18.3. Особливості державного регулювання міжнародних інвестиційних процесів

Необхідність державного регулювання міжнародного інвестиційного співробітництва обумовлюється подвійним впливом іноземного інвестування на економіку приймаючої країни: прямі іноземні інвестиції (ПІІ) стимулюють розвиток національної економіки або ж гальмують розвиток національної економіки, обмежуючи конкурентоспроможність національних підприємств. Протягом останнього століття інвестиційна політика країн формувалась на принципах жорсткого регулювання (навіть дискримінації) або лібералізму. На сучасному етапі розвитку світової економіки, коли роль транснаціональних корпорацій не потребує додаткового обґрунтування, виникла необхідність у формуванні нової моделі регулювання міжнародного виробничо-інвестиційного співробітництва. Дана модель ґрунтується на переосмисленні значення ПІІ для економік країн, які перетворились у джерело набуття ними конкурентних переваг. І для отримання переваг від закордонного інвестування необхідне поєднання лібералізації та контролю за виробничо-інвестиційним співробітництвом шляхом:

- встановлення спеціальних вимог до закордонних інвесторів (економічних, соціальних, екологічних, політичних);

- забезпечення необхідною інформацією щодо соціально-економічного розвитку країни та політичної стабільності в ній для оцінки інвестиційного клімату;

- забезпечення доступу іноземних інвесторів до інформації щодо правових аспектів регулювання міжнародного інвестиційного співробітництва;

- застосування для іноземних інвесторів національного режиму, а в деяких випадках режиму найбільшого сприяння та спеціального (при створенні спеціальних економічних зон) режиму;

- визначення пріоритетів економічного розвитку країни з метою вибору іноземними інвесторами найбільш перспективних сфер національної економіки;

- лібералізації імміграційного законодавства стосовно використання спеціалістів для роботи у філіях компаній–інвесторів;

- заміна державної системи видачі дозволів на здійснення підприємницької діяльності спрощеними процедурами реєстрації;

- збереження державного контролю за ПІІ в стратегічно важливих галузях;

- збереження державного контролю за ПІІ при їх здійсненні у формі злиттів і поглинань;

- збереження державного контролю над ціновою політикою філій іноземних компаній з метою забезпечення рівних конкурентних умов на внутрішньому ринку як для іноземних, так і для вітчизняних компаній;

- обмеження доступу іноземних інвесторів до національного фінансового ринку з метою забезпечення фінансовими ресурсами національних підприємств;

- селективної державної підтримки пріоритетних напрямів інвестиційного співробітництва, зокрема залучення закордонних інвестицій у інноваційну сферу.

У розвинених країнах для стимулювання притоку ПІІ активно використовують бюджетні, податкові, фінансові та адміністративні важелі. До фінансових методів стимулювання можна віднести пряме державне фінансування інвестиційних проектів через субсидування та пільгові позики. До методів фіскального характеру відносять прискорену амортизацію, податкові важелі, податкові кредити, податкові канікули, пільги по прибутковому податку, скасування митного режиму.

Використання стимулів щодо розробки інвестиційних проектів науково-технічного спрямування широко розвинуте в країнах Європейського Союзу. Серед них найбільш розвинені системи стимулювання мають Іспанія, Португалія. Франція, Ірландія та Великобританія у 2004 році впровадили системи оподаткування витрат на НДДКР. Комісія ЄС розробила семирічний план фінансування інвестиційних проектів інноваційного спрямування із сукупним фондом грантів у розмірі 70 млрд євро [39, с.33-34]. Також розвинута система стимулювання є в Австралії, Канаді, США. Серед нових індустріальних країн стимулююча інвестиційна політика характерна для Китаю, Індії, Малайзії, Сінгапурі. У Китаї транснаціональні корпорації (ТНК) можуть створювати науково-технічні центри в якості самостійних структур, іноземних компаній та філій. Імпортоване ними у країну обладнання звільняється від мит та податку на додану вартість (ПДВ), а фірми отримують податкові канікули. В Індії для компаній, які працюють в сфері високих технологій, введено десятирічні податкові канікули на сплату податку на прибуток, а в Таїланді – на вісім років. У Малайзії дозволено відшкодовувати до 100% капітальних витрат на наукові розробки за рахунок включення їх в собівартість продукції (до 70% собівартості), в Сінгапурі податкові відшкодування складають від 100 до 200%.

Одним з методів стимулювання ПІІ у сферу високих технологій є державна підтримка співробітництва іноземних інвесторів з національними підприємствами. Так, у Великобританії компанії мають податкові пільги, якщо в якості субпідрядника працюють з університетами. Науково-дослідним інститутам, в Данії надають пільги по податку на прибуток на спільні інвестиційні проекти, в Бразилії фіскальні і податкові стимули надаються тільки спільним інвестиційним проектам за участю бразильських суб’єктів господарювання.

Однією з форм залучення ПІІ є також створення спеціальних економічних зон. У сучасній світовій практиці найбільшого поширення набули чотири типи зон:

- зони вільної торгівлі, які розташовані в крупних транспортних вузлах;

- виробничі або промислово-виробничі (розташовані в основному в Бразилії, Мексиці, Південній Кореї);

- техніко-впроваджувальні, до яких відносять технологічні парки та технологічні полюси (в Японії, США, Західній Європі, Індії, країнах Південно-Східної Азії);

- сервісні (в країнах Західної Європи, Південно-Східної Азії, Карибського басейну, на Кіпрі).

На теперішній час у світі близько 1200 спеціальних економічних зон, з них зон вільної торгівлі – 400, техніко-впроваджувальних – 400, промислово-виробничих – 300, сервісних –100 [39,с.36].