§ 2*4. Перехід від міфологічного до раціоналістичного тлумачення історії

Грецька історіографія як мистецтво оповіді про минуле і попе­редниця історичної науки була сучасницею великої грецької колоні­зації та формування демократичних полісів. Зміни в економічному, політичному, культурному житті грецького суспільства в VII—VI ст. до н.е. зумовили появу насамперед серед купців і мореплавців інте­ресу до країн доступної ойкумени, що, у свою чергу, створювало передумови появи праць універсального характеру, в яких поряд із фактами історії рідного полісу описувалися звичаї інших народів і місцевостей. Такі праці об’єднували знання з історії, географії, етно­графії, реальні спостереження з міфологічними уявленнями, яким давалося раціональне тлумачення.

Мовою історії, географії, етнографії античності була письмова проза. Твори в такому жанрі вперше з’явилися в Іонії, мета їх була суто практичною: запис усних оповідей і фіксація реалій оточуючої дійсності. Грецьке слово “історія” етимологічно означає свідоцтво очевидця, дослідні пошуки істини. Авторів, які працювали в жанрі письмової прози, називали логографами. Матеріал для викладення вони брали з усних джерел народного фольклору — епосу, міфів — і письмових — списків посадових осіб, переможців Олімпійських ігор, описів мандрування по різних землях (періодів) і по морях (ііериллів). На їх основі логографи створювали свої праці, ширші за кругозором і обсягом матеріалу. Особливістю перших праць історіо­графічного характеру був інтерес до локальних історій (окремих полі­сів або їх груп).

Для більшості античних істориків характерним було розуміння історії як “наставниці життя”, тому історик часто давав свою інтер­претацію подій з певною метою, наприклад, уславлення героїчного минулого. Античні історики звертали особливу увагу на зовнішній бік викладення, що повинен був впливати на почуття читача. Для цього автори в свої оповіді вюпрчали спеціальні промови, які реальні особи не проголошували, драматизували події, створювали не стільки реальні історичні портрети, скільки літературні образи. Інтерес лого­графів був також спрямований в минуле, що допомагало поясниш сучасну їм дійсність — відношення народів, походження держав і знатних родів тощо.

Одним із перших грецьких істориків був Гекатей Мілетський. Відома праця Гекатея — “Генеалогія”, або “Історія”, у 4-х книгах, в якій автор звернувся до епосу. Він використав міфи як історичний матеріал і намагався відокремити в них правду від вигадки. У цій праці Гекатей уперше виступив як критик міфів. Свідоцтвом раціо­нального ставлення до них було пояснення автором назв міст з їх етимологій, що спиралися не тільки на грецьку, а й на мови інших народів. У вченого з’явилося розуміння необхідності пошуків істи­ни — головного критерію історіографії як наукової дисципліни. Саме тому вважається, що праці Гекатея та інших логографів знаменували появу наукової історіографії, яка не була відома Давньому Сходу.

Праці іншого відомого історика давнини — Гелланіка Лесбос- ського (480—400 рр. до н.е.) не збереглися, але якщо судити за подальшою літературою, то цей автор був визнаним істориком. Гелла- нік написав не менше 30 праць, які сучасні дослідники поділили на 4 групи: міфографічні, етнографічні, хорографічні та хронографічні. Гелланіку належить уведення в античну історіографію методу хроно­логії в хроніці історії Аттики —- “Аттіда” У працях, присвячених міфам, Гелланік намагався зберегти їх як історичний здобуток грецького народу. Багато творів автора присвячені історії різних країн і народів — Єгипту, Персії, Скіфії, Фінікії та ін.

Народження античної історіографії як галузі наукового дослід­ження фахівці пов’язують з V ст. до н.е., з часом формування демок­ратії та поглиблення політичної свідомості громадянства. Громадя­нин, що своєю політичною діяльністю створював сучасну історію, хотів знати також історію, яку створювали його предки. Тривалий час грецькі мислителі не визнавали належності історіографії до науки. Підставами до такого ставлення були як художність оповіді логогра­фів, так і тлумачення завдань наукового пошуку в давньогрецькій традиції. На думку грецьких філософів, історія мала справу не з тим, що “завжди є”, а з тим, що трапляється “випадково”, тобто з оди­ничним явищем, а тому й не становила інтересу для науково-теоре­тичного мислення, яке має справу із загальним. Ось чому наукові програми античності майже не зверталися до історії як до галузі, з якої можна дізнатися про щось істинно суще. Але далі історичні знання стають раціональнішими, історія починає розглядатися як

особлива наукова галузь, що має свою проблематику, методи дослід­ження і перспективи розвитку.

“Батьком історії”, за свідченням Цицерона, був Геродог із Галі- карнассу (близько 481—425 рр. до н.е.). Геродот багато мандрував, відвідав майже всі країни Східного Середземномор’я, Вавілон, Єги­пет, бував у Причорномор’ї, Ольвії, вивчав історію і побут скіфів. У зрілі роки Геродот жив в Афінах, був прихильником афінської демок­ратії, приятелював з Періююм, Софоклом, був свідком розквіту Греції після перемоги над Перською державою. Геродот намагався усвідо­мити на конкретному матеріалі піднесення і розквіт Греції.

Головна праця Геродота “Історія” присвячується історії греко- перських війн у V ст. до н.е. і складається з дев’ята книг. Компо­зиційно праця нагадує епічну поему в прозі і поділяється на дві частини. Перша частина (4 книги) присвячена історії, географії та етнографії окремих країн ■— так званих лотосів. Автор відокремлює мідійський, єгипетський, скіфський, лівійський, фракійський логоси. Друга частина, головна, присвячується безпосередньо історії греко- перських війн. Автор фіксує окрім історичних подій і фактів також цікаві пригоди, випадки з життя великих людей, описує різні спору­ди, дивні звичаї варварських народів тощо. Геродот переконаний у справедливості боротьби греків і перевазі грецького способу життя, про що й свідчить його праця.

В “Історії” Геродота органічно злилися суто історичні досліджен­ня з літературною оповіддю, поряд із науковими спостереженнями та географічними описами в ній є багато легендарно-міфологічних сказань, що йдуть ще від логографів VI ст., народних казок-новел, які надають цьому твору літературно-художньої специфіки. Геродог виказав певну довіру міфам, більшу, ніж його попередники Гекатей і Гелланік, і не брався відокремити в них вигадку від істини. Заслу­говує уваги, що історик намагався показати внесок у формування грецької міфології та релігії не лише греків, а й інших народів.

Геродот продовжував збирати свідоцтва, яким займалися лого­графи окремих країн і народів, але в маштабі світової історії. Він спирався на концепцію історичного розвитку “чотирьох віків”: золо­того, срібного, мідного і залізного. Геродот слідував принципу макси­мальної ємкості матеріалу, намагався викласти факти точно й ясно, для чого ретельно відбирав і критично аналізував зібрані відомості. Хоча на першому плані в поясненні причин історіографічних подій у Геродота стоїть діяльність окремих людей, автор усвідомлював також глибші причини: наприклад, головною причиною іреко- перських війн він вважав зіткнення двох завойовницьких політик.

Інший відомий історик античності — Фукідід (460—396 рр. до н.е.) був добре обізнаний з механізмом політичних подій свого часу. Вигнаний з Афін за невдалі воєнні дії 424 р., Фукідід оселився у Фракії і присвятив себе написанню “Історії”, прискіпливо відбираю­чи перевірені факти з величезного фактичного матеріалу. Темою праці Фукідіда стала сучасна йому історія — історія Пелопонесської війни. Тільки спочатку автор коротко дав загальний нарис історії Еллади з давніх часів, а далі зміст праці підпорядкований головній темі. Джерела Фукідіда досить різноманітні: від власних вражень учас­ті у війні до оригіналів текстів угод, праць попередніх істориків, свідоцтв інших учасників воєнних подій. Фукідід свідомо протистав­ляв свій метод методу попередників — логографів, Геродота. Він започаткував метод історичної критики, суть якого полягала в тому, щоб викладати свідоцтва учасників історичних подій історично, тобто тільки після точних досліджень відносно кожного окремого факту.

