42.Паломницьке письменство у давній українській літературі (від Данила Паломника до Василя Григоровича-Барського).

Ігумен Данило на початку XII століття заклав основи жанру ходінь у його давньому руському варіанті, які протягом тривалого часу вважалися майже за канонічні. Упродовж кількох наступних віків "Хоженье" було зразком для інших паломників, які вирушали до Святої Землі і бралися розповісти про свою мандрівку. Паломницька література (Ходіння) — своєрідні путівники, які містили найнеобхіднішу інформацію про "святі місця", відомості про природні багатства. їх зміст формувався під впливом релігійних, апокрифічних легенд, доповнювався розповідями проповідників, монахів. П.л. розвивалася в українському письменстві як літературний жанр з XII по XVIII ст. Поява П.л. була зумовлена прагненням молодої церкви Київської Русі зміцнитися шляхом безпосереднього спілкування з християнським Сходом, що підвищувало її авторитет, включало у сферу християнських відносин. Мандрівників до "святих місць" називали паломниками (вони приносили на спогад пальмову гілочку), пілігримами (лат. — мандрівник), каліками перехожими (грецьк. взуття — каліга). Вони приносили на Русь апокрифічні розповіді, власні записи про бачене й пережите, з яких і витворився літературний жанр. Зразком П.л. є "Житіє і ходіння Даниїла, Руської землі ігумена", що виникло на початку XII ст. Тут подано детальний, топографічний опис Єрусалима, Віфлеєма, Йорданії, Галілеї, Самарії, описується поклоніння гробниці Івана Богослова в Ефесі. Докладно описані річка Йордан, природа Палестини. У XIV—XV ст. з'являються "Ходіння гостя Василя", "Ходіння за три моря" московитянина Афанасія Нікітіна, де поряд з описами християнських святинь подано світські картини: міста, їх мешканці, східні базари, факти світської історії. П.л. XVI — першої половини ХУІП ст. властиві звільнення від традиційного літературного етикету, белетризація стилю. У ходіннях Василя Познякова та Арсенія Суханова (друга половина XVI ст.), Федота Котова та Василя Гагари (перша половина XVII ст.), Іполита Вишенського, Івана Лук'янова, Сильвестра та Никодима, Варлаама Ліпицького (перша половина XVIII ст.) помітне зацікавлення авторів історією та географією, архітектурою та торгівлею, політичними відносинами між державами, національним та релігійним складом окремих народів. З'являються також описи психологічного стану паломника, що потрапляє у незвичні обставини, людських почуттів, відтворених крізь призму авторського бачення. Новим явищем у П.л. була творчість В. Барського (1701—47), який виступав під псевдонімами Василій Альбов, Василій Плакса, Василій Київський, Василій Рос. У його нотатках зосереджена увага на історії, географії, соціальному, економічному, політичному і культурному житті народів, помітні ознаки роману-автобіографії, роману-подорожі, оповідання. У середині XVIII ст. П.л. вичерпує себе.

43."Відписи" Клірика Острозького.

Клірик Острозький — не розкритий досі псевдонім одного з українських полемістів, діячів острозького літературно-наукового гуртка. Висловлювалися припущення, що під цим ім'ям міг виступати молодий Мелетій Смотрицький, автор «Апокрисиса», який назвав себе Христофором Філалетом і, як припускають, могли бути Мартин Броневський, Гаврило Дорофейович або Йов Борецький. Найвірогідніше припущення про авторство Мелетія Смотрицького.

«Апокрисис» вразив Іпатія Потія. Чи не тому він пише просторого листа до князя К.Острозького. Цей лист зачинає знамениту дискусію І. Потія з Клириком Острозьким. Спроба переконати саме К. Острозького в потребі унії йде від того, що «мало не вся Русь на тебе оглядається». Відтак І. Потій радить князю почати переговори з папою особисто, себе пропонуючи «провідником і слугою». При цьому висловлюється цілком негативно на можливість запровадити унію в московитян та греків, постає також супроти звичаю контролю над владиками з боку їхньої пастви. Сам І. Потій цілком переконаний у правдивості римської і неправдивості грецької церкви. Наголошує знову на неосвіченості православних старших, засуджує православне чернецтво, зокрема мандрівне, і грецьких мандрованих владик. Закликає князя організувати диспут, де б усі суперечні справи обговорити й погодити, або ж просить персональної розмови.

