ту чи іншу її частину і всі вони збереглися як її приналежність. Можливість порівняти особливості бачення авторами-оповідачами викладу подій історії науки дає уяву про відмінності в тлумаченні їх значення для створення нового наукового знання і розуміння деяких вихідних положень існуючих концепцій.

Суттєвим в історії наукових знань є розуміння того, що таке знання, наука, з чого і як вони виникли тощо. Щодо останнього, то протягом тривалого відтинку людської історії існувало принаймні два можливих варіанти пояснення. Один — знання подаровані (дані) людям для подальшого розвитку і використання. Другий — знання є людською знахідкою, творінням, що вінчає діяльність певного спрямування — пізнання. Обидва пояснення в різних формах і варіа­ціях зустрічаються ще в найдавніших спробах пояснити, звідки з’явилися людські знання і яка їх подальша доля. Ці спроби збере­жені в міфологічній свідомості і донесені донині в давніх письмових джерелах.

Будь-яка спроба полинути в минулі історичні часи, коли знання народжувалися, набирали звичного для нас сьогодні вигляду і, врешті-решт, досягли рівня наукових знань, приведе до особливрго стану світоспоглядання, пізнання світу та вираження одержаних

результатів, який називається міфологічною свідомістю, або корот­ше — міфом.

У побутовому використанні слову “міф” надається значення “вигадка”, що є протилежністю реальності. Але в науковому вжитку термін “міф” означає давню літературну форму оповіді про “богів і героїв”, яка грунтується на особливій формі мислення, народження якої пов’язане з доісторичними часами життя людей. У міфології як одній із найперших форм колективнрї творчості свідомості найдавніх народів злиті воєдино оповідь про події людського життя, явища природи, що реально відбувались, із вигадкою та помилковими уяв­леннями. І все ж це був один з найперших винаходів людської свідо­мості як шлях від незнаного до знання, а з рештою — до знання істинного. Але знання, що створювалось і зберігалось як міф у поко­ліннях людей, перебувало в стані невідокремленості зі сприйняттями, переживаннями, вольовими імпульсами поведінки людей, істотно відрізняючись від подальших форм і станів функціонування знання.

Знання, яким насичувався міф або ціла низка міфів, у свідомості людей ще не відокремлювалось від реальності: усі образи міфів сприймалися як реальність, так само як природні явища і життя самої людини. Міфологічна свідомість давніх людей, міфологічне мислення в контексті властивих їй образів, зв’язків і відношень, пояс­нення різноманітних, явищ довкілля людей, які створювалися на цій основі, були природним закономірним етапом розвитку людини і людства. Це доводиться багатьма сучасними дослідженнями давньої історії різних народів, що розкривають їх спільну основу, спільні мотиви навіть за умов, що виключали запозичення.

Міфи (або їх система -— міфологія) були необхідною передумо­вою не лише людського існування, виконання життєво важливих дій, а й подальшого поглиблення знань про світ, про самих себе, свої знання. Саме ознайомлення з міфами давніх часів (а творення міфів і міфології відбувалося в історії людства кількома “хвилями”) дає змогу виявити два етапи розвитку уявлень про походження знань.

На першому етапі (ранньоархаїчна міфологія, XIV—IX ст. до н.е.) дуже поширеним було уявлення про культурного героя, який або здобуває знання від зооморфної істоти, або деяким надприродним способом допитується в сил природи їх таємниць, які передає людям без будь-яких зусиль з їх боку. Перший етап лише підійшов до питан­ня про генезис знань, їхній історизм, але його усвідомлення стало можливим лише на другому (пізньоархаїчному) етапі розвитку міфо­логічної свідомості

У подальшому суспільному розвитку, пов’язаному зі створенням писемності (і взагалі переходом від ранньої до пізньої архаїки, VIII—ст. до н.е.), культурно-героїчна функція відривалася від конкрет­них носіїв і переносилася на “слово”, “мову”. Ідея “знання слова” як розуміння сутності речей, яке можна використати на користь або шкоду, мала свою історичну передумову в будь-яких фольклорно- міфологічних системах. Вона підкріплюється ідеєю виникнення знання з дії при посередництві мови. На пізньоархаїчній стадії під впливом міфологічного сприйняття виникнення писемності зазначена ідея втілюється в міфологемі про походження світу шляхом вимов- лення божественного Слова. До ідей про культурно-героїчне поход­ження знань додаються мотиви їх історичного поширення. Ідея стадіального поширення присутня в літературі ближньосхідних циві­лізацій Єгипту і Вавілону, що датується ще серединою II тис. до н.е. Водночас з’являється уявлення про те, що текст, який втілює в собі знання, особливо знання про природу, має істотно відрізнятися (навіть за зовнішнім, звуковим вираженням) від текстів іншого типу — літературного, епічного, культового. Поступово ідея благо­дійного передавання культурним героєм знань людям замацується ідеєю розвитку знань, уявленням про те, що люди знаходять знання поступово, здійснюючи пошук. Отже, ще в межах міфологічної свідо­мості створювались уявлення про історію знань. Водночас складалися певні підходи констатації напрямленості цієї історії знань. В архаїчній свідомості образ культурного героя закріплює уявлення про прогре­сивну напрямленість; в образі золотого (з переходом до срібного і залізного) віку — регресивну, а в образі світового дерева ■— про кругообіг. Питання про генезис знань у пізньоархаїчний період розвитку людської свідомості ставиться в конкретній формі щодо конкретних знань і “вмінь” (ремесел, сільського господарства, море­плавства, лікування тощо). У подальшому це питання стає предметом спеціальних (наукових) досліджень, які переконливо засвідчили істо­ризм знань і зв’язок між виникненням знань і практичною діяльністю людей.

Різноманітні форми людської діяльності спричинили безліч результатів набутого досвіду стосунків людини з природою і стосунків між людьми. З часом цей досвід започаткував особливі форми своєї фіксації. Однією з цих форм є знання. Отже, попереднє визначення знання — це форма фіксації результатів досвіду пізнання людиною дійсності. Знання, що розвивалися кількісно, розрізнялися предмет­ною напрямленістю і зв’язком із різними формами діяльності люди­ни, стають одним із найважливіших джерел майбутнього виникнення науки.

¥

Коротко схарактеризувавши знання як феномен у контексті духовно-практичної діяльності людини, визначимо такі його особли­вості:

1. результати досвіду мають відбиватися в засобах людської кому­нікації, тобто в таких соціокультурних формах, які дають змогу транслювати їх від одного суб’єкта до іншого;

2. знання завжди несе в собі певну норму репродукції акуму­льованого в ньому досвіду (тобто знання опосередковані діяльністю певного соціокультурного контексту);

3. результати соціального досвіду завжди пов’язані з певними фрагментами дійсності (вони є предметними), що безпосередньо зумовлюється предметністю людської діяльності як витоком знань.

Предметна напрямленість досвіду і знань з давніх давен була чинником поступової спеціалізації знань, їх дуже повільного розша­рування. З багатьох шарів досвіду і знань, які беруть свій початок у давні часи, звернемо увагу на два, що поступово породжують власне технічні та наукові знання. Але * різноманітні знання іншого роду (світоглядні, нормоутворюючі та ін.) своїм співіснуванням створюють дуже впливовий контекст, з урахуванням якого можна зрозуміти певні історичні особливості існування знань.