§ 5.3. Розвиток західноєвропейської алхімії, розширення знань про речовини

Новий етап історичного розвитку арабської алхімії істотно допов­нює уявлення про діяльність хіміка, опис якої започаткований ар- Разі. Зокрема, у книгах Саббіт-ібн Корра (‘‘Книга про Карастуне”) і Абд ар Рахмана аль-Хазіні (“Книга про терези мудрості”, XII ст.) детально описуються різні конструкції терезів, у тому числі й гідро­статичних, і методів зважування. Аль-Хазіні навів таблицю виконаних ним зважувань і обчислень густини різних речовин з дуже великою на той час точністю.

В умовах католицького християнства західна алхімія сприймає містичну форму при збереженні певних раціональних елементів. Отже, алхімію європейського середньовіччя можна схарактеризувати як фізико-містичну.

Почалася вона з перекладів, а також з прочитання арабських та олександрійських текстів. З’являються переклади їх латинською мовою. У XII ст. вчення про трансмутації знаходить своїх прихиль­ників в Іспанії, Франції, Італії, Німеччині. До видатних постатей цього періоду належать Раймунд Луллій, Арнальдо да Біпланова, Альберт Великий, Бонавешура, Роджер Бекон.

Раймунду Луллію, який більше відомий як логік, за переказами, належить означення алхімії" “вельми необхідна божественна частина тайної небесної натуральної філософії, що утворює і складає єдину, небагатьом відому науку і мистецтво, що вчать чистити дорогоцінне каміння, що втратило цінність, і поновлювати його властивості, відновлювати немічні та хворі людські тіла і приводити їх в потрібний стан, а також перетворювати всі метали на срібло, а потім — на справжнє золото за допомогою єдиного всезагального медикамента, до якого зводяться і були зведені всі часткові ліки”.

Альберт Великий був послідовником сірчано-ртутної теорії складу металів. На його думку, для проведення трансмутацій слід викорис­товувати необхідні хімікати і піддавати неблагородні метали відпо­відній обробці. Арнальдо да Вілланова (ХПІ ст.) першим описав винний спирт і довів, що його можна одержати через дистиляцію виноградного вина. Він вважав, що добавка 1% філософського каме­ню до ртугі здатна перетворити її на чисте золото.

У трактатах ХП—ХШ ст. містяться відомості про візантійське хімічне ремесло (у XII ст. — Марк Грен, Роберт із Честера; у XIII ст. — Альберт Великий, Роджер Бекон). Якщо олександрійська алхімія була принципово не спрямована на результат, то середньо­вічна, навіть у наймістифікованій формі, була спрямована на одер­жання певного результату: отримання виноградного вина, винного каменю, поташу з рослинного Попелу, білої ртуті, очищення винного спирту, виділення ефірних масел, опису сильних кислот-розчинників. XIII ст. відзначене відкриттям і описом купоросів, винаходом методу відоіфемлення золота від срібла, описом миш’яку та його сполук.

Західна алхімія дала нові відомості про хімічні сполуки, знайшла кращі засоби одержання відомих і відкрила інші У алхімічних працях є вказівки на існування мінеральних кислот. Про сірчану кислоту згадує Альберт Великий. Вона стала відомою після XI ст. її здобували підігріванням залізного купоросу і квасців, а потім навчилися діста­вати сірчану кислоту підігріванням сірки із селітрою. Хлороводневу кислоту, або соляний спирт, алхіміки виготовляли із суміші морської солі та сірчаної кислоти. Азотну кислоту, або міцну водку, було також здобуто в результаті підігрівання суміші селітри, мідного купоросу і квасців. Алхіміки помітили властивість царської водки діяти на золо­то. Бонавентура описує засіб виготовлення царської водки в 1270 р. дією азотної кислоти на розчин нашатирю. У цей період також стає відомою оцтова кислота.

Набагато збільшилася кількість відомих хімікам солей. їх розріз­няли переважно за походженням. Наприклад, хлористий натрій нази­вали морською сіллю, а селітру — кам’яною сіллю. Вченим також була відома загальна реакція одержання солі — дія кислоти на луг і навпаки. Наприклад, селітру було одержано дією азотної кислоти на розчин поташу. Краще були вивчені солі аммонію, які частково вже були відомі греко-єгипетським і арабським алхімікам. Окрім водяного розчину амміаку відрізняли солі аммонію.

