19. Учительно -Ораторська проза 16-17 ст. Кирило Транквіліон-Ставровецький

Ораторська, або учительна, література включала в себе проповіді (які ще називалися словами, казаннями, повчаннями) і послання. А той, хто складав і проголошував орації, звався проповідником, або казнодією. Проповіді призначалися для проголошення їх широкому колу людей, послання ж були зверненнями до однієї конкретної людини чи певної групи людей і призначалися для читання. Однак на практиці часто траплялося так, що послання використовувалися повністю чи в уривках для проголошування їх на широку публіку, а проповіді переписувалися для індивідуального читання. Таким чином, чіткої межі між проповідями й посланнями не було. Яскравим прикладом такого явища може бути творчість Івана Вишенського. Його твори являють собою послання. Однак письменник розраховував і на те, що вони можуть проголошуватися.

Відомий письменник і діяч братського руху на Львівщині Кирило (Транквіліон) Ставровецький в одній з проповідей, що входила до складу учительного Євангелія, укладеного й виданого ним 1619 р., писав про те, що деякі заможні люди могли б частину своїх багатств пустити на будівництво шкіл, друкарень і взагалі на розвиток наук, проте не роблять цього. В іншому місці він ганьбить тих земляків, які соромляться свого українського походження. Окремі сюжети з книжних джерел він застосовує до української дійсності. Структура проповіді цього типу була довільною, без особливих риторичних хитрощів, тобто проповідь ще не мала чітко визначеної літературної форми.

Збірка «Перло Многоцінноє» складається з великої передмови до читача та 21 вірші, що є, власне, моралізаторськими роздумами і повчаннями про Богородицю і Христа, святих і т.д. Збірка призначалася і як посібник для учителів та учнів шкіл, а також проповідників.

Здебільшого вірші К.ТР.Ст мають духовний моралізаторсько-дидактичний характер, вони своїм складом і тематикою наближаються до традиційних нерівноскладових духовних псалмів чи інших церковних пісень. І лише в окр5емих рядках є відгомін тогочасного життя, складних класових суперечностей. Таким зразком є вірш « Ліки розкішникам цього світу», що є монологом щойно померлого вельможного пана. Ліричний герой говорить, що нагла смерть все від нього забрала: замки, палаци, шкатулки, шати, сади. Раніше за ним слуги ходили, а тепер ні. Для автора було властиве дидактичне роздумування про тлінність і марність буття, про всемогутність смерті, яка нікого не жаліє.

20. Київський літопис

Київський літопис – це ІІ частина «Літопису Руського», логічне продовження «Повісті врем*яних літ», охоплює події 1117 — 1200. К.л. датується по-різносу: 1200 роком, 1198-1199 роками, 1198. Повість врем’яних літ завершується кінцем 1117р. розповіді про наступні вісімдесят років вміщені в к.л. Назва «Київський літопис» є умовною, її дав М. Костомаров.

Щодо авторства прийнято думку дослідника Іловайського про те, що головним укладачем літопису був ігумен Видубицького монастиря Мойсей. У літописі можна виділити три найбільш важливі ідейно-тематичні цикли: сімейна хроніка Ростиславичів, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, чернігівський літопис Ігоря Святославича. Літопис постав як сукупний звід літописів, які були створені різними авторами і на замовлення різних князів тих земель, які посідає український народ. Київський літопис являє собою монументальне військове оповідання, оповідання про бойові події з погляду тодішнього київського рицарства. Як цілість – велика рицарська повість. Спочатку не писався як літопис, дат у ньому не було, дати були виставлені редакторами пізнішого часу. Творився як зібрання воїнських повістей

Найбільш яскравими частинами літопису є воїнські повісті – про князя Ізяслава Мстиславича і похід Ігоря на половців.

Повість про Ізяслава є найкращим повістевим твором давн літ-ри. Опис подій докладний, будова повісті проста. Суть повісті становить незмінна концепція звеличення видатної особистості – князя ізяслава. Повість про ізяслава починається покликанням його на київський стіл 1146р. проте цей початок нее має яскраво виражених єдиних стилістичних та ідеологічних ознак. Повість про із переривається чи її частини замінюються уривками повісті про Ігоря.кінець повісті про ізясл губиться так само непомітно, як і її початок. Повість починається запрошенням на престол, потім розправа киян над Ігорем, останній наступ із на київ і повне посідання на київському столі, далі дипломатична політика, численні походи, преможний вїзд із до києва після однієї з битв, де він був поранений. У повісті підноситься культ честі – індивідуальної і національної. Чесноти князя – готовність щомиті віддатися на волю божу, стати на суд, ризикнути своїм життям, підноситься щедрість до духовенства, церков, головний обов’язок – любити дружину. Автор повісті належав до тогочасної еліти і був прихильником ізяслава.

Повість про похід Ігоря на половців 1185р. два цикли: 1. Половецький, починається під 1183р. повістю про похід князів на половців і тягнеться до смерті Святослава Всеволодовича (1194), сюди входить повість про похід Ігоря 1185р. 2. Цикл галицький. Автор з повагою і захопленням ставиться до Ігоря, змальовуючи його як яскравого носія рицарського кодексу честі та героїчної моралі. Повість про похід ігоря має чернігівсько-сіверське походження. Автор детально описав похід ігоря у степ, звеличив свого героя. Повість написана якщо і не безпосереднім учасником походу, то принаймні людиною, яка отримала відомості про нього з перших рук. Слово о полку ігоревім було головним джерелом для автора літописної повісті про похід князя ігоря на половців.

Завершується літопис похвальним словом ігумена Мойсея на честь Рюрика Ростиславича, яка є яскравим зразком панегіричного жанру.

Інтермедії Дернівського збірника.

Близькі за часом свого виникнення до найраніших інтермедій є інтермедії з Дернівського збірника. Очевидно, створені вони в тій самій місцевості, що й інтермедії до драми Гаватовича, можливо, в тій самій Кам’янці Струмиловій, років через п’ятдесят після них. Більшість цих інтермедій має анекдотичний характер; типи, виведені в них, дещо шаблонніші і менше відбивають специфічні особливості українського побуту та психічного складу українців, ніж інтермедії до драми Гаватовича. Дійові особи інтермедій Дернівського збірника — українські селяни, цигани, євреї, студенти. Проте ці інтермедії відзначаються дуже жвавою, хоч і грубуватою дією і, безперечно, викликали великий інтерес тогочасного глядача. Друга інтермедія на сюжет про селянського сина, якого батько віддає в науку, або інтермедія восьма, де одним з епізодів є примусовий продаж русином палиці (кия) єврею. У Дернівському збірнику виділяються третя і четверта інтермедії, в одній з яких фігурують німець і хлоп, а в другій — козак, поляк і німець. У третій інтермедії нахабний і хвалькуватий німець, що говорить ламаною польською мовою з невеликою домішкою німецьких слів, зустрівшись з українським селянином, хоче поживитися всякими українськими ласощами — маслом, білим хлібом. Але їх нема в господарстві селянина, що живе на сухому хлібі і холодній воді. Німець обурений тим, що хлоп пропонує йому їсти сухий хліб, і, лаючись, загрожує побити його нагаєм і шпагою. Хлоп спокійно і з гідністю вислухує погрози німця і, в свою чергу, обіцяє побити його ціпом, яким молотять хліб. Німець хвастає уявними перемогами своїх співвітчизників над татарами під Кам’янцем-Подільським, але хлоп викриває його хвастощі. Він нагадує йому, як німці злякалися при зустрічі з татарами, що насправді перемогли німців, б’є його ціпом, але, по своїй добродушності, потім підіймає німця, пропонує йому помиритись і, взявши його за руку, виводить. У цій інтермедії теж досить чітко дає себе знати соціально-політичний і національний момент: бідний український селянин протестує проти чужоземного засилля, проти знахабнілих недругів своєї батьківщини. Персонажі інтермедій Дернівського збірника говорять українською мовою, польською, іноді з домішкою дуже перекрученої німецької, псевдоциганської, а один раз пускається в хід і латинь. Євреї говорять українською мовою, іноді з домішкою полонізмів, незмінно при цьому шепелявлячи. Комізм у цих інтермедіях, як і в ряді інших, досягається, між іншим, тим, що персонажі перекручують слова.