8.4, Скептицизм як реакція на нагромадження історіографічного матеріалу

Збирання, критика та публікація історичних джерел, як звична робота історіографа, мала наслідком цікаві публікації і, навіть, за по­чаткування нових галузей історіографічного знання. Серед публікацій того часу відзначені праці Етьєна Балюза (1630—1718), Шарля Дюканжа (1610—1688). Особлива роль праці Бернара Монфокона (1655—1741) “Грецька палеографія”, якою було засновано нову галузь знання. Б. Монфокон встановив основні грецькі шрифти, навчив істориків їх читати, увів новий принцип точного визначення дати рукопису за його шрифтом. На матеріалі історії грецького письма Б. Монфокон розглянув також питання походження і еволюції письма взагалі.

Збирання і вивчення першоджерел у Франції набуває такого розмаху, що не обмежується академічною діяльністю, а й стає захоп­ленням, модою. На той час було модним колекціонування грецьких рукописів, предметів мистецтва Греції та Візантії.

Робота по збиранню та критиці першоджерел ведеться впродовж XVII ст. не лише у Франції, а й в інших країнах, хоча в значно

менших розмірах. В Германії представником такого роду ерудитської діяльності в галузі історії був Г. Лейбнід. Він склав грандіозний план вивчення історії Германії, мріяв про створення Колегії германських істориків. Але для здійснення планів не було відповідних умов.

Дещо кращі умови, наявність багатих матеріалів сприяли ство­ренню великих історичних робіт в Італії. Видатним ерудитом був Лодовіко Антоніо Мураторі. (1672 *—1750), відомий, насамперед, як автор “Історії Італії від 500 до 1500 рр.”.

Один із напрямків історіографії XVII ст. пов’язаний із спробами реставрації старого феодально-католицького історичного світогляду. Прикладом може слугувати історична концепція Жан-Бені Боссює (1627—1704). Його головна праця — “Роздуми про всесвітню істо­рію” (1684), у якій він дає виклад історії від створення світу й до часів Карла Великого з теологічної точки зору. Разом із тіш він намагався використати ідеї природного права та суспільного договору, які розвивали мислителі XVII ст. У першій частині “Роздумів” Ж. Боссює намагався накреслити періодизацію історії. Зазначимо, що саме в XVII ст. остаточно встановлено поділ історії на три основних періоди, якими користуються й дотепер. Але періодизація Ж. Боссює носила ще біблейський, богословський характер.

Нагромадження матеріалу дуже ускладнювало розуміння історич­ного процесу, що спричинило уявлення про історію як про хаотичне нагромадження подій. Але таке уявлення не сприяло розвиткові істо­ріографічних знань, а викликало нову хвилю скепсису щодо можли­востей вивчення минулого. Такий стан засвідчений відомим “Істо­ричним та критичним словником” французького вченого ГГєра Бейля (1647—і706). Словник містить велику кількість відомостей про безліч подій і діячів, проте в ньому відчувається розчарування автора щодо можливісті оволодіти величезною масою фактичного матеріалу і мати достовірне знання з історії.

Один із великих істориків початку XVIII ст. італієць Джамбаттіста Віко (1668—1744) зробив спробу подолати скептицизм, шляхом глибокого аналізу .минулого і відтворення стадій розвитку людства. Тоді Дж. Віко не сприйняли, його праці залишились без відгуку або викликали протесу Тривалий час він був зовсім забутий, згадали про нього лише в XIX ст. Головний твір, який дав безсмертя Дж. Віко, — “Основи нової науки про загальну природу нації” (1725). Дж. Віко розумів історичний процес як органічний процес. На його думку, народи розвиваються внаслідок внутрішніх законів, властивих людській природі. Розвитком суспільств керує одвічний ідеальний закон, що тлумачився як божество. Дж. Віко вирізняє три епохи розвитку людства: божественну, героїчну та людську. Він висловив

думку про те, що причиною утворення держави є .соціальна боротьба, що держава підкоряє нижчі класи у відповідь на їхню непокору. Соціальні відносини, мову та культуру Дж.Віко розглядав в їх взає­мозалежності. Мова і культура, на його думку, залежали від суспіль­ного ладу.

