Опанування досягнень Великих географічних відкриттів

Історія Великих географічних відкриттів досить широко висвіт­лена у тогочасній літературі. Окремої згадки заслуговує праця з історії мандрувань Річарда Хаклуйта (1552—1616) “Головне плавання, мандрування та відкриття англійської нації” (1598—1600). Р. Хаклуйт ретельно збирав усі відомості та документи про подорожі з метою обгрунтування своєї теорії англійської колоніальної експансії. Описи світу, які виходили головним чином в Італії та Німеччині, були представлені новими працями Р. Хаклуйта (нерідко зі значними доповненнями і так названими “космографіями”, які часто майже не відрізнялись від “Географії” Птолемея).

У країнознавчих працях переважав матеріал економічного та політичного характеру. Такою була, наприклад, праця італійського статистика Джованні Ботеро (1540—1617), присвячена опису частин світу і країн; насамперед їх державного і політичного устрою, релігії тощо. С. Шамплен 1618 р. склав географічний опис Канади з точки зору оцінки природних умов. Але найзначнішим країнознавчим твором цього періоду був “Опис Нідерландів” Людовика Гвіччардіні (1567). Іію працю вважають першим економіко-географічним твором.

Цікаво, що економіко-географічні праці з’явились раніше, ніж фізико-географічні: такими були потреби суспільного життя. Велика увага до книги Л. Гвіччардіні (вона видавалась 35 разів протягом двох століть) пояснювалась, зокрема, конкуренцією двох найбільших центрів суконної промисловості — Флоренції та Антверпена, в якій уже перемагав Антверпен, що став до кінця XVI ст. світовим центром торгівлі й промисловості.

Із власне країнознавчих праць слід назвати “Природничу історію Ірландії” Герарда Боута (1645), у якій детально описано клімат, рельєф, води, поверхневі відкладення і зроблено спробу пояснити своєрідність природи окремих частин країни властивостями грунтів; цю працю можна розглядати як фізико-географічну.

Флоренція стала місцем, де в XVI ст. Герардом Кремером (Меркатором, 1512—1594) і Авраамом Ортелієм (1527—1598) було створено найвидатніші картографічні витвори, що узагальнили перші результати Великих географічних відкриттів. Меркатор склав карти всієї земної кулі; Ортелій уславився величезною працездатністю та широтою думки, постійним інтересом до історії. Атлас Ортелія вийшов 1570 р.; при наступних віщаннях він доповнив його історйч-

ними картами, так що, врешті-решт, вийшов начебто окремий — перший у світі — Історико-географічний атлас. А 1578 р. Ортелій випустив у світ перший Історико-географічний словник.

Майже одночасно з атласом Ортелія-в Росії наприкінці XVI ст. було складено знамените “Велике Креслення” російської держави, яке залишилось рукописним, зруйнувалось і зникло. Зберігся опис цієї карти — “Книги Великого Креслення”, здійснений на початку XVII ст.

Поступово центр картографії перемістився до Нідерландів — першої торгової держави, де особливо відчувалася потреба в надійних картах. У Нідерландах з’явився художній образ географа, що складає карту: “Географ” Яна Вермеєра Дельфтського (1632—-1675). На бага­тьох своїх картинах цей великий художник зображував чудові геог­рафічні карти: карта стала своєрідною частиною інтер’єра.

До другої половини XVI ст. належать перші систематичні топо­графічні зйомки. Філіп Дпіан у 1554—-1561 рр. виконав зйомку Бава­рії, на основі якої в 1566 р. у Мюнхені була видана карта у масштабі 1:144000 на 24 аркушах. Секстон виконав у 1574—1579 рр. зйомку Англії та Уелсу; карта була випущена у масштабі 1:237000 на 34 арку­шах. В Англії створювались також детальніші кадастрові плани. В подальшому знімальні роботи були поширені і в ряді інших країн. Вимірювання звичайно велись по дорогах за допомогою компаса, квадранта, мірного шнура чи колеса; решта простору карти запов­нювалась головним чином окомірно.

Перший систематичний цикл метеорологічних спостережень (над вітрами, хмарністю, опадами) здійснила арктична експедиція 1596— 1597 рр. Віллема Баренца, голландського мореплавця, яка зробила також промір глибин у Баренцевому морі. Нагромаджувались дані спостережень над морськими течіями. Хемфрі Гільберт запропонував (близько 1567) схему руху вод у Атлантичному океані. Було помічено вплив течій на клімат; зокрема, суворість Лабрадору, що лежить на широті Англії, пояснювалась впливом холодної течії, яка приносить кригу та тумани.

