§ 1.4. Виникнення перших історичних знань

Безсумнівно, зачатки історичних знань виникли на Давньому Сході з появою держави і створенням писемності. Найдавніша форма історичної праігі —літопис — також з’явилася на Сході. Літописці Стародавнього Єгипту фіксували найважливіші події царствування фараонів. Такі літописи багато в чому Перебільшували значущість подій, що відбулися, оскільки не ставили за мету осмислення істо­ричних явищ і процесів. Давні хроніки — це фіксація сучасних подій з метою увіковічення їх для нащадків. Літописи мали офіційний характер і складалися за наказом царя, тому в них вітсутні сама особа історика і його відношення до описуваних подій. Дослідники стародавньої історії вважають, що давньоєгипетські тексти, які зберег­лися, не містять такого поняття, як “історія”, так само як немає жодного давньоєгипетського слова зі значенням відповідного сучас­ного слова “історія”. Навіть у єгипетському пантеоні не було божес­тва, яке б уособлювало ідею історії. Господинею писемності, началь­ницею шкіл і бібліотек, складальницею анналів і заступницею писців

вважалася богиня Сешат. Історія була частиною її обов’язків як боги­ні долі.

Література давніх народів Месопотамії незважаючи на своє багат­ство та різноманітність також не зберегла жодних слідів історичного мислення. Найближче від інших народів до розуміння задач історіог­рафії підійшли давні хетга. Літописи хепських царів містять не лише реляції про перемоги царів у воєнних подіях, а й розкривають полі­тику хепів у відносинах з іншими країнами (Сірією, Єгиптом), суспільний лад різних племен та ін.

Під впливом хепської історичної літератури складалася літера­тура ассірійців у жанрі царських анналів. Так само, як і в єгиптян, головною темою ассірійських авторів було уславлення та перебіль­шення царських перемог, а інколи й фальсифікація імен царів, подій, підміна їх іншими.

До завершального етапу розвитку давньосхідної літератури нале­жить Біблія, яка містить релігійні тексти Давньої Палестини. Біблія об’єднала майже все, що дав Давній Передній Схід у сфері осмис­лення історичного процесу, і вплинула на розвиток історіографії. Пережита трагедія народу — зруйнування самостійної держави і депортація у Вавілон — була сприйнята як драма всього людства,' яка потребувала не просто переказу в дусі стародавніх хронік, а й осмислення у філософсько-історичному плані Відбиття процесу позбавлення людей історичної землі, на якій склалася держава, як соціальної реальності сприяло доведенню історичних понять до рівня абстракції і, на думку вчених, виникненню того, що пізніше було названо історичною ідеєю.

Геродот і Платон свідчать про безпосередній вплив історичних знань народів Сходу на формування грецької історіографії. Наприк­лад, Геродот зобразив єгипетських жерців як вчителів греків з історії, так само називав їх і Платон, вважаючи знатоками глибокої давнини.

Історики егейського світу припускають, що в крііо-мікенську епоху також існували аннали і хроніки, подібні ассірійським і єги­петським. Але за відсутності документальних джерел історію цього періоду вивчають починаючи з Гомера. -

Мова як предмет вивчення

З давніх часів відомий інтерес до мови, який задовольнявся в наївно-філософському і культурному плані.

Граматичним аналізом і створенням граматики рідної мови займалися в стародавній Індії за багато століть до нашої ери. Староін­дійські Веди (“веда” — знання), найдавніші пам’ятки (збірники) санскритської мови і літератури виникли як релігійні гімни на почат-

ку І тис. до н е. (на думку В. Томсона — 1500 р.). Особливо старо­давніми вважаються Рігведи ■— формули заклинань і замовлянь міфічного характеру, написані складовим письмом “деванагарі”, в якому графічний знак (літера) передає сполучення приголосних з наголосом “а”.

Концепція мови як вищого божества відбивається вже в Рігведах; одним з прикладів є гімн, в якому говориться: “великий Бог спустив­ся у світ смертних”.

Мова Вед — санскрит —з часом почала відрізнятися від розмов­ної мови — пракриту. Для збереження правильної і точної вимови санскриту як мови священних гімнів і забезпечення її розуміння стародавні індійці зайнялися груйтовним вивченням санскриту, підхо­дячи до цієї справи емпірично й описово. Уже в найдавніших Ведах трактуються питання мови; у першій із веданг (ІДікша) йдеться про фонетику й орфоепію, у другій (Чханда) викладаються метрика і віршування, у третій (В’якарана) — граматика, а в четвертій (Нірух- та) — етимологія і лексика.

