Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Основи історії науки і техніки. Шашкова.doc
Скачиваний:
263
Добавлен:
19.03.2015
Размер:
2.31 Mб
Скачать

VII — перша половина IV ст. До н.Е.)

§ 2.1

Соціокультурні передумови формування нового історичного типу знаньнаукові знання.

Філософський контекст розвитку наукових знань.

Перші спроби теоретичного осмислення розвитку наукового знання.

§ 2.2

Елементарна математика Давньої Греції.

Механічні мистецтва ” античності.

Створення засад переходу до раціонального опанування явищами природи. Елементні та атомістичні погляди у фізиці.

Споглядальна астрономія греків.

§ 2.3

Хімічні знання в контексті давньогрецької натурфілософії.

Життя як предмет пізнання та осмислення.

Гіппократова медична школа.

Новий етап пізнання навколишнього середовища.

Розвиток уявлень про будову Землі та її надра.

§ 2.4

Перехід від міфологічного до раціоналістичного тлумачення історії. Започаткування досліджень суспільства і держави.

Мовознавство як складова частина давньогрецької філософії Новий контекст психологічних знань.

§ 2.1. Соціокультурні передумови формування нового історичного типу знань — наукові знання

Новий історичний період розвитку людського знання, пов’язаний із виникненням так зв&них наукових знань (чи їх прообразу), був наслідком диференціації та спеціалізації людської діяльності, істот­ного розвитку й ускладнення суспільного життя, потреб і способів їх реалізації. Приблизною віхою народження наукових знань вва­жається відтинок часу з VIII до IV ст. до н.е. Місце народження цих знань визначити важче, оскільки цей процес більшою чи меншою мірою відбувався в усіх регіонах давньої культури — від Китаю та Індії до Вавілону і Єгипту. Але є підстави вважати, що найяскравіше він виявляється в культурі Давньої Греції, яка деякий час була центром бурхливого духовного розвитку. На думку фахівців, історич­но здійснений людством перехід від рецептурно-описового знання, індуктивних узагальнень і простих умовиводів до логічно обгрунто­ваних систем дедуктивного висновку, що стали необхідними переду­мовами нарождення наукових знань, мав глибокі корені в характері давньогрецької культури. Аналізу особливостей давньогрецької куль­тури присвячено багато досліджень. Наведемо деякі з особливих досягнень давньогрецької культури, що були безпосередніми чинни­ками виникнення нового типу знань.

До Давньої Греції належали території, заселені в найдавніші часи, тому й історичний час її культурного розвитку був ведиким — від кам’яного віку. Різні території Давньої Греції розвивалися з певними особливостями: острівна Греція мала особливий підйом розвитку в III тис. до н.е., а материкова — у середині II тис. до н.е. І відповідно різними були темпи їх розвитку. Але внаслідок географічного розта­шування на суспільний розвиток будь-якої частини Давньої Греції впливали зміни етнічного складу населення: корінні племена відтіс­нялися чи асимілювалися чужинцями, знову створена спільнота змінювалася в нових територіальних завоюваннях. Племінні відноси­ни поступово розхитувалися, що сприяло формуванню ранньорабов- ласницьких держав (Мікен, Тірінфа, Пілос та ін.). Розвиток цих держав був пов’язаний із істотним ускладненням суспільних відно­син — господарчих, політичних. Одним з наслідків такого усклад­нення було виникнення писемності (зокрема, в архейців у XVI— XV ст. до н.е., які використали крітське письмо). Землеробство, скотарство доповнювалися поступовим розвитком ремісничої спра­ви — гончарної, рудодобувної, виготовлення металевого посуду, зброї, прикрас, ритуальних речей тощо. Великого розвитку набуло мореплавство, що уможливило зв’язок різних частин Давньої Греції

по узбережжю Егейського моря, здійснення заморської торгівлі реміс­ними виробами, підтримування зв’язків з розвиненими країнами давнього світу.