У XIV ст. західні алхіміки посилюють увагу до розробки сірча- но-ртутної теорії, і вводять третю складову частину металу — сіль. Сіль вважали основою металів, вона мала доповнити дві інші складові частини і надати ртуті властивості тверднути і опиратися вогню. Формування експериментального методу алхіміків цього періоду спонукало до того, щоб відкинути прийняту теорію металів, яка в пошуках основних компонентів металів була багато в чому гіпоте­тичною.

Фома Аквінський застосував назву “амальгама” для сплаву ртуті з металами, особливо із золотом і сріблом. Його рекомендації щодо виготовлення амальгами мали характер відтворюваного досвіду. До найбільш вивчених західними алхіміками сполук заліза належать штучно здобуті окиси. Добре відомим було також виробництво іщнку. Воно з'явилося в Індії в XII ст. Але незважаючи на ці знання західна алхімія не внесла значного оновлення в металургію, вона лише вико­ристовувала те, що було вже відоме арабським алхімікам, в основному щодо переробки руд металів.

Західні алхіміки набагато розширили знання в галузі практичної і прикладної хімії. Окрім водяної бані було створено нові апарати, які використовували при операціях. У західній алхімії бере початок виготовлення чистого спирту за допомогою перегонки вина і водки. Перегонні апарати застосовувалися в Італії з XI ст. і швидко поши­рилися в інших країнах. Мабуть, європейські алхіміки спостерігали утворення діетилового та азотно-етилового ефіру, коли обробляли алкоголь сірчаною і азотною кислотами.

Ремісна хімія розвивалася синхронно з алхімією. На початку XIII ст. удосконалюються видобування і переробка металевих руд, техніка одержання сплавів, технологія доменного процесу (XIV ст.). Фарбувальники вже вміють виділяти красильні речовини з рослин, застосовують також хімікалії. Серйозних успіхів здобуто в ремеслі лікування.

Усі досягнуті знання записуються тільки в рецептурних формах. Рецепт стає предметом торгівлі. Рукотворний досвід, що був лише видимістю для алхімії, стає істотно-змістовним фрагментом цієї діяль­ності насамперед у XII—XIII ст. На початку XIV ст. з'являється перша рецептура пороху (Бертольд Шварц).

Відкриття взаємодії кислот і лугів, оксидів заліза, осадження срібла з розчинів, уявлення про тверду природу солей, начатки стехіо­метрії (вчення про ^кількісні співвідношення мас реагуючих речовин), виготовлення різних амальгам — ці технохімічні досягнення відбу­ваються переважно в XV ст., якщо не враховувати деяких більш ранніх знаходок арабів. Зазначимо, що багато з переліченого було винайдено технохіміками-ремісгіиками. І все-таки тільки включення технохімічної діяльності в контекст алхімічного умоспоглядання нада­вало традиційному усному інтуїтивному рецепту статусу осмисленої хімічної технології, що може цілеспрямовано змінюватися.

Універсальний рецепт йде у минуле, аналіз алхімічних текстів виявляє стійкі приписи безпосередньо технохімічної справи. Регла­ментуються не лише хімічні процедури, а й способи виготовлення лабораторного реквізиту. Затверджується регламентація хіміко-техно- логічних алхімічних процедур. Непохитність регламенту поєднується з усвідомленістю його змін. Привнесення узагальнюючого сенсу в кожну зі стадій алхімічної справи завершується такими самими загальними алхімічними (уже не ремісничими) рецептурами, перед­вісниками нового хімічного знання. Тексти свідчать також про уні­версалізацію прикладного хімічного знання, що відбулася в межах і під впливом теоретичних доктрин алхімії.

Якщо залишити поза увагою метафізичний зміст рецептів, то вони видають увічнений практичний досвід, правило, яке має майже наукове обгрунтування. З іншого боку, якщо звернути увагу на мета­фізичний (теоретичний) зміст, то можна одержати принцип, законо­мірність.