Найбільш відома ідея Дж. Віко — ідея кругообігу. Новий круго­обіг починається в тому випадку, якшо старе суспільство завойоване новим. Цей кругообіг започаткував античний світ, новий кругообіг Дж. Віко бачить у тодішній Європі. Усі зміни між окремими періо­дами, а також між великими циклами у Дж. Віко так чи інакше пов’язані із суспільними переворотами. Важливо підкреслити, шо він мав уявлення про органічний зв’язок усіх сторін людської історії, зв’язок між суспільним ладом та ідеологією. Порядок “ідей”, як він стверджував, наслідує порядок “речей”. Дж. Віко різко виступав проти презирства раціоналізму до емпірії. Він не вірив у можливість застосувати геометричний метод до вивчення законів розвитку суспільства та протиставляв йому органічне їх розуміння. Історія, яку не сприймали раціоналісти (Р. Декарт, Т. Гоббс), була поставлена Дж. Віко в центр людського пізнання.

Зовсім інакше нагромаждувалмся історіографічні знання в країнах східної Європи, зокрема в Україні.

В Україні, в освітніх установах, які стають осередками культури, історія, як й інші науки (зокрема, природничі), належала до числа другорядних дисциплін порівняно з богослов’ям. Коротеньку історію Русі ‘'Синопсис” було складено у Київській Печерській лаврі (перше видання в 1674). Історичні праці, зокрема “Літопис Самовидця” (про війну Б. Хмельницького та історію козаччини до кінця XVII ст.), залишались в рукописах. Не друкувалися історичні українські пісні, шо складались протягом XVII ст. у формі дум.

/

Проблема створення універсальної граматики

Поширеним серед учених того часу було переконання, що мова — витвір людей, а не Бога, що вона нерозривно пов’язана з мисленням і не в усьому досконала. Розв’язання найважливіших тео­ретичних мовознавчих проблем взяли на себе переважно філософи, соціологи, математики, природознавці. Наприклад, у 1653 р. була надрукована “Граматика англійської мови” оксфордського професора геометрії Уолліса.

Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк та інші філософи, переглядаючи проблему сутності загальних ідей, багато уваги приділяли питанню про походження абстрактних імен і дійшли висновку, що абстрактні імена походять від назв конкретних, чуттєво сприйманих предметів і явищ. Ф. Бекон вважав, що мова — найважливіший, але не єдиний засіб спілкування між людьми. Для спілкування, порозуміння можуть бути використані також жести, міміка, малюнки тощо. Слова звукової мови він порівнював з монетами, які можуть карбуватися не лише із золота та срібла, і все ж таки лишатися монетами.

Надзвичайно поширеною була механічна концепція мови, згідно з якою мова розглядалась як сукупність знаків, що замінюють по- няття.

На грунті наукових та філософських роздумів формувалася мрія про створення загальної (філософської) раціональної мови та універ­сальної граматики. Р. Декарт, захоплюючись ідеєю створення нової мови, головну перешкоду для спілкування між собою різномовних груп людей вбачав у відсутності єдиної загальної граматики, побудо­ваної за законами логіки, і висловив упевненість у можливості створення мови з чіткими правилами граматики, що не матимуть винятків.

У період, коли латинь почала зникати з наукових, установ, а потім і з наукових досліджень, коли всюди її почали заступати сформовані національні літературні мови, які ще не завжди були придатні для вираження складних наукових пошуків, у період, коли наука і суспільство практично зіткнулися з проблемою чисельності та різноманітності мов світу, механічна концепція мови як сукупності знаків, що замінюють поняття, дозволила поставити питання про створення такої мови, яка мала б слугувати досконаліш знаряддям науки, знаряддям обміну науковою інформацією, знаряддям спілку­вання різних народів і країн.

Філософія раціоналізму слугувала передумовою виникнення так званих універсальних, або філософсько-логічних, граматик, у яких основна частина різних мов зводилася до одного “логічного'’ знамен­ника; встановлювалися спільні для всіх мов положення, граматика підпорядковувалася логіці й принципу доцільності, слова тлумачилися як зовнішні знаки понять, єдині за своєю суттю для всіх мов, речення ототожнювалися з логічним судженням і члени речення з логічними категоріями суб’єкта і предиката тощо.