Своє завдання Фукідід вбачав у тому, щоб дати правдиву історію Пелопонесської війни. З цією метою автор намагався з’ясувати полі­тичні сили і зробити хід історії зрозумілим для читача. Фукідід відок­ремлював все чудове, міфічне і пояснював події тільки “природою людини”. Причини історичних подій він вбачав у притаманному людині від природи намаганні пригноблювати інших людей, чим і пояснював загальні закони історичного розвитку. Згідно з такою природою людини діють також цілі угруповання людей, тому Фукідід вважав, що за всіма політичними подіями треба бачити раціональне, логічне. На його думку, в історії мають місце також стихійні, сліпі сили. Тому реальний історичний процес постає в “Історії” Фукідіда як взаємодія раціонального та ірраціонального.

Значне місце в своїй праці Фукідід приділив, видатним політич­ним діячам, особливо їх здібності усвідомлювати напрямок історич­ного процесу і діяти згідно з ним. Такими діячами він зараховував Перікл'а і Фемістокла.

Перехід від міфологічного до раціонально-логічного пізнання в галузі історії знаменував появу історіографії, найвищими досягнен­нями якої були всесвітньо-історична концепція Геродота і метод істо­ричної критики Фукідіда.

Започаткування досліджень суспільства і держави

Опис історичних фактів і поступове їх нагромадження сприяли, з одного боку, виникненню можливості їх певної класифікації, угру­пованню згідно з відокремленням галузей суспільного життя людей. З іншого боку, під тиском нагромадження фактів і описів різними

авторами постала потреба певним способом їх пояснити, знайти загальні закономірності як підстави розуміння того, що відбувалося з людьми в минулому.

Пошук загальних закономірностей суспільного буття здійснював­ся під впливом традиційних поглядів — таких загальних концепцій пояснення людського існування в світі, які брали свій початок з міфології. То були концепції або регресивного розвитку (‘Чотирьох віків” Геродота), або прогресивного розвитку (Арістотеля: від первіс­ного стану до створення сім’ї, поселення і державних інститутів), або концепція циклів (перетворення суспільних форм на інші як завер­шення циклу і його нове виникнення). Застосування тієї чи іншої традиції мислителями Давньої Греції визначалося особливим інтере­сом до влаштування сучасного їм суспільного життя, насамперед сфери політики, державного управління, створення засад процвітання власних полісів. Няпрацювання знань про суспільне життя, політичні стосунки і державу започатковане легендарними “сім’ю мудрецями”. Зокрема, Солон (близько 638—559 рр. ДО н.е.) — відомий афінський державний діяч і законодавець — запропонував помірну цензову демоіфатію, що була пронизана ідеєю компромісу знаті та демосу. В огляді політичних перетворень в афінському полісі Арістотель зау­важував, що саме з реформ Солона “почалася демократія”.

Етичні, правові та політичні погляди піфагорійців, які брали активну участь в політичному житті міст-держав Давньої Греції, наба­гато пережили первісні союзи цих держав, що повсюдно зазнали розгрому наприкінці VI ст. до н.е. Істотного впливу піфагорійських політико-правових поглядів зазнали Сократ і Платон. Піфагорійський вплив помітний у деяких проектах досконалого влаштування суспіль­ства і держави, що з’явились у V ст. до н.е. Автором однієї з таких античних утопій був Фалей Халкедонський. Він вважав, що різні форми внутрішнього безладдя виникають через невирішеність питань власності. Щоб дійти досконалого влаштування полісного життя, необхідно, за Фалеєм, зрівняти земельну власність усіх громадян. Цього можна досягти через позбавлення багатих права отримувати посаг і визнати таке право лише за бідними.

Проект ідеального державного устрою висунув також неопіфаго- рієць Гіпподам (друга половина V ст. до н.е.). Він був архітектором і здобув славу завдяки тому, що вперше ввів у містобудівну справу планування кварталів, вулиць, майданів, будинків. За його проектом, населення держави має налічувати 10 тис. громадян, що поділяються на три класи — ремісники, землероби і воїни. Усі магістрати оби­раються народом, цього права позбавлені раби та іноземці, тобто всі, хто не є “громадянами”. Головне завдання магістратів — турбота про державні справи.

У—IV ст. до н.е. — період розквіту античних полісів і водночас політичних, правових поглядів, вчень про суспільство. На цей період припадає життя і творчість Демокріта. За Демократом, однодумність і морально-соціальна солідарність вільних членів є важливою і необ­хідною рисою упорядженої держави. Поліс — це “загальна справа” усіх його вільних членів. Держава уособлює “загальну справу” своїх громадян і є її “опорою”. Інтереси цієї “загальної справи” і турботи про неї визначають і межі прав та обов’язків громадян. Наведена Демокрітова оцінка держави є однією з перших і, мабуть, найпря- моліншніших і відвертіших у нцзці характеристик для всієї античної політичної думки апологій полісу як форми спільного життя і “загальної справи”.

Характеристику форм правління, їх класифікацію можна знайти в працях Сократа, Платона і Арістотеля. Перша грунтовна праця з політичної науки — “Республіка” Платона. Головне твердження Платона: “справедливу державу можна науково обгрунтувати, а не шукати навпомацки, страхаючись, вірячи та імпровізуючи”. Платон був упевнений, що теорія політики має грунтуватися на вченні про людину, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість. Платон першим увів поняття “суспільне” на відміну від “приватне”.

За Платоном, “первісне суспільство” намагається лише задоволь­нити матеріальні потреби за допомогою розподілу праці. Це ще “суспільство скотів”, йому бракує свідомого керівництва, відсутній ще правлячий клас — носій розуму. Платон вважає соціальну систему природним продовженням розподілу праці, що виникло ще в “первинній державі”. Захист держави чи управління нею потребує такої самої спеціалізації, як професія черевичника чи теслі, і якщо черевичнику не можна робити меблі, то не можна й керувати держа­вою—■ цьому він не навчений. За Платоном, кращого правління не досягти без відповідної системи освіти. Вчитись необхідно все життя, не обмежуючись дитинством і юністю. Але вчити слід лише майбутніх правителів і відбирати кандидатів у процесі тривалої підготовки.

Платон вірив, що можна створити суспільство, яке б відповідало ідеальній справедливості. Суспільство “звільниться від турбот, коли філософи стануть царями, або царі проймуться щирим прагненням мудрості”, тобто політична влада і філософія (мудрість і безкорис­ливість) поєднаються. Взагалі у вченні про державу Платона етика і політика взаємопов’язані. Він прагне примирення, злагоди між інди­відуальною доброчинністю і суспільною справедливістю.

У праці “Держава” Платон виділив сім типів державного устрою. Перший — ідеальний — стоїть вище держави і законодавства й тому не має в них потреби. Із реально існуючих типів держави філософ вважає правильними монархію і аристократію, а останні чотири — тімократію, олігархію, демократію, тиранію —- спотвореними. У дій праці Платон виказав впевненість у можливості побудови справед­ливої держави, але в пізніших діалогах таку можливість уже пов’я­зував з далеким минулим.

Арістотель, розглядаючи різні форми правління, стверджував, що досконалість недосяжна і справжній законодавець має знати не тільки те, що найкраще в абстрактному розумінні, а й те, що найбільше підходить за обставинами і легко здійснюється. Він запропонував три правильні форми держави; монархію, аристократію, конституцію. Кожна форма має свої збочення, — відповідно тиранію, олігархію і демократію. Найідеальнішою формою він вважав монархію.

