3. Суб’єкти міжнародного приватного права

Серед суб'єктів міжнародного приватного права значне місце

посідають фізичні особи – громадяни та іноземці. У доктрині,

законодавстві та практиці поняття “іноземець” об'єднує власне

іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апатридів),

осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін. У сучасних

умовах до кола осіб, відносно яких діють норми міжнародного

приватного права, з урахуванням особливостей їхнього правового

становища відносять також біженців, осіб, яким надано політичний

притулок та ін. Нормами міжнародного приватного права

регулюються цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права

фізичних осіб, тобто дані особи наділяються певним правовим

статусом у міжнародних приватноправових відносинах.

У загальному розумінні правовий статус суб'єкта – це

система визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку

прав і обов'язків даного суб'єкта. Правовий статус фізичних осіб як

суб'єктів міжнародного приватного права – це сукупність усіх

належних їм прав, свобод та обов'язків. Особливість правового

статусу фізичної особи полягає в тому, що, перебуваючи в іншій

державі, вона підпорядковується двом правопорядкам:

своєму вітчизняному (закону громадянства чи закону

постійного місця проживання), оскільки зберігає правовий зв'язок з

державою свого громадянства чи постійного місця проживання,

правовий статус громадянина своєї держави, користується її

захистом, підкоряється її законам;

правопорядку держави перебування (тієї держави, на території

якої фізична особа перебуває у конкретний момент).

Статус цих осіб визначається ще такими міжнародними

угодами, як, наприклад, Конвенцією про правовий статус біженців

від 28 липня 1951 р., Конвенцією про правовий статус осіб без

громадянства від 28 вересня 1954 р., іншими міжнародними

угодами щодо прав і обов'язків фізичних осіб у конкретних

правовідносинах.

Згідно цим міжнародним актам у країнах-учасницях біженцям

надавався національний режим. Право- і дієздатність біженця

визначається за законом країни-місця його постійного проживання

(доміцилія).

За українським законодавством іноземцем вважається особа,

що має іноземне громадянство та не є громадянина України. Під

особами без громадянства розуміються особи, які не належать до

громадянства якої-небудь держави. Україна не визнає подвійного

громадянства.

Категорію іноземців можна розділити на дві частини:

іноземці, які постійно проживають в Україні;

іноземці, які тимчасово проживають в Україні.

В Україні іноземці мають національний режим в галузі

авторського, спадкоємного права, можуть мати приватну власність.

Однак більше прав, чим громадяни України, іноземці не мають у

жодній сфері.

Не всі держави розрізняють поняття право- і дієздатності, у

Великобританії, наприклад, існує тільки поняття дієздатності.

Для англосаксонської системи права при визначенні

дієздатності фізичної особи істотне значення має закон місця

постійного проживання особи (lex domicili). У континентальній

системі дієздатність визначається виходячи із принципу lex patriаe

(тобто за законом громадянства). У деяких країнах

використовуються обидва принципи в тім або іншому

співвідношенні.

Особа, визнана недієздатною або обмеженою в дієздатності по

праву lex patriаe, повинна вважатися такою і в інших країнах.

Українське законодавство, а саме ст.566 ЦКУ, говорить, що

цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за

законом держави, громадянином якої він є, а дієздатність особи без

громадянства визначається за законом держави, у якому ця особа

має постійне місце проживання.

Існують виключення із цього загального правила:

цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без

громадянства відносно угод, укладених на території України,

визначається за українським законодавством;

цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без

громадянства визначається за українським правои відносно

зобов'язань, що виникли із заподіяння шкоди;

іноземні громадяни, що постійно проживають на території

України, можуть бути визнані недієздатними або обмежено

дієздатними тільки за законодавством України.

Ст. 1564 ЦКУ: “Право- і дієздатність визначаються за

особистим законом фізичної особи. Право- і дієздатність відносно

угод визначаються за законом місця здійснення угоди. Визнання

особи недієздатною або обмеження особи в дієздатності

відбувається за особистим законом особи. Установлення й

скасування опіки або піклування визначається особистим законом

підопічного”.

Безвісна відсутність.

На сьогодні в Україні немає норми, яка б визначала по яких

нормах буде визначатися відсутність фізичної особи. Безвісно

відсутніми можуть бути оголошені тільки іноземці, які постійно

проживають в Україні.

У 1993 році у рамках СНД підписані Мінська конвенція й

кілька двосторонніх договорів про оголошення безвісно відсутніми.