Китайське мовознавство має понад двотисячолітню історію. Воно розвивалося самостійно під невеликим впливом індійського мово­знавства. Китайське мовознавство істотно впливало на японське, проте майже нічого не дало сучасній європейській науці про мову. У давньому Китаї існувала найдавнішня галузь, пов’язана з вивчен­ням мови —■ сюньгу (схоліастика); вона тлумачила давні слова шляхом пояснення їх значень або шляхом перекладу, або шляхом опису предметів і явищ, що існували в давнину. Друга галузь філології присвячувалася вивченню писемності, з’ясуванню структури й ети­мології ієрогліфів.

Психологічні знання в міфологічному контексті

Суттєве місце в знаннях Стародавнього світу посідають уявлення про внутрішній світ людини, який існує поряд зі світом зовнішнім природним або зовнішньолюдським (суспільним). . Увага до внутріш­нього світу привертається внаслідок подиву, який' сітричинюється явищами сновидінь, екстазу, сомнамбулізму, смерті, летаргічного сну. Саме вони були причиною виникнення уявлень про існування душі поряд з її тілом.

Душа як особливе явище, її співвідношення з тілом розглядалося давніми людьми в контексті міфологічного світогляду. Ось чому факти прояву душі набувають пояснення шляхом персоніфікації окре­мих проявів, емоцій, психічних здібностей людини. В образах відби­вається те, що відбувається в самій людині. І як у людини* за її відчуттями, є внутрішній світ, так і природа населюється людиною уявними істотами (наприклад, русаша, лісовик, водяний та ін.). Але ці істоти ще не усвідомлюються як фантастичні відображення внутрішнього світу людини в його злитті з явищами навколишньої природи.

Людина поступово звільняє образи, що персоніфікують емоції подиву, страху, від їх страхітливості. Проектовані назовні психічні властивості людини шліфуються віками і тисячоліттями, виражаються в казках, анекдотах, історіях, сказайнях. Згодом предметом усвідом­лення стає суб’єктивна емоційна реакція на проектовані фантастичні образи і фіксується в психічному. А оскільки ці образи зберігають зв’язок із тілом, то емоції набирають функції посередника між фанта­зією і тілом.

Предмет фантазії за своїми якостями тепер не сприймається чужим щодо властивостей живого. Існує безліч зовнішніх предметів, яким притаманні ці властивості. Це спричинює різноманітність форм, в яких може виражатися душа. За народними ритуалами стоять певні вірування в душу, її життя, долю, а також вірування щодо її будови, “матеріалу”, з якого її створено. Це можуть бути різні органи тіла, навіть далекі від активного життя —нігті, волосся та ін. Субстратом душі часто стають серце, печінка, кров.

Незвичайніш предмет (якщо прріустити, що спочатку привертає увагу незвичайна форма — звідси * уявлення душі у вигляді зірки, вогню та ін.) — тотемізований образ тварини до образу тварина- людина і, нарешті, образ душі як двіиника тіла -— такий поступаль­ний розвиток первісних уявлень про душу. Душа як олюднений двійник тіла (наприклад, “Ка”) — її вгаца міфологічна форма.

Згодом окремі психічні властивості й душа в цілому уособлюють­ся в образах міфології (Псюхе, Мнемозіна, Лета, Гілнос та ін.).

Людина тепла, рухається — властивості й якості, що відшукують­ся як належні душі в навколишньому предметному світі. Жива істота і неживий предмет (наприклад, зірка) стають особливими формами виразу однієї й тієї самої душі. Вона виноситься з тіла і поза ним існує — так звана екстеріоризація душі. Зворотний процес — інте­ріоризація душі, входження її в тіло, інкарнація. Уявлення про пере­селення душі — метемпсихоз —є похідним від уявлення про ексте­ріоризацію та інтеріоризацію. -

Сучасні дослідники історичного процесу формування спеціалізо­ваних психологічних знань фіксують створення в ті давні часи при­наймні двох форм психологічного знання, які вони називають народ­ною і міфологічною психологією. Відмінність народної психології від міфологічної вони вбачають у тому, що перша пов’язана з архаїчними віруваннями, а друга залишає в своєму арсеналі те з вірувань, яке “працює” в конкретний час. Народна психологія вбирає в себе також

досягнення наукового характеру наступних епох, і все це своєрідно змішано в єдиній сукупності уявлень. Ситуація значень тут вису­вається на передній план. Вони абсолютизовані.

