41.Литовсько-білорусько-українські літописи

Найвидатнішим явищем оригінальної літератури XIV — першої половини XVI ст. було літописання, що продовжувало та зміцнювало традиції початкового літописання Київської Русі і, насамперед, «ПовЂсти временных лЂт» та Галицько-Волинського літопису. Це так звані західноруські, або литовсько-руські, літописи і Короткий Київський літопис XIV — початку XVI ст.

Перші відомості про ці літописи подали польські письменники Я. Длугош, М. Бельський та М. Стрийковський, які користувалися ними при написанні своїх хронік.

Дані Стрийковського про Литву і Білорусію з цих літописів на початку XIX ст. використав М. М. Карамзін для дванадцятитомної «Історії держави Російської», однак з деякою недовірою та обережністю. Ця недовіра відпала, коли І. Данилович у 1823—1824 рр. опублікував у «Dzennik wileński» перший, знайдений ним Супрасльський список. Згодом вчені відшукали ще цілу низку списків.

У 1907 р. О. О. Шахматов і С. Л. Пташинський в сімнадцятому томі «Полного собрания русских летописей» опублікували разом з уривками 25 різних рукописних збірників західноруських літописів, серед яких найважливіші 13 списків: Супрасльський, Уварівський, Никифорівський, Академічний, Віленський, або «літопис Авраамки», Румянцевський, Красинський, Археографічний, Патріарший, Рачинського, Євреїновський, Дубровський і Биховця.

Литовськими літописами ми їх називаємо умовно тільки тому, що вони були написані під час перебування українських і білоруських земель у складі Литовської держави. За переконливою думкою багатьох дослідників, у складанні західноруських літописів було використано сучасниками Новгородський і Московський літописи XV ст. Найповнішим є список, що його опублікував 1846 р. Ф. Нарбут, а найближчим до української історіографії — Супрасльський (з Супрасльського монастиря, що біля Бялистока у Польщі).

Супрасльський список складається з трьох основних частин. Перша називається «Сказание о вЂрных святых князей руських», або «избрание лЂтописання изложено вкратце», де подано короткі відомості з київських, московських та новгородського літописів до 1427 р., і закінчується невеликим описом руських рік: Дніпра, Двіни і Волги. Друга частина — хронографічна (1431 —1446) і називається «ЛЂтописець великых князей литовскых», а третя (1447—1505) продовжує другу, де вже більше говориться не тільки про західноруські, а й південноруські землі. У свою чергу літописи складаються з окремих заміток, хронологічних дат, сказаній чи оповідань та повістей, які мають виражений тенденційний характер і відбивають гостру політичну та міжусобну боротьбу литовських князів. Все, звичайно, залежало від симпатій чи антипатій літописців до того або іншого князя, до литовської або руської землі.

Литовський літопис (список Биховця) починається з міфічної історії стародавньої Литви. У період загострення відносин між Литвою і Польщею напередодні Люблінської унії літописець робить цікаву спробу довести походження литовської шляхти від знатного римського роду.

Все це потрібно було для того, щоб зв’язати литовського князя Гедиміна з римським імператором Августом, що начебто володів не тільки Римом, а й всім світом. «ЛЂтописець великых князей литовскых» починається з переліку семи синів князя Гедиміна, де Ольгерда названо батьком короля Ягайла, а Кейстута — батьком великого князя Вітовта. Дуже докладно розповідається про усобиці Кейстута з Ягайлом. Повість ця дає підставу думати, що оповідач був сучасником і очевидцем тих подій. Далі говориться про покатоличення і шлюб Ягайла з дочкою польського короля Ядвігою, про розповсюдження католицизму в Литві, про втечу Вітовта до німців від переслідування Ягайла, про невдалий похід полоцького князя Андрія і смоленського Святослава проти Литви, і про перемогу над ними Вітовта та Скиргайла.

В останньому оповіданні згадується український князь Костянтин Острозький, якого послав Олександр на чолі з військом проти московського князя. У битві на Смоленщині під Ведрошем російські війська перемогли литовців, а Острозький був узятий у полон. Напевно, цю частину писав уже очевидець, який добре знав психологічний стан війська і зумів тонко передати настрої воєначальників і воїнів перед боєм та після поразки.