Фізична особа оголошується безвісно відсутньою за законом тієї

країни, де були останні дані, що вона поживала.

Ст.1565 ЦКУ: “Підстави й правові наслідки визнання особи

безвісно відсутньою або оголошення її померлою визначаються

останнім з відомих особистих законів особи, що зникла”.

Українське законодавство успадкувало визначення поняття

юридичної особи, сформульоване в радянський період. За ст. 80

Цивільного кодексу юридичною особою є організація, створена і

зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю та

дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем в суді.

Статус юридичної особи можуть набувати будь-які

організаційні утворення, якщо вони мають відокремлене майно,

інші майнові й особисті немайнові права, можуть бути позивачами

та відповідачами в суді, арбітражі, третейському суді.

У міжнародному приватному праві загальновизнаним є

положення про те, що кожна юридична особа належить до певної

держави, національним законодавством якої визначається її

особистий статут, який має екстериторіальний характер, тобто

обов'язковий для визнання за кордоном.

Особистий статут організації відповідає на запитання, чи є

дана організація юридичною особою (чи це сукупність фізичних

осіб, не наділених таким правом), визначає порядок створення та

ліквідації юридичної особи, передбачає її організаційну форму та

правоздатність, вирішує долю ліквідаційного залишку тощо. Отже,

особистий статут відображує національну належність юридичної

особи, але до цього часу не існує єдиного критерію визначення

такої національної належності. На сьогодні пропонується кілька

доктринальних підходів до вирішення цієї проблеми.

Теорія інкорпорації. Основний зміст теорії і самого критерію

інкорпорації (засновництва) зводиться до того, що компанія

належить правопорядку країни, в якій вона зареєстрована

відповідно до її законодавства.

Теорія осілості. Відповідно до цієї теорії, яку іноді називають

теорією “ефективного місцеперебування”, особистим статутом

юридичної особи є закон тієї країни, в якій розміщується її керівний

орган (рада директорів, правління, інші виконавчі або

розпорядницькі органи). До числа держав, що керуються цим

критерієм, належать: Франція, Іспанія, Бельгія, Люксембург,

Німеччина, Польща та ще деякі інші країни Європейського Союзу.

Теорія центра експлуатації. Ще одним критерієм особистого

статуту юридичної особи виступає місце здійснення основної

діяльності. її зміст досить простий: особистий статут юридичної

особи визначається законом країни, де відбувається її господарська

діяльність. Цей критерій здебільшого використовується в

законодавстві та судовій практиці країн, що розвиваються, з метою

оголошення “своїми” всіх утворень, що ведуть ділові операції на

території даної держави. Ця теорія має певні корені політичного,

юридичного та економічного характеру.

Теорія контролю. Ця теорія була спочатку сформульована під

час першої світової війни й застосовувалася в судовій практиці у

боротьбі з порушенням законодавства про “ворожих іноземців”.

Критерій контролю застосовувався і після другої світової війни у

всіх випадках, коли особливо важливо було встановити дійсну

приналежність юридичної особи.

Особливості регулювання ТНК.

Поява ТНК спричинила четверту кризу в приватному праві.

Виникнення міжнародних монополій, процеси глобалізації та

інтернаціоналізації призвели до того, що діяльність юридичних осіб

припинила обмежуватись кордонами лише однієї країни. Після ІІ

світової війни почався бурхливий ріст багатонаціональних

компаній.

ТНК є національними по своєму капіталу, але мають

міжнародну сферу діяльності. ТНК не підлягають регулюванню

будь-якої правової системи.

На рівні міжнародного приватного права була спроба

врегулювати положення ТНК шляхом визнання їх суб’єктами

міжнародного права. Але спроба невдала, оскільки питання

відповідальності ТНК вирішити так і не змогли.

ТНК не визнаються національним правом як єдиний суб’єкт

господарської діяльності, визнається лише та компанія, яка була

зареєстрована з додержанням вимог національного законодавства.

Такий підхід спричиняє невідповідність правового і економічного

начала. В правовому плані присутня множинність – багато

національних компаній, зареєстрованих кожна за законодавством

своєї країни, в економічному – єдність, оскільки всі компанії мають

один капітал, сукупний прибуток направляється в один

адміністративно-управлінський центр.

ТНК можна визначити як сукупність компаній, які створені по

законам різних країн і знаходяться в правовому регулюванні різних

країн.