У другій половині XVI ст. французький гуманіст, юрист Жан Боден відродив античні ідеї взаємодії людини і природи. Намагання пояснити розвиток людського суспільства природними причинами знайшло своє відображення в праці “Метод легко зрозуміти історію” (1566). Подібно до античних авторів Ж. Боден вважає, що географічне середовище впливає на розвиток людства через психіку людей і тим самим через характер народу. На його думку, кращі умови для житія людини існують у помірному поясі, між 40—50 градусами широти (тобто там, де розташована Франція). Саме тут виникли наймогутніші

держави; ця смуга дала славетних полководців, умілих купців і навіть кращих акторів. Ж. Боден, який запозичив свої ідеї у стародавніх авторів, не погоджувався, однак, з їх поглядами про вплив на людей сузірь Зодіаку; крім того він не *>ьажав вплив клімату таким фаталь­ним, як уявляши собі ці автори Ж Боден не задовольнився рівнем античної науки і пішов значно дали Аналізуючи залежність особли­востей народів від оточуючої природи, він враховував не лише клімат, а й рельєф, заболоченість території, родючість грунтів тощо. Він розглядав, як виховання (історичні обставини) може змінити людську природу, тобто, як самі люди можуть змінювати наслідки дії природи на їхнє життя і характер. Ж. Боден підкреслював, що вплив природи на характер народів не можна розщядатияк щось зовсім нездолане. Цікаво, що Боден спростовував стародавніх учених, які вважали, що клімат неминуче змінює характер народів.

Відродження ашичного географічного матеріалу було скеровано проти християнської релігії, проти релігійного догматизму, що різко розривав природу і людину.

Концептуальніпідходи до пояснення . геологічних явищ

Із розвитком гірничої промисловості в Західній Європі і особливо в Росії розвивалась мінералогія. Проте її розвиток обмежувався більше нагромадженням емпіричних знань; для утворення теорії ще була недостатня база хімічних знань (проблемами рудоутворення займалися алхіміки). “Планетисти” ставили виникненння руди в залежність від впливу планет, що їдко висміював Й. Бехер в 1653 р. Він вважав, що в центральній порожнечі Землі господарює жар від горіння сірки і бітумів. Від проникнення солоних вод та їх випаре- вування тут створюється вогняний “хаос”. З нього можуть відклада­тися в щілинах руду. Близькою до цього підходу була висловлена Р. Декартом думка про зв'язок утворення рудних жил з вулканізмом.

Число вчених, які займаються геологічними проблемами, помітно збільшується і зростає кількість публікацій з цієї проблематика З XVII ст. на зміну звичним ідеям щодо виникнення гір, прийшли намагання індуктивного пояснення цього явища. ІТевною мірою щ стосується характеру вирішення проблем геології в цілому.

Погляди Р. Декарта на виникнення і розвиток Землі, що були частиною його космогонії, мали велике значення для геології. На думку Р. Декарта, усе у світі складається з трьох видів мазери: із першого, світлого, створені зірки та Сонце, з другого, прозорого, небо, з третього, непрозорого, ішанш, кометі. Спочатку матерія була розподілена більш-менш однаково. Але пізніше, завдяки вихро­вому руху по колу, матерія, яка світиться, збиралась у центрах руху, тоді як матерія другого та третього роду витіснялась до периферії. Так виникли світові тіла різних тилів. Такий самий шлях проходила матерія Землі. Земля спочатку складалася з першого елемента й була Сонцем, навколо якого відбувався вихровий рух. Воно поступово почало вкриватися плямами, які потім поширились і, злившись, утво­рили суцільну кірку. Над нею під впливом сонячного проміння відо­кремились вода і повітря. Серед шарів повітря утворилася кора з каміння, глини, піску тощо, справжня земна кора. Зовнішня кора в деяких місцях зазнавала зломів, часто утворювала виступи або гори, в інших місцях осідала і шільно прилягала до першої кори. По розло­мах вода, що була під зовнішньою корою, частково виступила на її поверхню і, зібравшись у більш низьких місцях, утворила океан. Частіша води й досі залишається під материками і особливо під горами, зберігається частково й повітря.