30. Бароко: епоха, напрям, стиль.

Епоха бароко в українській літературі охоплює період з 17 по 18 століття.

Художня система бароко надзвичайно складна, уній наявна і мінливість, і поліфонічність.

Література бароко характеризується

*суперечливим поєднанням релігійних і світських мотивів, образів,

*тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності,

*прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

Поняття бароко протягом довгого часу не вживалося по відношенню до української літератури. Його запропонував Дмитро Чижевський і обґрунтував доцільність вживання бароко як назви епохи в українській культурі.

Українське бароко успадкувало багато рис попередніх епох. Зокрема, від Середньовіччя воно перейняло:

- ускладненість готики

- теоцентризм

- релігійне забарвлення к-ри

- посилення ролі церкви й держави.

Від Ренесансу:

-відродження античної культури

- синтез античності та християнства

- розуміння природи як шляху до пізнання Бога

- культ сильної особистості: сильна і непересічна покликана служити Богу і державі.

Л-ра епохи бароко звертається не лише до прекрасного, а й до потворного; характерними є натуралістичні образи, сатира, гумор, використання живої народної мови.

Ще одна важлива риса – секуляризація, або посилення в л-рі світського начала.

Шевчук: Епоху бароко можна назвати козацьким бароко, бо зародження і розквіт її припадають на часи існування козацької держави. Протистоїть йому Чижевський, який вважає, що така позиція не є об’єктивною, бо пам’ятки цієї епохи творилися не лише представниками козацтва і відображають не лише позиції і світогляд козацтва, а й інших верств населення.

Формується і продовжує свій розвиток система жанрів:

- поезія- героїчна, метафізична, бурлескна, любовна, зорова

- драматургія – драма і інтермедія.

- проза – історична, художня, паломницька, житійна, ораторсько-проповідницька.

«Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного», Лазар Баранович «Лютня Аполонова», кирило транквіліон ставровецький Перло многоцінне, іван величковський Зегар цілий і полузегарик та Млеко, дмитро туптало Руно орошенноє

31. «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського.

Іларіон був пресвітером у с. Берестове. Під 1051р. у літописі говориться, що князь Ярослав Мудрий поставив Іларіона-русина митрополитом Святої Софії. Таким чином, Іларіон став першим руським митрополитом , якого князь призначив на цю високу посаду без дозволу візантійського патріарха. Іларіон був головним речником Ярослава, його мудрим порадником та однодумцем. Саме він започаткував формування Софійського гуртка книжників і став першим і головним його представником. Існує гіпотеза, що Іларіон після того , як був позбавлений митрополичого престолу, жив у Печерському монастирі як чернець під іменем Никон.

1037 р. Іларіон на честь освячення Софійського собору написав і виголосив «Слово про Закон і Благодать».

Структура «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона старанно продумана. Твір складається із трьох взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих одна одну частин.

Починається твір своєрідним заспівом, звеличенням Бога. Перша частина твору – «Ппро закон, даний Мойсеєм і про Благодать, і про істину» Це похвала Богові, який не забув про людей і постраждав за них, для їх спасіння. Образ Ісуса Христа постає як синтезована сутність, в якій поєдналися два начала – божественне і людське. Автор прекрасно усвідомлює важливість цього положення і прагне донести до читача.

Твір Іларіона містить десять яскравих паралелей між Агаррю-законом і Сарою-благодаттю, ефекту впливу на слухача і читача автор досягає за допомогою системи яскравих образів: закон – місяць, благодать – сонце. Старий заповіт прочитується Іларіоном на двох рівнях – як хронологія, історичний опис подій, і символічному – передісторія Нового Заповіту. Перша частина твору має більшою мірою теологічний характер і спрямована на тлумачення Біблії.

Друга частина твору – «Похвала каганату нашому Володимиру» - це фактично похвала Русі та її хрестителю Володимиру. Поділяється дана частина на три підчастини: історична, де описано те, як всі землі шанують і прославляють свого учителя, який навчив їх православній вірі, тут замальовується Володимир як рицар Духу; хвала Володимиру; завершальний поклик. У другій частині Іларіон намагається ствердити думку про те, що князь Володимир запровадив християнство не в результаті грецьких впливів, а за власним глибоким внутрішнім переконанням, натхненний Богом, що значною мірою є пропагандивним пасажем. Іларіон порівнює Володимира з біблійними та історичними діячами.

Третя частина «Слова про Закон і Благодать» - похвала князю Ярославу Мудрому, який постає як гідний продовжувач справи Володимира. Завершується твір молитвою до Бога від усієї землі нашої, тобто руської.

Для духовного розвитку Українии-Русі мало вирішальне значення розуміння Іларіоном свободи волі. Вон обуло цілком протилежне античному (язичницькому) культу «сильної особистості». «Нова людина» Іларіон була вільна у виборі шляху, який міг вести і до спасіння, і до падіння. Тут вибір надавався люддині. Вперше була поставлена проблема вибору.

У «Слові» спочатку мовиться про співвідношення між Законом та Благодаттю, тобто розглядається головне питання середньовічної церковної історії – співвідношення між Старим та Новим Заповітами.

Мета, яку ставить перед собою Іларіон, - з’ясувати й утвердити статус новохрещеної Русі у контексті сакральної та сучасної йому істрії. Іларіон черпає аргументи із трьох сфер, фокусуючись на кожній окремо – теоретичній, історичній, персональній. Він іде від теології через історію до біографії.

Отже, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона – політичний маніфест, талановито представлений автором у формі церковного послання. Митець говорить мовою християнських символів Старого і Нового Заповіту, утверджуючи таким чином домінуючі ідеї політики й ідеології Ярослава Мудрого.