16.Учительно-ораторська проза Київської Русі.

Широке поширення у всіх середньовічних європейських літературах, у тому числі й у давній українській літературі, мали різні жанри ораторської прози. Один з різновидів О. П. — «учительне», або дидактичне, красномовство. Існувала безліч «слів», повчань, «бесід» на теми християнської моральності. У них засуджувалися пороки — злість, заздрість, гордість, жадібність, розпуста, пияцтво, лихослів'я тощо. Прославлялися чесноти — смиренність, лагідність, богобоязливість, злиденнолюбство, дотримання церковної обрядовості, постійна готовність до покаяння. Домінантою всіх дидактичних повчань була думка про неминучість «страшного суду» і необхідності для кожної людини дотримуватись норм християнської моралі, щоб уникнути мучень у пеклі. Тому проповідники закликали робити добрі справи, остерігатися гріховних вчинків і замолювати їх у постійних щирих молитвах. Поширеною була тема «кар божих»: християнські богослови пояснювали різного роду нещастя — війни, землетруси, посухи, навалу сарани, епідемії — божественною відплатою за гріховність народу цілої країни. Особливу групу дидактичних «слів» становили повчання, звернені до ченців; у них висувалися суворі вимоги аскетизму, ревного подвижництва, смиренності, безперестанного покаяння і молитви. У XI—XIV ст. у цьому жанрі діяли українські проповідники: Іларіон Київський, Теодосій Печерський, Лука Жидята, Серапіон Печерський.

Розвиток жанру ораторсько-проповідницької прози можна вважати одним їз головних здобутків книжників кола Ярослава Мудрого. Цей жанр був покликаний утверджувати ряд ідей державного значення. Розрізняють два види проповіді: проста та урочиста. Проста проповідь була розрахована на простих мирян і покликана знайомити їх з основами християнської релігії, правилами моралі та поведінки людини при її взаєминах з іншими людьми у суспільстві (Лука Жидята, Теодосій Печерський). Урочиста проповідь будувалася за приписами високого ораторського мистецтва і призначалася для еліти – князя та його оточення (слово про закон і благодать Іларіона).

17. Інтермедії до п'єси Якуба Гаватовича.

До найдавніших українських інтермедій належать інтермедії, що їх додано до драми Якова Гаватовича. В 1619 р. виставив він на ярмарку в Кам’янці Струмиловій, який припадав на свято Іоана Хрестителя, польську драму на тему смерті того святого. До драми додав автор дві українські інтермедії — «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон».

«Продав кота в мішку». До Стецька, що йде з горшками, приступає Климко. Хоче найнятися в Стецька на службу та питає його, що йому буде варити. Стецько хоче знати, що Климко вміє робити. Климко хвалиться, що знаменито полює на звірів. Ось і тепер зловив лиса й хоче його продати. Після торгу купує Стецько звіра. Климко відходить, обіцяючи незабаром повернутися. При тім забирає горшки й одежу Стецька. Стецько розв’язує міх, з якого вискакує кіт. Стецько в розпуці:

Вертається Клим, перевдягнений в іншу одежу, накриває горшки свитою й присипає травою. Коли Стецько докоряє йому за обман, Климко показує на горшки і запевняє, що то лежить обманець. Радить його вибити палицею. Стецько б’є палицею власні горшки.

«Найкращий сон». Максим і Грицько з Городка продали на ярмарку волів. Вертаються додому. До них пристає в дорозі Денис із Кам’янця-Подільського. Всі троє вже почувають голод, але не мають що з’їсти. Чують запах пирога. Зачинають шукати і знаходять один пиріг. Хитрий Денис радить покластися спати. Кому найкращий сон присниться, той з’їсть пиріг. Максим і Грицько кладуться спати. Тоді Денис скоро з’їдає пиріг і будить товаришів. Просить розказати, що кому снилося. Максим розказує, що був у небі й розкошував при небеснім пирі. Грицько оповідає, що бачив у сні пекло й пекельні муки. Тоді Грицько говорить, що і його ангел заніс на небо і він бачив, як Максим радувався там при небеснім бенкеті; йому ж, Денисові, казав з’їсти пиріг. Потім ангел завів його в пекло, де Грицько кричав: «Не побачиш мене ніколи вже! Йди і з’їси пиріг». От він і з’їв. Максим і Грицько сердяться, Денис утікає.

Обидві інтермедії збереглися в латинській транскрипції. Обидві мають ціну, бо мова в них народна, постаті — живі, малюнки народного побуту — свіжі.

Обидві інтермедії відзначаються чітким окресленням дійових осіб. Особливо виразно відтворено образи селян – Климка і Стецька із першої інтермедії. Вони розкриваються в конкретних ситуаціях. Стецько – людина довірлива, трохи хвалькувата і наївна, легко піддається на різні умовляння. Климко ж, навпаки, спритний, шахраюватий. Аналогічно зображені і персонажі з другої інтермедії – Максим, Грицько і Денис.

Інтермедії насичені колоритним українським гумором, у їхній зміст вплетені численні елементи з різних фольклорних творів. Діалог жвавий і природний, насичений цікавими побутовими деталями, діалектизмами, які відтворюють тогочасне життя і народну мову. Зокрема, в інтермедіях описується їжа, ярмаркування тощо. Цікавими є сценки, де герої другої інтермедії Максим та Грицько розповідають про рай та пекло.