82.Літературна діяльність Клима Смолятича.

Клим Смолятич — другий на Русі після Іларіона русич-митрополит, видатний церковний і суспільно-політичний діяч, автор послання до смоленського священика Фоми — народився у Смоленську (тому його й назвали Смолятичем). Спочатку був ченцем Зарубського монастиря, потім — київським митрополитом. Мав блискучу освіту. Був активним поборником засилля у руській церкві грецьких ієрархів. Клим Смолятич — ставленик і однодумець київського князя Ізяслава. Завдяки його підтримці у 1147 році Клим посів митрополичу кафедру Русі. Після смерті Ізяслава 1154 року Клим залишив Київ. А 1156 року присланий греками новий митрополит Русі визначив службу Клима як незаконну й оголосив прокляття Ізяславові. У єдиному творі письменника, церковного і суспільного діяча Клима Смолятича «Послання» знайшла яскраве відображення суспільна політика князя Ізяслава, осмислена і репрезентована релігійним діячем. Самостійність руської церкви тут постає як невід’ємна частина загальнодержавної політики. Клим Смолятич талановито вводив політичні питання у контекст церковних і суто релігійних питань, надаючи таким чином їм великого значення, і впливав на свідомість віруючих, роблячи їх прихильниками Ізяславової ідеології. Разом із тим «Послання» Клима є цікавим і неповторним «образком того, як серед завзятої усобиці — боротьби за київський двір, князь і його дружина були захоплені ієрархічними і теоретичними богословськими питаннями, брали участь у дебатах про напрям сучасної науки, відносин богословія до античної традиції і т. под.» Безперечно, «Послання» Клима стало відгуком на ті події. Попри те, що йдеться тут в основному про теоретичні проблеми, Клим культивував прагнення зняти висунуті проти нього звинувачення у марнославстві та пихатості, довести своє право очолювати руську церкву. Головне релігійне питання полеміки Клима і Фоми — чи можна дозволяти символічне, широке тлумачення тексту Святого Письма? Клим переконаний, що Біблію слід розуміти і тлумачити як світ символів. У кожному біблійному образі, сюжеті слід вбачати не тільки зовнішній текст, а й глибинний внутрішній підтекст. Середньовічний мислитель Клим Смолятич продовжує і розвиває закладену Іларіоном традицію руського осмислення трьох послідовних етапів розвитку людства — «заповіт», «закон» і «благодать». Літописець з величезним пієтетом і повагою ставиться до Клима Смолятича, називаючи його книжником і філософом, яких ще не було у Руській землі. Письменник залишив нащадкам власне неповторне й оригінальне розуміння духовної сутності людини та її призначення. Ідею єдності Руської держави, її політичної незалежності та церковної автокефальності він поставив в один ряд із домінуючими ідеями того часу, які чув увесь світ.

"Синопсис" 1674-1680 рр.

Синопсис Київський — огляд української і східно-європейської історії, скомпонований у другій половині 17 ст. Синопсис починається від давніх слов'ян і сягає другої половини 17 ст., присвячуючи особливу увагу Київській Русі. У додатку до синопсису вміщено перелік (розпис) князів, гетьманів і митрополитів. Автор синопсису докладно невідомий, хоч здебільшого приписують його архімандриту Інокентієві Ґізелю. Синопсис уживано було як підручник історії не тільки у сх., але й у півд. слов'ян. Почавши від першодруку (1674), С. перевидано бл. 30 разів. Є першим підручником з історії України.

Жодне з українських історичних писань XVII ст. не мало такої довгої, славної і складної історії, й не зазнало по тому такої нищівної критики, як "Синопсис". Протягом XVII — XIX ст. він витримав 28, чи й більше, окремих видань (не рахуючи публікацій у виданнях творів свят. Димитрія Ростовського (Туптала), до писань якого "Синопсис" було віднесено через разючу некомпетентність синодальних видавців, які знайшли його список серед особистих паперів святителя 3). Відома також величезна кількість рукописних копій книги. "Яка книга була видана стільки разів? Не можна поряд назвати ні однієї іншої друкованої книги XVII — XVIII ст." — пише Г. Мойсеєва . Доля судила так, що саме "Синопсис" став у Російській імперії XVIII ст. найпоширенішою та найпопулярнішою книгою з вітчизняної історії, і був нею протягом цілого сторіччя, "....і не буде дивним, якщо ми відзначимо, що дух "Синопсиса" панує й у нашій історіографії XVIII століття, визначає смаки й інтереси читачів, служить вихідною точкою для більшості дослідників, викликає протести з боку найбільш серйозних з них, — одним словом, служить ніби основним тлом, на якому відбувається розвиток історичної науки минулого сторіччя", — писав у кінці XIX ст. П. Мілюков про російську історіографію нового часу 5. Навіть на сьогодні "Синопсис" загалом продовжує лишатися однією із найбільш цитованих пам’яток української історіографії.

84. «Апокрисис» Христофора Філалета

ХРИСТОФОР ФІЛАЛЕТ (Мартин Броневський) (р. н. н. — після 07.12.1650) — релігійний і культурний діяч, представник Острозького культурно-освітнього осередку. Син Прокопа Броневського, реформатора з Великопольщі, близького до Чеських Братів.

Православний мислитель з чітко вираженою реформаційною спрямованістю, X. Ф. схилявся до об’єднання православних і протестантів у боротьбі з католицькою експансією. Був довіреною особою кн. К.-В. Острозького у його стосунках з головою литовських реформаторів Кшиштофом Радзивілом, близько контактував із Кирилом Лукарісом. До історії укр. думки увійшов як автор надрукованого польською (Краків, 1597) і давньоукр. (Острог, 1598) мовами "Апокрисису" — твору, написаного у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги "Брестський синод" (1597). Обґрунтовуючи реформаційні за своєю суттю ідеї безпосередньої богопричетності кожного віруючого християнина, рівності усіх людей перед Богом, правомірності індивідуальних шукань істин віри та спасіння особистою вірою, свободи сумління як вищої духовної цінності віруючого, ідею всесвященства, контролю мирян за діяльністю пастирів, світської влади, право укр. народу на свою віру і церкву, X. Ф. закладає підґрунтя для формування, щоправда у релігійній формі, принципу загального громадянського права.

Однією з перших у полемічній літературі була книга «Апокрисис» (бл. 1598), автор якої відомий під псевдонімом Христофор Філалет. Це дрібний шляхтич, який проживав на Волині. Його праця «Апокрисис» була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги «Синод брестський» (1597), спрямований проти православних на захист Брестської унії. На противагу П. Скарзі Христофор Філалет у релігійній формі обстоював ідею рівності людей, незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. За своїм соціально-політичним характером книга була спрямована проти тогочасних польських порядків, які надавали необмежені права можновладцям і прирікали трудящих на цілковите безправ'я. Обґрунтовуючи свої погляди, Філалет виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом. Він обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем. За Філалетом, монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина — це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її «тіла», тобто в земних справах. Монарх не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимогах «права и Божого и прирожонного». Відповідно до традицій суспільно-політичної думки того часу Христофор Філалет значну увагу приділяє проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Грунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, він заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи, його намагання підпорядкувати собі світську владу й водночас обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ. Ідеї Христофора Філалета, спрямовані проти релігійного і соціального гноблення, мали велике значення для розвитку української суспільно-політичної думки, зародження ЇЇ ліберального напряму.