Виникнення численних міст у Греції істотно впливало на подаль­ший розвиток давньогрецького суспільства — його розшарування, збільшення торговельних зв’язків, зміни в структурі господарства тощо. Вони стають центрами культурного і суспільно-політичного життя. Будівельна справа, що мала значний прогрес разом з місто­будуванням, сприяла розвитку техніки і мистецтв (архітектурного, скульптурного, живописного). Із розвитком міст пов’язане формуван­ня особливої форми суспільної організації — полісів, а також процес колонізації нових територій (італійських, північного узбережжя Афри­ки і Егейського моря, південного узбережжя Чорного моря та ін.). Міста стають центрами активного духовного життя, оскільки в умовах полісної політичної організації давньогрецького суспільства (почи­наючи з VIII ст. до н е.) вільні громадяни міста створювали різні угруповання для заняття “вільними мистецтвами”, що передбачали насамперед духовну, раціонально-розумову діяльність. Притаманний грекам дух змагання охопив не тільки сфери матеріальної діяльності, а й інтелект, чому сприяли умови розвитку рабовласницької демок­ратії (з високим рівнем ораторського мистецтва, вмінням переконати співвітчизників, судовим розглядом).

Зазначені зміни суспільного життя сприяли утворенню нового соціального статусу знання: знання стає необхідним його елементом, починає бути визначником соціальних дій, поведінки людей. У суспільстві з’являється потреба в духовних посередниках, які пере­носили б знання від одного соціального шару до іншого “по гори­зонталі” (від вчителя до учня) на зміну шляхам передавання знань “по вертикалі” (від батька до сина, який наслідує ремесло). Розша­рування традиційного суспільства посилюється діяльністю економіч­них і духовних посередників (останню виконують перші філософи). Разом з тим їх діяльність посилює, робить соціально значущою раціо­нальну практику — навички логічних міркувань, визначення понять, прийоми доказу і спростування, побудови аргументації, умовиводів, інтелектуальні змагання тощо. Новий статус знання знаходить свій вираз у ставленні давньогрецьких філософів до знання, його утво­рення і використання. Відомо, що Сократ і Платон вважали цю проблему насамперед моральною.

Саме зміна соціального статусу знання є однією з передумов виникнення нового типу знання — наукового. Ця передумова поси­лювалась і набувала дійсного характеру на шляху формування особ-

66-2866

лнвих суспільних форм виховання, що передбачали навчання різним знанням, успадкованим або відкритим заново. Формування і розвиток наукових знань Давньої Греції значною мірою залежали від діяльності тих, хто впливав на зміни самих методів мислення, способів підходу до предмету. У культурному розвитку Давньої Греції величезну роль відіграли сформовані системи виховання (спартанська і афінська) і навчання. Особливого значення в афінській системі виховання нада­валося поєднанню фізичного і розумового виховання, що здійсню-: валося в школах різного типу. Еволюція шкільного навчання та його змісту найтісніше була пов’язана з бурхливим розвитком наукових знань. Так, в умовах історичного переходу від трансляції знань “по вертикалі” до трансляції їх “по горизонталі” велику роль відіграла діяльність софістів, які спиралися на власні дослідження здібності людини до пізнання, її свідомості.

Софісти своєю діяльністю сприяли перетворенню способу мислення з метафоричного на логічний. Вони були вимушені розроб­ляти нові форми достовірності знання — всезагального, щоб при передаванні знання від людини до людини воно зберігало силу досто­вірного. Логічне розчленування понять і методи доведення — такі доробки вносять софісти у наукову і філософську думку. Навіть розроблені раніше природничо-наукові та математичні знання тепер одержали нове обгрунтування і були включені в нову, організовану по-іншому систему понять, які почали звучати по-новому.

Форми освіти, яка прийшла на місце звичаїв і батьківського навчання, у Давній Греції урізноманітнювалися відповідно до предме­тів, які вивчалися, а також завдяки особі “вчителя” (якими були ритори, софісти, медики, філософи). Відомі також особливі об’єднання учнів навколо “вчителя”, завдання діяльності яких пере­вищували звичайні шкільні завдання. Такими були об’єднання навко­ло Піфагора (піфагорійський союз), Платона (Академія), Арістотеля (Лікей), Гіппократа (Косська медична школа) та інших видатних мислителів Давньої Греції того періоду. Саме діяльність таких об’єднань значною мірою зумовила утворення і розвиток наукових знань у багатьох галузях, а також осмислення і доведення особли­востей знань нового типу.

