§ 5.4. Формування нових напрямків в історіографії

У розвитку історичного знання XII—XIV ст. продовжувалася традиція інтерпретації історії як процесу, про який йдеться в освя­чених авторитетом церкви книгах. Водночас посилюється тенденція систематизації і класифікації історичного знання. У цей час сформу­валося кілька напрямків, зокрема хронікальний, гуманітарний і світський.

У хроніках відбивали найістотніші загальні особливості середніх віків. Так, трактат одного з відомих хронікерів XII ст. — Охтона, єпископа Фрейзінгенського (1111—1150) — “Про дві держави” спирався на історичну концепцію Августина. Головна лінія праці — протиставлення двох царств: “божого” і “земного”. Завдяки цій праці ми уявляємо собі, як видатні діячі того часу розглядали сучасну їм епоху. Хроніки писали латинською мовою. Відомим хронікером середніх віків був Гвіберт Ножанський (1053—1121). У його праці “Про моє життя” описано побут Франції середніх віків, головні події того часу. Інша хроніка — “Діяння Бога” — оповідає про перший хрестовий похід. Історичні знання в цей період були ще далекими від науковості. Про це свідчать відсутність розробленого методу істо­ричного дослідження, низький рівень історичного знання, а також те, що в основі історичних уявлень лежить теологічна концепція істо­рії.

Представником так званого гуманістичного напрямку був Іоан Содберійський (1215—1280). Справжній інтерес становить його трак­тування поняття всесвітньої історії. У його розумінні це не хроно­логічний опис подій від різдва Христова. Точкою відліку він вважає папство. Автор розділяє сфери вічності і часу. Бог вічний і незмінний, а історія відбувається тільки в сфері людського. Останнім роз’язком проблем історії, за Іоаном, є не кінець світу, а можливість раціо­нальними методами впливати на хід історичних подій.

Разом із традицією августиніанства в історії середніх віків існу­вала історія світська, історія особистості. Такий історизм не доходив до кінцевих істин віри, а зосереджувався на історії недалекого мину­лого і обставинах, які зумовлювали її. Цей тип історизму був присут­нім у лицарських і міських оповідях. “Історія королів Британії”, написана між 1230—1238 рр., оповідає про життя і діяльність перших британських королів. Її автор — Джеффрі Манмауцький — описує події політичного життя: війни, завоювання, дипломатичну діяльність, зміну королів і династій, боротьбу за владу. Саме з щєї праці взято легенди про міфічного короля Аргура, оповідь про короля Ліра, яка потім лягла в основу драми Шекспіра. Майже вся історія Хрестових походів була написана французами. Багатою за змістом є хроніка Жана Фруассара. Автор мальовничо зобразив щ>идворне, лицарське, табірне життя, турніри і битви середніх віків.

До XI ст. історію писали латинською мовою і в основному духов­ні особи. Наприкінці XI — на початку XII ст. в історографії з’яв­ляються великі історичні компецціуми, історичні праці написані національними мовами. Але все-таки авторитетом в історіографії залишалася Біблія, за якою перевіряли факти минулого, складали історичні хронології. Свідчення біблії використовувались як засади обрахування дати божественного акту створення світу, дискусії щодо якої точилися ще кілька століть за участю навіть видатних природо­дослідників. Водночас з цією традицією поступово складалися засади нового опису подій світської історії: на основі причинних зв"язків.У такий спосіб було здійснено одну з перших сцроб опису історії арабс­ьким істориком XIV ст. Ібн Хальдуном - як неперервний процес піднесення та падіння держав, як постійну зміну побуту та звичаїв людей.

У середні віки поширювалися праці типу енциклопедій, де місти­лися історичні знання про розвиток країн Заходу і Сходу, історичні екскурси в їх минуле.