Енциклопедичні описи рослин і тварин

Фундаментальними джерелами відомостей про розвиток знання з біології були праці енциклопедичного характеру Альберта Великого і Венсана де Бове (XIII ст.). В енциклопедії Альберта Великого цьому присвячені спеціальні розділи “Про рослини” і “Про тварини”. В описі відомих на той час тварин і рослин багато чого взято в Аріс- тотеля, наслідуючи якого, Альберт Великий, наприклад, пов'язував життєдіяльність рослин із “вегетативною душею”. Він помітив, що функції окремих частин рослин (корені, листя, гілки, плоди) подібні до окремих органів тварин. У середні віки було виявлено рослинні масла і ядовиті речовини плодових рослин. Ідея змінювання рослин під впливом середовища дала життя таким фантастичним твердженням, як, наприклад, що бук перетворюється на березу, а пшениця — на ячмінь. Рослини в працях Альберта розташовані в алфавітному порядку, тварини він поділяє на безкровних і тих, що мають кров (як і за Арістотелем). Фізіологія в енциклопедії мала характер опису поведінки та вдачі тварини. У дусі антропоморфних поглядів розгля­далися властиві тваринам розумність, дурість, обережність, хитрість. Механізм розмноження тварин розглядався за Гіппократом: сім'я виникає у всіх частках тіла, але збивається в органах розмноження. В Арістотеля було запозичене уявлення про те, що жіноче сім'я містить матерію майбутнього плоду, а чоловіче спонукає цю матерію до розвитку.

На енциклопедію Альберта Великого дуже схоже зведення знань середніх віків "'Дзеркало природи” Венсана де Бове. У природничо- науковій частині цієї енциклопедії йдеться про рослини і тварини. Відомості про рослини частково взяті з поеми “Про силу трав”. Де Бове описує тварин дуже докладно й образно. Помічено, що риби і птахи у де Бове описано точніше, ніж у Альберта Великого, хоча джерела вони мають одні й ті самі— праці Плінія і Ісидора Севільс­ького. У багатьох випадках описи де Бове містять відомості про практичну користь тих чи інших рослин і тварин. Ссавці поділяються на домашніх і диких. Окрему книгу присвячено плазунам і комахам, - особливу увагу приділено опису поведінки бджіл. Також відокремлено виділені роздуми про принципи зоології. Кілька книжок присвячено питанням психології, анатомії, фізіології. У них йдеться про чуття, про так зване загальне чугтя, неспання, сон, сновидіння, містяться характерні для середньовіччя роздуми про видіння янголів і бісів, екстаз, пророчий дар тощо. В анатомічній частині докладно описано людське тіло згідно з даними античних і частково арабських авторів.

Питання про інстинкти і поведінку тварин розглядав у своїх працях Р. Бекон. Він порівнював поведінку тварин і свідому діяль­ність людей і вважав, що тварина має лише сприйняття, яке не залежить від досвіду, а людина має розум. Роджер Бекон, як і Венсан де Бове, широко користувався античною та арабською літературою.

У працях середньовічних авторів багато символічного. Нерідко рослини або тварини цікавлять автора не стільки самі собою, скільки з точки зору символу, що означає і відбиває ідею творця. За твари­нами і рослинами було закріплено певні знаки, які тлумачились у певному значенні. Наприклад, у світі тварин агнець і одноріг — символи Христа, голуб — символ Святого Духа, дракон, змій і ведмідь — символи диявола, а в світі рослин виноградна лоза — символ Христа, лілея — невинності, кедр — стійкості. У зв'язку з

поширенням такого символізму тварин і рослин класифікували згідно з алфавітом за символами.

Коло середньовічних уявлень про тварини і рослини далеких країн розширювалося завдяки поетичним описам мандрувань у заморські краї. Наприклад, візантійський^ поет Іммануїл Філ (XIII— XIV сг.) побував у Персії, Аравії/Індії. Йому належать поеми “Про якості тварин”, /‘Короткий опис слона”, “Про рослини”, які містять чимало пізнавального матеріалу з біології.

Джерелом біологічних знань були також алхімічні трактати. Алхі­міки оперували як мінеральними об’єктами, так і рослинними, тваринними. Вони вивчали процеси бродіння, гниття і в такий спосіб знайомилися зі складом рослинної речовини. У лікарських трактатах багато уваги приділяли лікарській дії трав, мінеральних речовин, вивчали їх практичне застосування.

