§ 3.3, Технохімічна практика та алхімія Олександрійського періоду

Реміснича хімія попередніх періодів і деякі узагальнення, які було зроблену в працях Арістотеля, слугували розвитку хімічних знань даного періоду в двох напрямках: технохімічної практики та алхіміч- них пошуків у контексті розвинених космогонічних уявлень.

У першому напрямку визначальна роль належала розвитку уяв­лень про перегонку, яка розглядалась як провідний хімічний процес, і вдосконаленню техніки видування скла, що пов’язано з потребою в перегонному апараті та підготовці чистих матеріалів.

Істотну роль відігравала також ідея Арістотеля про перетворення одного елемента на інший. Вона набувала все більшого значення, оскільки набагато підвищився попит на золото внаслідок розширення торговельного обміну, зростання населення та зниження продуктив­ності старих золотоносних родовищ. Очікування реалізації трансму­тації металів підкріплювалися не тільки теоретичною ідеєю і підви­щенням попиту, а й численними спостереженнями самих практиків. Золото знаходили в мідних рудах, унаслідок чого існувала думка, що воно виникає з міді. Але кількість золота в міді звичайно була малою, тому важливим заходом вважалося його “збільшення” за допомогою магії, алхімічних ритуалів.

До переліку відомих давнім грекам металів додається знання ртуїі (рідкого срібла). Феофраст вказує на її відокремлення з кіноварі шляхом відняття сірки міддю. Згадує ртуть також Діоскорід (І ст. н.е.); він підкреслює її отруйність й здатність створювати разом із золотом амальгаму. При перегонці ртугі одержували залишок у вигля­ді королька золота або срібла; це породжувало висновок про можли­вість перетворення ртуті на благородний метал, спроби перетворити її на тверду речовину.

Було відомо, що при додаванні різних мінералів до міді одер­жуються білі та жовті сплави, подібні золоту й сріблу. З огляду на це робили спроби “виростити” благородні метали. Відомі грекам перекази про процеси подвоєння і потроєння благородних металів засвідчені в працях перших століть нашої ери, зокрема в Лейден­ському папірусі.

Різноманітні спроби знайти нові шляхи одержання благородних металів дали, проте, істотні результати в технології виготовлення благородних і звичайних металів: покращився процес очищення золо­та шляхом купеляції, відокремлення срібла шляхом сплаву руди зі свинцем, ртуть широко використовувалася для діставання золота і срібла, та й сам процес діставання ртуті з кіноварі набагато вдоско­налився.

Отже, технохімічна практика розглядуваного періоду мала досить великий діапазон: від лжетрансмутації металів у золото і срібло та виготовлення фальсифікованих під золото і срібло сплавів до фарбу­вання і амальгамування, лакування тощо. Використовуються різні хімікалії; технохіміки знають властивості семи металів. Виготовлення штучного “золота” —■ головне досягнення імітуючого технохімічного ремесла Олександрійської епохи. Технічна хімія цієї пори насамперед представлена в Лейденському і,в Стокгольмському папірусах (імітації дорогоцінних металів і перлів, фарбування тканин тощо). В Олек­сандрії було вдосконалено численні прийоми хімічної технології,

особливо в металургії, обробці металів, фармації, фарбувального мистецтва; істотно розширюється перелік хімікатів, якими корис­туються ремісники.

З часом було нагромаджено великий досвід, що дав змогу зроби­ти також певні теоретичні узагальнення. Зокрема, була усвідомлена стійкість властивостей окремих речовин. Одна з них — густина речо­вин. Одним із перших це явище використав Архімед, який 240 р. до н.е. розв’язав задачу сіракузького царя Гієрона Молодшого щодо кількості срібла в царській короні, Порівняння густини золота і срібла з густиною речовини корони, яке виконав Архімед, було, мабуть, найпершим використанням фізико-хімічного аналізу ще необгрунтованого припущення про зміну числового значення фізич­ної властивості (густини) речовини при додаванні до неї іншої.

у 32—37 книгах єшціклопєдичної праці Гая Плінія Секунда Старшого “Натуральна історія” (друга половина І ст.). описуються властивості металів (золота, срібла, міді, заліза, олова, свинцю, ртуті) та їх сполук (свинцеві білила, сурик, сурма, реаль, гар, галун) і багато інших речовин. Він описує смоли, клей крохмалю, нафту, цукристі речовини, віск, а також деякі рослинні барвники — крап, індиго та ін., бальзами, масла, різні духмяні речовини. Поза всяким сумнівом, книга Плінія яскраво ілюструє високий рівень ремісничої хімічної техніки в Стародавньому Римі.