Концепція суспільного розвитку була обірунтована в працях Арістотеля (зокрема, у “Політиці”, де описано політичну історію 158 полісів). Арістотель — автор теорії природного походження держави: поліс належить до природних утворень, а людина від природи є полі­тичною твариною. З цієї причини державу не можна радикально штучно перебудувати. Генетично сім’я передує сільській общині, а остання — міській, тобто полісу. Але поліс як всезагальна форма соціального зв’язку є первинним відносно до сім’ї та індивіда ана­логічно тому, як ціле є первинним стосовно частини.

Арістотель розумів, що існує основна ділема: влада закону чи влада людей. Погоджуючись, що закон, придуманий людьми, ніколи не буде досконалим, він підкреслював, що “влада закону краща за владу будь-якої особи” і що урядовці повинні регулювати тільки тоді, коли закон мовчить, тому що загальний принцип головніший від усіх часткових. Правління на основі закону не може бути абсолютно справедливим, проте воно все ж менше зло, ніж свавілля і пристрасті. Концепція Арістотеля про владу закону була використана і розвинута наступними поколіннями політиків.

Мовознавство як складова частіша давньогрецької філософії

Філологія виникає в той момент, коли свідомість дослідника переключається з зовнішнього предмета на життя свідомості, коли аналіз людської свідомості здійснюється відокремлено від його змісту. В очах натуралістів-греків душа — це природне явище, тому й методи її пізнання використовувались такі самі, що й до інших явищ. Специ­фічний інтерес до того, як відбувається пізнавальний процес і за якими специфічними законами діє свідомість, реалізується в дослід­женнях софістів. З цієї нової точки зору вони досліджували також мову. Софісти цікавилися мовознавчими питаннями переважно у зв’язку зі своїми риторичними студіями: правильне вживання і значення слів, еттюлогія, синоніміка, словесні повтори. Мова стає предметом теоретичного дослідження (філологія і граматика) унаслі­док усвідомлення її властивості як знаряддя практичного впливу на свідомість, тобто коли відбулося становлення мистецтва красномов­ства.

Софісти займалися вивченням не лише мови, а й літератури, створили літературну критику. Передумовою появи як мовно-філо- логічних, так і літературно-критичних досліджень була розвинена рефлексія щодо сутності та життя самої свідомості, що розглядалася як специфічна діяльність.

Наука про мову в Стародавній Греції формувалася дещо інакше, ніж у Стародавній Індії. Протягом кількох століть мовознавство було тут складовою частиною філософії. Філософські погляди греків тісно перепліталися з природничо-науковими і політичними. Греки знали тільки одну, всеохоплюючу, нерозчленовану науку, складовою части­ною якої були й мовознавчі уявлення, погляди. Цікавим прикладом послідовного використання філософських принципів пізнання приро­ди на мову була атомістична концепція Демокріта. На його думку, мова, так само як і все існуюче, має атомістичну будову: буква — склад — слово — словосполучення — речення.

Зацікавлення проблемами мови стало причиною філософських диспутів про співвідношення між предметом і його назвою. Різні філософські школи ставили і досліджували питання про те, чи позна­чають слова (назви) предмети згідно з їх буттям, призначенням, чи, може, називають їх тільки за звичаєм, за домовленістю людей між собою, за встановленим знаком. Дискусія з цього приводу тривала протягом століть. Розгляду співвідношення речей та їх імен присвя­чено діалог ГІлатона “Кратіл”. У цій праці виступають Кратіл і Гермоген —■ прихильники двох згаданих поглядів. Вони звертаються до Сократа з проханням сказати, чий погляд відповідає дійсності. Устами Сократа Платон висміює обидва погляди.

У діалозі Платона “Кратіл” засвідчена чи не перша в Греції спроба класифікації слів на частини мови. Відокремлюються дві частини мови: ім'я і дієсл;ово, яким даються логічні визначення. Імена — це слова, про які щось твердимо, тобто слова, що виступ пають у реченні підметами, а дієслова показують, що про імена гово-

риться, отже,— це присудки. Платон робив спроби пояснити слова в їх значенні, чим започаткував етимологічні дослідження.

Арістотель, автор першої логіки, мовні “питання” розглядав у працях “Поетика” і “Риторика”. У “Риториці” він відокремив три частини мови: ім’я, дієслово і сполучник. У питанні про співвідно­шення назв і речей Арістотель вважав, що слова мають значення, узвичаєні між людьми їх спільним (однаковим) розумінням. Унаслі­док логічного контексту розгляду мовних проблем поза увагою Аріс- тотеля залишилася відмінність частини *июви і частин речення, він іноді їх ототожнював із членами (або категоріями) судження, тобто з категоріями логіки. І сьогоднішнє змішування логічних категорій і термінів з категоріями граматики йде від Арістотеля.

Питаннями мови в Стародавній Греції цікавилися не тільки філо­софи. Вчителі грамоти, навчаючи своїх учнів читати й писати, зверта­ли увагу на окремі букви, кількість голосних, робили перші кроки у фонетичних спостереженнях. Вчителі музики вивчали фонетичну сторону мови в тісному контакті з теорією музики. Певні спостере­ження в галузі мовознавства нагромаджували також учителі літерату­ри, витлумачуючи своїм учням, насамперед, гомерівські поеми “Іліа- ду” і “Одіссею”. Приблизно з V ст. до н.е. починається збирання глосс, тобто архаїчних, маловживаних слів. До V ст. належать також перші письмові згадки про розробку граматичних питань.

Новий контекст психологічних знанії

Зрушення в характері психологічних знань відбувалися за рахунок спеціалізації пізнання. Значну роль в еволюції характеру психологіч­них знань відігравала філософія, сформований філософами теоретич­ний спосіб мислення. Хоча в психологічних поглядах ще зберігався міфологічний компонент, саме філософські теорії впливали на розу­міння обумовленості людської діяльності, душі як особливого явища.

Перші теорії психіки в Стародавньому Китаї розкривали взаємо­відношення традиції і вчинку. В одних теоріях наголос робився більше на традиції, освяченій Дао, в інших — на перетворюючій активності вчинку, який підтримує традицію, не протиставляючи Ш себе. Давньокитайський філософ Лао Цзи згідно з принципом Дао висунув теорію нероблення, що має за мету досягнення спокою. Стримування від змін, володіння речами, знецінення вольових зу­силь, схильність до безпристрасності, повернення до Дао роблять людину досконалою, справедливою, благородною.

Протилежність традиції і вчинку відбилася в психологічних тео­ріях “нероблення” і “правил поведінки” — даосизму і конфуціанства, набув психологічного значення принцип “золотої середини” як принцип поведінки, виникли теорії “Співчуваючого вчинку” і “вели­кого вибору” у конфліктній ситуації. У них грунтовно розроблялися співвідношення природженого й набутого в людській психіці та способи самовдосконалення. У давньокитайській психології підкрес­лювалося, що мета постановки питання про людську природу — знайти правильний шлях поведінки, щоб вона узгоджувалася з її суспільними нормами. Давньокитайська психологія формувалася переважно в соціально-етичному плані. Існують імператор і його піддані. Між ними складається гармонія, від якої й залежить благо суспільства. Дао тлумачилося як ця гармонія. Людина може досягти Дао, не докладаючи великих зусиль. їй варто тільки дотримуватися традиційного ритуалу, церемоній.

