72.Епіграматична поезія 16-18 ст.

Епіграма (грецьк. epigramma — напис) — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом).

Особливе значення у бароковій поезії мала епіграма та її відгалуження — епітафійні, емблематичні, курйозні вірші. Характеризуючи ні поетичні форми, києво-могилянські професори орієнтувалися на схеми, накреслені ренесансними теоретиками. Визначниками для них були: матерія (предмет) «роду» чи «виду», спосіб викладу, метричне його втілення, мета твору, класичний взірець жанру. Епіграматична поезія в українській літературі XVII ст. дуже багата кількісно, різноманітна за жанровими різновидами, тематикою, функціями, художніми І засобами. У кращих своїх зразках вона досягає дуже високого рівня мистецької якості. Цю поезію представлено численними анонімними віршами і творчістю кількох видатних поетів, знаних нам на ім’я. До вершинних її проявів належать: своєрідна плетінка геральдичних епіграм, що складає віршовану частину анонімного панегірика «Стовп цнот» (К., 1658), яким поминається київський митрополит Сильвестр Косів (інтуїтивно здогадуємось: чи не молодий Лазар Баранович є його автором?); «вінці» молитовних епіграм Варлаама Ясинського і Димитрія Туптала; оригінальні та перекладні епіграми Івана Величковського. Епіграма ж як поетична мікроформа виступає компонентом (своєрідною строфічною формою) макроформ бароккової поезії — декламацій, циклів, поем тощо. Це стосується більшості панегіричних композицій і, зокрема, такої характерної макрожанрової форми, як «вінці» — добірки пов’язаних змістом і адресатом молитовних епіграм, звернених до Ісуса Христа, Богородиці, «ангельських сил», святих, царів та їхніх небесних патронів. Найвидатнішим майстром «духовної» епіграми в XVII ст. виявив себе Димитрій Туптало. Його епіграматичні вірші пройняті щирим і глибоким релігійним ліризмом і відзначаються поетичною витонченістю. Найвидатнішим майстром «світської» епіграми був Іван Величковський. У його віршах філософські роздуми чергуються з побутовими замальовками; йому ж належать вправні переклади писаних латиною епіграм латинського гуманіста Джона Овена.

Українські епіграми XVII ст. писалися переважно тринадцятискладником. Їхні автори прагнули до максимальної лаконічності. Думка епіграми афористично загострювалася, «оперювалася», як стріла, «певними словесними та стилістичними засобами». Гарна епіграма повинна була дивувати і захоплювати. Цьому мали сприяти такі її якості: лаконічність (що менше в епіграмі віршових рядків, то вона досконаліша — найкраща та епіграма, до якої не можна нічого додати і від якої не можна нічого відняти); дотепність (це «душа, життя, повітря» епіграми); особливо дотепними мають бути висновки (клаузули, аргуції, акумени, акутуми, концепти) із епіграматичної розповіді (що посутніший, влучніший і несподіваніший висновок з неї, то «приємніша» епіграма) ; привабливість, яка досягається доладним розміщенням слів і літер, вправним жонглюванням поняттями і звуками. Отже, «епіграматичному письму» були притаманні різноманітні гри поняттями і словами (повтори ключових понять і слів, зіткнення антонімів). Поняття і слова при цьому розміщувалися симетрично або асиметрично, зокрема часто перехресно. Повтори та протиставлення «надають ясності ходу думок та роблять епіграму гострішою, «пікантнішою»». Вони «не повинні робити притиск безумовно на важливих поняттях вірша», але «не мають підкреслювати цілком випадкове, побічне». Щоправда, і при підкресленні побічних, випадкових слів поет може мати якусь певну мету; центральна думка може своєрідніше виступати на тлі притиснених, наголошених побічних, припадкових слів». Поряд із повторами та зіткненнями ключових понять і слів широко застосовувалася гра звуками і літерами (алітерації, асонанси, рими, зокрема внутрішні, анафори, акростихи, анаграми, каблограми тощо), які служили тій самій меті, що й повтори понять чи слів: наданню віршовій мініатюрі зовнішньої гостроти й пікантності. Скажімо, в епіграмах більшості «вінців» основних понять щоразу по два: перше стосується Ісуса Христа, Богородиці, святого, друге — людини. Між ними простежується або відношення подібності, паралелізму, або відношення антитези, несхожості чи протилежності. Ці відношення зв’язують між собою панегіричну та молитовну частини епіграми.