В олександрійський період відбуваєтеся становлення діяльності, що стверджувалась як посередник між технохімічним ремеслом і тео­ретизуванням у дусі пізньоеллінської вченості. Ця діяльність мала певну культурну основу в попередніх формах, зокрема, гностичного сектантства, зороастризму, ассірійсько-вавілонській символічній тра­диції, міфологеми еллінізованого Єгипту тощо. Але філософською основою олександрійської алхімії є неоплатонічне і неопіфагорійське кабалістичне вчення. Пізніше алхімічний міф зустрінеться з міфоло- гемою християнства. Перші препаративні священні дії олександрій­ської алхімії відбуваються між ремісницьким златоробством і неоп­латонічним умоглядним знанням.

Взаємодія, що існувала між алхімією і технохімією, посилювалася неоплатонічною теоретичною думкою (Прокл, Ямвліх) про еманацію Єдиного, ієрархію духовно-речовинних цінностей, що складають уні- версум. Але традиція, асимільована цими авторами, йде до більш ранніх часів — II або навіть VI ст. до н.е. (праця псевдо-Демокріта — Волосу з Мендеса “Фізика і містика”).

Неоплатонічна вченість Олександрійської академії спиралася на космогонічні погляди про зв’язок небесних тіл із металами (тілами) Землі: зодото пов’язувалося із Сонцем, срібло — з Луною, мідь — з Венерою, залізо — з Марсом, свинець — із Сатурном, олово — з Юпітером, ртуть— з Меркурієм. Вказаний зв’язок у подальшому був використаний для позначення металів символами згідно із симво­лічним позначенням планет. В майбутньому очікувалося об’єднання усіх речей — “горніх та дольних”, що обіцяє благородні та дивовижні “застосування ... усіх речей цього світу” у руках алхіміка.

У нових умовах арістотелева теорія чотирьох стихій замінюється новим тлумаченням будови металів: ртуть, а в подальшому — сірка розглядаються як такі, що дають начало металам.

Розвиток анатомічних і фізіологічних досліджень у контексті медичних знань

Діяльність лікарського товариства в Олександрії мала переважно два аспекти — лікувально-практичний і науково-дослідний (розвиток анатомічних і фізіологічних знань). До Олександрії переселилося багато лікарів славетної медичної школи з о.Кос. Косських пересе- ленців-лікарів шанували дуже високо, особливо тих, хто займався науково-дослідною роботою. Вони мали можливість подовжити свою діяльність у Мусейоні разом із математиками і гуманітаріями. Кон­кретних свідчень про характер цієї діяльності не збереглося, але є підстави вважати, що в Мусейоні існували спеціальні приміщення, свого роду анатомічні лабораторії, в яких олександрійські лікарі вели дослідження. Щодо лікувальної практики, то в Олександрії вона була приватною справою лікарів і не мала відношення до Мусейону

Досягнення олександрійської медицини, а також пов’язаний із нею наук — анатомії та фізіології можна схарактеризувати, спираю­чись на свідчення про діяльність Герофіла та інших лікарів. Праці видатного лікаря III ст. до н.е. Герофіла (близько 330 р. до н.е.— дата смерті невідома) не збереглися, але збереглися посилання більш пізніх авторів на його праці “Анатомія”, “Про очі”, “Про пульс” та ін. Герофіл був одним із провідних співробітників Мусейону, мав великий авторитет у царя Птолемея Філадельфа, але не належав до привілейованої інтелектуальної еліти Олександрії.

Головні праці Герофіла в галузі анатомії були про будову і функціонування нервової системи. Він вивчив нервові центри і відда­лені нерви, встановив, що головний мозок несе відповідальність за розумові здібності людини. Герофіл відокремив із загальної маси нервів чуттєві, що йдуть від периферії тіла людини до головного і спинного мозку. Також лікар вивчав пульс, але з ним він пов’язував механізм дихання. Окрім того, видатний лікар і вчений залишив описи анатомії ока, печінки, статевих органів та інших частин тіла,

порівняння анатомічної будови тіла людини і тварини. У галузі практичної медицини Герофіл найбільше уваги приділяв дії лікар­ських препаратів із трав, дієтам і гімнастичним вправам. У своєму вченні Герофіл виходив зі спостережень і досвіду, завдяки чому його вважають прокладачем нових шляхів у науці.