Наукові знання античності формуються в розвиток і доповнення до знань попереднього історичного періоду, тому зрозуміти їх особ­ливість можна в порівнянні (і протиставленні). Історичним поперед­ником знання наукового було знання, що формувалося в контексті буденного життя і повсякденної діяльності Воно було неспеціалізо- ваним, оскільки отримувалось побіжно. Поступово виникає діяль­ність, що спеціалізується на отриманні саме знання про певні предмети і явища. Сукупність спеціалізованих знань зазнає певних перетворень: відбираються знання, що знайшли застосування і були перевірені; відібрані знання систематизуються за певними ознаками та узагальнюються. Отже, знання стають особливим предметом людської діяльності. Перетворюються спеціалізовані знання шляхом уточнення слів-понять — ознак предметів, надання їм особливої форми. У давньогрецькій культурі VIII—IV ст. до н.е. знання перет­ворюються саме на такий предмет особливої уваги і вивчаються умови спеціалізованої діяльності (пізнання, мислення), у межах якої утворюються наукові знання.

Особливістю наукового мислення греків була теоретичність або споглядальність. Тому головна діяльність мислителя полягала в спогляданні й осмисленні його результатів. Поняття “споглядання” охоплювало зовнішнє споглядання, спостереження за допомогою зору, і внутрішнє споглядання, або умогляд. Споглядання було певною мірою пасивним актом, що не передбачав можливості актив­ного втручання або впливу на предмет.

Узагальнюючи досвід осмислення специфіки знань нового типу давньогрецькими мислителями, зазначимо такі його характеристики:

  1. відзначався спеціалізований характер — наукові знання завжди є продуктом розв’язання пізнавальної задачі (відповідь на питання “чому?”) і результатом певних пізнавальних процесів;

  2. наукове знання з’являється за умов пізнавального відокрем­лення конкретної частини дійсності, що є об’єктом пізнання. Трива­лий час ця характеристика була перешкодою віднесення до наукових тих знань, що є відбиттям сфери суб’єктивного (у сучасній терміно­логії — гуманітарних знань);

  3. значущою була його форма: логічно обгрунтована система дедуктивного висновку.

Розвиток наукових знань поступово сформував певні підстави для того, щоб ці знання розрізняти за об’єктом (предметом) пізнання. Спираючись на сучасний досвід, ми маємо можливість шукати в .тому обсязі знань, яким володіло людство в давні часи, знання природничі (про природу), гуманітарні (про людину і суспільство), технічні та технологічні (про практичну діяльність і способи її здійснення). Але зазначимо, що такі визначення і класифікація знань як наукових чи донаукових, для давніх часів мають умовний характер.

Спеціалізація, яка була могутнім фактором удосконалення предметно-практичної діяльності людей і техніки, істотно впливала також на розвиток технічних знань. У період становлення раннього технічного знання в Лікеї, Академії та інших центрах античної науки

і школах, пов’язаних із ними, науково-технічна діяльність відбувалася в загальних для всіх “мистецтв” умовах і не мала особливої органі­зації.

Наукові формулювання висунутих практикою завдань не могли здійснитися в межах предметно-практичної діяльності, бо вона (при всій величезності її значення) спонукала лише до індуктивних уза­гальнень, описово-рецептурного знання, викладеного природною мовою. Необхідні були інші передумови якісного стрибка технічних знань на теоретичний рівень, ніж безпосередньо пов’язані з практи­кою. Такими передумовами духовного характеру були розвиток абстрактно-теоретичної мислительної діяльності як такої в цілому і теоретичних математичних знань зокрема.