Зв’язок філософських і психологічних уявлень в античній культу­рі особливо відчутний у змістовному розвитку понять “макрокосм” (світ) і “мікрокосм” (людина). Мікро- та макрокосм за значенням і пріоритетністю міняються місцями, іноді усвідомлено, цілеспрямова­но, іноді несвідомо. Досконалим триступає то один, то інцгий світ, але в кожному випадку й один і другий мають одні й ті самі вихідні компоненти. Проте ідея мікрокосму конституюється, зрештою, в глибоко змістовну категорію: у ній відбивається весь світ. Це замкне­ний у собі світ, який є зрізом великого світу (одним із можливих зрізів), і лише в цьому зрізі розкривається краса великого світу. Йдеться про перетинання двох світів (малого і великого), самопіз­нання великого світу через малий, адже вимога “пізнай самого себе” передбачала пов‘язаність із великим світом, здатність виражати його.

В історичному поступі психолога на перший план висувалася проблема взаємовідношення тіла і душі. Тіло все більше оживлялося, “одухотворялося”. Такий підхід заклав Арістотель, у вченні якого взаємозв’язок матерії і форми забезпечував “одухотворення” тіла з боку душі. За Арістотелем, душа є формою тіла. У такому тлумаченні психічного відбулося відновлення фбрми тілесного, що відповідає на рівні міфологічної психології “портретній схожості”. Арістотелева “форма” на відміну від міфологічного “портрету” мала ідеалізований характер. Багатство реальних відношень між тілом і душею в психо­логії Арістотеля відбивалося спочатку в його найзагальніших рисах. Абстраговані від реальності, вони закріплювалися, уособлювалися в категоріях і були рушійною силою душі.

Філософи розробляли питання про силу і характер людських афекгів, що спрямовують людську поведінку. Основна суперечність психічного коніфетизувалася в поняттях телеології, яка вчила про ЦІЛЬ, ЩО є основою і змістом поведінки.

Контрольні питання і завдання

1. Поясніть, як соціально-культурні особливості розвитку антич­ного суспільства сприяли переходу до нового типу пізнання.

2. Які найсуттєвіші перетворення в характері математичних знань вважаються одним з головних факторів становлення раціонально- логічного пізнання?

3. Покажіть зв’язок розвитку пізнання природи з філософськими роздумами давніх греків.

4. Розкрийте роль елементного мислення в переході від міфоло­гічного до раціонального світосприйняття.

5. Схарактеризуйте перші природодослідницькі програми антич­ності (Демокріта, Платона, Арістотеля).

6. У чому полягають головні риси і завдання астрономії давніх іреків?

7. Які моделі Всесвіту розробляли астрономи для пояснення світобудови?

8. Схарактеризуйте геологічні уявлення про будову Землі,

9. Які напрямки склалися в розвитку географії?

10. Покажіть зв'язок географічних уявлень з природознавством у поясненні явищ природи.

11. Як розглядалася проблема походження живих істот у біології?

12. Схарактеризуйте біологічні погляди Арістотеля.

13. Розкрийте внесок Гіппократа в розвиток медицини.

14. Хто такі логографи? Відмінні риси їх історичної прози.

15. Які найвидатніші досягнення в галузі історії знаменують пере­хід від міфологічного до раціонально-логічного пізнання?

16. Схарактеризуйте соціально-політичні уявлення античних мис­лителів.

17. У чому полягають особливості формування мовознавства Давньої Греції?

18. Які істотні зрушення відбулися в характері психологічних знань?

Розділ З

НАУКОВЕ ЗНАННЯ І ТЕХНІЧНІ МИСТЕЦТВА ЗА ЧАСІВ ЕЛЛІНІЗМУ ТА ПАНУВАННЯ РИМУ (друга половина IV ст. до н.е. — 450 р, н.е.)

§ 3.1

Історичні особливості етапу.

Зміна філософської парадигми античності та переорієнтація ціннос­тей у духовному житті суспільства.

Культурне і наукове значення Олександрійської школи, діяльність Олександрійської бібліотеки та Мусейону.

Спроби створення оглядової історіографії наукових знань.

Загальний занепад наукового пізнання за часів панування Риму.

§ 3.2

Систематизація математичних знань і становлення теоретичної математики.

Розвиток інженерно-технічної діяльності та піднесення теоретич­ного рівня механічних знань.

Вивчення світла і зору.

Створення математичної моделі Всесвіту в астрономії.

§ 3.3

Технохімічна практика та алхімія Олександрійського періоду.

Розвиток анатомічних і фізіологічних досліджень у контексті медичних знань,

Започаткування наукової географії.

Розуміння завдань геологічної науки у вивченні явищ природи.

§ 3.4

Літописи як форма історіографічної творчості. Діяльність римських анналістів.

Розвиток мовознавчих питань у працях олександрійських та римських граматиків.

Звернення до психології вселюдського.

§ 3.1. Історичні особливості етапу

Вважається, що наприкінці IV і протягом III ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи: античне суспіль­ство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворень на масній основі і вступило в період істотних змін суспільного організму. Цей період означається поняттям “еллінізм”, який характеризується (за англійським істориком Ф. Уолбенком) єдністю соціально-економічних відносин, форм політичного і культурного розвитку, що склалися на території, завойованій Олек­сандром Македонським, у результаті грецької колонізації та взаємодії еллінських і східних елементів. Хронологічно цей етап визначається від часу походів Олександра (334—323 рр. до н.е.) до завоювання країн Середземномор’я Римом, що завершилось у 30-ті роки до н.е.

Після смерті Олександра Македонського (323 р. до н.е.) і 40- річної боротьби за його спадщину утворилися три більш-менш стабільні монархії, що були провідними в політичному, економічному та культурному житті східного Середземномор’я та суміжних країн: царстю Лагідів, царство Селевкідів і царство Антагонідів. З точки зору історії науки найважливішим серед цих державних утворень було царство Лагідів (або Птолемеїв) з центром у Єгипті та прилеглими до- нього африканськими територіями.

Експансія греків на схід була характерною рисою епохи еллініз­му, що виявилася насамперед у заснуванні багатьох грецьких міст і поселень у цих країнах. Грецька колонізація країн Ближнього та Середнього Сходу (III—II ст. до н.е.) істотно вплинула на їх еконо­мічну, соціальну та культурну спадщину, саме грецький фрагмент в їх розвитку мав важливу, якщо не вирішальну роль. Еллінізація Сходу супроводжувалася поширенням грецьких культурних цінностей. Де б не селилися греки, у першу чергу вони будували гімнасії, палестру (гімнастична школа для хлопчиків), стадіон і театр — головні компо­ненти грецької культури міста.

Ще однією характерною рисою епохи еллінізму був синтез давніх і багатих культур (єгипетської, ассірійсько-вавілонської, перської та ін.) на грекомовній основі. Саме грецька спільна мова (койне) у формі узагальненого говору, що ввібрав у себе різні грецькі діалекти, стала нормою літературної мови елліністичної культури. Процес поширення спільногрецької мови давав можливість ознайомитися з багатою грецькою культурою: літературою, філософією, наукою. У свою чергу, будова і словниковий склад мови впливали на характер, зміст і стиль мислення того, хто нею користувався. Тому можна вважати, що грецька мова в східному середовищі виявилася свого роду творцем нової культури, нового стилю мислення.

Подальша історична доля Середземномор’я визначалася воєнною поразкою селевкідського царя Антіоха III у війні з римлянами (190 р. до н.е.), після якої жодна з елліністичних держав вже не спромож­на була панувати в східному Середземномор’ї. Така сама доля спітка­ла також спроби македонського царя Персея згуртувати сили полісів для спільної боротьби з Римом. Усі подальші воєнно-політичні нама­гання не дали бажаних результатів: елліністичний світ як політична система поступово поглинався римською імперією. Іншою була доля елліністичної культури, яка ще кілька століть нашої ери була визна­чальним чинником культурного розвитку і західного, і східного Середземномор’я.