Ще одним видатним лікарем Олександрії вважають Еразістрата (304 — близько 250 рр. до н.е.). Він продовжив анатомічні дослід­ження Герофіла, особливо нервової системи: поділив нерви на чуттєві та рухові, звернув увагу на звивини головного мозку у вищих тварин, а їх більшу складність пов’язав із вищим рівнем інтелекту. Головна праця Еразісірату “Про розсікання” присвячена анатомії, але, на жаль, вона не збереглася. На відміну від Герофіла Еразістрат стверджував, що кров рухається тільки по венах, а артерії вважав наповненими повітрям. Головним двигуном крові в тілі лікар вважав серце.

У лікувальній практиці Еразістрат додержувався інших принци­пів, ніж Герофіл. Він полемізував із гіппократиками і скептично відносився до терапевтичних методів, що припускали внутрішнє вживання лікарських препаратів. Лікар вважав, що причиною майже всіх хвороб є неправильне харчування, і тому при їх лікуванні найважливішою є правильно вибрана дієта.

Герофіл і Еразістрат мали багатьох учнів і послідовників. Один з учнів Герофіла — Філін Косський разом із групою своїх учнів створили нову медичну школу, яку було названо школою емпіриків. У 250—150 рр. до н.е. ця школа була визнана спочатку в Олександрії, а потім в інших частинах еллінсько-римського світу. Теоретичні заса­ди цієї школи склалися під впливом ідей філософії скептицизму. На відміну вщ Герофіла емпірики вважали, що заняття анатомією і фізіо­логією не приносять суттєвої користі для лікаря. Головне в його діяльності — це досвід, а тому й головна задача лікаря полягає в тому, щоб добре знати симптоми хвороб і суто емпірично визначити, що потрібно для лікування тієї чи іншої. У цій справі лікар повтген не обмежуватися лише своїм власним досвідом, а спиратися також на описи хвороб інших лікарів. У цьому зв’язку зрозуміла вимога емпіриків до лікарів вивчати медичну літературу, щоб використову­вати практичний досвід лікарів минулого й сучасного. Але разом з цим лікарі емпіричної школи принижували значення теоретичної медичної спадщини, вважаючи, що ісганність або хибність її спогля­дальних положень довести неможливо. Така настанова емпіриків не сприяла розвитку теоретичних засад медицини. Одним з найвідомі- ших емпіриків був Геракліт Тарентський (II ст. до н.е.). Його медичні праці були дуже відомими в перші столітш нашої ери.

Разом з емпіричною в Олександри виникла ще одна школа — догматиків. Головним завданням представники цієї школи вважали вивчення і написання коментарів до гіппократового зводу.

У І ст. н.е. цетром медичних шкіл стає Рим: емпіриків, догма­тиків, методистів, пневматиків, еклектиків, що відрізнялися теоре­тичними поглядами і методами практичного лікування. Незважаючи на полеміку між представниками різних шкіл і напрямків, усі вони визнавали Гіппократа класиком медицини і писали коментарі до його праць.

Продовжувачем традицій Герофіла і Еразісірата в римський період став найвідоміший лікар елліністичного світу Клавдій Гален (129—199). Його вважають завершувачем олександрійської медичної традиції взагалі Гален працював переважно в Пергамі та Римі У своїй медичній діяльності лікар переборов вузький прагматизм емпі­риків, схематизм пневматиків і обмеження, що ставили інші медичні школи того часу, і пішов шляхом неупередженого вивчення організму людини, його будови та функцій. Гален присвятив медицині близько 150 трактатів (збереглося близько 80).

Вважається,, що Гален був чудовим анатомом, вивчав анатомію не тільки людини, а й різних тварин — биків, свиней, баранів та ін. У Римі на той час розтин трупів було заборонено, що, з одного боку, складало труднощі в діяльності лікарів, а з іншого боку — сприяло розвитку порівняльної анатомії тварин. Гален помітив схожість у будові людини і мавпи; він проводив досліди з вивчення м’язів, кісток та інших органів тіла на мавпах, що водилися на південному заході Європи.

Фізіологічні погляди Галена грунтувалися переважно на теорії “соків” Гіппократа. Видатний лікар дуже добре знав праці свого вели­кого попередника і коментував їх не тільки з медичної, а й з мовної та текстологічної точок зору. На цій основі Гален створив вчення про “головні сили”, що властиві окремим органам і розподіляються по тілу згідно з мудрими установками природи. Лікар ретельно вивчав центральну і периферійну нервові системи: намагався встановити зв’язок між спинномозковими нервами, процесами дихання і серце­биттям. Гален спростував поширений на той час погляд про запов- неність артерій повітрям, а не кров’ю: він перетягнув ниткою і розрі­зав артерію в живого організму.

У терапевтичній практиці Гален надавав особливого значення лікарським препаратам, нерідко дуже складним, що мали кілька десятків компонентів, серед яких були навіть отрути та інші неспо­дівані речовини. Лікарі, що працювали пізніше, тривалий час пере­бували щц істотним впливом знань, майстерності, авторитетності Галена.

Нові знання, які були досягнуті в розвитку медицини цього періоду, розширювали уявлення про живе як особливе явище на прикладі людини, тварин і певною мірою рослин. Водночас знання про рослини також набагато розширилися не лише за рахунок вивчення їх корисного, зокрема лікарського, значення для людини. Науковий інтерес до рослин, реалізований Арістотелем, був властивий і його учню Феофрасту. Він зробив першу в історії науки спробу поділити рослини на дерева, чагарник, напівчагарник і трави. Серед останніх він розрізняв багато-, дво- та однолітні. У його працях дано чіткий опис будови квітки, зокрема положення зав’язі в ній, деякі особливості вінчиків різних квіток. У праці “Дослідження про росли­ни” Феофраст описав близько 480 рослин. У подальшому в дослід­женнях Плінія описано вже тисячі видів рослин.

Започаткувавші наукової географії

Східні походи Олександра Македонського більше, ніж будь-яка подія попередньої грецької історії, розширили географічний світогляд греків, істотно доповнили їх географічні знання про Азію, що, у свою чергу, сприяло прогресу географічної науки за часів еллінізму. Разом із тим наприкінці IV — у III ст. до н.е. у галузі географії було досягнуто великих успіхів, що дає змогу вважати саме цю епоху часом народження наукової географії. Цей процес пов’язаний з іменами Евдокса, Дікеарха, Ератосфена, Гіппарха та інших. Поступово геог­рафія із суто описової дисципліни, що діставала інформацію зі спостережень моряків, торговців, із місцевих легенд, міфів, а часто просто переказів, перетворилася на Науку, що використовувала мате­матичні методи і астрономічні дані.

Насамперед це відбилося на складанні географічних карт: завдяки Ератосфену і Гіппарху серед грецьких географів укріпилося переко­нання, що відстані між географічними об’єктами слід наносити не довільно, а за допомогою точного визначення їх широти і довготи.

Нове географічне знання, здобуте в результаті грецької експансії на Схід, потрібно було осмислити і нанести на карта. Одна з перших спроб належала Дікеарху із Мессени. До нашого часу дійшли уривки його праці “Опис Землі”. Додатком до неї була географічна карта, на якій істотно розширилися межі ойкумени. Уперше на цій карті було зображено Британію, Ірландію, дано абрис західного узбережжя Європи. При складанні карги Дікеарх застосував такий методичний захід: він провів дві прямі, що, перетиналися, одну — із заходу на схід, а другу — Із півночі на південь. Ці прямі начебто були фунда­ментальною широтою і фундаментальною довготою, відносно яких Дікеарх розташував усі деталі своєї карти. Центром ойкумени, де перетиналися прямі, був острів Родос. На карті Дікеарх спробував визначити протяжність ойкумени із заходу на схід. Кінцевий резуль­тат його обчислень невідомий, але довжина вийшла у півтора раза більшою від ширини. Дікеарх також визначав висоти гірських вершин у різних місцевостях Греції, спробував пояснити причини морських припливів.

Минуло понад століття після Арістотеля перш ніж знову постала потреба синтезувати пізнання і узагальнити фактичний матеріал на вищому рівні. Цей синтез здійснив грецький вчений Ератосфен (273—192 рр. до н.е.), якого справедливо називають істинним “батьком географії”. Ератосфен тривалий час очолював бібліотеку в Олександрії, мав у розпорядженні багатий фактичний матеріал, який узагальнив у знаменитій праці “Географічні нариси”, а також ряді інших маловідомих праць. За переказами, сучасники називали Ера- тосфена “п’ятиборцем”, маючи на увазі, що він у жодній з вузьких галузей науки не був першим, проте завоював першість в їх сукуп­ності, виявивши обізнаність в кожній з них.