У міфологічній психології активно розвиваються погляди про співвідношення душі й тіла. Вони розглядаються в контексті міфо­логічного світогляду як відокремлені одна від одної сутності, без істотних своєрідностей, включені у фаталістичну пов'язаність світових подій. У такому самому контексті розглядається і вчинок, сили, що керують людською поведінкою — проблема, яка стає провідною в психології подальших часів. У Стародавньому світі вчинок не сприймався як самосвідомий і самовизначний акт поведінки. Людина відчувала своє безсилля не лише перед стихією природи, а й перед суспільством. Вона узагальнювала ці почуття в образах всемогутньої долі, що виступила як передвизначеність. Разом з тим здавна відомий емоційний компонент рушійних сил поведінки, що засвідчено, зокре­ма, у давньогрецькій міфології оповіддю про Психею, що стає дружи­ною Ерота.

У міфологічній психології душа виступає у вигляді образу тіла або окремих його частин. В останньому випадку душа втрачає “порт­ретну схожість” частково, і тільки з ототожненням дихання і душі остання стає безтілесним духом. Оживляючи тіло, він стає життєвим началом.

Уявлення про те, що душа переходить з одного тіла в інше, підштовхувало до визнання необхідних змін тіла відповідно душі. Метаморфози тіла —* висхідні і низхідні — сприймались як свідчення про метаморфози душевних властивостей. Гомер переказує, що супут­ники Одіссея, перетворені ІДирцеєю на свиней, забули про свою батьківщину, тобто вони й психічно стали свиньми. Разом із цим в уявленнях про метемпсихоз і метаморфоз з’являється новий контекст: психічне, пов‘язуючи свою долю з тим або іншим тілом, виявляється самостійним існуванням, тобто має незалежне від тіла життя. Там, де в метаморфозах і метемпсихозах встановлюється відповідність між тілом і душею, душа стає зовні схожою на тіло. До такої схожості душа й тіло прагнуть взаємно. Втручання божественних намірів може порушити цю схожість (підступи Зевса, коли він викрадає Європу, або покарання Нарциса за знехтування любовними домаганнями Ехо).

Переселення душ і метаморфози наближають людину до стану досконалості, де душа й тіло життєво адекватні. Будда стає просвіт­леним лише на шляху близько 500 метаморфоз, пошуків адекватного втілення. Коли душа зображується з тулубом птаха, це означає проходження лише частини шляху метаморфоз. В образі двійника “Ка” можна бачити завершення цього шляху. У своїх нескінченних

5 — 6-2866

інкарнаціях душа вбирає незліченне багатство світу. Світи різних інкарнацій — різні світи (птаха, свині, людини). Досконала повнота розкриття світу — виявляється лише в людському образі душі. У цьому разі душа й світ єдині. Виникає вчення про індивідуалізо­ване, точніше — специфіковане бачення світу, де душа стає органом цього бачення.

У русі до визначеної досконалості душа повинна пройти шлях героїзму, наближаючись до божественного образу як об’єктивованого ідеалу краси і могутності. Людина стає героєм, увійшовши в ситуацію, активно перетворюючи її і підпорядковуючи своєму вчинку. Це безпосередній початок “одіссеї” на довгому шляху становлення душі. Момент ситуації, зовсім незалежний від людини, який диктує їй свої умови, є фатум і похідна від нього •— велика кількість чудовиськ, що постають перед людиною страхітливими перешкодами (Поліфем, Сцилла і Харибда, сирени та ін.). Одіссей повинен дбайливо раху­ватись із зовнішніми фатальними умовами об’єктивних моментів ситуації. Він відображує їх у своїх діях, пристосовуючись до них.

Розлад міфологічної психології полягав насамперед в її неспро­можності розкрити творчу активність людини. Питання протилеж­ності життя і смерті та безсмертя душі в міфологічному світогляді принципово ще не поставлене. Оскільки немає уявлення про смерть, то немає уявлення і про безсмертя.

Контрольні питання і завдання

1. Схарактеризуйте сутність ранньоісторичних підходів до пояс­нення походження знань.

2. Дайте загальне визначення знання і розкрийте його особливі риси.

3. Розкажіть про класифікацію наукових знань залежно від об’єкта дослідження.

4. У чому полягає особливість форми ранніх технічних і техно­логічних знань.

5. Головні риси математичного знання Давнього Сходу.

6. Розкажіть про астрономічні уявлення давніх людей.

7. Яку роль географічні знання відіграють у системі уявлень давніх людей про навколишній світ?

8. Роль практичної діяльності у формуванні знань з геології.

9. Головні надбання хімії єгиптян.

10. Як відбувався процес розвитку знань про живе і медичних знань у країнах Давнього Сходу?

11. Схарактеризуйте головні досягнення індійського і китайського мовознавства.

Розділ 2

ПЕРЕХІД ВІД МІФОЛОГІЧНОГО ДО НАУКОВОГО СПРИЙМАННЯ НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ

(наука і техніка в давньогрецькій культурі: