88. Козацька поезія 17-18 ст.

Продовжує традиції середньовічної героїки, х-ся поєднанням національної історії із сучасністю. Гол. Функція гер поезії полягала у вихованні патріотичних і національних почуттів. Ідейно-тематичний спектр гер поезії визначається описами історії, батальних сцен, антифеодальних повстань, звеличення героїчних особистостей, військового побуту.

Жанровий спектр: поетичні повісті, слова, оди, епіграми, вірші на погреб, поеми, лементи, панегірики, геральдичні вірші.

«Вірші на жалісний погреб П. кон-Саг.-го» - скл-ся з передмови, 17 віршів та епілогу. Вірші збірки тематично пов’язані з похороном п.к.с., який загинув у боротьбі з турками під хотином. Однак автор виходить поза межі цієї теми, проголошуючи, що все написане на пошану Сагайдачного стосується всіх запорожців. З панегірика читач дізнається про народження іжиття гетьмана, його походи та смерть. Роздумуючи про смерть автор зазначає, що життя людське нічого не варте, що вся суть у ньому – лише слава, тим більше козацька слава.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Тому, ті твори, що зачіпають тему козацтва, можна назвати творами козацького бароко.

Боротьба за визволення, оспівування повсталого козацтва і селянства, засудження зрадників народу оспівуються в історичних віршах, які за своїм змістом, будовою, мовою, а головне – ідейним спрямуванням дуже близькі до народних дум і пісень, або ж творилися пд. безпосереднім впливом фольклорних зразків. Так, битви під Жовтими Водами і Корсунська яскраво були відтворені у віршах «Висипався хміль із міха», «Он глянул, як звір», «Оттак пиха наробила лиха…» та ін. Відгукувалися автори не тільки на перемоги козацького війська, а й на його поразки, зокрема під Берестечком у 1651р. – «Думка козацька о Берестецькім звиченстві».

Українські поети часів визвольної війни оспівували героїчну і жертовну боротьбу народу із загарбниками й поневолювачами, а не криваву помсту українців полякам чи татарам. У цьому проявилась шляхетність їхньої поезії, розуміння високої людяної суті оспівуваної ними збройної боротьби. Мілітаризована поезія багато що трактує по-новому. Вона заново переписує історію визвольної війни, наголошуючи ту правду життя, якої, як їй здавалося, бракувало старим поетичним текстам. У нових творах частіше трапляються реалістичні деталі, в більшості випадків йдеться про право на зображення жорстокості війни, а в окремих випадках навіть на смакування її деталей.

Молодій українській державі потрібні були суворі й тривожні козацькі сурми, а не ліри новітніх псалмотворців. Тема українського патріотизму в поезії часів Руїни гетьманських “монархій” Самойловича і Мазепи знову перепліталася з темою козацтва, його героїчних діянь. Та й чи могло бути інакше, якщо тогочасні “літератори” нерідко писали свої твори на коліні під Чигирином або в окопі під Азовом! Час залишив нам прецікавий зразок такої військово-польової творчості – вірш О. Бучинського-Яскольда “Охоча стежка” 1678 року, де поет просить у Аполлона швидких крил, аби він міг встигати за козацькими загонами й створювати тут же, на місці боїв, свої “тріумфальні вірші”.