Ератосфен поєднав у географії дані з математики, фізики, історії, природознавства. Він склав карту з градусною сіткою (паралелями і меридіанами), і від нього пішли далі як правильні уявлення, так і помилкові. Саме Ератосфен стверджував, що коли плисти від Піре­нейського півострова на захід, то можна досягти Індії. Як відомо, цією ідеєю керувався через 1700 років Христофор Колумб.

Можна вважати, що Ератосфен і Дікеарх започаткували галузь науки, яка набагато пізніше дістала назву “математична географія”. В її сферу входило визначення розмірів земної кулі, географічних координат і розробка методів зображення земної поверхні на площині (тобто теорія картографічних проекцій).-

Ератосфен не тільки встановив, що Земля має форму кулі (про це писали й до нього, грунтуючись на філософських міркуваннях про кулю як ідеальну форму і на деяких спостереженнях), а й прости­ми засобами виміряв довжину кола і радіус Землі. За Ератосфеном, вона дорівнює 252 тис. аттичних стадій (“коротка” аттична стадія дорівнювала 157,5 м), тобто 39690 км (за сучасними даними, 40077 км).

Відомий астроном Гіппарх виклав свої погляди в галузі географії в трактаті “Проти Ератосфена”. Він намагався сформулювати принципи строгої географічної науки і вважав, що астрономічні спостереження є єдиним науковим методом визначення місцеполо­ження географічного об’єкта, тобто його широти і довгота. Гіппарх погоджувався з ератосфеновим визначенням довжини кола земної

кулі. Він вважав, що це коло складається з 360 частин, або градусів, а довжина кожного градусу на земній поверхні дорівнює 700 стадіям; чверть земного кола від екватора до полюса дорівнює 90 градусам, або 63 тис. стадій. Поділ кола на градуси завдяки Гіппарху став новим надбанням елліністичної географії.

Фізична географія розвивалася в елліністичну епоху повільніше, ніж математична. Щоправда, досить розвинутими в перипатетиків були міркування щодо природи різноманітних атмосферних явищ, припливів і відпливів, повенів Нілу, землетрусів, явищ живої приро­ди. Зокрема, Феофрасту належить ряд праць із цих питань (наприк­лад, “Про прикмети погоди” -— зведення народних метеорологічних прикмет). Феофрасту були відомі розбіжності між морським і конти­нентальним кліматом, він розглядав і повільні зміни, що відбуваються із земною поверхнею, розрізняв за різними ознаками багато варіантів грунтів: за географічним положенням, потужністю, кольором, струк­турою та ін.

Римлян спочатку мало цікавило природознавство, найбільше уваги вони приділяли історії, до якої належала також географія. Праці римлян були набагато емпіричнішими, ніж праці греків, оскільки були позбавлені широких узагальнень, яскравості філософської думки. Країнознавчі описи періоду Римської імперії містять переваж­но номенклатурний матеріал і відомості про народи і племена, а даних про природу дуже мало.

Найперша з праць латинських авторів як за часом, так і за значенням належить Страбону (64 р. до н.е. — 20 р. н.е.). Він, як і Ератосфен, працював в Олександрійській бібліотеці і користувався її численними матеріалами, зокрема працями самого Ератосфена, які часто цитував. Страбон написав “Географію” у 17 книгах, що повніс­тю збереглися. З фактичного боку “Географія” Страбона мало ори­гінальна, але її теоретичні засади заслуговують на аналіз.

На відміну від багатьох своїх попередників Страбон вважав за потрібне правильно описати не тільки заселену частину землі, а й усю планету, для чого визначити також незаселену її частину, з’ясувати причини її незаселеності та співвідношення між освоєними і неосвоєними територіями. По суті, Страбон поставив таку важливу проблему географії, як процес освоєння території. Як історик, який багато бачив і багато чому навчився, Страбон дійшов висновку, що “більшість предметів географії належить до політичного життя”. Страбон одним із перших застосував історичний метод для геогра­фічного дослідження. Він уміло поєднував історичний метод із просторовим аналізом, надаючи йому великого значення. Головним завданням географії Страбон вважав встановлення і пояснення відмінностей різних місцевостей, опис материків і морів. Для досяг­нення цілісного географічного опису Страбон запропонував метод поділу материка (країни) на частини, близький до того, який набагато пізніше дістав назву “районування”.

Разом із тим Страбон доводив важливість використання знань з математики і природничих наук в геоірафічних дослідженнях для вірогідності викладу.

