80. Іван Величковський – епіграматист.

Терміном «епіграма» в XVII ст. позначали короткий віршований твір (від одного до тридцяти рядків), який просто, ясно, зрозуміло, з логічною чіткістю, з якнайбільшою потенцією художнього впливу на читача розповідає про певний предмет, певну особу чи подію. У простій епіграмі об’єкти розповіді «зображуються, не оцінюючись»; у складній епіграмі «на підставі зображеного робляться ті або інші висновки».

Розрізняли епіграми-панегірики, урочисті характеристики, в яких міститься тільки похвала; епіграми-роздуми, «в яких що-небудь радиться або від чогось застерігається»; епіграми-присуди, «в яких щось або хтось звинувачується, осуджується». Отже, поет-епіграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або засуджувати.

Сатиричність не була обов’язковою якістю епіграми. Сатиричні «шпигачки», які в новій літературі майже цілком захопили простір жанру, в часи барокко були тільки одним із його різновидів.

Епіграму як жанр визначала сконцентрованість думки, найчастіше в межах двох-чотирьох віршових рядків.

Найвидатнішим майстром «світської» епіграми був Іван Величковський. У його віршах філософські роздуми чергуються з побутовими замальовками; йому ж належать вправні переклади писаних латиною епіграм латинського гуманіста Джона Овена.

У «світських» епіграмах Івана Величковського, писаних мовою, близькою до народної, помітно намагання «подати в мініатюрній формі максимальну кількість гостро сформульованих думок та досягнути найбільшої інтенсивності у вжитку поетичних засобів».

Поет виявляє вміння проводити думку чи то за допомогою опірних слів, чи то без них, актуалізуючи потрібні слова римуванням. Засвоюючи епіграми Джона Овена, він успішно надолужує втрати на грі слів та суголоссях, неминучі при перекладі новолатинської поезії, збільшенням кількості повторів. Іноді ж він грає словами і звуками навіть там, де у Джона Овена такої гри немає. Думка в епіграмах Івана Величковського (і в оригінальних, і в перекладних) завжди проводиться чітко, грунтуючись чи то на паралелізмах, чи то на антитезах. Поет дбайливо вибудовує свої мініатюри як щодо: змісту, так і щодо форми.

Різновидом епіграматичної поезії були так звані курйозні і, зокрема, фігурні вірші. Естетичний смисл цих словесних «іграшок», як іменував їх Іван Величковський, майстер і теоретик курйозного віршотворства, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальну напругу, яка б допомагала осягнути невідоме і незрозуміле і давала естетичну насолоду від «розгадування загадок».

У фігурних віршах словесна чи буквена гра втілюється в графічні і живописні форми. Як і в геральдичних та дескриптивних, зокрема, емблематичних, віршах, тут реалізується характерна для бароко тенденція до кооперування й синтезування різних мистецтв.

81. Основні риси барокової поетики.

Епоха бароко в українській літературі охоплює період з 17 по 18 століття.

Художня система бароко надзвичайно складна, уній наявна і мінливість, і поліфонічність.

Література бароко характеризується

*суперечливим поєднанням релігійних і світських мотивів, образів,

*тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності,

*прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

Поняття бароко протягом довгого часу не вживалося по відношенню до української літератури. Його запропонував Дмитро Чижевський і обґрунтував доцільність вживання бароко як назви епохи в українській культурі.

Українське бароко успадкувало багато рис попередніх епох. Зокрема, від Середньовіччя воно перейняло:

- ускладненість готики

- теоцентризм

- релігійне забарвлення к-ри

- посилення ролі церкви й держави.

Від Ренесансу:

-відродження античної культури

- синтез античності та християнства

- розуміння природи як шляху до пізнання Бога

- культ сильної особистості: сильна і непересічна покликана служити Богу і державі.

Л-ра епохи бароко звертається не лише до прекрасного, а й до потворного; характерними є натуралістичні образи, сатира, гумор, використання живої народної мови.

Ще одна важлива риса – секуляризація, або посилення в л-рі світського начала.

Жанри: героїчна поезія (касіян сакович вірші на жалісний погреб п.к.с), метафізична, філософсько-релігійна поезія (кирило-транквіліон-ставровецький «перло многоцінне», іван величковський зегар цілий і полузегарик, м леко; дмитро туптало руно орошенноє)

Стиль барокової поезії був для «людини бароко» справді зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її «низьких» елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. У творах ми зустрічаємо поєднання східнослов’янських традицій, часто середньовічних за походженням, і типово фольклорних образів і мотивів.

Важливою рисою барокової поезії був перехід на книжну українську мову з латинської та рідше старослов'янської.

Також Д.Чижевський звертає увагу на таку важливу рису: звернення до естетики потворного (ст. «Поза межами краси»), що здійснювалося з метою захоплення людини, щоб не залишати читача байдужим. Потворне це: гумор, гострослівя, зображення страхіть, жорстокості, смерті.

У епоху бароко було розроблено систему літературних жанрів. Поезія поділялася на: героїчну (суспільно-політичну), метафізичну (філос.-рел.), курйозну (зорову), бурлескно-травестійну, любовну. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські».