Нова анатомія людини

Особлива увага до людини,її тіла в епоху Відродження знаходить своє вираження в зацікавленості анатомічними дослідженнями. Філо­софська теза “пізнай самого себе” тлумачилася з точки зору анатомії як пізнання фізичної природи людини. Анатомією займалися не лише лікарі, а й люди далекі від медицини. Наприклад, великий художник Леонардо да Вінчі залишив багато малюнків анатомії людського тіла. У Падуанському університеті знаходився один із найкращих анато­мічних театрів Європи. Саме т>т у XVI ст. .склалася-відома анатомо­фізіологічна школа.

Широкі зв’язки, що існували між інженерами, медиками, астро­номами, художниками в епоху Відродження, сприяли формуванню в медицині, описового, анатомічного та механічного ухилів. Людське тіло розчленовувалось на частини, вивчалось, вимірювалось, опису­валось, пояснювалось як складна машина. Ці пояснення були дешо примітивними (про більшу частину того, що ми знаємо зараз щодо функції або еволюції органів людського тіла, тоді навіть гадки не мали). І все-таки наукові галузі “анатомія”, “фізіологія” та “патоло­гія” (останні два терміни дав французький-лікар Ж. Фернель) відно­вили зміст знань завдяки безпосередньому спостереженню та досвіду.

Значний вплив на оновлення медичних знань мала школа ГТара- цельса.' Парацельс боровся проти “галенізму” в медицині і навіть спалив прилюдно книги Галена. “Теорія лікаря — це досвід'”, — повчав Парацельс і вимагав від лікаря-вченого працювати в хімічній лабораторії, тому що вважав процеси, які відбуваються в організмі, хімічними. В галузі фармакології Парацельс розвинув нове уявлення про дозу і вважав, що все є отрутою і лише доза робить речовину або ж-отрутою, або ж ліками. Вчений наполягав на тісному зв'язку хірургії з терапією і вважав, що ці дві галузі виходять з одного знання. Важливою для розвитку медицини була ідея Парацельса про існування духовного регулятора всіх функцій організму (“архей”) і висновок про те, що коли організм хворіє, то лікувати слід і цю, духовну, основу.

Становленню анатомії, фізіології, наукової медицини сприяв внесок, зроблений Андреасом Везалієм (1514—1564). А. Везалій був одним із великих професорів-анатомів, який розробив топографічну та описову анатомію людини. 1543 р. вийшла друком праця АВезалія “Про будову людського тіла” у 7 частинах, ілюсірації до якої зробле­но кращими художниками школи Тіціана. Людське тіло ніколи не зображене у А. Везалія нерухомо, лежачи, а завжди динамічно, в русі. Малюнки свідчать, що ' лекції А. Везалія супроводжувалися порівняльними демонстраціями трупів, живих натурників, скелетів, іноді тварин. Учений був новатором не тільки у вивченні, а й у викладі анатомії. У теоретичних поглядах А. Везалій приєднувався до поширеного способу пояснення функціонування частин людського тіла як частин машини. Він характеризував суглоби, кістки та м"язи як шарніри, блоки і важіль, серце —як насос і т.ін. Праця А. Везалія і до сьогодні залишається класичною, але його сучасники вороже зустріли системну кришку вчення Галена. А. Везалій був змушений залишити кафедру та викладання в Падуї.

Завдяки поширенню знань з анатомії та фізіології в лікувальній медицині на зміну схоластичним диспутам щодо медичних текстів прийшли спостереження за хворими, збирання та систематизація проявів хвороби, вивчення послідовності її розвитку. Такі риси харак­теризували розвиток клінічного напрямку у медицині. Його представ­ником був Джованні Батісто Монтано (да Монте, 1489—1552), який вів викладання прямо у лікарні. Центрами розвитку клінічної меди­цини були Падуанський та Лейденський університети.

Значне місце в накопиченні знань з лікувальної медицини займав опис епідемій, заразних захворювань. До праць такого характеру належить ‘‘Про заразу, заразні захворювання та їх лікування” Дж. Фракасторо, відомого своїми працями з астрономії, геології, геогра­фії. Автор розрізняв три шляхи зараження: через безпосередній доіик, через опосередковані предмети та на відстані. У всіх випадках, вважав Дж. Фракасторо, зараження відбувається через дрібні невидимі ^Семе­на”, або “зародки” хвороби, причому зараза є матеріальне начало. При заражуванні через предмет, підкреслював лікар, важливим є вплив температури: висока та низька температури несприятливі для неї. З числа заразних захворювань Дж. Фракасторо описав оспу, кір, чахотку, проказу, сіфіліс, різні види лихоманок тощо та способи їх лікування.

У діяльності медичних факультетів університетів значне місце відводилося вивченню рослинного світу в створених ботанічних (“лікарських”) садах багатьох університетів Європи. Учасники морських експедицій та мандрів поповнювали не лише описи “заморських” тварин і рослин, а й колекції живих рослин невідомими раніше експонатами.«■ Нагромадження нових матеріалів спричинило інтерес до їх систематизації. Тому період XV—XVI ст. інколи нази­вають періодом “первісної інвентаризації” рослинного світу. Одна з

відомих систематизацій XVI ст. належала німецькому флористу К.Клюзіусу, який описав 567 видів рослин, об’єднуючи близькі види в групи. Він запропонував поділити всі рослини на такі групи: 1) дерева, кущі, напівкущі; 2) цибулинні; 3) пахучі рослини; 4) непа­хучі; 5) отруйні; 6) папороті тощо.

Епоха Великих географічних відкриттів — оновлення географічних знань

В історії географії період з 1415—1420 рр. до 1492 р. звичайно розглядається як перехідний до епохи Великих географічних відкрит­тів. Саме в цей час складаються соціально-економічні передумови відкриття Америки і морського шляху до Індії та розвиваються геог­рафічні концепції, що готували ці відкриття. У ряді творів узагаль­нено досвід арабських, індійських і перських мореплавців. Арабські лоції відрізнялись високою вірогідністю, на противагу країнознавчим описам і картам, які досить часто грунтувались ца некритично вико­ристаних джерелах. Низка посібників з навігації належить лоцману Ахмеду Ібн Маджіду, який у 1498 р. провів кораблі Васко да Гами від берегів Східної Африки до Індії.

Італійські гуманісти вивчали та перекладали праці античних геог­рафів. 1410 р. було зроблено перший латинський переклад “Геогра­фії” Птолемея, починаючи з 1475 р. з’являються його друковані видання (у XV ст. їх було шість, а до кінця XVI ст. число їх збільши­лось до сорока). Перше видання Птолемея з малюнками вийшло у Болоньї в 1477 р. Кардинал П’єр Д’Ейі на початку XV ст. у книзі “Зображення світу” одним із перших використав латинський перек­лад “Географії” Птолемея. Він піддав сумніву уявлення Птолемея про замкненість з півночі басейну Індійського океану, навівши численні свідчення про те, що північне узбережжя Африки омивається відкри­тим океаном. Ці ідеї мали значний вплив на португальських географів і мореплавців, які вже тоді почали пошук шляхів до Індії в обхід земель, зайнятих арабами. В Італії вперше були видані праці Страбо­на (1469), Геродота (1474), Феофраста (1483), проте вони не привер­нули до себе такої уваги, як твір Птолемея.

Першими розпочали підготовку до великих експедицій порту­гальці. 1418 р. принц Генріх заснував перший у світі географічний дослідний інститут (мореплавна школа з обсерваторією). Він запросив сюди вчених різних віросповідань з метою розв’язання цілої низки питань: чи заселені землі біля екватора, які розміри Землі чи настіль­ки вона велика, як вважав Ератосфен тощо. Своїх найбільш досвід­чених капітанів принц Генріх посилав на південь уздовж африкан­ських берегів. На південь від мису Кап-Блан, на території сучасної Мавританії, вони знайшли трохи золота, що стало сенсацією в Порту­галії. У 1497—1499 рр. відбулася грандіозна мандрівка Васко да Гами. За два роки плавання він подолав понад 24 тис. миль.

Великим дослідником і мереплавцем був Христофор Колумб (1451—-1506). Хр. Колуміо не мав сумнівів щодо кулеподібності Землі. Перед ним стояли дві проблеми, і в обох випадках йому потрібно було знати відстань, яку необхідно подолати в західному напрямі, щоб досягти Азії. По-перше, яка величина одного градуса або однієї триста шістдесятої довжини кола Землі, якщо слідувати Гіппархові? По-друге, якому з авторитетних поглядів можна довіритись у питанні про те, наскільки далеко на схід сягають відомі людині землі?

