78.Українські латиномовні письменники 16-17 ст.

Латиномовні твори української літератури, написані протягом XVI - XVIII ст., а саме різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генеліакони, епіцедії, патетичні вірші, парамітетику, які оспівували людину, її земне життя і здобутки. Стефан Яворський (в миру — Семен Іванович Яворський) народився в містечку Яворі біля Турки (тепер Львівська область) у сім’ї дрібномаєтного шляхтича, можливо, родом з Наддніпрянської України, бо пізніше родина Яворських оселяється у селі Красилівці неподалік Ніжина. Яворський прийняв чернецтво під іменем Станіслава, але невдовзі, виступивши з критикою окремих положень католицизму, викликає цим невдоволення святих отців, залишає Вільно й повертається до Києва, де 1698 року зрікається уніатства і складає іспити перед духовною владою та професорами Колегіуму на магістра вільних мистецтв, філософії і теології. З того року викладає у класі поетики, пише вірші та складає орації. Згодом укладає власний курс філософії. Стає популярним у Києві оратором і поетом, знайомиться з гетьманом Іваном Мазепою, складає панегірик його родичу полковникові Івану Обидовському. Пише курс психології, використавши новітні досягнення європейських учених у цій галузі. Яворський в роки викладання написав також твори з догматики «Про святу Трійцю» та «Про церкву». В той час починаються його суперечки й незгоди з Феофаном Прокоповичем. 1715 року закінчив головну свою полемічну працю «Камінь віри». 1721 року Яворського призначено главою Священного Синоду Російської православної церкви, але, вже тяжко хворий, він майже не брав участі в його роботі, фактично керував Синодом віце-президент Феофан Прокопович. Помер Стефан Яворський 24 листопада 1722 року. Поховано його у Переяславі-Рязанському, у Донському монастирі, під церквою Стрітення. Стефан Яворський був одним з найосвіченіших діячів свого часу, автором цілого ряду глибоких літературних, філософських і теологічних праць, що відіграли помітну роль в культурно-освітньому житті України кінця XVII століття. Стефан Яворський як викладач Києво-Могилянського колегіуму, поет і оратор був дуже популярний в освічених колах київської еліти. Також немало латиномовних творів містить літературно-публіцистична спадщина тих, без чиїх імен сьогодні важко уявити давню українську літературу: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Лаврентій Зизаній, Павло Беринда .

79. Біблія і давня українська література.

“Біблія була активно присутня у всій давній українській літературі упродовж ХI — ХVIII ст. Вона стояла біля витоків нашого давнього письменства і супроводжувала його історичний розвиток до його природного завершення. Давні українські автори сприйняли Біблію не лише як основу християнської релігії, Святе Письмо, а й як видатний твір усієї християнської культури, Книгу книг, з якої черпали теми, сюжети, ідеї, образи, мудрість”.

Важливу роль відіграла Біблія і у становленні української літератури. Загальновідомо, що поштовхом до заснування писемної літератури стало християнство, а найпершим її джерелом було Святе Письмо. Письменники давньої української літератури запозичували із Біблії теми, ідеї, сюжети, образи, жанри. Давні художні твори по суті тлумачили й доповнювали Біблію. Та навіть тоді вже існували зразки канонічного та оригінального тлумачення Біблії (порівняймо твори І. Галятовського та Г. Сковороди або мандрованих дяків).

Українська барокова література — чи не найцікавіша сторінка художнього освоєння біблійних ідей, тем, сюжетів, образів і колізій в історії національного письменства давньої доби. Найвищим виявом і своєрідним підсумком рецепції Книги книг літературою українського бароко стала творчість великого знавця і справжнього “любителя священної Біблії” Г.Сковороди. Видатний поет і філософ застерігав, як зауважує Н.Алєксєєнко, “від буквального прочитання Біблії, бо вважав, що це породжує різні забобони. Через “плотяний” погляд на Біблію з’являється віра в чудеса, які вступають у суперечність з непорушними законами “блаженной натури”. Такий шлях є хибним для людства. Абсолютно протилежної думки дотримувався Теофан Прокопович. Він, очевидно, під впливом протестантської християнської ідеології, обстоює буквальне прочитання Біблії, із жахом зазначає, що останнім часом Святе Письмо стали тлумачити кожен на власний розсуд: скільки інтерпретаторів — стільки й значень” Так, давнє письменство, наскрізь перейняте духом і пафосом християнських книг, перебувало в прямій залежності від змісту першоджерела.