Відомо кілька спроб укладання універсальних і раціональних граматик. Так, 1650 р. була опублікована “Граматика загальної мови ...” Філіппа Лаббе (1607—1667), в основу якої було покладено латинь. Та найзначнішою серед цих спроб була видана в Парижі 1660 р. “Граматика загальна і раціональна ...” — найхарактерніший для лінгвістичних пошуків XVII ст. зразок загальної (або універсаль­ної), раціональної, або філософської, граматики. Її авторами були

картезіанці — вчені-ченці з монастиря Пор-Рояль Антуан Арно і Клод Лансло.

На відміну від перекладних і описових граматик XVI — першої половини XVII ст. граматика Пор-Рояля ставила своїм завданням встановити природні основи ораторського мистецтва, принципи, спільні для всіх мов, і причини головних відмінностей, що в них зустрічаються. Хоча граматика й називалася “загальною”, поставлені в ній завдання виконувалися на фактичному матеріалі тільки французької, латинської, грецької і частково давньоєврейської мов. Автори граматики Пор-Рояль виходили з того, що мова — вираження мислення, категорії мови — втілення категорій мислення; граматика, що вивчає мову, має сгшратися на логіку; мислення, логіка в усіх людей єдині, єдиною має бути й граматика; єдина граматика не може бути граматикою окремої мови, вона може бути лише загальною, універсальною і раціональною, тобто логічною. Звідси ототожнення речення з логічним судженням, членів речення з логічними катего­ріями суб’єкта, предиката і т.п. Звідси неувага до конкретних мов, ігнорування відмінностей у будові реально існуючих мов, їхньої істо­рії* .

Безсумнівним є зв’язок принципів граматики Пор-Рояля із нерозмежуванням граматики і логіки ще в античному мовознавстві, зокрема в працях Арістотеля, із намаганням середньовічних учених установити норми мовних явищ за допомогою логічних категорій, норм, латинської граматики. Але розробка логічних граматик у ХУИ ст. була зумовлена також і потребою унормувати, кодифікувати літературні національні мови, що формувалися. *

Оригінальну класифікацію мов склав Г. Лейбніц. Відомі йому мови він поділив на дві великі “сім’ї”: 1) арамейську (семітську) і 2) яфетичну. До арамейської сім’ї входила гілка скіфська з мовами фінською, тюркською, монгольською, слов’янськими. До яфетичної сім’ї входили кельтська та інші європейські мови.

Г. Лейбніц категорично заперечував тезу про походження всіх мов світу від давньоєврейської мови, відродив відому ще з античних часів звуконаслідувальну теорію походження мови, наполягав на необхідності вивчення всіх мов світу, укладання граматик, словників, лінгвістичних карт меж поширення мов світу, встановлення порів­нянням спорідненості мов, застосування до вивчення мов методів точної науки.

Видатною заслугою вчених XVII—XVIII ст. були перші спроби обгрунтування питання розвитку мови. Дж. Віко у своїй праці “Осно­ви нової науки про загальну природу нації” окреслює історичні етапи у розвитку мов, пов’язані з основними етапами людського суспіль­ства: всі мови світу розвиваються паралельно і проходять послідовно три стадії — “мова богів, мова героїв і мова людей” відповідно до тих етапів, які всі народи в своєму розвитку переживають. Поста­новка Дж. Віко питання про об’єктивну закономірність історичного розвитку суспільства сприяла подальшому поглибленню досліджень питання історичності мови.

Історичний підхід до мов починає проявлятися в складанні ети­мологічних та багатомовних словників. Зокрема, значною подією був “Етимологічний словник французької мови” Ж. Менажа (1650). Складалися й інші словники європейських народів — італійської, скандинавських мов тощо. Характерною рисою всіх без винятку ети­мологічних досліджень було намагання вивести мови світу від однієї, переважно від давньоєврейської.

Поширюються дослідження мов різних народів, зокрема Азії і Америки, досліджуються мови народів, ідо входили в Росію і насе­ляли Сибір і Кавказ.

Особливим шляхом йшов розвиток слов’янського мовознавства, обумовлений труднощами вжитку національних мов в науковому пізнанні та пануванням церковнослов^мянської мови в офіційних справах.