Дослідження в галузі мовознавства

Протягом усього Середньовіччя латинська мова була єдиною, яку вивчали в Європі (грецька мова до Відродження була забута). Нові граматики не опрацьовували, а компілювали старі (Доната, Присціа- на). Зрідка з’являлися іраматичні споті, наприклад ісландські (XII—— XIV ст.), як додаток до “Едди”, дві провансальські граматики XIII ст., одна кимрська (валійська) XIII ст. Доступнішими для мовознавства стали стародавні мови, закріплені на письмі: копгійська мова — нащадок староєгипетської (з III ст.), готська (Біблія Вульфілі з IV сг.), кельтська, староанглійська, сгаронімецька, старослов’янська (IX сг.). Проте в той час мовознавці ними не займалися. ,

Латинська граматика була в середньовічній Європі єдиним і уні­версальним підручником мови. Характер цієї граматики був не стільки “описовим’’, скільки “приписовим”, тобто десятки і сотні правил і регул треба було вивчгаи напам’ять. Негативний вплив виключного панування латинської граматики позначився на інших мовах у таких трьох моментах:

1. мертву латинську мову використовували переважно для пись­мової комунікації. На Заході почали звергати увагу на літери, бо це потрібно було для листування, і забували про звуковий бік мови;

2. поняття латинської граматики збіглося з поняттям граматики взагалі, і при вивченні інших національних мов на останні механічно переносили норми латинської граматики. В результаті недобачали особливостей живих мов або просто нехтувати ними;

3. на вивчення латинської мови дивились як на логічну школу мислення. Це спричинило до того, що правильність граматичних явищ визначали логічними критеріями.

Розвиток національних суспільств в Європі спричинив зміни у статусі латинської і національних мов, мов народів різних країн. Прикладом однієї з перших спроб обгрунтування необхідності уваж­ного ставлення до народних мов, їх вивчення є праці Аліг’єрі Данте “Про народну мову” і “Про народне красномовство” (до 1305 р.). Він доводить шляхетність народних мов, первинність і необхідність. Мова є людським здобутком: вона не потрібна ані тваринам, ані ангелам. Людині мова вкрай потрібна для того, щоб ділитися думками з іншими людьми. Природа мови, за Данте, подвійна — мате­ріальна і раціональна. Усі мови він поділяє на дві групи: вульгарні, тобто народні, і “граматичні”, тобто книжно-літературні. Данте досліджує класифікацію романських мов та італійських діалектів, а також порушує питання про природу і походження мови як такої.

Не можна не згадати про історичний розвиток східносло­в’янського і давньоруського мовознаства, зокрема про давньоруську лексикографію. Історики східнослов’янської науки про мову, давньо­руської лінгвистики починають зі словників, що дійшли до нас у списках XIII ст. Проте лінгвістична думка Київської Русі є далеко давнішою, багатшою і різноманітнішою. Певні відомості про поход­ження людської мови взагалі, і давньоруської зокрема, збережені в давньоруській пам’ятці “Повість временних ліг”. У Київській Русі зароджуються початки давньоруської лексикографії у вигляді тлума­чення малозрозумілих або незрозумілих слів у старослов’янських текстах давньоруськими відповідниками — глосами. До епохи Відрод­ження східні слов’яни складали граматичні описи церковносло­в’янської мови.

Контрольні питання і завдання

1. Схарактеризуйте передумови становлення класичних форм культури середньовіччя.

2. Розкажіть про розвиток системи освіт в пізньому середньо­віччі.

3. У чому виявлявся вплив особливостей середньовічної культури на діяльність університетів?

4. Схарактеризуйте схоластично-теологічний контекст розвитку науки.

5. Які погляди на знання і його розуміння були поширені в цей період?

6. Якими є характерні риси науки цього періоду?

7. Проаналізуйте спроби дисциплінарної будови науки та ідеї генезису знань.

8. Розкажіть про напрямки розвитку математичного знання.

9. Схарактеризуйте нові тенденції розуміння механіки в цей період.

10. Які зміни були характерними для фізики пізнього середньо­віччя?

11. Поясність, які надбання в розвитку хімії зумовили її прогрес у пізньому середньовіччі?

12. Опишіть характерні риси пізнання живого в розглядуваний період.

13. Схарактеризуйте напрямки розвитку знання з географії.

14. Схарактеризуйте головні напрямки, що сформувалися в істо­ріографії.

15. Схарактеризуйте дослідження в галузі мовознавства.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО І ЧАСТИНИ

1. Ардентов Б. П. История лингвистики. Курс лекций. — Кшіш- нев: Кишинев. ун-т, 1970. — 190 с.

2. Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М.: Внсш. шк., 1984. — 319 с.

3. Верхратський С. А., Заблудовський П. Ю. Історія медицини. — К.: Вьпца шк., 1964. — 430 с.