Семен Климовський (світське ім’я — Іван) народився наприкінці ХVІІ ст., імовірно, на Харківщині, оскільки в літературі він відомий як «харківський козак-піснетворець», помер наприкінці ХVІІІ ст. Аналіз творчої спадщини С. Климовського дає можливість стверджувати, що митець мав академічну освіту, та й відгуки його сучасників переконують нас у цьому: «Климовський за сім грецьких мудреців був славніший і шанованіший між побратимами його козаками, він промовляв високоштильними віршами, давав приятелям розсудливі поради». Семен Климовський прославився на весь світ піснею «Їхав козак за Дунай», яку сучасні дослідники вважають зразком давньої любовної лірики. Композицію пісні становить розгорнутий діалог між козаком, який їде на війну, і коханою дівчиною. Сцена розлуки хоч і драматична, проте в інтонаціях звучить козацький запал і оптимізм. Мотив прощання козака з коханою типовий для народних козацьких пісень. Твір написаний семискладовим силабічним віршем, тобто рівноскладовими рядками (більшість рядків мають по сім складів). Варіації на пісню «Їхав козак за Дунай» створювали не лише українські композитори й поети, а й російські (зокрема й О. Пушкін), західноєвропейські (Л. ван Бетховен, К. Вебер) та ін.

Лазар Баранович.

Лазар Баранович (1620 — 1693) — поет, проповідник, полеміст, епістолограф, організатор літературного життя, церковний і політичний діяч. Учився в Києво-Могилянській колегії та єзуїтських школах Вільно і Каліша. Викладав, зокрема, поетику і риторику в Києво-Могилянській колегії. З 1650 р. — її ректор та ігумен київського братського Богоявленського монастиря. З 1657 р. став чернігівським архієпископом і тривалий час виконував обов'язки місцеблюстителя київської митрополичої кафедри. Був душею києво-чернігівського гуртка вчених та письменників (Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Варлаам Ясинський, Димитрій Туптало, Іван Величковський та ін.). Заснував і утримував друкарню (з 1674 р. у Новгород-Сіверському, з 1679 р. у Чернігові), в якій за його життя було видано близько п'ятдесяти книг. Протидіяв католицькій та уніатській пропаганді, відстоював союз України з Росією. Писав церковнослов'янською, українською і польською мовами. В церковних справах проводив політику орієнтації на Московську Патріархію, проте не погодився вийти з-під юрисдикції Константинопольського Патріарха і висвятитися на митрополита у Москві. Архієпископ Лазар піклувався про відбудову зруйнованих храмів і монастирів і про влаштування нових. При ньому були засновано три монастирі: Шуморовський у Мглинському повіті, Андрониківський у Соснинському повіті і Пустинно-Рихлівський у Кролевецькому повіті. Відновлений з руїн і прикрашений кафедральний Новгород-Сіверський Спаський монастир, у якому кафедра Чернігівського архієпископа залишалася до 1672 року. В 1669 році він переконав гетьмана Многогрішного послати в Москву посольство із проханням про прийняття Малоросії в підданство і про підтвердження козацьких вольностей. Членам цього посольства було доручено вимагати, щоб російський уряд не віддавав полякам Києва -« цього першопрестольного граду царства Руського, від якого споконвіку на всю Русь засяла благодать Божа ». На збереженні Києва особливо наполягали і архієпископ Лазар Баранович, і гетьман Многогрішний, колишній митр. Іосиф (Тукальський) і інші. Під їхнім впливом цар Олексій Михайлович вирішив цілком приєднати Київ до Росії.

В той же час архієпископ Лазар наполягав на самостійності Київської митрополії. Він був незгодний із прагненням Москви підпорядкувати її собі на положенні звичайної єпархії і боровся за збереження прав українського духівництва. У 1671 році надрукував збірку на тисячу поезій польською мовою «Лютня Аполлонова» (пол. «Lutnia Appollinowa»). У них автор прославляє Бога, апостолів, пророків, янголів, святих. Кілька віршів написано на морально-дидактичні теми, інші — про сонце, місяць, про різні місяці року, про жнива і про погоду, про мороз і вітер, про музику і спів тощо. Більшої виразності автор досягає у патріотичних віршах, де йдеться про боротьбу з турками і татарами. Твори написані за правилами шкільної польської поетики — це здебільшого одинадцятискладові вірші з цезурою посередині, обсягом від двох рядків до кількох сторінок, із парним римуванням, алітераціями тощо. Були тут і так звані фігуральні вірші з означенням хреста, але без ніякого змісту.