Становлення Риму як панівної держави Середземномор’я — Римської імперії (30 р. до н.е. — 476 р. н.е.) — супроводжувалося складними соціокультурними перетвореннями. Давньоримська куль­тура асимілювала здобутки етруської культури, що передувала Риму, грецької (античної та елліністичної) культури і науки та перетворю­валася на їх підвалинах.

Зміна філософської парадигми античності та переорієнтація цінностей у духовному житті суспільства

Стабільність зовнішніх форм грецької культури за часів еллінізму поєднувалася з трансформацією її внутрішнього змісту, що відбулася в результаті переоцінки цінностей, якою супроводжувалася криза полісної форми суспільно-політичного устрою античності. Ще напри­кінці IV ст. до н.е. у філософії, літературі, мистецтві греків з’явилися нові та незвичні культури-феномени. Одним з таких феноменів була софістика. Софісти критично аналізували всю систему суспільних відносин, заснованих на традиції, авторитеті пращурів і загальноп­рийнятих релігійних уявленнях. Характерні риси софістики — суб’єктивизм, релятивізм і скептицизм — зробили її попередницею духовних течій епохи еллінізму. Софісти заперечували об’єктивну значущість висловлювань про Космос, суспільний устрій або пове­дінку людини. “Людина є мірою всіх речей”, — стверджував софіст Протагор. Вони показали значення суб’єктивності в людському досві­ді та пізнанні й поставили на перший план проблему критерію істи­ни.

Велику роль у підготовці елліністичного світосприйняття відіграв драматург V ст. до н.е. Евріпід. Він уперше в своїх працях на відміну від попередників почав приділяти увагу психології індивідуальної людської душі. Евріпід відкрив грекам внутрішній світ людської

особи. Якщо раніше гідність людини, її вища доброчинність визна­чалися полісом, то завдяки Евріпіду головні соціальні й етичні про­блеми розглядалися в співвіднесенні зі щастям людини як індивіда.

Після Арістотеля в розвитку філософії відбуваються глибокі змі­ни, пов’язані з іфизами демократичного суспільства, поширенням диктаторських режимів в усьому елліністичному світі. Під впливом трагедії теорії світової держави Арістотеля коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, відбувається замикання на питаннях приватного житія особи, правил приватної моралі; послаб­люється загальний інтерес до теоретичного знання, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки і філо­софії, постає прагнення звести наукові проблеми до практичних цравил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя (яке розуміється як здатність до ‘‘незворушного” жиггя, як проста відсутність страждань).

У філософії така переорієнтація цінностей означала, що поряд зі звичним предметним світом речей немов би виростав новий духов­но-ідеальний внутрішній світ. Унаслідок цього натурфілософія попе­реднього періоду не мала подальшого розвитку, хоча деякі аспекти, зокрема атомістичні погляди, мають певне використання і відтворен­ня. Натомість виникає виключний інтерес до морально-етичної, суб’єктивної тематики. Такий поворот можна простежити на прикладі епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму і неоплатонізму — провідних напрямків елліністичної філософії.

Епікур заснував філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта (вчителем Епікура був послі­довник Демокріта Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що в Демокріта рух атомів здійснюється в порожнечі виключно за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура поряд із дією закону падіння з’являється ще один чинник — атом виявляє властивість “самочин­ного відхилення’’від ‘‘ліній необхідності

Ідея Епікура про самочинне відхилення є специфічним відбиттям факту появи в людей нових властивостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина —- “цей соціальний атом” — набуває в собі (а не в космічному світопорядку, який розчиняє індивіда, його неповторність) автономний, самодос­татній грунт волевиявлення. У цілому головну увагу Демокріт звернув на закони існування об’єктів (людина також лише об’єкт), Епікур — на суб’єкт. Епікура хвилює не саме собою вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків,

суб’єктивного БОЛІННЯ. Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про “перший двигун” Арістотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадку, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються в земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, її суб’єктивних властивостей він розроблює вчення про пізнання: світ пізнається за допомогою чуттів і мислення, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атома.

Епікур створює житгєсгверджуючу етику: життя потребує дотри­мання міри в усьому, задоволення природних, а не надуманих ба­жань. Справедливість полягає в тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого.

Епікуреїзм досить істотно впливав на свідомість мислителів наступних епох, зокрема Риму. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів — еліти суспільства новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, за яким найвищим благом і метою життя люди­ни є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою поши­рення його вчення. Першими школами епікуреїзму в Римі стала школа Сірона (згадувань про нього багато) і Філодена поблизу Неа­поля. Цілий ряд праць Філодена було знайдено при розкопках Герку- ланської бібліотеки, засипаної попелом під час виверження Везувію в 79 р. н.е.

Дуже відомим послідовником епікурейства був Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). Повністю збереглася його поема “Про природу речей”, в якій він детально розроблює атомістичну концепцію. Вчення Лукре- ція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має лише двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмертя душі. Причина його лежить у незнанні. Тому філософія має звільнити людину духовно, освічуючи його. З іншим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися в життя людей. Обгрунтував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема й богів, які складаються з особливих, найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

При вирішенні питань про місце людини в суспільстві їх теорії різняться. Самоусунення від політичного життя в Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція на відміну від Епікура головним філософським вченням є не етика, а фізика, пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце в суспільстві.

Інша впливрва філософська школа епохи еллінізму — стої­цизм —: у філософських міркуваннях також виходила з відправної ідеї про автономію індивіда. Засновником стоїцизму вважається Зенон із Кітіона (близько 333—262 рр. до н.е.).

Багато в чому стоїцизм протилежний епікуреїзму. У фізиці стоїки (Зенон, Клеанф, Хрісіпп —• близько III ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь ж первинну стихію. У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежна від процесів, що відбуваються в зовнішньому світі, природі взагалі. Проте слід уважно вивчати природу та її процеси. Хоча вивчення природи не здатне завадити сліпій необхідності, воно дає змогу, знаючи причини подій, підкорятися їм так, щоб найменше страждати.

“Пневма”, “дух”, дихання, правогонь розливаються в світі, ство­рюючи все: тварин, людей, застигає в неорганічних тілах. Але право­гонь —не сліпа стихійна сила (як це було у вченні Геракліта), а художньо-творча, тотожна ідеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь — це й провидіння, рок, доля. Космос, як у перших філософів, знову розуміється єдиним організмом, тілом. Воно живе, побудоване з різних функціональних частин, пронизаних пневмою. Зовні Космос має форму кулі, в якій усе відбувається необ­хідно і целеспрямовано, інакше Космос розпадеться й буде мертвим. Для кожної частинки Космосу є своє місце. Якщо частинка не вико­нує своєї функції, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складається ця частинка, для побудови нової.

Згідно з вченням про Всесвіт стоїки розробили етику, яка також протилежна епікуреїзму насамперед у розумінні мети життя, свободи воді тощо. Для стоїків доля, рок — незаперечна істина, свобода розглядається як ухил від законів Космосу, а тому є неможливою. Дії людини різняться лише тим, як (добровільно чи примусово) відбу­вається невідворотня необхідність. Доля веде того, хто добровільно підкоряється, і силоміць притягує того, хто без розсуду противиться їй. Мудрець (філософ) — це той, хто любить свій рок і діє за необ­хідністю, і ;гому він реально вільний. За стоїками, таке розсудливе

життя, смиренне перед необхідністю, вгамовує афекти (пристрасті) і дарує щастя.

Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося внаслідок його еллі- нізації, повернення до традицій Платона і Арістотеля. Провідну роль у цьому відіграв Панецій (близько 185—110 рр. до н.е.). Замість протиставлення душі й тіла Панецій підкреслює гармонійність люди­ни: навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а зливаючись із нею, “проростає в душі”. Визнаючи провідну роль долі (“фатуму”), він приділяє також увагу самостійності особи. Окрім верховенства обов’язку визнається роль насолоди в житті людини.