В Україні в 1670—1680 рр. здійснено гоніння на видавничий рух. Письменники України XVIІ ст. змушені звернутися до цер­ковнослов’янської мови, а українську використовують лише в побуті. Літературні твори залишаються в рукописах. Під впливом граматики М. Смотрицького було написано декілька граматик, зокрема, Юрія Крижанича (1666), В. Лудольфа (1696). Вільгельм Лудольф, голанд- ський мовознавець, ознайомився з працею М, Смотрицького під час перебування в Росії (1692—1694), після повернення видав в Оксфорді граматику російської розмовної мови латинню.

Лексикографічні дослідження П. Беринди були зразком подаль­ших публікацій словників і тлумачників. Невідомий автор склав “Си­ноніму славенороську”, словник, в якому переклав українські та іншомовні слова словами книжними, церковнослов’янськими. Далі почали з’являтися спроби укладання словників іншомовних слів.

Вплив методологічних орієнтирів епохи на психологічне висвітлення проблем людського буття

Розвиток досліджень у галузі психології відбувається під впливом кількох факторів, зокрема, соціального та науково-теоретичного, сві- тоглзщного. Свідченням соціальних зрушень, що впливають на стан психологічних досліджень, є прийнятий англійським парламентом у

1679 р. Закон про недоторканість особи (НаЬеаз согрш), який значною мірою визначив спрямованість на століття вперед розвитку не лише англійської, а й усієї європейської психології. Держава підтвердила право особистості визначати себе, а вже особистість має знаходити відповідні форми самопізнання та саморозвитку. Ця свобо­да спочатку полягала, на думку О. І. Герцена, більше в настановах, ніж у совісті індивіда, способі думок, звичаях. Згодом свобода почала оволодівати глибинними рівнями психіки людини і стала одним з вимірів життя попри всі соціальні перешкоди.

Інший напрямок психологічної думки був спричинений соціаль­ними подіями, які, зокрема, розгорнулися у Франції. Із загибеллю Фронди і остаточною перемогою абсолютизму у Франції зникає реальний життєвий грунт для ідеалу героїчної доблесті. Усвідомлення втрати героїчного ідеалу, в його громадянській, державній і лицарсь­ко-галантній формі пронизує значні літературні твори другої поло­вини XVII ст. (“Дон Жуан” і “Мізантроп” Ж. -Б. Мольєра, “Думки” Б. Паскаля, “Максими” Ф. Ларошфуко) і визначає нові психологічні уявлення щодо людського існування. В абсолютистській Франції людина втратила статус мікрокосмосу як форми вираження її єдності із зовнішнім світом. Він виявився для неї ворожим, відчуженим, неспівмірною з нею силою. Людське існування Б. Паскаль уподібнює перебуванню на галерах, де всі в ланцюгах, приречені на смерть і кожний, сповнений скорботи і безнадійності, безсилий допомогти іншому, чекає, коли прийде його черга. Б. Паскаль стверджує новий зміст “серединного” положення людини у світобудові. Мислителі епохи Відродження (Дж. Піко делла Мірандола) твердили, що через своє “серединне” положення людина всемогутня, має змод^ “охопити все, що є у світі”, “володіти, чим тільки побажає” і “бути* чим захо­че”. За Б. Паскалем, “серединність” вказує на суперечливість і двоїс­тість природи людини, її місця в світі. Серединне положення нестій­ке, воно щезає з-під ніг, розверзується безодня.

Ж. де Лабрюйер у “Характерах, або звичаях нашого століття” (1688), Б. Паскаль у “Думках” (виданих посмертно, 1669) розкрили трагічність і ненадійність людського існування між двома безодня­ми — зовнішнього світу і душі, зокрема, у формулі “людина — мислячий очерет”. Паскалева ідея “мислячого очерету” була сформульована Б.Спінозою в схожому ключі: людина в межах світо­вих визначеностей — “глина в руках гончара”

Науково-теоретичні, світоглядні передумови розвитку психологіч­ної думки визначаються пануванням механіцизму. У психології він перетворюється в теорію окказіоналізму (від лат. — випадок, привід), в якій випадок визначає зовнішній бік людської поведінки. Прибіч­ники цієї теорії А. Гейлінкс, М. Мальбранш указували на те, що лише ззовні, як видимість, панує над поведінкою привід, а насправді лише вище існування є кінцевою причиною всього того, що трапляється у світі, отож люди, зрештою, бачать усі речі в богові. Але випадок —- не не тільки зовнішнє. Це й довільна форма вира­ження необхідності. Зовнішній подразник виступає випадковістю для приведення в дію рефлекторного механізму, а він вже діє з жорсткою необхідністю. М. Мальбранш йшов шляхом відновлення антрополо­гічної єдності в теологічному дусі. Тілесний привід пов’язував з божественим провидінням. Перехід від зовнішнього до внутрішнього в пізнанні людини викликав необхідність розв’язання найважчої проблеми — відношення тіла і душі (психофізична проблема).