Оновлення географічних уявлень і картографічного мистецтва

Суттєвим фактором перегляду богословських догматизованих уяв­лень про Землю стає перевідкритгя праць грецьких і римських вчених з географії — Помпонія Мели, Плінія Старшого, Страбона, Птоле- мея, ідей Платона щодо кулеподібності Землі. Помітний перелом у розвитку географічних уявлень відбувається приблизно в середині XIII ст. Однією з побічних причин цього перелому була монгольська експансія, яка до 1242 р. досягла свого крайнього західного кордону. 1245 р. папа римський і християнські королі починають направляти до монгольських ханів свої посольства і місії з дгатоматичними, розвідувальними цілями, а також у надії навернути монгольських правителів до християнства, розшукати легендарного священника Іоанна. Услід за дипломатами і місіонерами на схід рушили купці.

Походи хрестоносців на Схід призвели до того, що фактично були припинені зв’язки по торгових шляхах, які пролягали з Північ­ної Африки до Південно-Західної Азії. Цими шляхами користувалися венеціанські та генуезькі купці. Але європейці все-таки знайшли інші шляхи до Китаю: по суші, а не по морю.

Найвідоміші купці та мандрівники того часу — сім’я Поло з Венеції. У 1271 р. Марко Поло (1254—1323) разом зі своїм батьком і дядьком вирушили в довгу подорож до Китаю. Брати Поло до цього вже були в Китаї: їх шлях туди і назад тривав дев’ять років — з 1260 до 1269 р. Великий хан монголів та імператор Китаю Хубілай запросив їх до своєї країни ще раз. Друге мандрування до Китаю тривало три роки і ще 17 років троє венеціанських купців жили в цій країні. Марко Поло був на службі в хана, їздив з його офіційними дорученнями по всій країні і завдяки цьому мав глибоке знання китайської культури. У 1292 р. хан дав Поло флотилію з 14 кораблів, яка пішла до Венеції. На всіх кораблях містилося 600 пасажирів. Флотилія вийшла з порту в північному Кшаї. Мандрівники відвідали острів Цейлон, північну Індію, вийшли до Перської затоки і кинули якір у давньому Ореузі. До кінця плавання залишилися живими тільки 18 пасажирів із 600. Пізніше Марко Поло записав (1298 р.) свої розповіді про Китай, Японію, острів Мадагаскар.

Наприкінці ХІП — на початку XIV ст. набагато просунулося вперед картографічне мистецтво. Із розвитком мореплавства безпо­середньо пов’язане виникнення нового типу карт— портоланів, чи компасних карт, які на відміну від “монастирських” карт викорис­товувались як навігаційне приладдя. Вони з’явилися в Італії і Ката­лонії близько 1275—1280 рр. (цими роками датується так звана пізанська карта — перший відомий портолан). Так званими порто- ланами були карти, на яких замість широти і довготи розміщувалися лінії, які перекривали одна одну і радіально розходилися з кількох центрів у різні частини аркуша карга. Ці лінії відповідали 8 або 16 головним напрямам компасу, узгодженим з напрямами вітру. Уздовж цих ліній моряки прокладали курс по компасу. Лінії, які показували напрям із центральних точок та обриси берегів, особливо в Серед­земному морі та прилеглих акваторіях, були проведені з великою точністю. Відома Каталонська карта світу, що складена 1375 р., уза­гальнювала відомості численних портоланів.

Але поряд із надзвичайно точними для свого часу портоланами продовжували існувати “монастирські” карти світу, які зберігали свій примітивний характер, хоча й збільшувалися за форматом і були детальнішими. Типовим прикладом є кругла Герефордська карта, яку склав 1280 р. аббат Річард Хелдінхем. На ній досить багато подро­биць, але всі порожні місця заповнені зображеннями фантастичних істот і текстами. Вищим рівнем характеризуються італійські та ката­лонські карти XIV ст.

Мандрівники середньовіччя, навіть такі видатні, як Марко Поло, не намагалися хоча б приблизно визначати географічне положення різних пунктів, тому їх відомості часто призводили до великої плута­нини на картах. “Географічні” описи пізнього Середньовіччя мали переважно топографічний характер. Більшість із них становить інте­рес для історії та етнографії, і лише в кращих із них є деякі дані про природу. Повніші та вірогідніші відомості про відвідані країни дав Марко Поло. Зокрема, він описував характерних тварин, звертав увагу на рослини (лікарські, ароматичні) і корисні копалини {кам’яне

вугілля, нафта). Незважаючи на те що вже багато мандрівників пере­тинали Азію і досягай її східних берегів, ясного розуміння про розмі­ри цієї частини світу не було, і її протяжність із заходу на схід дуже перебільшували, навіть порівняно з Птолемеєм.