Тематика трактату римського філософа Лющя Аннея Сенеки “Природничо-наукові питання”, що складався з семи книг, включала фізичну географію, метеорологіку і почасти геологію. У подальшому цей трактат став однією з популярних римських праць у галузі природничих наук.

Чотири з 37 книг “Натуральної історії” Плінія Старшого присвя­чені геоірафії. Вони складаються переважно з переліку назв, відста­ней, опису морів, річок, гір, островів, країн та ін.

Особливе місце в географії римської епохи посідають праці Марина з Тиру (писав близько 107—114 р.р.) і Клавдія Птолемея. За свідченням Птолемея, Марин уклав найбільш змістовний геогра­фічний посібник (він не зберігся), який містив перелік пунктів із позначенням їх широти і довготи. Сам Птолемей, вважаючи, що карти мають грунтуватися на даних астрономічного визначення коор­динат, поставив за мету виправити дані Марина і покласти їх в осно­ву нової картини світу' Праці Клавдія Птолемея завершують античну епоху в розвитку географії.

Шість із восьми книг “Посібника з географії” були зведенням назв населених пунктів, гір, річок та інших географічних об’єктів (для багатьох було визначено географічні координати), племен і місць їх проживання. Усього в цих шести книгах наведено дані про 8000 географічних об’єктів у такій формі, щоб було зручно нанести на карту. Залишається незрозумілим, чи сам Птолемей складав карти, чи їх йому приписують за традицією (до деяких візантійських списків праць Птолемея, що датуються XIII ст., додаються карти).

Птолемей, розрізнюючи географію і хореографію (у сучасних термінах — загальну географію, поєднану з картографією, і країно­знавство), займався географією. Він увів у географію поняття гео­графічної і картографічної генералізації, поняття зв’язку масштабу вивчення і його змісту, органічно поєднав загальну географію з картографією.

Розуміння завдань геологічної науки у вивченні явищ природи

У своїх уявленнях про Землю і геологічні явища вчені І—II сг. додержувалися концепції елліністичного періоду. Кулеподібність Землі розглядалась як встановлений факт. За свідченням Сенеки, існувала гіпотеза про обертання Землі навколо осі. Птолемей висував проти цієї гіпотези наївні заперечення (якби Земля оберталася, то птахи, піднявшись у повітря, відставали б від неї) і своїм авторитетом сприяв утвердженню геоцентричної системи. Уявлення про незасе­леність жаркої і полярних зон також були сприйняті майже всіма видатними вченими.

Мислителі Римської імперії приділяли певну увагу деяким тради­ційним природничо-науковим проблемам, що перейшли до них у спадщину від більш давніх грецьких авторів. Страбон писав про зміни суходолу і моря, зникнення і виникнення гір, річок, озер, діяльність морських хвиль, які перешкоджають річкам далеко виносити свої наноси. Страбон доводив, що течію в протоках не можна пов’язувати з нахилом морського дна, і вбачав причину в підняттях і опусканнях самого дна. Він вважав за можливе підняття островів і цілих мате­риків з-під рівня моря. Можна вважати, що антична геологія одер­жала своє завершення в працях Страбона і Птолемея. Наприклад, Страбон підкреслював у геології насамперед її прикладне або, точні­ше, навіть утилітарне значення, у чому, можливо, виявився вплив Полібія і загальний дух римської науки. Зауваживши на початку своєї праці, що геологія входить у коло знань філософа і що всі перші географи — Ґомер, Анаксімен, Гекатей, Демокріт, Евдокс, Дікеарх та їх послідовники — Ератосфен, Полівій і Посійдоній — були “у деякому розумінні філософами”, Страбон далі намагається переко­нати читача в тій практичній користі, яку може дати знання геології.

Римські вчені продовжували розвивати знання про кристали, сприйнявши погляди стародавніх греків. Так, римський вчений Діо- дорус Сікулус стверджував, що гірський кришталь утворився з води, яка затверділа під впливом “божественного вогню”, а Сенека вважав, що гірський кришталь — це вода, що затверділа від холоду і звільни­лася від повітря. Пліній Старший описував “чошрикутні” кристали золота і алмазу, “шестикутні” утворення кварцю та ін. Він здогаду­вався про природне походження кристалів і писав, що гірський кришталь “народжується у горах”, хоча й пов’язував помилково цей процес із загвердненням криги. Класифікація і опис мінералів у “Натуральній історії” Плінія були широко відомі науці й відігравали помітну роль аж до XVIII ст. З того часу збереглися також сучасні назви деяких мінералів.