Діяльність Панеція дала відчутний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні сягнули значних висот у політичному житті, створили власні системи. Зокрема, Посійдоній (135—51 рр. до н.е.) продовжив розпочатий Панецієм процес еллінізації стоїцизму, допов­нив його ідеями Платона, що привело до трансформації у неопла­тонізм.

З точки зору Посійдонія, світ є вогневою “пнемою”, яка, у свою чергу, є видозміною єдиного бога і поділяється на світ ідей і світ чисел. Із пнеми виникають “сім’яні логоси” — зародки всіх речей. Душа людини є “вогневим диханням”, після смерті людини вона піднімається в надмісячний світ, у найвищі сфери, де благоденствує. Чергова світова пожежа знову поділяє світ на сфери, а душа набуває нового тіла.

Відомим представником стоїцизму був Люцій Анней Сенека (близько 5 р. до н.е. — 65 р. н.е.). Його космогонічні погляди були близькі попередникам. Як один з учнів Посійдонія, він засвоїв його вчення про душу, посиливши тенденцію розподілу душі. Душа, яка має тілесність і духовність, постійно перебуває в стані боротьби протилежностей: прагне до боротьби і спокою, до добра і зла тощо. Аналогічний підхід здійснений ним також стосовно бога, який висту­пає і як вогонь (пнема), і як творча сила (батько). Бог не владний над матерією, але коли світ відходить від істинного бутгя, то він знищує його в світовій пожежі. Людська природа (у своєму виник­ненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в’язницею душі, тому вільна від тіла душа — істинна насолода.

Згодом, у пізній Стої (І—II ст.), основний наголос зміщується з вироблення мудрого ставлення до світу до вміння ставитися до непідвладних людині обставин зовнішнього світу, тобто до проблеми внутрішньої свободи індивіда.

Засновником скептицизму був Піррон з Еліди (близько 360— 270 рр. до н.е.). Виходячи з тези про недосконалість органів чуття, Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі

навколишнього світу. Тому єдино правильною позицією щодо цього світу є утримання від будь-яких категоричних тверджень про нього. Філософський скептицизм піддає сумніву саму можливість достовір­ного пізнання об'єктивного світу. Найдовершенішої форми скепти­цизм набуває у вченнях Енесідема, Агріпгіи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість розв'язати це завдання взагалі. Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. Але це приводить до. кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченного ланцюга запитань. Тому висновок, що встанов­лення причини неможливо довести, цілком слушний.

Найвідомішим римським скептиком був Марк Туллій Цицерон (106—43 рр. до н.е.), славетний оратор і політичний діяч, який здобув філософську освіту. У Греції він відвідував диспути провідних філо­софів усіх напрямків. Пізніше Цицерон написав ряд філософських праць, намагався створити популярний навчальний посібник для римських громадян, що вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології латинню. ■

Отже, в епоху еллінізму можна говорити про істотні зміни в змісті традиційної філософської парадигми античого суспільства, а саме в переорієнтації дослідницького інтересу від предметного світу речей і натурфілософії до світу внутрішнього, індивідного, до суб'єктивної, морально-етичної проблематики.

Побудова Римської імперії супроводжувалась істотними змінами в свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релі­гійного засобу самоусвідомлення. Це відбилося також на філософії, яка все більше набирала рис теософського вчення. Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба систематизувати уявлення про Космос і людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови дійсності. Основою буття є божес­твенне (але безособове на відміну від християнства). Питання про походження всього в світі замінюється питанням про залежність одного буття від іншого, від буття Єдиного. Саме Єдине шляхом поступового ослаблення, у низхідному порядку, зумовлює “розум”, “душу”, “Космос", “матерію”. Чуттєвий світ є єдністю ідей розуму, душі та матерії. Душа людини неречовинна, безтілесна, пов’язана не лише з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — позбавити тілесності, чуттєвості шляхом удосконалення морального життя і наступного, після смерті, злиття з божеством. Саме в плато­нізмі вперше проводиться ідея тріадності, низхідного розвитку будь-

якого предмету, навіть Бога. Ідею перебування “в собі”— вихід “із себе” — повернення “в себе” найдетальніше опрацював Прокл, тому християнська церква визнала його святим. Ідеї неоплатонізму мали істотний вплив і розвиток у християнській теософії середньовіччя.

Культурне і наукове значення Олександрійської школи, діяльність Олександрійської бібліотеки та Мусейону

Розвиток елліністичної науки, що відбувався в межах згаданих філософських шкіл, пов’язаний насамперед із перипатетиками, послі­довниками Арістотеля. Ця школа дала кілька видатних вчених, кожний з яких працював у певній галузі науки. Серед них Феофрасг з Ересу, Бвдем Родосський, Арістоксен Тарентський, Дікеарх Мессенський, Стратон із Лампсаку та ін. Усі вони були самостійними вченими, які зберегли загальний дух Лікею і його засновника Аріс­тотеля, але в окремих питаннях не зупинялися перед істотними відхи­леннями від поглядів вчителя. У Лікеї вперше було диференцйовано наукові дисцшіліни, що раніше складали синкретичну єдність — науки “про природу”. Така спеціалізація була для греків новою і незвичною справою. Пізніше, в III ст. до н.е. вона була підтримана і продовжена в діяльності Олександрійського Мусейону.

Розвитку науки в III ст. до н.е. істогао сприяли зовнішні умови, зокрема державне заступництво, яке .виявлялося до вчених з боку елліністичних монархів, насамперед з боку правителів Єгипту — Птолемеїв. Історична заслуга Птолемеїв полягає в тому, що вони вперше в історії науки стимулювали наукову діяльність заради неї самої як шляхом безпосередньої підтримки вчених, так і шляхом утворення державних установ, що сприяли науковій роботі

Установами, що вели наукову роботу й утримувалися на царські кошти, в Олександрії були Бібліотека і Мусейон. їх засновником вважається Птолемей II Філадельф. Точні дані утворення цих установ невідомі, до нас дійшли тільки їх описи, що датуються другою поло­виною III ст. до н. е. Є підстави вважати, що в ті часи бібліотек (або зібрань рукописів) існувало небагато, і вони ще не були дуже великими за обсягом. Відомо, що Арістотеяь зібрав велику бібліотеку в Лікеї. Не виключено, що саме цей приклад ініціював Деметрія Фалерського до створення царської бібліотеки в Олександрії, що мала увібрати, всю відому на той час грецьку літературу як наукового, так і художнього змісту. Олексавдрійська бібліотека за масштабом і

значенням була унікальною бібліотекою своєї епохи, свого роду бібліотекою бібліотек.

Бібліотека складалася з двох частин — внутрішньої, або царської, і зовнішньої. Перша розміщувалася на території царських палат і в період свого розквіту налічувала понад 400 тис. свитків. Її організа­тори мали на меті зібрати разом не тільки всі твори грецьких авторів, а й усе, що на той час було перекладено грецькою з інших мов. Зовнішня бібліотека розташовувалася в Серапійоні на території храму Серапіса. Кількість свитків цієї бібліотеки не перевищувала 100 тис., але вона була Доступнішою, ніж царська, оскільки її фондами могли користуватись особи, які не мали права перебувати на території царських палат.

Очолював Бібліотеку головний бібліотекар, якого призначав цар. Ця посада часто поєднувалася з посадою вихователя царських дітей і вважалася дуже високою. Майже всі з відомих вчених того часу, які займали цю посаду, були гуманітаріями. Це, наприклад, Зенодот Ефесський, Алоллоній Родосський, Ератосфен Киренський, Арісто- фан Візантійський та ін. Такий підхід пояснювався тим, що посада головного бібліотекаря була пов’язана з текстологічними і філологіч­ними дослідженнями. При Бібліотеці існувало бюро переписувачів, що займалися копіюванням і розмноженням рукописів. Підкреслимо, що царі династії Птолемеїв самі виявляли велику зацікавленість у поповненні фондів Бібліотеки.