Філософський контекст розвитку наукових знань

Народження наукових знань у контексті античної культури було наслідком з’єднання в даному історичному часі багатьох соціальних факторів, що уможливили бурхливий розвиток духовного життя і поступове виділення, автономізацію духовного виробництва як особ­ливого, самостійного, далі — відокремленого від потреб повсякден­ного життя явища.

На початку розглядуваного періоду спеціалізація груп людей, діяльності яких історія наукового знання завдячує своїм започатку- ванням, майже відсутня. Ось чому в оцінках пізніших поколінь присутнє ще традиційне означення — мудреці. Такими були леген­дарні сім мудреців Давньої Греції VIII ст. до н.е. Навіть перелік перших мудреців Давньої Греції в різних авторів дещо різнився. Якщо спиратися на свідчення Діогена Лаерція (друга половина II — перша половина III ст. н.е ), мудрецями були Фалес, Солон, Періандр, Клеобул, Хілон, Біант і Піттак. Біографії і результати діяльності дея­ких з названих мудреців досить відомі, інші відомі лише на ім’я.

Наприкінці розглядуваного періоду ситуація стає суттєво іншою — пізнання і розвиток наукових знань про світ, природу і людину здійснювалися досить численними групами людей, що спеціально підпорядкували свою діяльність цій меті. Діяльність особ­ливих груп людей і формування згаданих знань нового типу сприйня­ли особливо виразну форму завдяки тому, що істотно змінився їх контекст. Таким стає філософське мислення, що певною мірою засту­пає міфологічне і створює передумови подальшого розвитку опосе­редкованого, раціонального мислення і пізнання, систематизації і уза­гальнення раніше отриманих знань. Отже, на ранній стадії розвитку наукові знання і філософія утворювали певну цілісність. Для їх харак­теристики іноді використовують поняття “синкретичні знання”, в якому саме підкреслюється невіддільність ранніх філософських і нау­кових знань, їх необхідне для того часу сполучення. Створені в той період філософські концепції були необхідною основою тих чи інших знань про природу або людину, їх підгрунтям, передумовою обгрун­тування, систематизації, доведення. І, у свою чергу, філософські концепції значною мірою надихалися науковими знаннями, які були відомі або здобуті тим чи іншим філософом Давньої Греції.

Одна з ранніх характеристик різноманітності спрямування діяль­ності філософів Давньої Греції належить Діогену Лаерцію: “Одні філософи називаються фізиками за вивчення природи; другі — ети­ками за міркування про вдачі; треті — діалектиками за хитромудрість мови. Фізика, етика і діалектика суть три частини філософії; фізика вчить про світ і про все, що в ньому знаходиться, етика — про життя та властивості людини, діалектика ж турбується про доводи і для фізики, і для етики”.

Те, що Діогец Лаерцій назвав фізикою (раніше ця назва зустрі­чається в Арістотеля), у подальшому дістало назву натурфілософії (започатковано Сенекою) як такого знання, в якому філософські умо­виводи доповнювалися науковими знаннями і навпаки.

Одна з перших натурфілософських шкіл утворилася в м.Мілеті (VI ст. до н.е.), засновником її вважається Фалес. Для мілетської школи характерні™ було уявлення про те, що всі речі походять із деякого речовинного начала. Послідовниками шлетської школи: вважаються Анаксімандр, Анаксімен, а також Геракліт з Ефесу, Гілпон і Діоген Аполонський.

Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. У спробах визначити першооснову ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому ззовні їх тексти нагадують міф, а*не аналітичну систему понять. Уподоблення першооснови особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже в Анаксімандра поняття про “алейрон”, який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнутий лише розумом, є кроком до суто понятійного відображення світу. Проте “апейрон” ще не уявляється як поняття взагалі, а визначається як найменша частинка, першоречовина, яка через мікроскопічність своїх розмірів не може бути відчутною.

У дусі уявлень іонійської (міста Мілет, Ефес, Самос) натурфіло­софії про всезагальну мінливість усіх речей Геракліт створив вчення про вічно живий вогонь як початок усього.