Аналіз співвідношення тіла і душі пов’язувався з проблемою їхнього взаємного “переходу”. У психології XVII ст., побудованій на мотиваційному принципі прийняття рішення, перехід від ідеального до матеріального розглядався як такий, що не збагачує вчинкову акцію новим змістом і не збагачувався від неї сам. Б. Спіноза вказу­вав, шо зв'язок ідей та речей один і той самий за формою і змістом: при переході від рішення до вчинкової дії остання не наповнюється новим змістом, з яким вона має справу в об’єктивному світі.

Світоглядно-методологічні (філософські) засади, що панували у науковому пізнанні того часу, визначали шлях, яким користувалися Б. Паскаль, Г. Лейбніц та інші в аналізі співвідношення тіла і душі, матеріального та ідеального. Координація, зв"язок, переходи, зокрема, між тілом і духом, розглядалися як незбагненні. Цієї думки дотри­мувалися Б. Паскаль, Г. Лейбніц (ідея буттєвої замкненості монад), а також Дж. Локк.

Моралісти XVII ст, прагнули сказати про людину, що вона є насправді, розкрити приховану мотивацію її вчинків: не безкорисна доброчинність, а самолюбство є головною рушійною силою її вчинків. У розгляді мотивації як такої в той період була розкрита наявність свідомого і несвідомого (прихованого) її компонентів. Цим було започатковано вивчення двоїстості людської психіки — її внутрішнього, інтимного світу й зовнішнього вираження, що поста­вило проблему особистості як одну з провідних для психології XVII ст.

. Ще одна проблема психологічного пізнання була пов’язана з розкриттям джерела психічної діяльності людини. Дж. Локк указував на чуттєві корені психічного, Г. Лейбніц — на його монадологічну самодостатність. Монада тлумачилася ним як така, що не має “ні вікон, ні дверей” (на противагу локківському положенню).

Контрольні питання і завдання

1. Назвіть найбільш характерні риси, яких набуває природознав­ство внаслідок утвердження механістичної картини світу.

2. Які нові форми організації наукової діяльності виникають та які соціальні задачі вони вирішують?

3. Схарактеризуйте особистий внесок І. Ньютона в розвиток: а) світоглядних засад природознавства; б) механіки.

4. Розкрийте природничо-науковий зміст монадології Г. Лейбні-

ца.

5. Який новий напрямок математичних досліджень започаткова­ний І. Ньтоном і Г. Лейбніцем і в чому полягає його особливий зміст?

6. Які нові інструментальні засоби сприяли розвиткої природни­чо-наукових досліджень?

7. Схарактеризуйте особливості картезіанства та ньютоніанства як наукових систем.

8. Які досягнення в галузі фізичної механіки пов’язані з іменами Хр. Гюйгенса та Р. Гука?

9. Які конкуруючі концепції природи світла склалися та в чому їх теоретичний зміст?

10. Які напрямки наукових досліджень теплових явищ склалися в той час?

11. Які пізнавальні наслідки мало для біології впровадження мікроскопічних досліджень?

12. Схарактеризуйте сутність вчень епігенезу та преформізму.

13. Схарактеризуйте сутність учень розглядуваного періоду, які істотно вплинули на розвиток хімічних знань?

14. У чому полягає флогістонна теорія горіння?

15. Схарактеризуйте теоретичні узагальнення в географії, зроблені Б. Варенієм.

16. Які інструментальні засоби впроваджуються в географічних дослідженнях?

17. Схарактеризуйте принципові засади делювіанізму.

18. Який новий метод дослідження геологічних явищ створив Н. Стенон; в чому його сутність?

19. Схарактеризуйте історичні концепції цього періоду.

20. Назвіть нові напрямки історіографічного дослідження.

, 21. Які головні завдання стояли перед творцями раціональних граматик?

22. Схарактеризуйте концепцію класифікації мов Г. Лейбніца.