Як знаємо, князь на це не пішов, отже, схилити К. Острозького до унії не вдалося. Сам він І. Потію навіть не відповів, але не маємо сумніву, що «Відпис на листа І. Потія до князя Острозького» від 1598 року написано не просто з відома князя, але для цього навмисне було вибрано одного із старших студентів Острозького колегіуму чи, швидше, молодших вчителів, який назвався Клириком Острозьким. Сам князь К. Острозький волів залишитись у цьому змаганні ніби в затінку, через що Клирик Острозький подає свого відписа за твореного із власної ініціативи. Автор визнає свою простоту і невмілість, але зважується висловити свої думки, вказуючи, що «й добро, якщо не із волі Божої буває, не є добро», а унія — не з волі Божої (уніати твердо вірили, що навпаки), судячи із того, які плоди із неї почали плодитися. Відтак повчає: «Не вірою відновлюйтеся, а вчинками добрими». Перескакування ж «меж батьківських» є свідченням піднесеного мудрування. У розмислі про згоду автор зазначає, що «не в кожній згоді кохається Бог», і постає супроти постулату І. Потія: «Ліпше є найгірша згода, аніж найліпша незгода». Клирик Острозький засуджує «помішання народів», а також сумління та віри. Явище треба пізнавати за плодами, а уніати «плачем та риданнями наповнили міста» через переслідування, наруги, вбивства, тиранства. Відтак виникло роз’єднання, а не з’єднання, розкол у народі. Отже, уніати порушили сумління, зламали присягу, завели отця папу, їхні дії відтак були змовницькими, а не виявом народної волі: згода насиллям не встановлюється. Автор указує на сторонність переконувань І. Потія: хвалить те, що йде з римського боку, а гудить те, що з грецького. Засуджується й Флорентійська унія як насильницька. Православні теж вражаються на розкол церкви та миру, вони, як і князь Острозький, також бажають миру та любові, але не такої, яка постановлена. До відпису додаються два оповідання, які не належать Клирику Острозькому: про Флорентійську унію та напад хрестоносців на Атон, — обидва мають виразно полемічний характер і є більш белетристичні, аніж історичні. У відповіді на цей твір І. Потій слушно заперечить правдивість ряду подань цих оповідей, але коли Клирик Острозький виразно звертає увагу на суспільно-політичний характер унії, то І. Потій вперто проминатиме це мовчанкою.

У 1599 році Клирик Острозький дає І. Потію простору відповідь і на другого листа І. Потія. Ця пам’ятка і завершує дискусію. В передмові автор пояснює, чому він, людина безчиновна, зважився на дискусію з єпископом, наголошуючи, що він «так само Боже творіння» і може викрити «безум’я пороку». Починає ж трактата просторим розмислом про людську сталість, зокрема сталість віри як основу світопорядку, — маємо тут вставний суспільно-філософський трактат, досить докладно розроблений. Сам розмисел з’явився, бо зачеплено поважні та великі речі: «стовпа та фундаменту, окраси, і слави, і підпори народу нашого». Ґрунтуючись на цьому розмислі, подає уніатів як розкольників та заколотників, а сам учинок унії оцінює як недомисельний та легковажний. Кожен чин має вивірятися наслідками, вважає він, отже, має бути швидкий для творення, але вельми повільний для розорення чи знищення чогось. Висловлює також побоювання, що прагнення до «чужих та незвичних церемоній та набоженств», а також матеріальних благ може викликати оскому «не тільки нам, але й синам нашим». З другого боку, посилаючись на біблійну притчу про Бога та короля, висловлює думку, що українцям досить віри, держави не треба, і схиляється до думки: «Нехай будемо й ми, як інші народи, аби були в нас порядки, щоб було кому за нас воювати й поставати». Очевидно, ці розмисли постали як полемічні супроти уніатів та їхніх резонів: коли буде «з’єднання церков», польський король бачитиметься не як чужий, а як свій. Українці ж, вістить автор, уже мають пастиря і будівника, вождя, заступника і оборонця, короля — Ісуса Христа, тобто православну конфесію, яка й творить «старожитню спільність». Що ж до убогості та непорядків Клирик Острозький заявляє: «Часом і хворостяна будка стає над мури Содомські, і пустиня Іванова над мармурові палаци Іродові». Бог же вимагає не «позверховної, але внутрішньої прикраси». Відтак наводиться притча про Роваама, який, посівши трон Соломона, на прохання народу полегшити ярмо, — подвоїв його, а потім ще й пообіцяв винищити. Унія, відповідно, мислиться автором, як подвоєне ярмо українського народу і шлях до його винищення, а запрягшись, важко назад іти; через це люди й ненавидять унію. Відтак ставиться запитаня: «Яких же порядків, окрім старожитніх Божих, нових людських прагнете і чим ліпші багаті від бідних, чим гірша східна віра від західної?» Ці тези автор підтверджує зливою цитат із Святого Письма. Гостро картає він і наклепників та обмовців, які перекручують поняття і все бачать криво, вважаючи за таких і уніатів. Зливою-таки цитат автор постає проти примату папи. Завершує твір палка проповідь із закликом відступникам покаятися і не продавати «свій добуток, своє дідицтво, свою вітчизну», а насамкінець — плач церкви на відступників.