4. Виргинский В. С. История науки и техники. В 3-х т. — Т.1. — М.: МГПИ, 1973. — 288 с.

5. Виргинский В. С., Хотенков В. Ф. Очерки истории науки и техники с древнейших времен до середини XV века. — М.: Просве- щение, 1993. — 287 с.

6. Возникновение и развитие химии с древнейших времен до XVII в. — М.: Наука, 1980. — 399 с.

7. Гордеев Д. И. История геологических наук. 4.1. От древности до конца XIX в. — М.: МГУ, 1967. — 316 с.

8. Григорьян А.Т. Механика от античносте до наших дней. — М.: Наука, 1971. — 479 с.

9. Джеймс П., Мартин Дж. Все возможнне мирн. История геог- рафических идей. — М.: Проіресс, 1988. — 672 с.

10. Джуа М. История химии. — М.: Мир, 1966. •— 452 с.

11. Дорфман Я. Г. Всемирная история физики: С древнейших времен до конца ХУІП в. — М.: Наука, 1974. — 351 с.

12. Иванов Б. И., Чешев В. В. Становпение и развизие техничес- ких наук. — Л.: Наука, 1977. — 263 с.

13. Исачемко А. Г. Развитие географических идей. — М.: Мисль, 1971. — 416 с.

14. Историография античности: Учеб. пособие. — Казань: Казан.ун-т, 1974. — Вьш. 1. — 95 с.

15. Историография античной истории. — М.: Вьісш.игк, 1980. — 415 с.

16. История биолопш: С древнейших времен до начала XX в. — М.: Наука, 1972. — 563 с.

17. История геологии. Учеб. пособие. —■ М.: Наука, 1973. -— 388 с. '

18. История лингвистических учений: Древний мир. —Л.: Наука, 1980. — 258 с.

19. История лингвистических учений: Средневековая Европа. — Л.: Наука, 1985. — 288 с.

20. История математики с древнейших времен до начала XIX ст. В 3-х т. — Т.1. — М.: Наука, 1970. — 351 с.

21. История медицини. — М.: Медицина, 1981. — 352 с.

22. История механики. С древнейших времен до конца XVIII в. — М.: Наука, 1971. —298 с.

23. Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К.: Рад. шк., 1964. —153 с.

24. Кордун Г. Р. Історія фізики: Навч. посібник. — К.: Вьпца шк., 1980. — 336 с.

25. Кудрявцев П. С. Курс истории физики. — М.: Просвещение, 1982. — 447 с.

26. Молявко Г. И. и др. Геологи. Географн: Биограф. справоч- ник. — К.: Наук, думка, 1985.— 352 с.

27. Нейгебауєр О. Точньїе науки в древности. — М.: Наука, 1968. — 221 с.

28. Паннекук А. История астрономии. — М.: Наука, 1966. — 592 с.

29. Рожанский И. Д. История естествознания в зпоху зллинизма и Римской империи. —М.: Наука, 1988. — 448 с.

30. Роменець В. А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. — К.: Вьпца шк., 1983. — 415 с.

31. Соловьев Ю. И. История химии. — М,: Просвещение, 1983. — 368 с.

32. Спасский Б. И. История физики. 4.1. — М.: МГУ, 1963. — 330 с.

33. Старостин Б. А. Становление историоірафии науки (от возникновения до XVIII в.). — М.: Наука, 1990. — 214 с.

34. Техника в ее историческом развитии. От появлення орудий труда до становлення техники машино-фабричного пройзводства. —- М.: Наука, 1979. — 412 с.

35. Фигуровский Н. А. История химии. -— М.: Просвещение, 1979. — 311 с.

36. Храмов Ю. А. Биография физики: хронологический спрйвоч- ник. — К.: Тзхника, 1983.—- 344 с.

37. Шатро А. Л. Историография с древнейших времен по XVIII в.: Курс лекций. — Л.: ЛГУ, 1982. •—239 с.

38. Шухардт С. В. История науки и техники. 4.1. С древнейших времен и до конца XVIII в. — М.: Наука, 1974. — 152 с.

39. Щедрин А. Т. Наука Древнего Рима (конспект лекций). — Харьков: Харьков. ун-т, 1994. — 43 с.

40. Ярошевский М. Г. История психологии. — М.: Мнсль, 1976. — 463 с.