Чотири експедиції були зроблені Хр. Колумбом. Він відкрив землю саме там, де чекав знайти її, упевнений, що то була Азія. Від індійців стало відомо про родовища золота, що знаходяться неподалік на заході, а далі є ще один величезний океан, Хр. Колумб продов­жував рухатись у південному напрямі, сподіваючись знайти там вихід до Індійського океану. В ті часи панувала думка, що золото утво­рюється в тропічному кліматі: чим ближче до екватора, тим більше має бути нього металу. Хр. Колумб першим із дослідників виявив існуючу над Атлантичним океаном систему вітрів і скористався нею, відкрив Багамські та Антильські острови. Разом з А. Охеда і А. Веспуччі Хр. Колумб відкрив північне узбережжя Південної Аме­рики, Карибське узбережжя Центральної Америки.

Уперше досяг Азії під час плавання на захід португалець Фернан Магеллан (близько 1480—1521). У пошуках протоки в Тихий океан він ретельно досліджував бразильське узбережжя, входячи в кожну бухту, аби не проминути її. 21 жовтня 1520 р. був, нарешті, знайдений вхід до протоки, що отримала ім’я Магеллана. Ф. Магеллан став першою людиною, яка здійснила кругосвітню подорож.

Для пізнання внутрішніх частин материків XV ст. дало порівняно небагато. Найбільш видатним мандрівником XV ст. по Азії був тверський купець Афанасій Нікітін. Його мандрування продовжува­лось з 1466 до 1472 р. Він пройшов через Шемаху та Персію в Індію, де прожив понад три роки, і одним із перших європейців проник у глибинні райони країни. У своїх нотатках “Ходіння за три моря” А. Нікітін поряд із відомостями про тубільців описує клімат, тварин­ний та рослинній світ Індії.

Розвиток географічних уявлень епохи Великих відкриттів знай­шов найбільш яскраве відображення на картах того часу, що набули надзвичайного поширення завдяки книгодрукуванню та гравіюванню на міді. У першій половині XVI ст. більшість друкованих карт вида-

вались у вигляді додатків до “Географії” Птолемея, і картографи намагались узгодити нові дані з Птолемеєм, через що виникало бага­то суперечностей.

У цей період часто складались карій світу, автори яких намага­лись відтворити мінливі уявлення про обриси землі. Дослідження світу обмежувалось головним чином уточненням границь суходолу і вод на карті світу. Перед першомандрівшдаши стояли проблеми правильного визначення географічної довготи, зображення всієї сферичної поверхні Землі або великих її частин на плоских аркушах паперу, виправлення численних перекручень на карті світу.

Необхідність зображення всієї поверхні земної кулі стимулювала розробку картографічних проеікіів, і до кінця цього періоду їх було відомо близько 20 (зокрема, застосовувались серцеподібна проекція Іоганна Вернера та овальна Петра Апіана), але точність гарт зали­шалась низькою, особливо давалася взнаки відсутність задовільного методу визначення довготи. Точного вимірювання відстані майже не проводилось, бо ще не було інструментальної зйомки. 1533 р. профе­сор Лубенського університету Гемофрізіус (1508—1555) уперше вису­нув ідею тріангуляції, Ж. Фернель 1525 р. виміряв довжину дуги мерідіана між Парижем і Ам’єном і отримав порівняно точну довжину великого кола Землі (57070 туазів, чи 40002 км).

У географічних описах відчувався сильний вплив авторитету Птолемея. їх вступну частину звичайно становив загальний начерк математичної географії в дусі першої книги Птолемея, основна части­на будувалась або на зразок решти книг того ж автора, або як опис країн у стилі Страбона. Такими були, наприклад, “Вступ до космог­рафії” Вальдзеємюллера (1507), що належить до другого типу, і “Космографія” Апіана (1524). Арагонський гуманіст Мітель Сервет (близько 1511—1553) двічі (1535 і 1541) видавав “Географію” Птоле­мея з примітками та доповненнями на підставі власних спостережень у різних країнах Європи. 1544 р. вийшла в світ шеститомна “Космо­графія” Себастьяна Мюнстера (1489—1552), якого його сучасники називали “німецьким Страбоном”. Проте “Космографія” С.Мюнсте- ра, повна вигадок, аж до історій про одноногих людей та людей з головами на грудях, була далека від справжнього Страбона.

Описи окремих країн були ще нечисленними, зокрема в працях італійських “статистиків”. У них відомості про людину значно пере­важали фізико-географічні факти; останні зводилися до переліку річок, гір, фрагментарних нотаток про клімат, корисні копалини, тварини.