Іншою ранньою школою давньогрецької філософії стала школа Піфагора в італійській колонії м.Кротон (VI ст. до н.е.). Спочатку піфагорейство виникло як релігійний рух, що сформувався в релігійну громаду. Основними положеннями релігійного вчення були тверджен­ня про переселення душі людини після її фізичної смерті в тіла інших істот; віра в живе тіло Космосу (вогняне кулеподібне тіло — міф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір на Космос із його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єди­ному закону.

У подальшому (V—ІУ ст. до н е.) серед піфагорійців поширилася філософська тенденція самоусвідомлення. Найвідоміпгими піфагорій­цями були Філолай, Евріт, Архіт, Алкмеон. Поштовхом до створення власної філософської системи було вирішення проблеми взаємо­зв’язку Порядку і Хаосу, що відрізняється від традиції Мілетської школи. Піфагорійці началом усього сущого вважали число. Спочатку речі ототожнювалися з числами, у подальшому числа осмислювались як принципи і причини речей. Послідовники Піфагора створили своєрідну систему музично-математично-астрономічної космології, яка потім була успадкована платошвською Академією.

Засновником Елейської школи (VI—V ст. до н.е.) був Ксенофан із Колофона (південь Італії). На відміну від мілетської і піфагорій­ської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання проти­лежностей елеати аргументовано критикували всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обгрунтували поняття про незмінну сутність істинного буття, спозірність усіх поміт­них змін і відношень між речами, бо в противному випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне не є знання опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (мислиме буття) і чуттєві дані (бутгя, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше було здійснено поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження.

Цією школою було розроблено вчення про вічне істинно суще буття, що має єдине незмінне начало. Подальший розвиток цього вчення відбувся в працях Парменіда, Мелісса Самосського і Зенона Елейського. Апорії Зенона були безпосереднім відгуком на стан розвитку наукових (зокрема, фізичних) знань. У вченнях Емпедокла із сшщпійського міста Агрігента і Анаксагора з малоазійського міста Клазомени (V ст. до н.е.) уперше зроблено спробу розглянути дійсну множинність речей і початок руху» Емпедокл дійшов висновку про хибність уявлень щодо наявності єдиного першоелемента Космосу і проголосив першоосновою “чотири стихії”. Анаксагор причиною і початком руху вважав неречовинний Нус (розум). Багатоманітність він намагався пояснити наявністю нескінченної кількості “сім’я” — часточок усяких речовин.

Філософія Левкіппа (близько 500—440 рр. до н.е.) уперше поєд­нує поняття “буття” із поняттям “першоелемент” у понятті про атом як неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже ніяких відомостей, проте про Демокріта, його видатного учня, існує досить багато суперечливих фактів. Діяльність Демокріта (460—377 рр. до н.е.), за свідченнями античних авторів* була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про ато­мізм розглядається як теорія Левкіппа — Демокріта.

Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і різняться лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй “людяності”, але різні за зовнішністю. Як ці атоми рухаються відповідно необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно своєму місцю в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова “атом” — “індивід”. Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з’єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з’єднання одних і тих самих атомів.

Із Сократа (близько 470—399 рр.. до н.е.) починається новий етап розвитку давньогрецької філософії, пов’язаний із піднесенням нової проблематики: самопізнання як начало мудрості та істинної людської діяльності Натурфілософська проблематика в працях філо­софів дещо втрачає свій визначальний характер, хоча й відтворюється раз у раз в окремих філософських системах подальших часів. Але значущість філософії для розвитку наукового пізнання не зменшуєть­ся: змінюються лише напрямки впливу. Філософи шляхом усвідом­лення того, що є пізнання, знання як таке, які є істинні шляхи отримання нового знання, в який спосіб і яку найкращу форму систе­матизації мають сприйнята наукові знання тощо, прокладають нау­ковому пізнанню шляхи в незнане. - ,

Починаючи з V ст. до н.е. центром розвитку філософської думки стають Афіни. Платон (427—347 рр. до н.е.) —■ перший з античних

філософів, чиї праці збереглися. Учень Сократа, Платон 397 р. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою “Ака­демія” (тому що вона розміщувалась у парку, присвяченому міфіч­ному героєві Академу). Платон розглядав загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, є дечим первинним відносно конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно- індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсяк­денного світу є спрощеним варіантам іншого світу, більш доскона­лого— ідеального.

Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього означає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії наяв­ну реальність із тією, що була до неї. Ця властивість матерії перет­ворюватися на небуття і перешкоджає створенню світу, що повністю відповідав би ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призво­дить до пошкодження, деформування ідей, втрати конкретними реча­ми тієї досконалості, яку мала “чиста” ідея.

Взаємодію ідеї і матерії Платон фіксував математично. Він дуже цінував філософію Піфагора, вважаючи, що піфагорійці першими усвідомили роль ідей.

Арістотель (384—322 рр. до н.е.) визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Більшість своїх праць він присвятив проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали при осмисленні надбання його вчителя Плато- на. Насамперед, це проблема відношення матерії та ідеї.

Цю фундаментальну проблему Арістотель вирішив шляхом розвитку поняття “матерія”. Він розумів матерію як пасивний “мате­ріал” буття і тому її можна тільки мислити. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки в конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує лише в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від мате­рії (форма незалежна лише від конкретної матерії).

У розвиток свого вчення про форму Арістотель доходить виснов­ку, що саме знання форми побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). У такий спосіб він створив підвалини нової науки про формй мислення — формальної логіки. Арістотель зафіксував перші закони і правила логічного мислення.

Багатство змісту філософськи* систем Платона і його послідов- ників-академіків, а також філософського вчення Арістотеля і його учнів по Лікею позначились на конкретно-науковому розвитку мате­матичних, фізичних, астрономічних, біологічних, географічних, мовознавчих, історіографічних та інших знань того часу.

Перші спроби теоретичного осмислення розвитку наукового знання

З античності відомі перші твори, що мають свідомо і спеціально історико-науковий характер. Зрозуміло, що історико-наукові дослід­ження здійснювалися відповідно до особливостей духовної культури епохи. Зокрема, суттєву роль відігравали збережені давньогрецькою духовною культурою мотиви архаїчної культури: грецькі культурні герої антропоморфні, зооморфні лише чудовиська; зберігається образ “дерева” у його гносеогенному (породження знань) призначенні, хоча він немов би розщепився на власне “дерево” і його охоронця — титана Атласа. З останнього пізніше тлумачі (Пліній Старший) зроби­ли першого математика, астронома і творця небесних глобусів та “атласів”. У гомерівських і гесіодівських поемах знаходяться перед­вісники ідеї кругооберту і прогресу (перехід від мідного віку до віку героя), а також зачатки причинного підходу (наприклад, мореплав­ство виводиться зі сприятливих умов).

У поемах Гомера та Гесіода підкреслюється, що богиня мудрості або міфічні герої діють у сакральному часі Золотого віку, насиченому різноманітними знаннями і “розумністю”. Фінікійців сама богиня Афіна навчила всім корисним хитрощам — наукам і мистецтвам. Згідно з епічною традицією, “сучасні” знання і вміння набагато нижні за попередні. У Гесіода розвиток знань розкривається в різних площинах: як дар людині від культурних героїв, що приносить добро чи зло, і як породження знань унаслідок людської праці, діянь, життєвого досвіду.

Поступово складається розуміння природних причин не лише як явищ природи, а й як генезису знань: Гомер і Геродот вказують на передумови розвитку біолого-медичних знань, Геродот — також причини спеціалізації давньоєгипетського ремесла. У період між Гесіодом — Гомером і Гераклітом — Демокрітом відбувся суттєвий розвиток людських знань і мислення, а разом з ним подолання первісного міфологізму в уявленнях про їх виникнення, становлення і функціонування. Останнім належить уже деталізована концепція генезису знань із використанням причинного підходу.