Другою установою, що визначила славу Олександрії в науковому світі, був Мусейон. Таким терміном ще в давні часи називалися культові центри або святилища, де почитали муз. На вигляд це був портик з алтарем, між колонами якого стояли статуї дев’яти муз. Вважається, що прототипом Олесандрімського Мусейону було святи­лище муз у Лікеї. За свідченням Страбона, в Олександрійському Мусейоні збереглися риси грецького святилища муз: як і в Лікеї, тут існувало так зване місце для прогулянок, що стало невід’ємною частиною будь-якої філософської або наукової установи. Характер­ною ознакою Олександрійського Мусейону був “великий дім”, де розміщувалися їдальня, робочі кабінети і, мабуть, царська бібліотека. Члени Мусейону жили в місті, але більшу частину денного часу проводили в Мусейоні. Гроші на своє утримання вони одержували з так званого загального фонду. На чолі Мусейону стояв жрець і завідувач —~ епістат.

Жодний відомий вчений III—II ст. до н.е. не згадується в першоджерелах у прямому зв’язку з Мусейоном. Природно припус­тити, що вчені, які в цю епоху жили або деякий час працювали в Олександрії, так чи інакше були пов’язані з Мусейоном. Насамперед це стосується керівників і співробітників царської бібліотеки, а також гуманітаріїв, які в літературній і філологічній роботі постійно корис­тувалися фондами бібліотеки. Щодо природничо-наукових дослід­жень, то вони розвивалися переважно в перипатетиків в епоху Аріс- тотеля і Феофраста, а в Олександрії не прищепилися.

Останні століття до нашої ери позначилися спадом олександрій­ської науки, за винятком, можливо, гуманітарних наук і медицини. Така ситуація спостерігалася також на початку римського панування наприкінці І ст. н е. Вчені, що стояли на чолі Мусейону в цей час, були в основному граматиками і риториками. І все-таки наприкінці І ст. в Олександрії з’явилися визначні вчені — Менелай Олексан­дрійський і Герон Олександрійський, а в II ст. — Клавдій Гален і Клавдій Птолемей.

Починаючи з кінця II ст. зовнішні обставини, пов’язані з полі­тичним розвалом Риму, були дуже несприятливими для наукової діяльності того часу і для майбутнього Олександрійської наукової школи. У 272 р. унаслідок придушення протиримського повстання в Олександрії було зруйновано і спалено царські палати, на території яких розміщувалися Бібліотека і Мусейон. Діяльність Мусейону на цьому, імовірно, остаточно завершилася.

Спроби створення оглядової історіографії наукових знань

Зрослий з IV—III ст. до н.е. рівень розвитку математики, астро­номії та інших галузей природознавства спричинив появу першої, недостатньо оформленої, потім тривалий час непоновлюваної спроби піднести оглядову історіографію знання, начатки якої спостерігалися в давньому світі, до ступеня історіографії різних галузей природо­знавства. У найпослідовнішому вигляді цю спробу було зроблено в школі Арістотеля, особливо його послідовниками, що працювали в олександрійському Мусейоні.

У працях Феофраста (або Теофраста, справжнє ім’я —Тіртам, близько 372—287' рр.), насамперед в трактаті “Про рослини”, містять­ся зауваження з окремих питань історії попереднього етапу станов­лення біології, елементи свідомої критики джерел; у деяких випадках він порівнює вказівки різних авторів з метою з’ясування вірогідності відомостей. Там, де Феофраст має справу зі сталими традиціями в розумінні того чи іншого кола питань, він дає нарис історії проблеми. У “Міркуваннях фізиків” Феофраст згрупував досягнення в теоре-

•гаяних галузях знань (що нині належали б до фізики та біології) за темами, започаткувавши “доксоїрафічну” історію фізики (натурфіло­софії). Цей жанр утримувався тривалий час — до І ст. н.е.

У післяфеофрастовому перипатетичному товаристві й взагалі серед перших істориків науки закріплюється намагання представити хід розвитку знання як розгалукений процес. Фоном цих спроб було подальше зростання інтересу до історико-наукової хронології. Її за­чатки після Феофраста представлені в Демеїрія Фалерського, а далі — в Ератосфена і Аполлодора. Якщо Стратон Лампсакський (помер близько 269 р. до н.е.), що замінив Феофраста як голову перийатетичної школи, обмежується розподілом історико-наукового матеріалу між логічно викладеними власними поглядами, то його старший сучасник Дікеарх Мессенський дає першу спробу змалювати процес розвитку знань і освіченості в зв’язку із загальним рухом еллінської цивілізації.

Ератосфен, і особливо Страбон, зробили перші досліди побудови історії географічних знань у перших двох книгах “Географія”. У більшості випадків у центрі уваги елліністичних і римських праць з питань історії географії і біології було походження назв рослин, насе­лених пунктів тощо. Найзмісговнішими були елліністичні історії гео­метрії та астрономії, особливо праці Евдема Родосського. Такі профе­сійні нариси історії науки були можливими лише за умов загального розвитку історіографії.

Елліністичну історіографію науки можна вважати порівняно із вченнями Гіппократа, Арістотеля та їх шкіл кроком у напрямку реа­білітації теорій кругооберту і регресу знань. Концептуальний апарат перипатетичної школи був покладений в основу спроб написання історії окремих галузей природознавства. У пізньоеллінісгичний і римський періоди ці спроби в основному зникають або до нас не дійшли.

Приблизно з III ст. до н.е. історіографія природознавства ввійшла в період відносного спаду інтересу до конкретної історії різних галу­зей природознавства. Водночас продовжували існувати і, навіть, отри­мують подальший розвиток і вдосконалення основні концепції та ідеї історіографії науки, що були висунуті в період “високої” античності. Інтерес до факторів генезису знань поглибився в зв’язку з появою великих узагальнюючих історичних праць Д зі зростанням розуміння практичної корисності науки, наприклад, для будівництва, споруд­ження військових машин і складання карт.

У післяарістотелів період на тривалий час перемогла типова для олександрійців схильність надавати дослідженням розвитку знань лі­тературної форми в жанрі історико-науково-літературно-міфологічних трактатів. Такими були дидактичні поеми Арата (перша половина III ст. до н.е.) “Про небесні явища”, Нікандра (середина III ст. до н.е.) “Про дію тваринних отрут”, а також приблизно сучасні їм “Хал- дійські давності” вавілонського жреця Бероса і “Єгипетські давності” геліопольського жреця Манефона. Освоєння цих та інших східних історичних трактатів елліністичними вченими сприяло ознайомленню з розвитком і станом східної: науки. Традиції письмового перекладу, батьківщиною яких була Олександрія, становили необхідні переду­мови виходу історіографії наукових знань за вузькі національні межі.

“Деміфологізація” історії знання була здійснена школою Епікура, що хронологічно виникла раніше від олександрійських, але чинила істотний вплив аж до римського часу. Епікур наполягав на послі­довному проведенні “неміфічного методу” дослідження і викладу. У римський період Лукрецій Кар у поемі “Про природу речей” демон­струє нововведення в погляди на розвиток знань •— Лукрецій безпо­середньо пов’язує походження науки з боротьбою проти релігії. Думки Лукреція з приводу розвитку людського знання, тлумачення факторів прогресу розуму перегукуються з різними відомими фрагментами праць Епікура. Він наполягає на тому, що самі обста­вини навчили та змусили людей робити різного роду речі, унаслідок чого розум удосконалював те, що дано природою, робив винаходи. Лукрецій показував, як відбувся перехід від дикунства до людської культури, підкреслюючи значення трьох винаходів: користування вогнем, побудова житла і використання шкір тварин як одягу.