На тлі слабкого прогресу в галузі регіональних описів перша половина XVI ст. відзначалася поштаішими успіхами у створенні детальних карт окремих країн та областей, зокрема Центральної Європи (Етцлауб, 1506), Тоскани (Леонардо да Вінчі, 1502—1503), Чехії (Міколаш Кпаудіан, 1518), Польщі (Бернард Ваповський, 1526), Франції (Оронс Фіне, 1538), Скандинавії (Оланус Магнус, 1539), Фландрії (Меркатор, 1540), Угорщини (Лазар, чи Елізар, на прізвись­ко Студент, поч. XVI ст.). Щоправда, ці карти ще не грунтувались на зйомках і не відзначались ані великою точністю, ані багатством змісту.

Розвиток уявлень про фізико-географічні явища в цей період сильно відставав від стрімкого процесу розширення просторового кругозору, який формувався здебільшого в епоху Великих відкриттів не в ченими-натуралістами, а людьми неосвіченими. І все ж нові фізи- ко-географічні факти неминуче нагромаджувались і часто примушу­вали вносити виправлення в традиційні поняття про природу земної поверхні. Сфера спостережень над природою Землі розширилась не лише просторово, а й за своїм змістом. Деякі мандрівники вели спостереження, щоправда уривчасті й не точні (візуальні), над окре­мими метеорологічними явищами.

Задум написати спеціальний твір про метеорологічні явища га рух води в природі здійснив Леонардо да Вінчі. Він висловив деякі міркування про геоморфологічні процеси — ерозійну та акумулятив­ну роботу річок, хоча й не визнавав вертикального руху земної по­верхні.

Продовження пізнання Землі в практичній діяльності та теоретичних узагальненнях

Слово “геологія” з’явилось друком у XVI ст., проте воно мало тоді зовсім інший зміст, аніж той, який вкладається в нього тепер. 1473 р. у Кельні вийшла книга епіскопа де Б’юрі “Любов до книг”, де геологією названо весь комплекс закономірностей та правил “земного” буття на протилежність теології, яка звернена на духовне життя. Але нагромадження відомостей про Землю протягом XV— XVI ст. готувало виникнення геології як науки. До епохи Відроджен­ня належать перші судження про більшу, порівняно з біблейними уявленнями, тривалість історії Землі (Леонардо да Вінчі, Дж. Фракас- торо) на основі вивчення природи викопних черепашок як залишків вимерлих організмів. Зростаючий обсяг спостережень і вражаючі нові теоретичні уявлення про рух і поведінку природних тіл привели до появи теорій про походження Землі. Одна з проблем була породжена зіткненням нового наукового знання з традиційними уявленнями стародавніх греків. Чи здіймаються вогонь і повітря вгору в пошуках свого природного місця у Всесвіті, як вважав Арісготель і вслід за

ним всі його сучасники, чи ні? Чи виникли форми земної поверхні за велінням Бога? Чи можна вважати їх вічними та незмінними, як учить Біблія? Чи гори, долини та океанічні басейни створені природ­ними катаклізмами? Цілий ряд теорій, частина з яких належала ще давньогрецьким і римським ученим, об’єднуються під загальною назвою “катастрофізм”. Теорії ж, які грунтуються на тому, що всі зміни, котрі спостерігаються тепер, відбувалися і в минулому, а тому ними можна пояснити походження земної поверхні, відносять до тео­рій уніформізму.

Незважаючи на „широке визнання принципу катастрофізму, були такі учені, які взагалі відкидали уявлення про конвульсивність приро­ди. Одним із перших європейців, який висміяв уявлення про всесвіт­ній потоп, був Леонардо да Вінчі. Він доводкв, що текуча вода могла розмивати і згладжувати всі нерівності земної поверхні доти, доки не перетворила б форму Землі в ідеальну сферу/Використовуючи материнські породи для вивчення властивостей грунтів, Б. Поліссі підтвердив, що річкові води можуть легко змінити грунт, якщо він не закріплений корінням дерев.

Нові дані з металургії та мінералогії виникли завдяки розвитку гірничої справи. Зокрема, дослідження італійського інженера і вчено­го В.Бірінгуччо “Про піротехніку”, ‘"Про гірничу справу і металургію” присвячені гірничорудній справі, металургії, гончарному виробництву та іншим питанням технології. Вони були для свого часу на взірець технічної енциклопедії. Німецький вчений в галузі гірничої справи і металургії Г. Агріккола вперше узагальнив досвід гірничометалургій- ного виробництва, систематизуючи його за процесами: пошук і роз­відка родовищ корисних копалин; розкривання та розроблення родо­вищ; збагачення руд; пробірне мистецтво та металургійні процеси. У мінералогії Г. Агрікколи описано 20 нових мінералів і встановлено методи їх визначення за зовнішніми ознаками.