Фалес, як змальовує його традиція, уявляв картину виникнення знань лише в загальному плані як генезис “мудрості” і самопізнання. Анаксімандр відновив ідею загального кругооберту (у плані розвитку принципу причинності). Геракліт, засуджуючи ідею багатознання, зосередився на єдності та монолітності знання. Він доповнює сформульований ще Гесіодом “атональний принцип”: люди “знахо­дять найкраще” у боротьбі та змаганні. Насамперед, люди відкри­вають закони природи внаслідок інстинктивного слідування за нею, тим самим прирощуючи знання, яке вдосконалюють, і відкидаючи зайве. Ксенофан, Парменід, Емпедокл, Анаксагор, Архіт Тарентський (V—ГУ ст. до н.е.) та інші філософи античного періоду зверталися до пояснення виникнення і розвитку знань. У цілому для античних мислителів цей процес виступає як дещо єдине. У V ст. до н.е. накреслюється тенденція відходу від пануючих ідей кругооберту і регресу в бік деякої ранньої “прогреситської” схеми історії науки, на основі якої й було досягнуте літературне оформлення історіогра­фічного методу, застосованого до тогочасного природознавства. Разом з тим у V—IV ст. до н.е. створюється така ситуація, при якій раціо­налістичні тенденції немов би вичерпалися. Окремі, часом дуже глибокі здогадки, не складалися в єдину картину, а повернення до архаїчних ідей культурного героя вже було в прямій формі немож­ливим.

У найбільш розгорнутому вигляді спробу реставрувати архаїчні міфологеми Золотого віку і світового кругооберту зробив Платон. Вона була результатом відкриття Платоном ідеальних об’єктів пізна­вальної діяльності та їх міфологізації. Платон міфологізує там, де неминуче питання про генезис, тобто використовує міфологізацію як прийом. Він здійснив єдину в своєму роді спробу розтлумачити циклізм світового кругооберту як джерело і стимул пізнавальної діяль­ності. Проте всі намагання Платона та його послідовників конкре­тизувати цю ідею, розтлумачити динамізм пізнання пізніше призвели лише до скептицизму і відмови від реконструкції минулих етапів знання.

Гіпгїократівській школі (V—IV ст. до н.е.) належить теза про природну укоріненість генезису науки. Хоча щодо медицини, як і знань інших мистецтв, вони наполягали на сталості знань, існуванні їх “од віку”.

Підхід Арістотеля до історії знання відрізняється від платонів- ського.- За способом подавання матеріалу він відійшов від міфоло­гічного і використовує раціональний прийом. З ідеї раціональності Арістотель виводить принцип прогресу знань (насамперед природни­чого і медичного, а також прикладного) і використовує його як вказівку для розгляду структури розвитку всіх інших галузей діяль­ності. За Арістотелем, процес досягнення знання є рухом від вихід­ного подиву до деякого подиву вищого порядку. Арістотелеве розу­міння подиву відрізняється від платонівського, що мав міфологічний контекст. Воно виходить з того, що завершений для даного акту пізнання стан знання містить у деякому згорнутому вигляді поперед­ню історію пізнання. А новий подив є певним відтворенням на ново­му рівні того, з чого розпочалося пізнання. У цілому він дотримується ідеї прогресу знань, поширеної ним як на загальний механізм нагро­мадження знання, так і на теоретичний результат — перехід до більшої мудрості, стосовно знань про природу — до глибшого розу­міння її начал.

Історичні етапи розвитку науки і філософії Арістотель характе­ризує за домінуванням певних шкіл (або спільнот) та ідей. Історія конкретних галузей знань викладається Арістотелем з використанням багатого і здебільшого об’єктивно висвітленого конкретно-історично­го матеріалу. Наприклад, при аналізі історії астрономії — з деталь­нішим викладенням концепцій Евдокса, Каллікла. Особливо детально розглянуто історію психології.

Арістотель наголошує на прикладній користі вивчення історії науки для розвитку самої науки. Він вважав, що неможливо мати успіх без усунення попередніх труднощів, але їх слід знати для того, щоб усунути. Разом з тим Арістотелю як філософу більшою мірою, ніж історику, властиве бажання “договорити” за більш ранніх авторів, чим він їх “осучаснює”.