87. Рукописні форми давньої книжності.

Нема підстав сумніватися, що надання князем Володимиром християнству статусу державної релігії означало остаточний перехід від дописемної в своїй основі культури до культури нового типу, неодмінним супутником і знаряддям якої стало писане слово. Християнізація вимагала негайного створення мережі церков, у кожній з яких мали бути богослужбові книги. Нова релігія ґрунтувалася на Святому Письмі, зафіксованому в книгах, а це передбачало особливу пошану до них і до писемності загалом. Створення церковних книг і поширення їх у всіх регіонах держави відбулося швидко, адже християнство впроваджувалося дуже енергійно. Оскільки духовенство мало бути поспіль письменним, швидко формувалася верства людей, які могли застосовувати письмо також і у побуті. Книги створювалися спільною працею переписувачів та ілюмінаторів творців мініатюр, заставок та інших орнаментальних оздоб. Немає двох ідентичних рукописів. Навіть копіюючи Євангелія, текст яких вважався священним, переписувачі, крім ненавмисних відхилень, впроваджували також такі зміни, які вважали вдосконаленням оздоб або поліпшенням тексту за рахунок, насамперед, виправлення помилок. Нерідко на підставі двох чи навіть кількох рукописів однойменної книги створювалась її оновлена версія. Завдяки цьому виникала величезна кількість варіантів. Порівняння їх дає змогу виділити окремі напрями у рукописанні, визначити вплив на текст місцевих діалектів, в окремих випадках — обґрунтувати припущення щодо належності групи рукописів одному переписувачеві чи, принаймні, переписувачам з одного осередку. Книгописці творили в усіх регіонах України. На Закарпатті, де умови культурного життя були особливо несприятливі, виявлено такі визначні рукописні книги, як пергаментні Мукачівський Псалтир XIV ст. та Ужгородський півустав XIV-XV ст. Цінною пам’яткою книжкової культури є Чотириєвангеліє, переписане 1401 року Станиславом Граматиком у Королеві (над Тисою). Із буковинських рукописних книг слід назвати Мінею, закінчену 1504 року попом Ігнатієм з Кіцманя (збереглася у бібліотеці монастиря в Путні). Поруч з церковною за змістом рукописною книжністю і навіть у певному зв’язку з нею розвивалася також світська писемність, насамперед ділова, але, в основному, це діялося не в контексті всієї православної Слов’янщини, а в межах білорусько-української культурної спільноти. Йдеться — з одного боку — про такі рукописні книги, як юридичні кодекси (переклад статуту короля Казимира, Литовський статут, а в царині канонічного права — нові версії Номоканона), а з другого боку — про книги судових і адміністративних записів 30. У Великому князівстві Литовському судові акти, які оправлялися в книги, велися руською (в основі своїй білорусько-українською) писемною мовою. Більшість рукописів другої половини XVI ст. — це рядові, скромні книги, писані часто сільськими або містечковими священиками, дяками, навіть старшими школярами. Як і раніше, найоздобленішими рукописами були Чотириєвангелія. Тільки церкви великих культурних осередків могли дозволити собі мати повний дванадцятитомний комплект місячних Міней служебних. Найбільше відомі переклади й переписи, виконані при дворах князя Андрія Курбського в Миляновичах і князя К.-В. Острозького в Острозі. Шедеврами української ренесансної книжкової оздоби є такі рукописні книги XVI ст., як Пересопницьке Євангеліє (15561581 рр.) 33 та Загорівський Апостол (1554)

У рукописах залишалася переважна частина світських оригінальних і перекладених літературних творів та навчальних посібників. Ймовірно, київський лаврський видавничий осередок не наважився видати друком "Палінодію" Захарії Копистенського, враховуючи цензурні умови. Помітно зросла роль рукописної книги після того, як 1721 року синод і царський уряд заборонили видавничим осередкам тієї частини України, яка була під владою Росії, випускати у світ будь-що, крім передруків попередніх церковних видань, звірених з російськими. У рукописах залишалася більшість навчальних посібників (переважно записів курсів лекцій) з Києво-Могилянської академії, колегіумів та інших шкіл Правобережжя, Галичини, Закарпаття. На Лівобережжі вісімнадцяте століття багате на рукописні збірники історичного змісту. Серед них — збірники, що містять козацькі літописи Самовидця і Грабянки або коротші компіляції, створені на їх основі. Інший тип — рукописні книги XVIII ст., що включали списки історичних праць попереднього століття, зокрема Густинський літопис, український хронограф, "Кройніку" Феодосія Софоновича, Чернігівський літопис 41. До багатьох збірників вносили копії документів; у деяких з них вони походили з рукописного збірника, що належав гетьманові Кирилові Розумовському 42. "Історія русів" до її публікації в 1846 р. широко розповсюджувалася в рукописній формі. Окремі дуже важливі історичні праці не дійшли до наших днів, наприклад історія України шептиківського сотника, пізніше бунчукового товариша Архипа Худорби, яка, на думку сучасників, не поступалася "Історії русів", але яскравіше декларувала автономістсько-державницьку програму 43. Характерно, що деякі з пізніших історичних творів, які залишалися в рукописах, особливо хроніка Феодосія Софоновича, значно перевершували як за змістом, так і за формою друкований офіційний історичний компендіум "Синопсис", приписуваний Інокентієві Ґізелю.

Рукописні книги в Україні, як і раніше, створювалися не у великих майстернях-скрипторіях, а численними індивідуальними переписувачами. Звичайно, в деяких монастирях і далі були ченці, які спеціалізувалися на книгописанні. У другій половині XVIII ст. вихованець Київської академії Паїсій Величковський став організатором у північномолдавському монастирі Нямц гуртка перекладачів з грецької мови і переписувачів візантійських богословських творів; їхня діяльність мала істотний вплив на подальшу еволюцію православної богословської думки. Займалися переписуванням і монахи-василіяни. Так, про Йоїля Подлеського після його смерті згадували, що він був "уставник добрий, в словенських літерах досконалий, своєю рукою написав багато Служебників, особливо тоді, коли ще не було друкованих" 46 (йдеться про унійні друки: перший друкований Служебник з’явився щойно 1695 р. в Супраслі). Однак на українському терені ми не знаємо імен осіб, для яких переписування було б єдиним чи навіть основним джерелом здобування засобів для життя. Найчастіше церковну книгу переписували священики, дяки (багато з яких були одночасно вчителями), інші освічені люди — для спасіння душі власної або й замовника книги, нерідко — і для приробітку. Для старших школярів та студентів переписування служило навчальній меті, проте і в школах книжки копіювалися також для задоволення індивідуальних запитів переписувачів.