Особливим жанром, що виникає в Римі, була оглядово-природ- нича література за типом праць Плінія Старшого. Перша з книг “Натуральної історії” Плінія (близько 70 р. до н е.) була повністю присвячена загальному та історичному введенню і огляду літератури, що не мала аналогів у перипатетичних і олександрійських працях. Завдяки Плінію вдається простежити історію і наукові досягнення олександрійського Муеейону.

Оглядово-природнича література, як і праця Плінія, ілюструє виникнення і розвиток галузевої історіоірафії. Не пізніше перших століть нової ери післяарістотелева традиція галузевої історіографи науки згасає. Ще до закриття олександрійського Мусейону вона звелася до написання коментарів до класичних праць з різних галузей знання.

Загальний занепад наукового пізнання за часів панування Риму

Вважається, що в епоху панування Риму антична наука починає занепадати. У цілому наука Римської імперії не піднялася до вершин, що були досягнуті олександрійською науковою школою в III—II ст. до н.е.

Для пізнього еллінізму характерним є підсилення скептичного умонастрою, особливо в середовйщі освічених людей; скепсис і зневі­ра були формою реакції на численні культи чужоземних богів і безліч забобонів. Розширення влади Риму зовсім по-іншому впливало на культуру завойованої країни, ніж війська Олександра. У галузі науки і мистецтва грецька цивілізація деградувала. Важливо зазначити, що запозичення римлянами здобутків грецької цивілізації відбувалося в умовах, коли їх власна економічна система вже була негнучкою і нездатною зробити використання науки ефективним. Найвірогідніше, що причини занепаду науки мали свої корені в загальній кризі класичного суспільства. Існуюча політична і економічна атмосфера не давали будь-якого стимулу для розвитку науки; наука існувала немов би за інерцією і втратила свій важливий напрямок — дослід­ження природи.

, Різкий занепад науки, що спостерігався за часів перших рим­ських імператорів, пояснюють, як правило, виходячи з духу практи­цизму римлян: у клопотах про |іідтримку величезної імперії вони цінували вузько практичні знання. Саме дух практицизму дав змогу римлянам створити наймогутнішу в світі армію, розвинуту адмініс­тративну систему, закласти дідвалини правової науки. Римське право було всебічно розвиненим, і воно залишилося взірцем для багатьох народів на тривалий час. Територіальне розширення Римської імперії сприяло збільшенню географічних знань. Із великим інтересом і ува­гою в Римській імперії ставилися до прикладних галузей знання — сільського господарства, військової справи, будівельної техніки.

Разом із тим римляни не довели жодної нової математичної тео­реми, математичне знання здавалося їм зарозумілим і тому не заслу­говувало на увагу. Римляни вважали математиків диваками, що зай­малися некорисною справою. Математичні знання самих римлян обмежувались архаїчними прийомами підрахунку на абаку і приблиз­ним обчисленням площин і об’ємів.

Істотно змінились уявлення про вченість, освіченість. Вченим вважалася людина, що була обізнана в різних точках зору авторів з конкретного питання і могла викласти ці міркування в простій для читання і літературно обробленій формі. Отже, за уявою римлян,

вченим вважався не дослідник, що займався самостійною науковою творчістїб, а письменник-енциклопедист із максимальною кількістю знань. Багатознання, що за часів античності було засуджене ще Гераклітом, у римському розумінні, що припускало дилетантство, було високою оцінкою вченого

Засновником римської науки вважається Марк Порцій Катон Старший (234—149 рр. до н.е.) — видатний полководець, науковий і літературний діяч. Йому належить перша історична праця, написана латиною — “Начала”, він склав першу римську енциклопедію. Катон — засновник латинської наукової прози, його стиль викладу був лаконічним, не мав довгих відступів та роздумів і тому тривалий «час залишався взірцем для послідовників.

Характерною рисою наукових праць римлян була їх художньо- літературна форма і схильність до енциклопедичних зведень. До нас не дійшла уславлена праця Варрона в 9 книгах “Біасірітае”, що охоплювала граматику, логіку, риторіку, геометрію, арифметику, астрономію, гармонію, медицину і архітектуру. Схожу за спрямуван­ням енциклопедію створив також Цельс. Енциклопедичний характер мала й поема Лукреція Кара “Про природу речей”.

Римським ідеалом вченості був Марк Теренцій Варрон (116— 27 рр. до н.е.). Каталог його праць містить близько 70 найменувань загальним обсягом приблизно 600 книг. Ці праці поділяються на кілька груп: “Меніппові сатири” з 150 книг — літературно-філософ- ські праці, “Портрети” з 15 книг із біографіями відомих греків і римлян, “Давності божественні та людські” з 41 книги в галузі історії, “Енциклопедія” з 9 книг, присвячених відповідно граматиці, діалек­тиці, риториці, геометрії, арифметиці, астрономії, музиці, медицині і архітектурі.

Історія науки зберігає пам’ять про Авла Корнелія Цельса (сере­дина І ст. н.е.): у 6-ти частинах своєї праці він зібрав знання із сільського господарства, воєнної справи, медицини, ораторського мистецтва, філософії і права.

Грандіозною науковою енциклопедією була “Натуральна історія” Гая Плінія Секунда Старшого (23—79 рр.) У 37-ми томах. Ця праця містить багато даних з різних галузей знання, що належать самому Плінію і взяті ним з різних джерел. Пліній виклав дані з астрономії, метеорологіки, географії, антропології., зоології, медицини, ботаніки та ін, Із сучасної точки зору Плінія не можна вважати вченим, і критерії науковості не підходять до оцінки його праці. І все-таки енциклопедія Плінія була такою працею, авторитет якої вважався абсолютним протягом наступних століть. Небагато знайдеться праць,

які такою самою мірою впливали на формування світогляду людей пізньої античності, середніх віків і навіть Відродження.

Християнство, що виникло в перші століття нашої ери, було активним ворогом “язичницької” науки і культури. “Нам після Христа не потрібна ніяка допитливість, — писав апологет християн­ства Тертулліан, — ^Євангеліє" не потребує жодних досліджень”.

Особливо страждала в нових соціальних умовах духовно-теоре- тична діяльність, яка набула в грецькій культурі високого рівня. Тео­ретичне відношення до дійсності, що виникло в античності, пов’язане зі спогляданням порядку, організованості, цілісності світу, людини, знання. В епоху раннього еллінізму шлях систематизованого і систе­матизуючого знання стає вирішальним. Але в нових політичних і економічних умовах пізнього еллінізму ідеал систематизованого знан­ня істотно змінюється на тлі поступової заміни структур теоретичного знання етичними роздумами. Поступово ідеал системності перетво­рюється на жорстку регламентацію в усьому: у пізнанні, розчлену­ванні знань, поведінці, житті та ін. Духовно-теоретична діяльність спрямовується на побудову всеохоплюючої філософської системи, а не на збирання поглядів. Увага посилено звертається на винятки, очікується “чудо”. Духовне життя стає підпорядкованим державно- правовим інститутам, що сприяє поступовому відчуженню знання від людини. Наукові праці витісняються компендіумами, компіляціями, екТсцерпаціями з різних джерел.

Єдиним контекстом соціального життя, в якому в римський період знання “живе”, була освіта. У римській культурі розвивалася школа як освітній заклад. У римській школі були визначеними: форми оплати праці вчителя, порядок навчання і навчальний процес, стосунки між учнем і вчителем, між учнями, між вчителями тощо. Освітній процес будувався на примусі, ідеали освіти підпорядковані завданням утилітарно-життєвоґо характеру. Головним завданням шкіл була підготовка чиновників, тому багато уваги приділялося літературі, правознавству, а набагато менше — математиці, астрономії. Дисцип­лінарна будова освіти підміняла дисциплінарну будову науки антич­ності.